Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Аліот Браянс
(Ні)крутенька Кет

Йти вперед не хотілося. І я застигла на порозі, не маючи сил, зробити перший крок.

Небезпека і смерть витали в повітрі, змушуючи серце стискатися в тривожному передчутті. Я озирнулася назад на коридор, що залишився за спиною. 

Може, потрібно було повернути праворуч? 

Але один короткий погляд на лайора, і озвучувати питання я не стала. Надто розпатланим лайор з'явився переді мною, а якщо врахувати, що синці та подряпини вже зникли, то місце, в якому він їх отримав, мені явно не сподобається.

Стрибок у невідомість робити доведеться і чим рішучіше, тим більше шансів на успіх. Перевела подих, відганяючи липкий страх. 

Кровожерливий рев, що пролунав позаду, підштовхував до залу. Нас, немов заганяли...

– Тут небезпечно, – попередила Сірейка, хапаючи його за руку. 

Чоловік обернувся і подивився на мене з виразом: "Спасибі, Кеп!", викликаючи бажання закотити очі і стукнути чим-небудь важким для кращого засвоєння сказаного.

– Ця кімната – пастка. Вона фонить страхом і болем, – швидко зашепотіла в надії бути почутою, – нам краще знайти інший шлях, – усе-таки озвучила я свою ідею.

– Іншого шляху немає.

– Тоді... Зачекай секунду, – я задумалася над варіантом кинути щось і перевірити, як зреагує кімната.

– Нам ніколи, треба поспішати, – він докірливо подивився на мене, кинув швидкий погляд за спину і  сильніше стиснув на руків'ї іртсана кулак. 

Щось пролетіло повз мене. Я встигла тільки здригнутися всім тілом, побачивши, як із замаху повертається чоловіча рука. 

Кімната засвітилася. Місце, де впала штуковина, забарвилося безліччю червоних ліній, що розрізали повітря. 

Різноголосиця звуків хлинула з усіх боків. Гучне чавкання, гарчання, тупіт, скрегіт, гуркіт змішувалися в один нестерпний гул. 

"Сісти на коліна, затиснути вуха руками і розгойдуватися в очікуванні неминучої смерті", – думка, що майнула в голові, була настільки абсурдною, що я озирнулася в пошуках того, хто міг би мені це нашептати. І пропустила той момент, коли істоти ринули в центр залу. 

Люди, або скоріше ті, що були людьми. Вони пересувалися рачки. Сірий колір шкіри, лисі без жодної волосинки голови, чорні  очі без склери, здавалися порожніми й млявими, ніби за ними немає жодної думки, самі лише інстинкти – всепоглинальний голод і несамовита жага крові. Вони завмерли на підлозі, біля перерізаної червоними променями штуковини, принюхуючись, як собаки. 

Один не витримав і з його пащі з гострими акулячими зубами вистрибнув довжелезний язик, протиснувся між червоними променями, доторкнувся до штуковини, всмоктав її в себе. Але штуковина не припала йому до смаку і він виплюнув її – незграбний рух і язик потрапив під промінь. Пекельний вереск болю, злісне шипіння тих, хто сидів поруч. Істота відстрибнула, залишаючи кінчик довжелезного язика на підлозі. 

Несвідомо вчепилася в руку чоловіка. Скрипнула зубами від різкого болю. Цього було достатньо, щоб на нас обернулися. Іртсан у руці лайора спалахнув крижаним полум'ям. Я поспіхом активувати свій, побіжно помітивши, як здивовано зметнулися брови чоловіка. 

Першу ж істоту, що кинулася, було розрубано мало не навпіл. Швидкість чоловіка вражала, мить і біля його ніг бездиханний труп. Але ці істоти були швидшими. Набагато швидшими. Лайор відступав уздовж стіни, кивком наказуючи мені слідувати за ним. Червоні промені згасли, і істоти стали атакувати нас активніше. Оточуючи, кидаючись з усіх боків. 

Я рубала і різала, абстрагувавшись від нестерпного різкого болю і страху, що роздирав душу. Не розбираючи відбивала удари, поклавшись на пам'ять тіла і вимуштрувані довгими тренуваннями рефлекси. 

Раптово відчуття тепла зліва змістилося донизу, страх пробрався крізь встановлений блок, скидаючи в безодню відчаю. Озирнулася – різким ударом розрубала язик істоти, що схилилася над Сірейком, але ж я цілилася в голову.

– Ти як? Зможеш встати? – запитала, легко штовхаючи його тіло ногою. 

Він замугикав, хитаючи головою, і я помітила криваву пляму, що розповзалася на його грудях. Махнув рукою, відбиваючи атаку, змушуючи мене знову забувши про усе, зосередившись на бою. 

Вороги не закінчувалися. Кілька трупів вже лежало біля наших ніг, але ще більше юрмилося за їхніми спинами, не маючи можливості підійти. Оселя зла якась!

Мозок гарячково шукав вихід і не знаходив. 

"Сісти на коліна, затиснути вуха руками і розгойдуватися в очікуванні неминучої смерті", – знову виник шепіт у голові, і я знову відволіклася. 

Ще одна істота підібралася до Сірейка, і, висмикнувши з його ноги частину плоті, стала їсти. Різонула іртсаном з розмаху, вибиваючи істоті мізки.

Мене нудило. Від жаху, болю, безвиході. Неконтрольовані сльози хлинули з очей, але щось усередині мене заперечувало саму можливість здатися, змушуючи завдавати ударів знову і знову. 

Присівши, хворою рукою, зчепивши зуби, обхопила чоловіче тіло, потягла до стіни. Допомогла всістися, притуливши спиною. Лайор так само тримав іртсан, бив направо й наліво, але швидкість реакції сповільнилася, рухи давалися насилу й упівсили. Ще трохи і він знепритомніє, а я залишуся вмирати одна...

Розлютившись на власне безсилля, стукнула лівим кулаком по стіні. 

Гучний брязкіт повернув мене в реальність, змушуючи відбити чергову атаку. 

Несподівано звідкись здалеку пролунав свист. Високий, пронизливий, на межі чутності. Монстри стрепенулися. Підняли голови, прислухаючись. Свист повторився. Найближча до мене істота подивилася на мене, наче розмірковуючи закусити мною чи підкоритися поклику. 

Про всяк випадок підняла загрозливо іртсан, попереджаючи. Тварюка стрепенула вухами і з німим докором, розчарована втратою обіду, кинулася із залу слідом за родичами.

– Сподіваюся, це не зомбі і мені не доведеться рубати твою голову з плечей, – буркнула, допомагаючи чоловікові піднятися. 

– Зомбі?

Я лише махнула рукою, розглядаючи його. Рани вже не кровоточили і виглядали не такими жахливими. 

– У мене хороша регенерація, – шепнув, простеживши за моїм поглядом.

– І відрізану кінцівку відростити можеш? – поцікавилася, тягнучи його за собою вздовж стіни.

"Давай, трохи лівіше, Кать", – раптово вдерся в мої думки Нейр. 

"Ти прийшов!" – вигукнула я, відчуваючи, як мене наповнює полегшення і захоплена радість. 

Нейр лише фиркнув у відповідь, нахабно зчитуючи мої емоції. 

Обернулася, відшукуючи потрібне місце. Майже в самому кутку залу стіна була трохи відсунута, відкриваючи темний прохід.

– Нам туди, – кивком вказала напрямок Сірейку і потягнула його за собою. 

"Я теж радий тебе бачити, дівчинко", – зовсім по-старечому пробурчав Нейр.

Насилу ми дочапали до відкритого отвору і буквально завалилися в нього. При цьому я, як зазвичай, впала зверху, потоптавшись по пораненому чоловікові. 

– Вибач, – покаянно відгукнулася я на болісний стогін.

Він не відповів, навіть не скривився. Лише легенько торкнувся моєї щоки пальцями, стираючи невидимий бруд. 

Двері з шумом зачинилися, відрізаючи світло, ми опинилися в непроглядній темряві. Близькість чоловіка напружувала, і водночас тішила. Хотіла відсунутися, але мені не дали, і я так і залишилася лежати в міцних обіймах, зручно влаштувавши голову на чоловічих грудях. Слухала тихе серцебиття і поступово заспокоювалася. 

"От скажи, як ти примудряєшся вляпатися в усі ці неприємності, варто мені тільки відвести від тебе очі?" – докірливо розпинався в моїй голові Нейр. 

"Ні. Ви тільки подивіться! Я їх тут рятую, а вони кохаються", – саркастично дорікнув грі'ят, будячи запізніле почуття провини.

– Нейре, – підскочила я, сторопівши від ревнивого наїзду. 

Я так розгубилася, що, не помітивши, відповіла вголос, за що й поплатилася.

– З ким ти розмовляєш? – роблячи спробу піднятися, поцікавився лайор. 

– Мені здалося, що тут щури, – промимрила, заглушаючи бажання підтримати чоловіка. 

Брати б мені за таке спасибі не сказали. 

– Щури?

– Ну так… Такі дрібні, хвостаті гризуни, здатні з'їсти людину живцем.

"Ах, гризуни?!" – образився Нейр. – "Ось так і ходи, рятуй. Невдячна".

"Я тобі дуже вдячна і дуже тебе люблю. Але це взагалі-то твій секрет".

– А ні, не щури, всього лише моторошний робот-прибиральник, – пролепетала, розгледівши нарешті Нейра очима, що вже звикли до темряви.

Лайор мені не повірив. Я це бачила за легким нахилом голови й уважним пронизливим поглядом, що світився неприродно яскраво в цій темряві. Втім допитуватися лайор не став, залишивши розпитування на потім, за що я була йому вдячна. 

"Моторошний?" – тим часом продовжував обурюватися в моїй голові грі'ят.

"Найкрасивіший і найдивовижніший", – відповіла, дивуючись тому, яким образливим і чутливим став Нейр, прям дитина пубертатного періоду. 

Штучний інтелект із почуттями – те, чого хочуть досягти і чого бояться наші вчені.

– Ти як? – поцікавилася у Сірейка, бачачи, як він ледве піднявся, і встав, спираючись на стіну. 

– Кілька хвилин посидіти і буду в нормі, – зціпивши зуби, відгукнувся чоловік. 

"Немає у нас кілька хвилин. Нічого розсиджувати, треба вибиратися", – огризнувся в моїй голові Нейр.

– І що це він тут робить? – покосився на прибиральника лайор. 

Я лише знизала плечима – питання риторичне. 

"Що робить, що робить. Всяких немічних рятує",

– Треба йти, – озираючись на всі боки, пробурмотіла я.

Нейр рушив уперед.

– Сірейк, – покликала я чоловіка і кивнула в бік робота.

– Іди першою, я прикрию.

– Геройствувати завтра будеш, а сьогодні не твій день. Швидко повзи туди або ми тут будемо стирчати разом, – рішуче прошипіла я, відбиваючи чергову атаку цих дивних істот.

І знов цей погляд. Допитливий, прискіпливий, зважуючий – відчуваю себе учнем на іспиті. 

Лайор хитнув головою і, пробурчавши щось про поганих відчайдушних дівчат, пішов за роботом. 

***

Здавалося, ми нескінченно довго блукали цими темними коридорами, але Нейр впевнено вів нас уперед. 

Лайор спотикався і мало не осідав, тримаючись більше на впертості, ніж на надлишку сил. 

І де ця його хвалена регенерація? 

Зрештою, я, не витримавши, вже хотіла йому згодувати пелюстку, але він відмовився, сказавши, що якщо кому і потрібно їсти всяку відновлювальну гидоту, то це мені. Чи треба говорити, що я після цього надулася і допомогу більше не пропонувала? Навіть підхоплювати перестала. В результаті вкотре, спіткнувшись, Сірейк кулею впав мені під ноги і знепритомнів.

Я лише зітхнула, спробувала вкласти його зручніше і присіла поруч, подумки прокричавши Нейру: "Я більше не можу!". 

Робот покрутився навколо нас, пообурювався про людські очі, і пішов попередити Ері, який чекав нас десь біля виходу. 

Я сиділа в темряві, прислухаючись до кожного шурхоту і не помітила, як задрімала. Прокинулася від незручного руху і різкого болю в руці. Вслухалася в навколишню тишу, стривожену лише розміреним диханням сплячого спокійним сном чоловіка, і занепокоїлася: Нейр і Ері мали вже повернутися, але їх не було. 

Стривожено покрутилася на місці, але так нічого й не виявила. Хотіла розбуркати лайора і попередити, але подумавши, вирішила дати йому відіспатися – сили йому ще знадобляться. 

Зітхнувши, встала і запалила іртсан. Зелене полум'я давало непогане освітлення, та я, знаючи свою схильність до "заблукати в трьох соснах", а точніше в будівлях, вирішила залишити подряпину на стіні. Відійшла на десяток кроків і намалювала на стіні мечем стрілочку в бік лайора, через кілька кроків повторила, малюючи стрілочку вже в обраному напрямку.

Я звернула в третій коридор, коли почула чиїсь приглушені голоси. Намагаючись не шуміти, рушила в той бік. Голоси стали ближчими, а трохи вище моєї голови зі стіни засочилося світло. 

Насилу піднялася нагору, підтягуючись на одній руці, і опинилася прямо біля прямокутного отвору. Виглядало так, ніби хтось виколупав камінь біля самої підлоги великого залу. Вхопившись за отвір, трохи підтягнулася, і з подивом знайшовши опору, досить зручно влаштувалася. 

Нейра я знайшла майже відразу. Пошкоджений робот лежав на столі просто переді мною в оточенні якихось інструментів. Трохи осторонь прикутий до стіни висів несвідомий Ері. Мені не було видно його обличчя, але голова була опущена, з рани на грудях стікала кров. Біля нього стовпилося троє монстрів, жадібно поблискуючи очима, але чомусь не нападаючи.

Вгорі над усім цим неподобством ширяв мозок. У всякому разі, назвати по-іншому цю істоту поросячого кольору у мене язик б не повернувся. У істоти було чотири руки, короткий тулуб-обрубок, чотири жовті ока під лобом та купа мацаків замість волосся, кожен з яких увінчувало око. 

Істота щось бурмотіла собі під ніс, літаючи з місця на місце і проводячи якісь маніпуляції, але розібрати, про що саме бурмоче ця дивина, я не могла. 

"Нейр", – злякано покликала я свого грі'ята, але відгуку не було. 

Серце відчайдушно билося в грудях, нагадуючи муху, що заплуталася в павутині. 

Невже я їх загубила, ледь встигнувши знайти? 

"Нейр", – завзято кликала я, знову і знову. 

Він відгукнувся, коли я вже ковтала гіркі сльози відчаю і лаялась на власну пришелепкуватість.

"Тихіше, маленька Кет. Що ти тут робиш, рева? Я ж залишив тебе в безпеці з лайором?".

"Ти живий, живий! Я зараз що-небудь придумаю і витягну тебе з Ері, – зраділа я. – Тільки приведу ще лайора".

"Навіть не думай! – відрубав на корені усі мої спроби  грі'ят. – Я тут дещо послухав, поки лежав, і дещо дізнався. Тож ти, дівчинко, вряди-годи дослухаєшся старших, повернешся по лайора і виберешся звідси й із цієї грьобаної планети".

"Але я... але ви..." – я так розгубилася, що навіть думку оформити не могла. Вони метушилися, наштовхувалися одна на одну.

"І не думай себе звинувачувати. Ми з Ері самі за тобою пішли і самі в це вплуталися, самі прилетіли на цю планету...".

"А ти не здумай здаватися, впертий грі'ят. І вмирати не здумай. Мені герої не потрібні. Інакше відшукаю в посмерті, воскрешу і вб'ю витонченим способом. Довго і болісно. Що б ти там не надумав, але до того, як я повернуся, твоє головне завдання – вижити. І пам'ятай, Катьки друзів не кидають", – видала я гнівну уявну тираду. 

"Він керує цими монстрами. І бачить усе – у нього скрізь камери", – поділився інформацією Нейр. 

"І що ніяких більше заперечень?" – оторопіла я. 

"А є сенс? Я тебе все одно не відмовлю, хоча бажання таке і є. Тому допоможу, чим зможу."

"Ти знаєш, як до тебе потрапити?"

"Бачиш?" – запитав Нейр, візуалізуючи в мозку недавні події. 

"Так, дякую."

"І Кет не забувай про свої здібності, ти ними майже не користуєшся. Відгородилася, а могла б сама розігнати монстрів. Відкрий свій розум".

"Не можу. В мене глузд за розум завертає. Я немов потрапляю в кімнату з купою телевізорів, які працюють водночас. І в цьому гомоні розібрати, який саме показує і що, –  складно. А вже керувати і поготів". 

"Значить, доведеться трохи збожеволіти, Кать, або кинути цю витівку". 

"І ти сподіваєшся, що я кину?" – обурилася.

"Це було б правильно. Наші з Ері життя не варті твого і лайора".

"А це не тобі судити", – фиркнула я, востаннє обводячи очима зал, намагаючись не упустити жодної найнезначнішої деталі. 

"Вся справа в деталях", – любив повторювати мій бравий полковник, даючи нам завдання і стежачи за його виконанням. Що ж, тату, подивимося, як впорається твоя недотепа-дочка з цим. 

"Я повернуся. Дочекайтеся обов'язково", – подумки попрощалася я з Нейром, зістрибуючи на підлогу.  

 

***

Сірейк

"І куди поділася ця невгамовна?" – майнула перша усвідомлена думка, варто було розплющити очі. 

Я ще раніше відчув, що дівчини поруч немає. Саме її відсутність стала причиною того, що я прокинувся, трохи не дотягнувши до повного відновлення. Тварини добряче пошарпали мене.

Крааги... Пожирачі всього сущого. Так їх називають у дитячих казках. І вже давно ніхто не вірив, що ці тварюки не лячна вигадка, а історична реальність. Виявляється, навіть не історична, а цілком собі теперішня. Щоправда, в казках крааги літали на космічних кораблях і були розумні, як і наші творці Предтечі. Саме вони причина того, що Предтечі нас покинули – вони просто знищили цих монстрів, принісши себе в жертву.

Думки самі собою повернулися до дівчини. І хто знав, що таке простеньке завдання із захоплення корабля ріязлів обернеться розкриттям таємниць галактичного масштабу? Щоправда, більшість із них так і буде поховано в моєму відомстві. 

Шкода, що Квіфрей Джоелартю доповів Раді про нащадка Предтеч, щойно отримав дані від Рашрена. А скільки проблем можна було б уникнути, якби про дівчисько та її диво-геном знав тільки імператор і віддані йому люди. Оселили б її в палаці і після досягнення повноліття видали б її за якогось принца і… 

І вона б знайшла собі пригоди і там. Ось, де її носить?

Я принюхався, намагаючись вловити ледь чутний запах. Добре, що всі мої давно сплячі інстинкти і чуття чомусь заточені на неї, інакше б я ніколи не знайшов би її в цих коридорах. 

Запах став ближчим, пролунав тупіт кроків, що наближався, і дівчина фактично врізалася в мене. Захекана, перелякана. 

– Там... Там... – намагалася щось сказати вона, переводячи подих. 

Перехопив її за плечі, утримуючи біля себе, і опускаючи її іртсан, щоб випадково не поранилася. Щось глибоко всередині мене вимагало міцно притиснути її до своїх грудей, аби тільки переконатися, що вона жива й неушкоджена.

– Не части. Розповідай коротко і ясно, – суворо гаркнув я, відсуваючи її від себе трохи далі.

Вона ільмі Акдрейса. Чужа. Недоторканна. І майже мертва, якщо Акдрейс не зможе протистояти батькові... Струснув головою, відганяючи несвоєчасні думки.

– ... і Ері схопили ці монстри. Вони там, ми мусимо їх врятувати, – поспіхом говорила вона, намагаючись максимально швидко все викласти, водночас тягнучи мене за руку туди, звідки прийшла. 

– Ері і хто? – перепитав пошепки, усе ще не розуміючи, про кого йдеться.

– Ері та Нейр. 

– Нейр, значить… – задумався, згадуючи, що певний час тому вже чув це ім'я. – Ти про прибиральника і шара?

– Так, – невпевнено прошепотіла вона.

– Ми нікуди не підемо. Я маю врятувати тебе і доставити Акдрейсу. Шару, якщо його захопили крааги, вже не допомогти, а робота я тобі нового куплю, – сказав, зупиняючись.

– Ах... Так... значить... – зло виплюнула вона і висмикнула свою руку з моєї. – Значить, якби там була я, ти б пішов мене рятувати, а шартрас і робот не варті твоїх зусиль? Чим же вони завинили? Не такими народилися? Ах-так, нижчі ж… – презирливий погляд очей, що раптово стали чорними, змусив мене поїжитися. 

– Я тобі сказав, шар – не жилець. Крааги здобич не кидають, – утримав біля себе, не даючи відсторонитися. 

І тут же нечутно вилаявся, вловивши тихий болісний стогін. 

Що вона робила цією рукою, що та досі не пройшла?

– Але ж нас кинули, – плутано зауважила вона, акуратно вивільнивши руку. – Боляче, – додала, бачачи моє здивування. – Ми не можемо залишити його, не переконавшись у тому, що нічим не можемо допомогти. Може, для вас це і звичайна справа коригувати свідомість рас і записувати їх у раби, але на моїй планеті рабства немає і всі рівні. 

– Але шари вони майже звірі... – заперечив я, розуміючи, що суперечку вже давно програно, а я, як прив'язаний, іду за дівчиськом. 

Ні, я б вважав за краще вивести її й заховати, а потім іти рятувати – все одно залишити живого на поталу ожилому кошмару я б не зміг. Але вона вже завелася, а мені було цікаво послухати, що за аргументи придумає ця навіжена малявка. 

– Яка різниця хто вони, якщо важлива суть? Вони прилетіли за мною, хоча й слабкіші. І не такі досконалі як ви. Не такі пихаті. І…  вони кращі за багатьох вищих, з якими я встигла зустрітися. Тож я йду. А ти можеш почекати і врятувати мене потім, коли я потраплю в лапи головному гаду. 

Я тихо розсміявся. Ох і аргумент. А якщо силою потягну, то ще й по голові отримаю. Це запросто. Цілком у її дусі.

– Гаразд, веди і розповідай, що, де і як. 

 

***

Кет

Я роздратовано фиркала, ступаючи за чоловіком коридором. От ніколи б не подумала, що він такий безсердечний сноб. 

Невже моя інтуїція мене підвела? Раніше вона так не давала збоїв. Я завжди приблизно знала, чого очікувати від інших, підсвідомо відчувала з найпершої хвилини знайомства. А тут... 

Засмучено мотнула головою. І чого питається, розкисла? Ну, подумаєш, чергове розчарування...

Зітхнула, відганяючи ці думки від себе. Останні пів години, що ми пересувалися коридором, я тільки й робила, що ганяла думки. Страх і занепокоєння за Ері з Нейром змінювалися досадою на лайора, їм на зміну приходила накопичена втома і бажання наїстися, напитися, помитися і відіспатися в чистому ліжку. Бажано самій, а не в чиїйсь компанії. 

"І вже точно не з тими, хто навіть про "помитися" не подумав", – пирхнула, згадавши так званих "чоловіків". 

Відігнала непроханий спогад, що все ще відгукувався відгомоном затаєного страху, на зміну йому прийшла хвиля полегшення – усе-таки я знову впоралася і навіть майже без втрат. Біль у руці тут же нагадав про те, що втрати все ж були, але мінімальними. Залишилося тільки вибратися з цієї планети разом із Нейром, Ері та противним лайором. А потім... Я навіть послухаю, що мені розповість Рада і послухаю їхні пропозиції щодо мого життєустрою. 

– Тут, – прошепотіла я, вказуючи на отвір, що виднівся вгорі. 

Чоловік кивнув і взявся підійматися стіною, я ж осіла на кам'янисту підлогу, заплющила очі. Спробувала трохи відкритися і увібрати енергію, як це робила в лісі, набираючись сил. Тільки замість знайомого тепла живої природи в мене хлинув мертвий холод. Потік страждань, болю, страху, що хлинув, був настільки сильним, що миттю змів усі раніше споруджені бар'єри,  занурив мене в безодню відчаю, в якій я один за одним переживала найгірші із сотень тисяч смертей і мук. 

Це було гірше, ніж в Аушвіц-Біркенау. На тій шкільній екскурсії, організованій благодійною німецькою організацією до Освенциму. Тоді я ледь не знепритомніла, зробивши всього кілька кроків до прибудов, а потім дві години сиділа під деревом, намагаючись відмежуватися від жаху, що захоплював мене, та від нудоти, яка накочувалася. Але ж тоді мої здібності були значно слабшими. І жертв там було набагато менше. 

Болісний потік захлеснув, відрубуючи останні тверезі думки. Більше не було нічого, крім жаху, туги, зневіри, самотності, озлобленості, покинутості, безсилля... І болю... Жахливого. Виснажливого. Нестерпного. Неминучого. Він приходив, змінюючись один іншим, перетворюючись на нескінченну лавину, що змітала, випалювала всі інші емоції та почуття. 

"Ні, виходу немає", – беззахисно, абсолютно по-дитячому твердило щось усередині мене, знемагаючи в панічному страху.

"Вихід завжди є", – впевнено вторив йому чоловічий голос, змушуючи закривати своє серце, відкидати геть чужі страждання.

– ...ка, Кет?! – тихий шепіт увірвався в мою свідомість, висмикуючи мене в реальність. Чоловічі руки стиснули плечі, піднімаючи і ставлячи на ноги, – З тобою все гаразд?

– Так, – прошепотіла, дивуючись, як слабо і застуджено звучить мій голос.

– Що це було?

– Примари, – спробувала зібрати себе до купи й вичепити те потрібне, що застережливо кольнуло мене всередині, немов за усім цим болем невідомі співрозмовники передавали мені підказки. 

– Що таке примари?

– У нас так називають душі померлих, найчастіше насильницькою смертю. Але в моєму уявленні – це, скоріше, еманації болю і смерті, енергетичний слід, залишений на цих каменях, – машинально відповіла я. 

Вичепити підказки не виходило – біль і страх заглушали всі інші емоції.

– Ти відчуваєш енергетичний слід? – зацікавлено запитав Сірейк.

– Не знаю. Це складно пояснити. І зараз зовсім немає на це часу. Ти придумав, як нам врятувати Ері та Нейра?

– Шар висить прикутий на ланцюгах в оточенні краагів. Жив він чи вже помер – незрозуміло. Робота ми вже не врятуємо. Його розібрали. На столі залишилася тільки купа висмикнутих плат і дротів.

Ця заява змусила зло підняти голову, щоб не дати скотитися сльозам, що заповнили очі. І подумки вліпити собі значного ляпаса, нагадуючи, що Нейр – це не робот, а якщо згадати, що я його носила в кишеньці, то... грі'ят точно живий.

"Нейр", – покликала друга. 

Але відгуку не було і, я зробивши кілька марних спроб, женучи від себе думки про найстрашніше, замовкла, тимчасово відрізаючи свою свідомість від усього зовнішнього. 

– Кіт Шредінгера, – автоматично вилетів з мене відповідний термін раніше, ніж я встигла подумати, і одразу ж виправилася: – Доки ми не впевнені у зворотному, вважаємо, що живий.

Чоловік кивнув, а я йому була вдячна, що хоча б про кота не питає. А то, знаючи мою звичку, поки врятуємо Ері та Нейра, я його закидаю всілякими науковими та псевдонауковими фактами. 

– Ти казала, що знаєш, як туди пробратися? 

– Так, – підтвердила я і одразу ж почала креслити карту, розповідаючи все, що дізналася від Нейра. 

Лайор виявився в'їдливим, уважним до дрібниць і до біса занудним. Десять разів озвучив свій план і що саме я повинна буду робити. І якщо зроблю щось не так, то відчуваю, буде мені непереливки – розстріл на місці гарантований. 

Але нервувати зайвий раз чоловіка навмисне, я не збиралася, тому напружено й зосереджено вдесяте вислухала інструкцію й терпляче кивнула, пригадавши старий принцип усіх наших дитячих витівок – діємо за планом, а там як піде. 

На моє запитання про трикутник чоловік пробурмотів, що розрядив і викинув. Уточнювати я не стала, бачила, який пошарпаний він був, коли знайшов мене. Так, і з цим “знайшов” якась загадка. Чого його не було відразу в кімнаті? І чи так вже відразу це було? Гаразд, усе потім. 

Нечуваним щастям виявилася наявність у мене чогось на зразок димових шашок. Більше зі зброї в моїх кишенях нічого не було. Кілька пігулок від голоду – збалансований раціон у маленькій капсулі, кілька таких самих від зневоднення. Хоча зрозуміти, як у цю мінікульку на кшталт драже в шоколаді влізло кілька кілограмів їжі і стільки ж літрів води, я так і не змогла.  Але, мабуть, місцева наука від нашої далеко пішла. МЕМ з дивним ієрогліфом лайору я завбачливо не показала, пам'ятаючи, як він відібрав у мене перший іртсан. 

Початковий план був простий. Я сиджу осторонь і чекаю, поки лайор там усіх покладе, і принесе мені на блюдечку з блакитною облямівкою жаданих Нейра й Ері. Задум Сірейка мені не сподобався. Тому вислухавши його, я внесла корективи – йдемо разом. Я і лівою рукою непогано справляюся з іртсаном, а правою спокійно можу закинути пару димових шашок, всупереч болю, від якого я давно навчилася відключатися. 

Заправилися парою пігулок для додавання сил. Віддала всі димові шашки лайору, залишивши одну собі. Покрутила в руках дивну зірочку, призначення якої Сірейк не озвучив, але забрати поривався, і сховала назад у кишеню до ще трьох таких самих. Стане в пригоді. Як любив повторювати мій інструктор із самозахисту: "В деяких ситуаціях найнешкідливіша річ у вашій кишені може стати зброєю. Головне знати, як застосувати". 

Я поки не знала, але це труднощі тимчасові. 

Подивилася на зібраного лайора, усміхнулася, погладжуючи іртсан. 

– Готова?! 

Кивнула у відповідь, подумки видавши цілу петицію:

"А як же. Озброєна і дуже небезпечна! Для декого смертельно. І краще не стояти між мною і моїми друзями!" – рішуче підбадьорила себе, намалювавши в уяві чарівну супергероїню, від одного погляду якої вороги падатимуть штабелями. 

"Я можу дивитись на світ в іншому світлі. Я знаю, що потрібно щоб виправити все. Не здамся ворогам і продовжу боротьбу. Щоб стати шаманом. Королем всіх шаманів." – зазвучала в голові акомпанементом моєї рішучості пісенька з популярного аніме, що любила дивитися Інга. І хоча шаманом мені бути не хотілося, а королем чи королевою тим паче, але  зараз ця пісенька здалася доречною і слушною, додаючи мені сил та віри в себе.