Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Аліот Браянс
(Ні)крутенька Кет

Далі все закрутилося. Нейр виявився напрочуд підготовленим, і коли переді мною й лайором висипали заготовлені скарби, неприродно чорні брови останнього злетіли в німому здивуванні. Я одразу ж експропріювала свої, зібрані ще на станції, незрозумілості. Треба буде запитати в Нейра, може, він дізнався їхнє призначення.

"Деяких",  –  частково виправдав мої очікування Нейр. 

Я лише кивнула, крутячи в руці МЕМ. Чомусь саме його знаходження в цій купі стало для мене такою самою радісною подією, як до цього набуття іртсана. Інтуїція кричала – ця річ просто необхідна. Шкода тільки, не пояснювала для чого.

"Це новітня розробка, яка ще не пройшла випробувань. За задумом вчених має відновлювати пам'ять, але, що в підсумку вийшло, ніхто не з'ясував. Тестувати на розумних не ризикнули. І Квіфрей хотів перевірити на одному з вас", – поділився зі мною знаннями грі'ят. 

"От же ж диво-лікар. Сподіваюся, йому непогано у піратів".

"Його врятували, мала. І цих дуреп, що полетіли, кинувши тебе теж, а от тебе шукати офіційно не збиралися. Поставили хрестика. Тому твій ільм попросив лайора тебе знайти".

"Мене хочуть офіційно вбити?!" – перепитала трохи шокована новинами.

"Так, Кать. Тому лайор тут. Він не дасть тебе скривдити. Тож перестань скупитися і віддай ти  вже йому філек".

"Філек?"

"Трикутник, мала. Повір, лайор знайде йому краще застосування".

Подивилася на лайора, що, піднявши з землі іртсан та кілька кульок, засунув їх собі за пояс. Зітхнула. І віддала йому трикутник. Розсталася з ним і одразу відчула себе беззахисною. Некомфортно. 

Гаразд… у мене ще є іртсан. 

– Ось, візьми, хард, – ніби відчувши моє переживання, простягнув мені лайор, щось, що віддалено нагадувало невеликий водяний пістолет. – Наводиш, натискаєш сюди і ріжеш лазером. 

Нова іграшка мені сподобалася навіть більше за трикутник. І я замилувалась, захоплено роздивляючись її, доки чоловік ховав по кишенях решту штучок. 

– І це нехай буде на тобі, – взявши мене за передпліччя, заклацнув на них два браслети, а потім натиснув кнопку, і верхню частину мого тіла накрило легкою невагомою бронею.

– А ти? 

У відповідь на моє запитання Сірейк лишень криво усміхнувся. Він узагалі змінився з приходом Ері та робота – знову повернувся спокійний, зібраний, небагатослівний Льодинка. Ще кілька миттєвостей, короткий наказ і ми мало не стройовим кроком рушили слідом за аборигенами. 

 

***

Круглий майже прозорий купол накривав кратер, в центрі якого виднівся прямокутний майданчик із невеликим піднесенням. На узвишші стояло сімнадцять дівчат у біло-сірих довгих сукнях в оточенні десятка великих чоловіків. Посередині сцени стояв сивий чоловік, одягнений у золотисту тогу. Він щось говорив, але до нас не долинало ані звуку.

– Треба якось пробратися всередину, –  пошепки озвучила проблему. 

Лайор кивнув, кивком вказавши на ворота внизу, через які прибували люди:

– У них якийсь браслет на руці. Потрібно зловити парочку. Чекайте тут. Я все дізнаюся.

– Я з тобою, – вигукнула, не бажаючи сидіти в засідці й відпускати лайора одного. – Ти не впізнаєш Даіру, – озвучила я, здавалося, поважну причину власної нерозсудливості. 

Пронизливий погляд прямо в душу:

– Ти ж усе одно підеш? – мій кивок, його видих і коротке: – Гаразд, від мене ні на крок! 

І чому ця вимога звучить однаково в усіх світах?

Ми спустилися до воріт, прилаштувалися у хвіст потоку. Люди, що стояли перед нами, перемовлялися між собою, але я спочатку не розуміла їхніх слів. І тільки зосередившись, почала потроху розбирати слова, сказані знайомою мені мовою, але з жахливим акцентом. 

Усміхнулась, згадавши, як вчитель англійської змушував читати "Ромео і Джульєтта" в оригіналі, а потім  від директриси отримав на горіхи: "Шекспіра в оригіналі навіть англійці не розуміють!". Ця фраза стимулювала в мене процес пізнання. І "Ромео і Джульєтту" в оригіналі за два літні місяці я все-таки прочитала, закопавшись по вуха у перекладачі, дивуючись застарілим словам та їхнім сучасним значенням... 

– Покваптеся, вже починається, – кинув один із вартових, перевіряючи відвідувачів, поки другий схвильовано озирався. 

Чоловік, що йшов перед лайором, несподівано мішком впав до наших ніг. Легкий невловимий рух і тіло чоловіка зникло в кущах. На моїй руці замкнувся черговий браслет, а я тільки і встигла судомно притримати іншою рукою плащ, що зненацька опинився на плечах. 

Як він це зробив? Як? Хіба людина на таке здатна?

"А він і не людина", – сміється в моїй голові Нейр.

 Здивування зашкалювало, змушуючи зосередитися на чоловікові, що йшов поруч. Ось, його рука торкнулася шиї передуючого відвідувача і той обм’як в руках лайора. Рух – і тіло аборигена впало на руки Ері, що ховався в кущах, а в Сірейка залишався браслет і плащ. 

"Усі ми пішли. Бережи себе, крихітко. І не хвилюйся за цих, до ранку оклигають. Ері їх акуратненько склав", – заспокоїв мене Нейр. 

Проходили ми останніми. Я все ж хвилювалася, але лайор упевнено продемонстрував свій і мій браслети. Стражники квапилися, зчитуючи  браслет чимось схожим на сканер штрих-кодів у магазині й мовчки кивнули, зачиняючи за нами ворота.

Щулюсь, намагаючись відігнати від себе відчуття пастки, що зачинилася. 

 

***

– Вітаю вас, дорогенькі мої побратими, на великому святі Обрання Шоарга, – почав пишномовну промову старець у золотистій тозі. – Сьогодні в цей великий день першого сходу Шоарга. І ці сімнадцять прекрасних дівчат на весь наступний цикл знайдуть свої п'ятірки, зв'язавши себе з ними нерозривними узами. Та звершитися Обрання! І нехай вибір буде родючим. Запускайте артефакт. 

Посеред сцени роз'їхалася підлога, і вгору, скриплячи, наче незмазаний віз, почало підійматися дивне обладнання у вигляді п'ятикутної зірки. Кілька хвилин стояла приголомшлива тиша – тільки скрип ланцюгів та брязкіт металу. Раптово цю тишу перервав механічний голос:

– Цикл Обрання розпочато. 

З глибин зірки в бік  дівчат, що збилися в зграйку, вистрибнуло щось схоже на мацак. Дівчата злякано відскочили, прагнучи втекти, але варта, оточивши, взяла їх у щільне кільце. 

Мацак вхопив одну з дівчат за талію, притягнув її в центр зірки. Навколо дівчини, перпендикулярно підлозі з'явилося металеве коло, внизу і вгорі якого були... кайдани? 

Клацнуло залізо, замикаючи руки й ноги дівчини. Зараз на її обличчі не було того страху, що охопив дівчат, коли мацак ринувся в їхній бік, тільки апатія і байдужість до того, що відбувається. 

Зірка закрутилася, з кожного кінчика з'явився червоний промінь. Промені ковзали по натовпу чоловіків, доти, доки не зупинялися на одному з них, випалюючи відзнаку на грудях. Обрані чоловіки, скривившись від болю, але задоволені, займали відповідні кінчики зірки. 

– Обрання завершено, – сповістив усе той самий механічний голос, коли всі п’ять кінчиків заповнились чоловіками. 

– Шоарг зробив вибір. Привітайте перших щасливчиків Обрання. До наступного циклу ця дівчина належить їм повністю і беззастережно. 

Я відвела очі від чоловіків, що фонили пожадливістю й хтивістю, і перевела погляд на дівчину. Здивовано ойкнула, помітивши, що її апатія і байдужість теж змінилася хтивістю й жадібним бажанням.

– Нам варто відійти трохи далі, – шепнув лайор.

Кивнула, погоджуючись. Зараз я б з задоволенням спостерігала цю картинку із засідки за межами купола. Разом з Ері та Нейром. Чортова цікавість! Чортова дурість! Ну, чому я не прислухалася до себе? Навіщо мені знадобилося в це місто? Лайор би й сам упорався. 

– Приготуйтеся до переміщення в кімнату єднання, – оголосив той самий голос, і натовп заулюлюкав, глумливо вигукуючи вульгарні жарти й багатозначні поради. 

Передчуття чогось невідворотного накрило з головою. 

Відступаючи, ми протискувалися крізь натовп чоловіків, що здивовано озиралися на нас.

– Не поспішай йти, зараз буде другий вибір, – зупинив один з аборигенів лайора, заступаючи тому шлях. 

І справді, артефакт, що сховався було внизу, з тим самим брязкотом повернувся на місце. Очікуване зітхання натовпу. Здивовані вигуки. 

Лайор, що тримав мене за руку, раптом відкинув мене від себе. Мацак пролетів за кілька сантиметрів, завмер, пропустивши биття серця, а потім, ніби отямившись, спрямувався до мене. Сірейк, виріс між нами, намагаючись мене перехопити, але мацак, як нестримний потік води, оминув його, хапаючи мене. 

Я й кліпнути не встигла, як перенеслась у центр зірки і, як і першу дівчину, мене закували у кайдани. Відчула укол у зап'ястя. Отрута? Чи наркотик? В будь-якому разі не хочу! Де там мої лімфоцити й антитіла? Терміново потрібно нейтралізувати цю фігню. Не можна дозволити їй дістатися до моїх мізків. Не хочу ніяких нав’язливих бажань!

 І це все, про що я зараз можу думати. Я навіть промови, що штовхав сивий, не почула. Долетіли лише її відгомони: окремі слова, про те, що я благословення, неврахована обрана і так далі.

Зірка запалала променями. Я не стежила за вибором. Всередині все стискалося від страху. Бо якщо єднання те, про що я думаю, то я вляпалася. І не просто вляпалася...

"Не бійся, я з тобою!" – долинув до мене незнайомий уявний голос, і я вперше здійняла очі, відриваючи їх від кайданів. 

Знайшла поглядом єдиного, хто міг допомогти. Промені виблиснули поруч і чотири гидких чоловіки вже стояли у зірці, роздягаючи мене липкими масляними поглядами. Один вчепився в горбик між ніг, гидко посміхнувся, дивлячись на мене. Відіб'ю, нафіг!

Повертаюся до п'ятого променя, який досі не витягнув щасливчика. 

"Будь ласка, будь ласочка, нехай це буде Сірейк".  

Але ще до того, як я встигла подумки озвучити своє бажання, на грудях лайора, що встав перед величезним аборигеном, висвітилася помітка. 

"Дякую", – шепочу, незрозуміло кому. 

Подальше відбувається уривками, немов виринаючи з туману. 

Мить… Ми ще на площі, але нас огорнуло якесь світло. 

Мить… Я опинилась на величезному ліжку, так само скута кайданами. 

Мить… І до мене рушили оголені чоловіки. Я намагаюсь відшукати поглядом лайора, але не бачу.

– Сірейк, – крикнула я, але з вуст зірвався лише тихий шепіт. 

"Ось і дозберігалася до коханого", – знущально промиготіло у мозку, перед тим як мене утягнуло у порожнечу.

 

***

Свідомість захлиснув заколисливий потік, з якого я вперто намагалася виплисти. 

Бездушна течія обпікала жаром у крові і знову забирала мене вглиб, не даючи зробити вдих, знову повертаючи мене в дитинство. 

До того нещасливого сплаву швидкою гірською річкою. До моменту, коли я чітко усвідомила, що якщо хочеш вижити, то рятувати себе доведеться самій. Бо ті, на кого ти звикла розраховувати, можуть просто не встигнути і тоді все, гаплик кролику, тобто Катьці. Тоді теж були і швидкі води, впоратися з якими у дванадцятирічної дівчини не було сил, і тихі спокусливі вири, що нашіптували так, що хотілося зануритися, відмовляючись від мирської метушні. 

Але я не могла. Адже там, на березі мама, тато, рідні, а я не можу заподіяти їм біль. І Кір... 

Спогад про брата стрімко викинув мене на поверхню. 

Скільки я була непритомна, колихаючись у хвилях відчаю? Не знаю. Але картина майже не змінилася. 

"От же ж ситуйовина – уйовина".

Усе ті самі четверо мужиків, що наближалися з невідворотністю швидкісного потяга на переході. Ті самі паскудні жарти й багатозначні зауваження. 

Де ж лайор? Де п'ятий? Чи мені здалося? Гаразд, в будь-якому разі мінус один не може не радувати.

"Ну, хоч помилуйся. Ти ж хотіла стриптиз", – шепотить підступний внутрішній голос, поки мене буквально підкидало від страху й відрази. 

Відвела очі, намагаючись не втрачати аборигенів з поля зору. На руках металеві кайдани, на ногах такі самі. Тішить те, що завширшки вони як наші кайданки, і моя вузька, тоненька ручка має спокійно з них виринути, потрібно тільки вивернути суглоб. Ось і стала в пригоді улюблена забавка дитинства, коли я, вражена Гудіні, бігала за братами, вмовляючи мене зв'язати і залишити, засікаючи час.  

Краєм вуха зловила відгомін суперечки. 

 "Оуу, тільки побийтеся хлопчики по-справжньому, а не так..." 

Але неозвученим надіям збутися не судилося. Після недовгих сперечань, мало не черга вишикувалась. 

Ні-ні, так справа не піде.

– Хлопчики, а ви знаєте, що під час зґвалтування жіноче тіло виробляє отруту. І потім ґвалтівники живуть на десятки років менше. Такий собі захисний механізм. 

Боже, що я мелю? 

– Ви ж не хочете, прожити на років двадцять менше?

– Це не зґвалтування. Ти наша дружина! – вигукнув рудий абориген, наближаючись до мене.

Мда, а про домашнє насильство вони взагалі не чули? Темний ліс.

– Ти повинна нас хотіти! – цей теж рудий, тільки трохи темніший.

А ось із цього місця докладніше. Кому повинна, чого повинна? І взагалі, що означає дружина? Я на таке згоди не давала! І ніде не підписувалась!

– Але я поки що не хочу, – ретельно вивіряючи слова, кокетувала я. – Хоча ви такі всі симпатичні... – облизнувши, закусила губи, намагаючись зобразити млосний погляд. 

Трясця, як актриси  це роблять в тому чортовому кіно?

– І я знаю спосіб, за якого вам не доведеться стояти в черзі, потрібно тільки мене розв'язати. Хоча б ноги... – задумливий погляд сповнений захоплення. 

Принаймні, я сподівалась, що погляд був саме таким. Не дарма ж зараз замість їхніх голів боксерські груші, по яких я із задоволенням настукаю, відпрацьовуючи маваші гері. 

Коротка нарада. І я, користуючись тим, що на мене не дивляться (ну, та навіщо? Куди може подітися прикута до ліжка дівчина?) висмикнула ліву руку з кайданів. І миттєво, поки ніхто не помітив, схопилася за них, ніби нічого не сталося. 

Ура! Одна є. 

З правою буде складніше, вона не така гнучка і менш тренована, бо зазвичай я або ходила з наручником, що абсолютно мені не заважало, або зламувала його шпилькою у волоссі. А тут я підстриглася коротко і ніяких шпильок. 

Виберуся, знов відрощу довге волосся і замовлю купу маленьких і пару-трійку величезних, сантиметрів по десять... Розмріялася я, згадуючи, які зручні кадзасі подарувала сестрі – такий собі мінікинджал у волоссі.

Аборигени тим часом щось вирішили. Бо мерзенний дотик до щиколотки пересмикнув, пробудивши зграю мурашок, які розбігалися в страху, а асоціація з ранковими павуками-мутантами змусила тіло мало не підстрибнути. 

"Почався день фігово, закінчується так само", – з якоюсь невблаганною приреченістю подумала я, відчуваючи, як пробирається ще одна рука під штанину.

Щось не поспішає до мене лайор. Знову доведеться рятуватися самій.

– То що ви вирішили хлопчики? – намагаючись витравити нотки паніки, що вже підкралася до потилиці, з голосу, заклично зашепотіла я, кокетливо змахуючи віями. 

Смикнула праву руку. Боляче, як боляче, чорт. Стиснула зуби, щоб тільки не побачили гримасу болю, не почули зрадницького стогону. 

Ну… так мені ж так подобаються ваші дотики. І ще більше сподобаються, коли я вбиватиму їх у вас назад. 

– Тільки одну, – шепоче рудий. 

Ще один чи все той самий? До біса, вони всі руді! А розглядати їхні морди, щоб вони переслідували мене потім у кошмарах, не буду. 

– Але так буде незручно, – засмучено закусила губу, відчуваючи, як вислизнула ліва щиколотка з кайданів, – а так би можна було відразу удвох...

Нова спроба звільнити праву руку, і дихання перехопило. Майже нечутний тріск, різкий нестерпний біль. Я знов закусила губу, стримуючи хворобливий стогін, що рвався з вуст, та залишаючи нерухому руку, там же, звідки її висмикнула. 

Ось тільки коритися і хапати кайданки, кисть не захотіла, пальці не слухалися. 

"Зламала! Знову!" – втомлено зафіксувала цей факт свідомість. 

Переповнені сльозами очі наткнулися на аборигена. Той дивився на мене і, здавалось, помітив, що відбулося. Але чомусь мовчить, і я заклично облизавши шуби, пронизала його збудливим поглядом. 

З правої ноги, охолоджуючи шкіру, зіслизнув кайдан. 

"Вільна!" – переможно скрикнула подумки.

А далі все на автоматі. Нога вирвалася зі слабкого захвату і ударом збоку по дузі, потрапила у вухо одному з аборигенів. Мене намагалися втримати, але запізно, спантеличені від несподіванки, вони на кілька секунд відстають від мене. 

Вивернулась на спину, лівою ногою вдарила по заклично виставленим причандалам мужика, що зручно стовбичив поряд. Від болю той склався навпіл. 

– Тримай її за ноги, – крикнув хтось. 

І мене схопили за щиколотки, нависаючи наді мною. Різко сіла, б'ючи лобом у лоб. Сильно.  До зірочок перед очима. 

Відкинулась назад, відсуваючись. Підкинула нижню частину тіла і затисла шию аборигена стегнами. Здавила, вкладаючи всі сили. Тихий схлип і я відкинула від себе обважніле тіло. 

Де решта? 

Озирнулася, але зірочки в голові не дають зосередитися. Чиїсь руки висмикнули мене. Опираюсь, вириваючись із захвату. Але від рук біжать теплі хвилі і мене накрило полегшенням.

– А я тут допомогти хотів, – стривожено прошепотів хрипкий голос, втикаючи мою голову в міцні груди. 

Запах кедра і сандалу. Відчуття захищеності. Сірейк.

– Чому так довго? – зірвалося з вуст докірливе.

– Я поспішав... З тобою все гаразд? 

Занепокоєння в погляді, кров у куточку губ, садно на скроні та неприродно повернутий ніс – змусили забути про претензії. 

– Рука болить, – шепочу, насилу ворочаючи язиком. – А ти?

– І я. Треба вибиратися з цих... – замов, відчиняючи двері в дивний коридор із безліччю камер.

– Катакомби, – спала на думку асоціація. 

Бо сперте повітря, слабке штучне освітлення і безліч дверей із ґратами на рівні очей народжують абсолютно неконтрольоване відчуття постапокаліптичного фільму жахів із написом: "А тут тримають зомбі!". 

І звуки такі ж. Лякаючі... 

Обернулася на лайора, шокована побаченим. І тут згадала те, що зачепило, і про що не думала, поки намагалася знайти вихід. Сміх роздирав мене зсередини. Тривога і спантеличеність читалась на обличчі чоловіка і від цього скуйовджений лайор став якось ближчим...

– Чоловік... – регочу беззвучно, не маючи сил стриматися, – Ти ... у курсі... що ти тепер... мій.... чоловік? – нарешті видавила я крізь дикий тихий регіт. 

Ошелешено спотворене обличчя викликало в мені новий напад сміху, від якого я склалася навпіл. Схопилася за живіт, не помічаючи болю в руці.

– Нам ніколи, – швидко оговтався шокований чоловік, хапаючи мене на руки.

– Ти що не радий? – кривлю губки, корчачи засмучену пику. 

Відчайдушність і зухвалість ще не відступили, зате геть відігнали істерику та паніку. 

Він подивився на мене прискіпливо, вдумливо, але нічого не сказав. Тільки стер великим пальцем сльозинку, що викотилася з ока. Притис до себе. 

– Потім поговоримо. Зараз треба вибратися. 

Суворий тихий тон протвережує крутіше відра холодної води.

– Немає про що тут розмовляти. Я рішуче проти. Я не давала згоди. Не є жителем цієї планети. Не вклоняюся невідомим мені богам. Мене примусили, порушивши моє конституційне право на свободу вибору, а, отже... – рвучко почала я, дедалі більше розлючуючись, пригадуючи потрібні юридичні формулювання й вивертаючись із наполегливих і таких вже звичних рук. Їхнє тепло надто спекотне. Їхня дбайлива сила надто відчутна. Їхня підтримка надто необхідна. Їхні дотики надто збудливі... Струснула головою, женучи дурні думки.

Чоловік закотив очі, шикнув на мене, обриваючи мої вмовляння на півслові. Я притихла, разом згадуючи, де перебуваю, і лише кивнула, підтверджуючи, що зрозуміла і кричати більше не буду. 

Протяжний верескливий напівстогін, напіврев розірвав гнітючу тишу похмурого коридору. 

– Хто там? – запитала одними губами.

– Не знаю і знати не хочу, – так само пошепки відповів лайор. 

Він знову був занадто близько. Дивним чином він вдирався в мій особистий простір, перебуваючи на цілком пристойній відстані. 

Вереск повторився. Лякаючий, несамовитий і до остраху самотній. Щось усередині відгукнулося на нього, пробуджуючи бажання кудись бігти, когось рятувати...

– Дівчата? 

– Їх тут немає. Тут тільки ти.

– Але чому? І де був ти? Хіба нас не перенесло разом?

Він лише хитнув головою, а наступної миті вже втиснув мене своїм тілом у якесь заглиблення, затискаючи мені рота. Мить сірі очі дивилися на мене допитливо, а потім рука розтиснулася, відпускаючи.

Звідкись із глибини долинав шерех і чиїсь кроки. Хтось пройшов повз, не помітивши нас.

– Притихли. Справилися вже чи що? – розірвав тишу чоловічий голос.

– Та яка різниця, Жифіре? Вранці заберемо дівчину, а цих у розхід, – відповів йому другий.

– А що з тим чужинцем?

– Пішов на корм кригам.

– Глянемо? Дівчинка, кажуть, гарненька, – якось мрійливо вимовив перший. – Хоч подивимося.

– Почекай ще рік і твоя черга прийде. 

Наступні фрази я не розібрала – надто далеко було. Втім пораділа тому, що поглянути на порно за моєю участю мужику не дали. 

Здригнулася від болю, що прострелив у невдало повернутій руці. Зафіксувати б його, але нічим. Доведеться терпіти і не забувати, що кожен рух болісний. Ех, регенір би сюди. 

Тихо ступати за лайором, який безшумно йшов попереду мене, було дико складно. Весь час здавалося, що я крокую як стадо слонів, голосно тупаючи черевиками. Незабаром похмурий коридор змінився яскраво освітленим залом, у глибині якого виднілося троє дверей. 

– Ти знаєш куди нам? – смикнула я за руку лайора. 

Він похитав головою.

– А як ти сюди потрапив?

– Потім, – шепнув він і приклав палець до моїх губ. 

“Міг би й не чіпати щоразу”, –  ледь не фиркнула я, стежачи за тим, як у руках напруженого чоловіка раптом з'являється іртсан. 

Ой, а в мене ж теж є. І чому я не згадала про нього в тій кімнаті? 

 

×

Вітаємо,🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь зараз та отримайте 10% знижки на першу куплену книгу!