Сірейк

Неабияк поблукавши коридорами, я все-таки відшукав вихід. Набагато більше зусиль знадобилося, щоб затягнути шартраса на гору. Поклавши його напівживого в тіні дерева, приніс води, промив рани, дивуючись тому, що регенерація не працює. З такими темпами відновлення він не дотягне до зустрічі з малою. 

А чи наздожене вона нас взагалі? 

У грудях боліли від тривоги й провини: я кинув її саму просто посеред збіговиська монстрів, а мав захищати й битися за неї. Але... Велике "але" лежало поряд і наочно демонструвало, що іншого варіанту не було. Ця шпичка тягла б його на собі, поки я бився, і не факт, що змогла б встояти, не те щоб зробити хоч крок. Я вже давно встиг зрозуміти, що не в характері дівчини залишати когось у біді. Буде вигризати до останнього і швидше загине сама, ніж кине. Добре ще, що на пошуки інших дівчат не вирушила... От вже кому точно не потрібен був порятунок. 

Закінчивши промивати рани, напоїв шартраса. Потрібно пошукати щось їстівне, але серце рвалося назад, змушуючи раз у раз дивитися на дейч. Не витримавши, відкрив карту й активував маячок, аби подивитися де вона. 

Дівчина знайшлася майже одразу, тільки зовсім не там, де я її залишив. І судячи з її руху, вона рухається в протилежному від мене напрямку – до гори. 

Підповз ближче до нашого спостережного пункту й оглянув містечко. Ні, єдиний вихід був там, де ми увійшли в місто, – крізь ворота. Я ж із шаром вибрався тим шляхом, що намалювала мала, – підземною річкою. Пощастило, що грати, які загороджували вхід, шартрас зніс раніше.

Невже у гір теж є вихід? І що мені робити? Кинути шара і піти їй назустріч (вона така мала і дурна обов'язково у щось вляпається) або ж сидіти тут і чекати? 

Кілька хвилин мук і спостережень за точкою, що раптом зупинилася в центрі гори, і  болісно застогнавши, шартрас вирішив усе за мене. Я обернувся – імпровізовані пов’язки потемніли від крові, що ніяк не бажала зупинятися.  Кину – не виживе. Зі мною теж шансів небагато, але вони хоч є. 

Видихнув, і знов перев’язавши рани,  сів нести вахту біля хворобливого. 

Уся ніч минула в тривогах і метаннях, постійних спробах напоїти, обтерти і хоч якось збити жар, що охопив тіло шара. 

Через кілька персенів жар несподівано спав, але рани шартраса знову закровоточили. Зважившись, розвів полум’я та почав припікати найбільші з них. Запахло паленим м'ясом і паленою шерстю, шлунок тут же неввічливо нагадав про себе. Добре, що крипси залишилися у малої – сьогодні вона не буде голодною, а вранці я вже знайду її. 

Скільки я провозився, не знаю, але якщо раніше спина істоти нагадувала місиво, то тепер вона виглядала як постраждала в пожежі – суцільний опік.

Подивився на маячок, що так і залишався в центрі. Посміхнувся. Спить, напевно. Нехай відпочиває, поки може. 

"А потім я її випорю: ніхто ще не зачиняв переді мною дверей і не вирішував за мене воювати мені чи тікати", –  нагадало мені уражене самолюбство. 

Вранці жар у шара спав,  регенерація трохи відновилася. Видихнув полегшено – криза минула, і я можу вирушити на пошуки дівчини. 

Півперсена пішло на те, щоб влаштувати шартраса в безпечному і затишному місці. За цей час прокинувся і мій маячок, почавши рух уздовж схилу. Більше не розмірковуючи, вирушив йому навперейми. Що швидше я знайду дівчисько і приведу її до шара, то цілішою вона буде. Та й  забиратися пора з цієї негостинної планети. Тільки як? 

***

Кет

– Але як? Чому я став таким? – не припиняв запитувати Нейр, піднімаючись сходами.

Я лише знизала плечима, а потім, зрозумівши, що він, найімовірніше, не бачить, озвучила:

– Я не знаю.

Я і справді не знала. Лише десь на грані свідомості неясними відгомонами миготіли дивні спогади про сон, та й образ Нейра переплітався з тим, яким я його намалювала у своїй уяві, відступаючи лише в кольорі волосся. Смаглявий, чорноокий і чорнобровий він ніяк не міг бути рудим у моїй уяві, але волосся хлопця іскрило вогнем, порушуючи всі відомі мені закони генетики.

– Може, це, тому що я уявила тебе собі таким? – озвучила я з деяким сумнівом свої міркування. 

– Сумніваюся, – зупинившись, скептично подивився на мене грі'ят. 

Я відвела очі, що мимоволі втупилися в його груди. Треба-таки вирішити питання з його одягом. Але як? Тканина на моїх штанах і сорочці не рветься, не ріжеться і напрочуд не брудниться. Хіба що зняти штани і віддати йому, а собі залишити сорочку, що доходить до середини стегна? Ні, не варіант. Не хочу виблискувати голим задом. Нехай це робить чоловік. 

– Ну, ти ж сам казав, що я можу змінювати предмети за своїм бажанням, – нагадала йому розмову, що зачепилася в пам'ять.

– Я пожартував. Ніхто у всесвіті такою силою не володіє. У всього є форма. 

– Але на станції я ж змінювала кімнату, створювала в ній стіну? – незрозуміло чому розгубилася я.

Нейр розсміявся:

– Ти така довірлива. Усе це було простою розвагою. 

– Але ти... Ти ж казав, що це мої можливості.

Хлопець, що стояв навпроти мене, лише посміхнувся, схрестивши руки на грудях.

– Ти була така стривожена, кумедна. А у кімнатах технологія… 

– Ах ти… – я захлинулася обуренням, але продовжити не могла. 

Розвернулася, щоб він не бачив злі сльози образи, що навернулися на очі. Знати, що весь цей час гралися тобою, використовували – це одне, а знати, що ще й посміювалися, ні у що не ставлячи – зовсім інше. І хоча нічого доброго від Нейра я не чекала, але другом його бачити хотілося, а в підсумку... 

Я зітхнула, набравши на повні груди повітря, женучи від себе розчарування. Ніхто не говорив, що буде легко. Ніхто не обіцяв, що життя в космосі виявиться доброю казкою. Але так хотілося вірити... А зараз збентежена й розгублена я почувалася тією, ким була – маленькою, загубленою в глибинах космосу піщинкою, яка залишилася абсолютно самотньою... 

Хотілося вити, як у дитинстві. Сісти на підлогу, підтягнути коліна до себе й, обнявши подушку, уткнутися в неї, вдихаючи чийсь близький і рідний запах, і плакати-плакати, даючи вихід сльозам, образам і розчаруванням, що накопичилися. А потім відчути, як в нехитромудрій ласці тебе гладять рідні руки, подушку замінюють теплі й міцні обійми і ти розумієш, що ти не сама...

Але цього не буде! Нікого близького й рідного на сотню галактичних миль і єдиний друг, виявилося, просто бавився, дивлячись на всі твої муки. 

Набридло бути сильною! 

Я обернулася, непомітно стираючи злі сльози з обличчя, і посміхнулася:

– Рада, що була корисною і розважила, Нейре, – розплавила плечі, гордо здіймаючи підборіддя. Ніхто не повинен бачити, як мені боляче і знати про це теж нікому не варто... 

Тим більше, що і привід незначний. Ну подумаєш, пожартували. Я теж пожартую… 

Посміхнулася вже легко й радісно, почуваючись оновленою. Зате я тепер вільна. Принаймні від Нейра, якому хотіла допомогти знайти своє грі і здійснити мрію. А скоро звільнюся і від Ері, якому хочу повернути колишнє життя, від малого, якому хочеться показати, що в житті є й такі речі, як довіра та любов, від... Ні, від цих я звільнюся ще не скоро, але коли й це зроблю, тоді... Мети мого існування в цій варіації життя не лишиться, і я просто знайду собі будиночок на занепалій планеті, роботу до душі та житиму... Просто щасливо житиму, а не гасатиму безмежним космосом, наживаючи проблем на свою улюблену дупцю.

Деякий час ми йшли мовчки. Нейр, бухтячи, дерся сходами. Підйом йому давався важко, і бридка, і скривджена частина мене зловтішно протирала ручки – у мене теж є привід позловтішатися. Тіло грі'ята, попри всю його пропорційність, було нетренованим настільки, що кожен крок ставав викликом, а сходинки стали майже нездоланною перешкодою.

– Ти чого мовчиш, Кать? – запитав Нейр після кількох напружених хвилин тиші, ледь віддихавшись від підйому. 

Я лише мимоволі знизала плечима. Сама не розуміла цього сплеску образи. Ну, подумаєш, пожартував наді мною інопланетянин, не вдарив же, не вбив чи чого він там ще міг зробити? То чого я так зреагувала? Ірраціональність моєї образи зашкалювала настільки, що я навіть не розуміла, чого в ній більше – дитячих страхів і комплексів чи розчарування в другові. Але тут я згадала, що розчаровуватися мені нема в чому: Нейр нічого не обіцяв, та й прилетів же за мною на цю планету?

– Кать, ну ти чого? – зупинився він навпроти мене, голосно переводячи подих. Схопив за руку, заглядаючи в очі. – Я просто трохи розгубився від того, що я не корабель, ось і бурчав. А так величезне  дякую тобі, Кать! — щиро посміхнувся він. 

"Чоловіки! Бачать тільки себе", – хмикнув невдоволено внутрішній голос.  

– Ти тепер мене кинеш? – мимоволі зірвалося з вуст запитання скривдженої маленької дівчинки. 

– І чого це ти надумала? – здивувався хлопець, намагаючись зазирнути мені в очі, що я постійно відводила. 

– Ти тепер вільний, і я… – недоговорила, ледве стримуючи потік непроханих сліз. 

Дивуючись тому, що мені чомусь страшно і до чортиків самотньо. 

– Ні, звісно, – фиркнув грі'ят. – Куди ж я без тебе? Ми ж відповідальні за тих, хто нас приручив, –  переінакшив Екзюпері Нейр. – А я тебе не тільки приручив, а й за першими кроками в цьому світі спостерігав, наставляв і навіть попу підтирав! До речі, що це означає "попу підтирав"? – запитав він, серйозно замислившись.

– Та ну тебе, – роздратовано буркнула у відповідь. – Не знаєш, що означає, то і не кажи. А то так можна і в халепу потрапити з цими образними виразами, – додала повчально.

– Ти це... приглуши свої менторські замашки. З цим виразом не потрапив у халепу? – хитро примружився хлопець, і я зрозуміла, що наступні пів години, а то й годину ми проведемо за захопливим заняттям – розкопками мого словникового запасу. 

– Ні.

– Так, що означає "підтирати попу"? – повернувся він до питання, яке його цікавило. 

– Дбати про когось безпорадного, – відповіла невдоволено. 

– І ти кажеш, я тобі попу не підтирав? А чим це я весь час займався? – розреготався Нейр. 

Не втримавшись, ляснула його, жартома, у відповідь по нахабних голих грудях. 

– Ай... – вигукнув цей жартівник. І націлився на мене, але мене вже й сліду не було – бігаю я значно швидше. 

***

Сходинки виявилися нескінченними. Проліт змінювався прольотом, сил вже не було не тільки у Нейра, а й в мене. Ноги просто відмовлялися підійматися. І я, попри всю мою любов до сходів та забратися повище, трималася на чистій впертості, прислухаючись, як за спиною пихтів Нейр. Втім, зупинятися не хотілося. Інтуїція нашіптувала, що треба забиратися, а не відсиджуватися. Та й варіантів особливо не було – що швидше піднімемося, то швидше виберемося. 

Розмови давно стихли. Та й я припинила звертати увагу на стіни, підлогу і розвішане всюди павутиння. Йшла на якомусь автоматі, роблячи крок за кроком, муркочучи собі під ніс нав'язливу пісеньку. 

У якийсь момент ми просто вперлися в глухий кут – сходинки нагору виявилися заваленими. Я мало не розревілася від прикрості, оскільки вже кілька прольотів відчувала свіжий вітерець поверхні. Довелося спускатися на проліт нижче і пірнати у відгалуження.

Відгалуження привело на великий критий майданчик із якимось дивним колом у центрі.  

– Гравіплатформа, – захоплено видихнув Нейр.

– Точно? – здивувалася я, бо бачила просто розмальовану кольоровими фарбами підлогу.

– Так. Тільки... 

Грі'ят відволікся, захоплено розглядаючи якісь символи, і я нетерпляче зажадала пояснень.

– Що?

– Тільки Предтечам не потрібні були гравіплатформи. У них використовувалися інші технології – грі'яти, – якось приречено відгукнувся Нейр.

– Ти можеш літати? – запитала я, падаючи біля стіни. 

– Ні... Я ж неповноцінний грі'ят, – видихнув зло.

– І звідки ти це взяв? 

– Що взяв? – здивовано подивився на мене хлопець.

– Що ти неповноцінний? – подивилася на нього як на маленького. – Що ти знаєш про грі’ятів?

– Усе... Не забувай, у мене генетична пам'ять. І людиною не був жоден із них.

– Так і ти не людина. Жодна людина не народжувалася з дива-зернятка і не наділялася душею і знаннями за власним бажанням. Все більше якось традиційними способами. Через біль і роки пелюшок-розпашонок. І вже точно не за ніч і відразу дорослий. 

– Ну от… ще й не людина... – якось зовсім засмутився Нейр.

– Такий дорослий, такий розумний і такий дурень, – підвелася, наблизилася до хлопця. – Усі обмеження в нас тут, – постукала вказівним пальцем по його голові. – Ми не можемо знати всіх своїх можливостей. Їх ніхто не знає. І те, що наші пращури чогось не могли і не знали, говорить лише про те, що їм це було не потрібно для виживання. Вони обходилися тим, що мали. І взагалі, невже у твоєму супермозку з пам'яттю тисяч поколінь не закладено таке поняття як еволюція? 

– Еволюція?

– Ага. Прогрес. Розвиток. Сенс цього життя – ставати сьогодні кращим, ніж учора. Змінювати себе щодня, дізнаватися нове, долати перешкоди. Не просто читати, а й писати історію. Свою історію. Таку, яку не напише ніхто інший. Таку, що надихатиме тих, хто слідуватиме за тобою. Таку, яку ти хочеш і про яку мрієш. Немає нічого неможливого. Навіть саме слово говорить про те, що все можливо, – натхненно віщала я, згадуючи все, що мені втовкмачували змалечку батьки та книжки. 

– Звідки ти це знаєш?

Стенала плечима:

– Читала. Бачила. У нас купа таких прикладів. Як люди без ніг вчаться ходити і навіть літати. Як стрибають вище за свою голову ті, хто цього хоче, демонструючи нові рекорди, на зміну яким за кілька років прийдуть інші. Постійні змагання, суперництво – улюблені розваги і тих, хто в них бере участь, і тих, хто просто прийшов повболівати-подивитися. У вас хіба не так? – поцікавилася, знову падаючи на підлогу, бо Нейр іти явно не збирався, доки не вивчить усе в цьому залі. 

– Так, але... – зам'явся хлопець, – я не чув, щоб хтось змінювався. Та й  після відходу Предтеч багато рас втратили свої здібності.

– Деградували? Дивно… – задумалася, укладаючи спину на горизонтальну поверхню і заплющуючи очі, –  хвилина тиші й повного розслаблення і буду готова до нових сходинок. 

Думати ні про що не хотілося, думки ж настирливо лізли в голову, нашіптуючи про те, що так неправильно, так не може бути. Хоча чому не може? Вимерли ж динозаври. Угу, через метеорит... Все одно щось не сходиться. І прогрес, і регрес – це реакція на зовнішні подразники. А тут начебто воєн немає, метеорити не падають, а раси вироджуються. Згадалося, як Нейр одного разу сказав, що ті, хто живуть, втратили знання. Але ж знання не змінюють суті? Або змінюють? Якщо могла людина ходити прямо, а не повзати, то втративши знання про це, хіба вона так і не навчиться ходити? Діти Мауглі не вміли...

– Не спи – замерзнеш, – висмикнув мене з напівсну голос грі'ята.

– Слухай, а ментально ми з тобою ще можемо спілкуватися?

"Так, мала", – одразу ж повернувся до ментального спілкування Нейр.

– Яка ж я тобі мала. Я тепер старша за тебе, – розсміялася. – Ходімо? 

– Ходімо. Тільки давай без блукань.

Я тільки фиркнула:

– Довірся інтуїції… – перекривляла я Нейра.

"Здається, моя інтуїція наказала довго жити", – подумала, коли ця хвалена інтуїція завела мене в черговий глухий кут.

Порожня тупикова кімнатка незрозумілого призначення, але чуйка волала, що вихід саме тут.

– Довірилася... Шкода, немає сірників, – видихнула з жалем. 

– Навіщо? 

– Протяг пошукати, – пішла, простукуючи стіни іртсаном 

– Що ти робиш?

– Шукаю порожнечу. Інтуїція каже, що вихід тут, але я його не бачу. Отже, будемо шукати...

Нейр трохи поспостерігав і приєднався. За деякий час за спиною почувся гуркіт і під мої ноги прилетів маленький камінчик. Підійшла до нього ближче, роздивляючись стіну – це місце я вже простукувала, але видно сил у мене набагато менше, ніж у кулаках грі'ята. 

Невеликий отвір, але достатній, щоб просунути руку, за ним була суцільна темрява. Повіяло вогкістю. 

Я стукнула по нижньому каменю, але той не захотів піддаватися. Спробувала пошукати стики і розколупати, але камені були зістиковані щільно, і місць з'єднань видно не було. 

– Зможеш вибити ще кілька каменів? – запитала, поступаючись місцем хлопцеві і передаючи йому іртсан. 

Колупалися довго. Спочатку Нейр, а коли він знесилився, йому на зміну прийшла я. Потім хлопець знову взявся за справу. За пару годин вийшов достатній отвір, щоб можна було пролізти. Нейр, озброївшись іртсаном, випав у прохід. Я ж лише посміхнулася, передаючи йому лідерство. Не люблю бути головною, я краще в затінку постою, поки інші все вирішують і шишки набивають, і порадами замучаю.

– Він тут розділяється.

– Нам туди, – тицьнула рукою, а потім, зрозумівши, що грі'ят не бачить, замовкла, міркуючи, який це бік.

– Туди це куди? 

– Ліворуч. 

Зашубортало, зашурхотіло так, немов проходом крокувала армія воїнів, а не один щуплий хлопець. Почувся удар, а за ним серія лайок і тиша...

– Ти де там? Повзи, давай, мала, – почувся приглушений голос Нейра.

Я, підтягнувшись, навкарачки поповзла слідом за ним по доволі вузькому проходу на світло від іртсана.

– Тримай голову нижче, – попередив Нейр.

Пригнулася, майже втискаючись у дрібну легку гальку. Коли ж мені допомогли виповзти і світло від іртсана освітило склепіння порожнечі, в яку ми потрапили, ледь не задихнулася від захоплення: карстова печера – вся вкрита сталактитами, що віддзеркалювали зелене світло мого іртсана. 

Звідкись здалеку долинав шум води, і я, не пам'ятаючи себе від радості, понеслася в пошуках струмочка. Вода. Невже я зможу вмитися, а якщо пощастить, то й покупатися. 

Печера розширилася, виводячи мене до озера. Неясне світло падало звідкись згори і, задерши голову, я побачила досить велику діру. Ось тільки до неї було метрів сім угору і жодних сходинок. Зітхнула засмучено.

– Я пошукаю вихід, – пробурмотів Нейр так близько, що його дихання обпекло шию. 

– А я йду купатися, – озвучила власні плани і, обравши затемнене місце, прикрите камінням, роздягнувшись, занурилася у воду. 

І майже одразу ж мало не вистрибнула з неї з гучним "А-а-а-а", такою пекуче крижаною вона виявилася. Лише гучний розкотистий сміх луною, що прокотився печерою, втримав мене на місці. Милася в крижаній воді я швидко. Набравшись рішучості, навіть голову помила, шкодуючи, що немає нічого мийного – мені б мила шматочок. Гаразд, пил і павутину змила, і то добре. Вилізла і просто на мокре тіло натягнула речі. Холодно... Як же холодно... Бр-р-р... 

– Тут можна піднятися, але доволі складно, – озвучив звідкись згори вирок своїм пошукам Нейр, коли я, вже повністю одягнувшись, сиділа на сонечку, намагаючись зігрітися. –  Як твоя рука?

І я вперше за день згадала про зламану кінцівку:

– Не болить, – видихнула здивовано, відшукуючи очима хлопця. 

На пам'ять тут же прийшов сон і вітерець із краплями роси. 

"Дякую!" – прошепотіла в порожнечу. 

– Не спускайся, ми не затримуватимемося, – підскочила на ноги й пішла до Нейра, що забравшись  метри на три вгору, стояв на доволі широкій кручі.

– Там трохи лівіше, – підказав він мені зручне місце для підйому, і я поповзла вгору. 

"Ось і вихідні на скеледромі стали в пригоді", –  хмикнула про себе, перебираючи руками по стіні. 

Нейр підхопив мою руку, щойно зміг до неї дістати, і допоміг видертися на скелю. 

Невже ще один такий підйом, і ми будемо на волі? Навіть не віриться. 

– Я піду першим, ти поки перепочинь.

Кивнула, погоджуючись, і розвалилася по землі. І навіщо питається, купалася у крижаній воді? Зараз знову брудна буду. Але стояти сил просто не було.  

Піднялася, ледь перевівши подих. Розслаблятися поки що зарано. Виберуся, дізнаюся, що з Ері все гаразд, і завалюся спати. А поки що збираємось і на фінішну пряму. 

Фінішна пряма виявилась крутою і прямовисною. 

Я забиралася за Нейром слід у слід, намагаючись не дивитися ні вгору, бо засмучусь, ні вниз, бо злякаюсь. Лише на його голі ноги попереду, що вже кровоточили, стерті об каміння, залишаючи іржаво-червоні слизькі липкі плями, яких я намагалася не торкатися перебираючи руками. 

Пропустивши чергову таку пляму, вхопилася за камінь і відчула, як він подібно до мокрого мила вислизнув з руки. Приглушивши крик жаху, ледве втрималася на правій руці і, провисівши кілька миттєвостей, перехопила ліву руку. Знайшла опору ногам. Вирівняла дихання. Видихнула. 

Подивилася туди, де хвилину тому були ноги Нейра, але ніг не було.

– Нейр? – покликала тихо, злякано. 

Серце ще запекло билося в грудях після зриву, а тут ще й зникнення хлопця. 

– Нейр, – покликала голосніше, намагаючись відігнати паніку. 

Підняла голову вгору – отвір був усього за якийсь метр. 

Невже на нас там чекають? І що мені робити? Спускатися? Ні, це страшніше. Та й Нейр нагорі. 

Зважившись, викинула руку вперед і поповзла кривавими слідами. 

У якийсь момент мою руку перехопили, відірвавши від каміння. І легко, так ніби я нічого не важу, висмикнули з печери під пекучі промені чужого сонця.

Яскраве світло засліпило очі.