Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Аліот Браянс
(Ні)крутенька Кет

До потрібної кімнати, дотримуючись візуального маршруту Нейра, дісталися порівняно легко і без зволікань. Лише кілька разів, зустрівши самотніх краагів, яких лайор моментально вирубував, не даючи схаменутися, та тихенько обійшовши двері, за якими було чути гарчання, шурхіт і чавкання. 

"Снідають вони чи що?" – майнуло в голові припущення. 

Але трохи відпустивши бар'єр і прислухавшись до думок, зрозуміла, що сплять, і тихенько навшпиньки прокралася повз цих сплячих красенів.

У залі, яку ми бачили через отвір унизу, панував спокій і порядок. Щось тихенько бурмочучи, дивна істота ширяла над столом, на якому лежали останки робота. Виглядали вони моторошно – суцільні дроти, схеми, покручений метал і відокремлена від тулуба голова в розрізі. 

На протилежній нам стіні висів прикутий Ері. Біля його ніг, не зводячи пильного голодного погляду, розташувалися три крааги. 

"Нейр?" – подумки покликала я друга, дотримуючись вказівки лайора – залишитися біля дверей, поки він тихенько зніме Ері. 

Мить – і лайор вже біля краагів, перший з яких мертвий впав під ноги, не встигнувши обернутися. З іншими двома зав'язалася бійка. 

Шум привернув увагу чотирирукого мозку і той, відволікшись від чогось на столі, витягнув щось віддалено схоже на сопілку.

"Не дай йому свиснути!" – наказом пролунав в голові голос Нейра. 

Зреагувала я моментально – жбурнувши іртсан, примудрилася влучити у цього розумного, вибиваючи дивну штуковину з руки. 

Випустила з рук і зітхнула, зрозумівши, що лишилася беззбройною, а цього, зважаючи на улюблених домашніх звіряток цієї істоти, я не могла собі дозволити. Тому ще до того, як мій іртсан влучив у ціль, я вже бігла стометрівку на випередження. Захоплено стежачи тільки за іртсаном, мріючи перехопити його до того, як він стукнеться об підлогу. 

Відбитий іртсан полетів трохи не в той бік, на який я розраховувала. Я пригнула і навіть не помітила таку дрібницю, як залізна тумба. Дивом втримала рівновагу, зметнувши доволі легкі меблі на своєму шляху кудись у бік Сірейка. Застрибала, застогнавши від болю у правій щиколотці.

"Контужена на всю праву сторону", – іронічно підсумував результат мого забігу Нейр. 

"Ти де?" – поставила цьому безсовісному коментатору запитання. Зібравшись, підхопила-таки іртсан з підлоги, побачивши поруч сопілку, підняла і її. 

"Кулю блакитну бачиш? Праворуч у кутку. Та не туди ти дивишся. В інший бік. Ти що, не відрізняєш, право від ліва?"

"Не відрізняю", – буркнула ображено, розвертаючись у потрібному напрямку. 

На столі, що стояв біля стіни, лежала купа якихось штуковин. Відшукала серед них очима блакитну блискучу кулю, схожу на м'яч для боулінгу. 

"У тебе ж рука права болить, а тепер ще й нога".

"Дякую, що нагадав. Я так успішно від цього абстрагувалася... Щось хтось дуже зухвалий. Може залишити тебе тут? – фиркнула я, підходячи і піднімаючи доволі важкий м'ячик. – Слухай, а поменше нічого не було? Мені твій попередній накопичувач більше подобався". 

"Обережніше давай, це типу голопроектор з ШтІном", – ображено повідомив Нейр, на що я тільки подумки фиркнула. 

Підняла сорочку, розстебнувши кілька нижніх ґудзиків, зав'язала вузлом на животі та відправила кульку за комір, почувши приглушено-незадоволене: "Ееее". 

Начебто минуло лише кілька секунд, поки ми з Нейром сперечалися, і я намагалася вмістити незручну кулю у своїх руках разом зі зброєю, а лайор вже закінчивши бій, різав іртсаном ланцюги на кайданах Ері. Побачивши розтерзані тіла краагів, відвела погляд у пошуках супермозку. Той валявся на підлозі трохи осторонь, припечатаний тумбою. 

– Це що? Це я його так? – мимоволі вирвалося в мене.

"Ти, Катько, ти", – підтвердив Нейр.

А Сірейк лише грізно блиснув очима, закликаючи до тиші. 

Попрямувала було допомогти лайору, але цей неприємний грі'ят одразу ж нагадав про себе:

"Ти зернятко грі не забудь". 

"І де воно?". 

"Десь на столі. Розстебни кілька ґудзичків, мені погано видно".

Я тільки закотила очі на цю пропозицію. Неможливий! Як підліток з гормонами.

Вловивши мої думки, Нейр хмикнув.

Я ж вирішила не звертати на нього уваги, а продовжити шукати зернятко. Воно знайшлося на столі занурене в якусь напівпрозору рідину у величезній скляній ємності. Ні, не рідина, а щось гидке і липке, як гель на кораблях, зрозуміла я, помацавши пальцем.

"Це схоже на вашу фермі-рідину", – просвітив мене Нейр, зчитуючи образ у моїй голові. 

"І що мені з ним робити?"

– Кет, – покликав мене Сірейк. 

Він був уже біля виходу, тягнучи на собі величезного шартраса.

– Йди, я одразу за вами, – відмахнулася я. 

Чоловік кивнув, не затримуючись. 

Я спробувала підняти ємність, але нічого не виходило. Занадто важка, щоб утримати в одній руці і занадто незручна, щоб якось тягнути. 

"Нерозсудливість моє друге ім'я", – з цією думкою я сунула руку у фермі-рідину, щоб цей термін не означав. 

Після кількох спроб схопила зернятко і витягнула ліву руку. Мій тріумфальний уявний крик перервав дивний свист на межі чутності. 

Обернулася. Супермозок прийшов до тями і мчав на мене з чимось схожим на аркан. Захомутати мене вирішив? Відскочила і понеслася щодуху наздоганяти Сірейка. 

Дивний свист повторився знов. 

Я майже наздогнала лайора, коли між нами відчинилися двері і з кімнати з гучним чавканням хлинула хвиля краагів, розділяючи нас. 

Чоловік зупинився, хотів відпустити Ері та вступити в нерівний бій. Я прочитала це в його очах. Але ще до того, як він зробив це, віддала уявну команду:

"Біжи! Виводь Ері й не повертайся!” 

Побачила сірі очі, що спалахнули здивуванням і докором, відчула хвилю сумніву й опору і поспіхом додала: 

"Зі мною все буде гаразд. Обіцяю! А ти обіцяй, що не повернешся сюди сам або тільки з Ері!" – зажадала я гарантій, але він лише вперто мотнув головою. 

"Все буде добре, Сірейк. Я виберуся! Не змушуй мене вкладати тобі установку, – зробила нову спробу переконати його, бачачи його нерішучість, і підштовхнула, вклавши в його голову вже не прохання, а наказ: – Ви маєте вижити, лайоре. Удвох!". 

І не чекаючи реакції, понеслася назад коридором.

 

***

Сірейк

"Паскудне дівчисько! Та як вона посміла ментально впливати на главу таємної канцелярії? І що це взагалі за здібності?" – миготіло в моїй голові, поки я тягнув ледь живого шартраса коридором. 

І зупинитися ніяк не міг – тіло само, попри волю, рухалося уперед. Лише за кілька хвилин вдалося з цим впоратися.

Зграйка краагів переслідувала мене від тих нещасливих дверей, але не наближалася, немов заганяла кудись. Зупинився, скинувши шартраса на землю. 

Крааги завмерли за кілька кроків, вичікувально дивлячись на мене. Чому не атакують? Не голодні? Чи здобич попалася зі щипами? Наче пару персенів раніше це їх не зупиняло. 

Приготувавшись, напав сам. Цього разу битва з ними більше нагадувала побиття немовлят, ніж вбивство монстрів. Вони чинили опір, але якось не агресивно. І це було дивно. Дуже дивно. 

Хоч би там як, поклав усіх – тварюки небезпечні, а що на них зараз зійшло мені невідомо. Схопив шара і, відтягнувши трохи вглиб коридору, привалив до якихось дверей. До виходу, намальованого дівчиськом (і звідки тільки відомості?) залишалося ще трохи. 

Увімкнув свій дейч, згадавши, що в неї так і бовтається на руці – система захисту не дає змоги його зняти комусь, окрім господаря або того, кого він записав у довірені особи. 

– Кет, ти чуєш мене? – викликав дівчину. 

У відповідь почувся якийсь писк, скрип, а потім і здивований голос.

– Сірейк? 

– Ти як? 

– Я в порядку. Крааги чомусь не атакують, чекають чогось.

– Я повернуся за тобою.

– Ні, сер. Я знайшла вихід. Зустрінемося на тому місці, де стежили... 

Миттєво зрозумів, про яке місце вона говорить, і поспішив перервати:

– Це не обговорюється. Я залишаю шара в безпечному місці і повертаюся за тобою. 

– Не вийде, я активувала якісь двері, і вони відрізали мене від того коридору. Я не можу повернутися до тебе, а ти не зможеш пройти до мене. 

– Що ти зробила?

– Не знаю. Просто за мною зачинилися двері, відрізавши мене від частини краагів. І оскільки я не знаю, як їх зачинила, то і відкрити не зможу. Але якщо дуже хочеться, можеш поблукати коридорами і стати прекрасним обідом. Мені пора, мої друзі захвилювалися. 

– Ти головне не відключайся, – говорив я, але вже відчував розрив зв'язку. 

Що ж, щоб ти там не надумала дівчинка, але поки на тобі мій дейч, я тебе знайду, і краще тобі бути живою і здоровою. 

На цій оптимістичній ноті я підхопив кулю і попрямував на вихід. Потрібно продумати план відходу і нападу. Добре хоч убивати її ніхто не буде. Занадто цінна вона для того, хто тут усім заправляє. Не дарма ж п'ятірку її обраних чоловіків замінили на четвірку рудих, ізолювавши нас нагорі та підсунувши іншу хвойду. 

Чудо-чоловіки підміни і не помітили, а я, тільки-но прийшовши до тями і трохи посварившись через відмову від щедрої пропозиції, вирушив на пошуки.

 

***

Кет

"І чому мене вічно тягне геройствувати? – лаяла я себе, виблискуючи п'ятами, – Залишилася б із лайором, напали б із двох боків..."

"Я, звісно, страшенно проти твого нездорового героїзму, але в цьому випадку ти мала рацію. Залишилась би і вас обох уже зчавкали, а Ері пішов би на закуску, – грубо додав трохи тверезих думок у мої боягузливі роздуми Нейр. – Що не побачила, скільки їх було?"

"Та мені якось не до підрахунку було".

"То-то ж. Вас би просто змели по одному і все. Ти з однією рукою, лайор із пораненим, який зв'язує йому руки – їм би самим вибратися живими".

"Ну так, може, так би й було", – розсудливо промайнуло в мозку. 

У його словах був резон, але все одно прикро і страшно. І чому я завжди і всюди влипаю?

"Головне, що завжди вилипаєш. І цього разу виберемося. Не дрейфуй, прорвемося!" – підбадьорив грі'ят. 

Йому легко говорити – він неїстівний. За цю непрохану думку одразу стало соромно. І в мені, нарешті, прокинулася та частина мене, що вміє логічно мислити в критичних ситуаціях і нічого не боїться, прораховуючи все наперед. Ліва рука, забувши про біль, пірнула в кишеню і, витягнувши спеціально підготовлену димову шашку, закинула її за спину. 

Коридор засяяв різними кольорами, позаду щось заскреготіло, почувся вереск. Я обернулася всього на мить, але цього було достатньо, щоб приголомшено продовжити тікати. За спиною зачинилися двері, які незрозуміло звідки взялися, – просто зі стін виповзло два шматки металу назустріч один одному. Деякі монстри потрапили в пастку, і їх тепер здавило в купу. І дивитися, що з цього вийде бажання в мене не виникло. Ще б хто звук відключив. Тимчасово. 

Варто було дверям зімкнутися з гучними “хлюп” і  “бамс”, як ілюмінація згасла, змінившись на вже звичну білу напівтемряву. 

Намагаючись не затримуватися, понеслася вперед. Все одно назад тепер шляху немає. 

"Та й уперед походу теж", – приречено промайнула непрохана думка.

Спереду, з'явившись з–за рогу, на мене насувалося ціле полчище краагів. Рука сама собою ковзнула в кишеню, витягуючи останню димову шашку, метнула вперед. Зупинилася і завмерла в стійці, притулившись спиною до стіни. 

Спалахнула різнобарвна ілюмінація і з гучним “бамс” зімкнулися другі двері, відрізаючи мене від натовпу монстрів. Оточувати мене залишилося всього шестеро краагів – двоє спереду і четверо, що неслися за мною по п'ятах. 

"Реагують на газ? – осяяла мене здогадка. – Але якщо так, то, щойно газ розсіється, двері відчиняться і тоді..."

Що буде "тоді" додумати не встигла, один із краагів кинувся на мене, і я швидко відбила атаку, розсікаючи іртсаном шию цієї істоти. Відсутність кровотечі різала очі, змушуючи мене придивитися до цього факту, але мені вже було ніколи – я відбивалася від нападу другого такого ж жвавого.

У цей момент четвірка наздогнала мене, але з якоїсь причини нападати не стали. Оточили, грізно рикаючи, кидаючи швидкі погляди на два трупи біля моїх ніг. 

Я стояла напружена, побоюючись ворухнутися і спровокувати. 

"Відкрий свідомість", – наказ Нейра приголомшив, і я мимоволі підкорилася, торкаючись свідомості найближчого до мене краага. 

Голод, невблаганна жага плоті й порожнеча, немов за цим голодом і спрагою немає нічого – жодних почуттів, потреб, бажань. Щось невловне пробивалося до мене крізь цю порожнечу. Невидиме. Неусвідомлене. 

Я потягнулася йому назустріч. 

Божевілля. Це просто якесь божевілля. Щось живе, маленьке, ледь тліло в глибині, поховане під цим шаром хворобливої порожнечі. І це щось волало до мене, благаючи звільнити, вбити, подарувати надію на переродження. 

"Ні-ні-ні-ні, – подумки твердила я, не бажаючи сприймати цю нову дійсність. – Ні, так не повинно бути, це неправильно!"

Щось усередині мене здригнулося, кидаючись на порожнечу, що сковувала цей слабкий вогник.  Ламаючи, підкоряючи, вриваючись і відступаючи, натрапивши на перешкоду. 

"Ні, так не повинно бути. Я це виправлю!" – твердила та частина мене, яка завжди любила все доводити до досконалого завершення.  

Поступово, після нечуваної кількості спроб порожнеча почала відступати, заганяючи голод і спрагу, огороджуючи їх у клітку контролю. На волю рвонула прихована всередині сутність. Заповнила свідомість цієї істоти і тут же заридала – сумно, розчаровано, так що хотілося нахилитися і погладити, пожаліти, як дитину. 

Сутність відгукнулася на мої емоції здивуванням і нерішучістю, боязкою надією. 

Зібравши наявне всередині мене тепло, послала у відповідь: 

"Я не проти".  

Надія змінилася радістю, і мене затопило відповідним теплом.

– Кет, ти чуєш мене? – вирвав мене в реальність голос лайора.  

– Сірейк? – перепитала розгублено, не розуміючи, звідки я його чую. 

"Дейч, Кет. Торкнися пальцем".

Перевела вже більш осмислений погляд на браслет на руці й легенько доторкнулася:

– Сірейк? 

– Ти як?

"Ну що за безглузде запитання? Мене мало не з'їли", – обурилася я, від слабкості зісковзуючи на підлогу. 

"Занадто багато сил поглинуло це "відкрий свідомість"", – подумки дорікнула я Нейру. Вголос же сказала зовсім інше:

– Я в порядку. Крааги чомусь не атакують, чекають чогось, – поділилася я, спостерігаючи за монстрами, що оточили мене.

– Я повернуся за тобою, – це повідомлення відгукнулося розчуленням у грудях і якоюсь нездійсненною радістю.

– Ні, сер, – не змогла не подражнити я, відчуваючи за його словами приховану напругу, – Я знайшла вихід. Зустрінемося на тому місці, де стежили...

Договорити мені не дали, перебивши:

– Це не обговорюється. Я залишаю шара в безпечному місці і повертаюся за тобою. 

Не можна ж бути таким наполегливим. Та й іти нікуди я в клітці. 

– Не вийде, я активувала якісь двері, і вони відрізали мене від коридору. Я не можу повернутися до тебе, а ти не зможеш пройти до мене, – озвучила я основну свою проблему, не зводячи напруженого ока з краагів. 

– Що ти зробила? 

Ось так завжди. І чому всі так дивуються?

– Не знаю. Просто за мною зачинилися двері, відрізавши мене від частини краагів, – і краще буде, якщо жодні з них не відчиняться, доки я не знайду вихід. – Просто за мною зачинилися двері, відрізавши мене від частини краагів. І оскільки я не знаю, як їх зачинила, то і відкрити не зможу. Але якщо дуже хочеться, можеш поблукати коридорами і стати прекрасним обідом. Мені пора, мої друзі захвилювалися. 

Вони й справді занепокоїлися, заричали, один із них заверещав пронизливо, і вони кинулися на нього. Чомусь я безпомилково усвідомлювала, що цей потерпілий саме той, кому я обіцяла дружбу і підтримку. Не замислюючись, кинулася в бій. 

– Ти головне... – донісся з дейча уривок фрази, але я вже не слухала. 

 "От скажи, якого рожна ти полізла в його свідомість?" – осудливо волав грі'ят, відволікаючи від битви.

"Ти ж сам сказав! І взагалі заткнися, а?! І без тебе нудно", – зовсім неввічливо огризнулася я, відбиваючи черговий удар. 

"І чого ти домоглася? Вивела монстра з-під контролю, що утримував його".

Угу, і подарувала йому свободу. Свободу вибору й ухвалення рішень. А от якщо виберемося, то й свободу вбивати інших не на догоду комусь, а за власним задоволенням. Бррр... 

"Усі потребують любові. Навіть такі противні, як ти".

А це до чого, де логічний перехід? Куди мене понесло? Хоча, чому я не відчувала в ньому жаги до вбивства? Може й не такий уже він монстр? Або воно, з огляду на те, що стрибають вони голяка, а якихось відмінних статевих ознак я не спостерігаю. 

"Краагам не знайоме кохання!" – перервав мої спроби гендерної ідентифікації краагів Нейр.

"Значить познайомимо", – якомога впевненіше переконувала я.

"Крааги – це чисте зло!" 

Мені б таку впевненість, зараз би вбивала, а не оглушувала. 

"Зла немає, є тільки недосконалість. Відчепися вже, назад я його не полагоджу", – додала примирливо і якось приречено, спостерігаючи, як останнє з трьох тіл падає до моїх ніг. 

Перепочинок. Тимчасовий. Дим розсіється – двері відчиняться. Ці прокинуться і все почнеться спочатку. Набридло!

Я сіла на підлогу, відійшовши від купи тіл. Притулилася втомлено до стіни і заплющила очі, збираючи сили, що залишилися десь на денці моєї витривалості. 

Потерпілий крааг насторожено присунувся ближче, уважно вдивляючись у кожен мій жест, рух, міміку. Але я зараз була настільки спустошена, що жоден мускул не здригнувся на цей ледь вловний рух.

"Гей, ти чого?" – вивів мене з цієї жалості до себе Нейр.

"Знаєш, я ніколи не любила це – поєдинки, битви, війну. Навіть не тому, що там потрібно когось вбивати, поранити, завдавати болю. Ні, я не любила змагатися. Досягати запросто. А от  ставати кращою за когось, позбавляючи його довгоочікуваної перемоги, я не могла. Мені вона була не важлива, і я не прагнула її завоювати. Брати, Інга – вони не такі, їм завжди важливо бути першими, найкращими, чинити правильно. Я ж... Мені завжди було достатньо того, що є. Я просто завжди хотіла бути звичайнісінькою, і життя хотіла звичайнісіньке: чоловік, сім'я, діти. Головне, щоб ніяких зірок з неба. Мені вони були не потрібні. І ось я тут, і роблю все те, чого завжди уникала – воюю, вириваю перемогу за будь-яку ціну. Бо інакше ніяк. Природний відбір, щоб його. Не хочу, втомилася, безнадійно втомилася. Але в підсумку не встигнувши виплутатися з однієї халепи, потрапляю в іншу. За що мені все це? Чому життя ставить мене в такі ситуації, коли немає вибору, тільки це одвічне "борись або помри"? Інга, брати – вони підходять на ці ролі набагато ж краще за мене. Я ж така звичайна, маленька, слабка і зовсім не крутенька", – думки лилися й лилися нестримним потоком, немов десь усередині мене прорвало кран розчарувань і образ. І все це – те, що мало б бути висловлено й обговорено, – тепер лилося на абсолютно сторонню мені навіть не людину, яка за такий короткий період встигла стати мені близьким другом. Але ж я за двадцять років на Землі друзів не нажила. Так, хороші знайомі в основному. Чому ж зараз, чому саме він?

"Чи так вже немає вибору? Скільки б людей пройшли повз того хлопчика на аукціоні або не пройшли, а придбали б його з цілком певними цілями? У тебе теж був цей вибір. Але ти була б не ти, якби пройшла повз або зупинилася. Тобі справді хочеться бути такою як усі?" – резонно поцікавився Нейр.

Я чомусь згадала випадок із раннього дитсадківського дитинства: тоді у садку хтось надламав руку моїй ляльці. Ввечері я крізь сльози прошу Кіра полагодити. Кір похитав головою, зізнавшись, що зробити нічого не може. Та й ніхто не зможе. "Простіше купити нову", –  приречено кинула мама, побачивши масштаб моєї трагедії. Тато лише витер сльози з моїх щік, притис до себе, заспокоюючи. І тоді я у відчаї відірвала цю кляту руку, перев'язала її хустинкою, а на запитання тата: навіщо я це зробила, відповіла: "Вона боліла, а так усе загоїться і минеться". Та однорука лялька пройшла зі мною все дитинство і досі стоїть на полиці, попри глузування братів. А спроби мами купити мені іншу, закінчувалися тим, що я їх дарувала або губила, залишаючи спеціально на лавочках. 

До чого ось цей спогад зараз? Відповідь підсвідомості на моє запитання, чому мені дістаються випробування? 

"Ти просто не вмієш проходити повз. Десь там усередині тебе є те, що змушує тебе приймати чужий біль як свій, і полегшувати його в міру можливості, навіть на шкоду собі. А зараз досить страждати – потрібно шукати вихід", – прориваються крізь потік спогадів слова Нейра. 

"Наївний, знав би ти, як неправий. Я он руки лялькам відривала", – метеликом пролетіла думка і поспіхом відлетіла, не даючи грі'яту можливості її усвідомити. 

"Так. Маєш рацію. Треба шукати вихід, а ось часу сидіти немає”, – погоджуюся я подумки, розплющуючи очі і встаючи на ноги: самоаналіз – це круто, але якось трохи не вчасно.

“Хвилинку істеричної слабкості закінчено. З нетерпінням чекаємо наступної. Спасибі, що були з нами!", – понесло мене. Намагаючись позбутися почуття незручності, подумки вклонилася публіці так, немов давала виставу. Посміхнулася, повертаючи собі звичну бадьорість духу.

За кілька метрів від мене виднілися двері. Ще одні були десь на шляху сюди – я це точно пам'ятала. Залишилося всього нічого спробувати відчинити і молитися, щоб там був вихід, а не просто голі стіни. 

Підійшла до подвійних дверей, що відрізали коридор. Прислухалася, сподіваючись зрозуміти, що відбувається. І тільки зараз помітила на стіні коридору на рівні моїх очей синю крапку, що світилася. Невелике коло, до якого можна прикласти палець. Замок? Я можу відчинити двері? Рука сіпнулася в спробі перевірити, але тут же опустилася назад. Не думаю, що я готова до зустрічі з тим, що ховається за ними.

 

***

Перші, найближчі до мене, двері відчинилися зі сто першої, напевно, спроби. 

Спочатку я їх просто штовхала, не бачачи ніякого замка. Потім я облазила стіни в пошуках чарівної кнопочки – замка, але все було марно. Потім била ногами і навіть спробувала вибити плечем – зрозуміла, що до Ван Дамма чи когось там із бойовиків мені далеко. Плечі в мене слабкі й стукаються боляче. Навіть пробувала просунути іртсан і шляхетною зброєю відколупати замок, шкодуючи, що в мене немає з собою чогось на кшталт кредитки. Унаслідок моїх експресивних старань двері трохи розхиталися і я, напружившись, після кількох спроб усе-таки вибила їх ногою...

І розчаровано видихнула. Кімната нагадувала звичайну спальню – невелике ліжко біля стіни, комод, шафа, стіл і два крісла. Впадала в око відсутність вікон і будь-яких прикрас на стінах. Двері в одному з кутів вели в невелику ванну і я, відкривши воду, із задоволенням занурила в неї руки. Умилася, змиваючи бруд з обличчя і непролиті сльози, женучи невпевненість. Спробувала воду на смак, зробила ковток. Душ би прийняти, але так невчасно... Дістала з кишені зерно грі і відмила від липкого гелю. Затерла плями на штанах і сорочці. Зітхнула з жалем, розуміючи, що більше плескатися у воді часу немає.

Уже на виході з кімнати, почула гуркіт, а за ним вереск і гучний тупіт.

Зачинила двері, швидко посуваючи комод. Смикнула стіл, скидаючи з нього все на підлогу.  Після кількох спроб мені вдалося поставити стіл на попа, притуливши до дверей. Хотіла зробити те саме з ліжком, але так і завмерла, побачивши на ньому краага. Коли він прокрався сюди?

У двері стукнули з такою силою, що вона здригнулася.

– Ось ти де, подарунок небес, – скрипучий голос, що несподівано пролунав десь збоку від мене, змусив злякано підстрибнути. 

З блакитної кулі, що валялася на підлозі, точно такої ж, як та, в якій зараз мешкав Нейр, на мене витріщилось безліч жовтих очей із чотирма зіницями.

– Навіщо тобі стільки очей? – поцікавилася я, сторопівши від звернення.

– Зухвала... Тобі сподобалися мої сини і те, як вони сіють насіння? Я вибирав найкращих зі своїх хлопчиків для тебе. У них найчистіша кров саяне.

Я промовчала, знизавши плечима, утримуючи обурення, що рвалося з вуст.

– Що це за місце? – інформація... мені потрібна хоч якась інформація. 

Я вже втомилася від вічного незнання.

– Місце? Колись тут був космодром, але це було так давно. Багато поколінь тому. Велика раса. Боги, що зійшли з небес і створили свої подоби, – істота втупилася в краага, який стрибав на ліжку. – Але ми занадто зарозумілися, забагато про себе уявили і припустилися помилки. Однієї малесенької помилки. І Саяне помстилася нам – грі перестав цвісти, а нові життя зароджуватися.

– А хто ти? – уточнила я.

– Я... Тутмоз – єдиний і великий, який створив тридцять дві раси для потреб саяне, – сказав він так пафосно, що я жартівливо віддала йому честь, і одне прокляття, що знищило все, чого я домігся, і яке стало причиною мого вигнання, – краагів.

– Переграв у Бога? – запитала, невпинно ковзаючи очима по стінах, відшукуючи лазівку.

– Я і був подібний до Бога. Бо міг. Бо нам були потрібні нижчі: одні, щоб помирати і вбивати за наказом хазяїна, розмінна монета в суперечках і війнах; інші, щоб було кому обслуговувати; треті – для втіхи, четверті – стали відповіддю на мрію про міжгалактичні перельоти, п'яті... А втім, це неважливо, і знання це тобі ні до чого. Скоро мої хлопчики зламають твої барикади і повернуть моїм синочкам. І з їхньою допомогою ти відродиш саяне ставши матір'ю майбутнього покоління.

– А крааги? – я обернулася на краага, що настрибавшись на ліжку, сповз з нього і став кружляти вздовж стін, немов щось вишукуючи.

– Вони всього лише дурна помилка в експерименті. Інопланетний вірус, занесений під час відтворення клітин, і ось у нас найстрашніший ворог – мутовані діти, які виростають пожирачами плоті, – засмутившись, вимовив супермозок. – Але я зміг приборкати дію вірусу в наступних поколіннях, і діти народжуються вже майже нормальними. Хоча їм і далеко до здібностей саяне...

– Якщо ти саяне, то, як ти став таким? – неввічливо перервала я монолог балакучого лиходія. І чому вони всі так люблять висловитися? Прагнуть визнання? – У них же начебто дві руки, дві ноги, два ока...

– Жодне тіло не проживе стільки поколінь, – роздратовано перебив мене ожилий кошмар із "Голови професора Доуеля". – Мені довелося створити собі більш витривале.

– А як ти літаєш?

Раптом від голови з руками, що віщала, відволік шум у глибині кімнати  – крааг зник у відчиненій шафі, з якої тепер летіли в центр кімнати якісь ганчірки, а потім визирнув із шафи і поманив мене пальцем.

– Ти прибрала контроль, і він тебе не з'їв? Як тобі це вдалося? Мені терміново потрібно подивитися його, – заметушилася голограма.

Не звертаючи на ці вимоги жодної уваги, рушила до краага. Дорогою добряче стукнувши ногою по кулі – набрид мені цей великий супермозок, а хвилинка одкровень, судячи з усього, закінчилася.

Глибоко в шафі біля самої підлоги був невеликий отвір, схожий на той, з якого я спостерігала за залом.

"Вентиляція в шафі?" – здивувалася я, беручись розколупувати отвір.

Подивившись на мої муки, крааг мене відштовхнув і з легкістю вибив кілька каменів, зробивши отвір достатнім для мене. Відсунувся і подивився на мене запрошувально.

Відкривши свідомість, хотіла покликати його з собою, але мене змело тугою, самотністю, відчуттям непотрібності і втрати. Поспішила закритися, встигнувши вловити тільки одне – жити так далі ця істота не хоче. Похитала головою, відганяючи смуток і жаль. Це не мені вирішувати, він зробив свій вибір. Хоча... Відкрилася знову, пропонуючи свою допомогу й підтримку. Мене затопило вдячністю і сумом, приреченістю і невідворотністю.

Двері гримнули, наче підірвані, почувся стукіт меблів, що падали. Крааг обернувся і вискочив із шафи, залишаючи мене в темряві. Вирішивши не затримуватися, пірнула в отвір і впала в щось, що віддалено нагадував дренажний колодязь. Викликала іртсан, освітлюючи тунель зеленим світлом.

"Ліворуч чи праворуч?" – поцікавилася думкою Нейра.

"Довірся своїй інтуїції".

"Ну, супер. І знову я крайня", – обурилася я, повертаючи навмання.