Кет

Довго перебувати на самоті не довелося. Минуло лише кілька хвилин після того, як лайор пішов, залишаючи мене, як двері каюти відчинилися і на порозі з'явився шестирукий робот-прибиральник. 

"Чого розсілася?" – увірвався у свідомість голос Нейра.

"Нейр? Але як?" – розгубилася я.

"Що як?"

"Я думала, тебе утилізували".

"Хотіли... – я майже почула, як він подумки сміється, – але ці їхні бажання надто суперечили моїм. Тому я вирішив залишити твій комбінезон і переселитися в цього чудового прибиральника.  – Робот проїхав на середину каюти та покрутився на місці, демонструючи себе з різних боків. – Правда, гарний?"

"Але як? У робота десь носій?"

"Ні, Кет. Робот – це я. Цілком і повністю. Нова автоматизована модель. З доступом у Мережу та батареєю, що самостійно заряджається. Ну скажи ж, красень? – робот зазирнув мені в очі своїми величезними очима-камерами: – Уявляєш, він будь-яке сміття переробляє на паливо."

"Ти ж не міг сам себе переписати з носія?" – запитала недовірливо, намагаючись збагнути, як так вийшло, що Нейр самостійно перемістився в робота.

"Я теж так думав, але... що є свідомість, Кет? – проникливо поцікавився Нейр, і, не дочекавшись відповіді, продовжив: – Свідомість – це згусток чистої енергії. І якщо є один об'єкт з великою кількістю енергії та інший з малою, то перший з них буде віддавати, а інший поглинати, прагнучи до рівноваги". 

"Але ж на носії ти був, начебто, запечатаний, ізольований, інакше б ти розтікся і перестав існувати", – мої мізки майже скипіли від цієї фізики. І що за день сьогодні такий, усі вирішили моє знання шкільної програми перевірити?

"Тобто ти можеш залишати тіло і літати енергетичною кулькою, а я ні?" – якось зовсім ображено заперечив грі'ят.

"Нейр, але я літаю не кулькою, а душ… – почала й осіклася, розуміючи, що ще слово і я  почую купу претензій на свою адресу або влізу в таку філософію, що потім у ній себе не знайду й за кілька днів. Адже дух, як вчив мене мій улюблений професор Емершмід, – це вища форма свідомості: – Ти кудись поспішав?" – поспіхом змінила тему, підводячись з крісла і прямуючи до дверей.

"Так. Нам потрібно на планету Гарк, там сьогодні чорний аукціон, буде виставлено зернятко грі".

"І як ми туди потрапимо?"

"Позичимо шаттл" – певним радості голосом сповістив грі'ят. 

Я навіть зупинилася, почувши таке. Вирішила, що щось неправильно зрозуміла. Але ні. Робот поряд зі мною перебирав колесами з повною серйозністю. 

"Ну чого стоїш? Швидше, аукціон розпочнеться за перс, а ми ще навіть не вилетіли", – поквапив мене Нейр.

"Як саме ми позичимо шаттл?" – насилу пересуваючи від хвилювання і страху ноги, поцікавилася я. Вплутуватися в чергові авантюри бажання не було. 

"Я все продумав, – заспокоїв мене Нейр. –  Прилетимо на Гарк, купимо грі, нам його доставлять на шаттл – навіть виходити не потрібно буде і за три перса, повернемося назад на крейсер. Наше зникнення ніхто і не помітить. У них наразі інші проблеми."

"Якось все просто".

"Ось, і я кажу нічого складного".

"Так, тільки от якщо все так просто в плані, то обов'язково вилізе якась фігня в процесі його реалізації", – приречено зазначила я, розуміючи, що ситуація склалася із серії "не відкрутишся – сама обіцяла", а обіцянок треба дотримуватися.

"Не дрейфуй, крихітка, прорвемося!" – зовсім по-земному вигукнув Нейр, повертаючи в новий коридор. 

А я вперше замислилась: чи тільки наші розмови доступні грі'яту, чи хтось ґрунтовно порився в моїй пам'яті, вихопивши звідти кілька нових слів?

"Нейре, а звідки ми візьмемо гроші на аукціон?" – озвучила черговий тривожний момент, зупиняючись біля дивної панелі на стіні. 

"Просто приклади руку", – підказав грі'ят.

Я нерішуче торкнулася того, що прийняла за електронний замок, але твердості не було – рука потонула в чомусь желеподібному, холодному, слизькому, і це щось встромило сотню маленьких голок і двері з тихим механічним скрипом роз'їхалися.

"Що застигла? Ходімо скоріше", – поквапив мене робот, помічаючи, що я стою і здивовано розглядаю витягнуту руку – чисту, абсолютно суху і без будь-яких проколів. 

Мовчки зробила крок у черговий коридор і наткнулась поглядом на інопланетянина – високий кероярр стояв, витріщивши на мене багряні очі. І виглядав таким ошелешеним, немов привида побачив. 

"Тут нікого немає. Ти нікого не бачиш", – злякавшись, я мимоволі увімкнула в голові вже заїжджену платівку. 

Видихнула, коли погляд ковзнув по мені як по порожньому місцю, і, не затримуючись, покрокувала далі. І лише коли за нами з роботом зачинилися чергові двері, відрізаючи нас від кероярра, страх, який підганяв в спину, трохи відступив, залишаючи адреналін, що буремним потоком клекотав у крові. 

Ще двері й ще. Вже вмостившись у крісло пілота, я здивувалася тому, що викрасти шаттл виявилось так просто.

"Просто? Так я ШтІнта на тебе налаштував і повноваження дав як у контрадмірала, а ти – просто?" – обурився в моїй голові Нейр, не перестаючи віддавати інструкції та накази. 

Знову руки тонуть у желе, і я знову гублюсь від цього неприємного слизького відчуття. 

"Не могли б рукавичок зробити, чи що? – бурчу і шаттл, немов чує мене, відгукуючись – руки обволікає тепло, відчуття стають приємними, желе начебто замінюється водою. – Дякую", – дякую машинально, а у відповідь чую несподіваний відгук – мене затоплює хвилею радості й тепла.

"Нейре, він що живий?" – не можу стримати здивування.

"Можна й так сказати, Катько. Ці істоти на панелях управління – симбіонти, що покращують взаємодію між пілотом і ШтІнтом, невдала спроба повернути грі'ятів. Тільки ніхто їм не дякує і не обурюється. Ти ж не розмовляла б з равликами?" – запитує. 

А я посміхаюсь, коли Нейр здивовано замовкає, переглядаючи картинку-спогад в моїй голові: великий ахатин повзе по моїй долоньці, залишаючи неприємний слід, а я шепочу, який він гарний, які в нього класні ріжки, питаю дозволу доторкнутися й торкаюся, майже захлинаючись від захвату – він не ховається в будиночок, не боїться, лише трохи підтискає їх, реагуючи на подразник, немов розуміє.

"І про що це я... Ось уже точно – дивна..." – шепоче Нейр, а я лише знизую плечима – мені не звикати до таких характеристик, про те, яка я дивна, чую з дитинства.

Шаттл відокремився від корабля, і мене накрило захопленням польоту, майже таким самим, як і в ті незабутні години, коли я вчилася літати на Cessna. І якщо в небі я почувалася піщинкою, то зараз відчувала себе мікробом у безмежному космосі. 

***

Безкрайні простори Всесвіту. Чомусь я завжди уявляла Космос темрявою, але він нею не був. Зачаровував буянням фарб, що спліталися в химерні візерунки, окутував сріблястим серпанком з розсипом дорогоцінних каменів усіх кольорів і забарвлень, величезних і маленьких, яскравих і тьмяних, нестерпно теплих і безнадійно холодних – ось що бачила я, дивлячись в ілюмінатор. 

А коли ця картинка витиснулася жовтуватою планетою, що пливла нам на зустріч, та навколо якої зависли три однаково сірі, але такі різні супутники, майже рівні за розміром, не змогла стримати захоплення. І лише підлітаючи ближче, змогла розгледіти, що один з них світло-сірий з темними коричневими вкрапленнями, такий вигляд має брудний сніг навесні, другий – темно-сірий, що відливав металевими іскрами, немов підсвічена неонова куля, третій – схожий на чорно-біле фото Землі, ті самі фарби, майже впізнавані обриси материків. 

Розглядаючи всю цю пишність, пропустила момент, коли небо забарвилося фіолетовим спектром, і ілюмінатор став неквапливо зачинятися, даючи останній шанс помилуватися на цю красу. 

Кілька коротких хвилин і ми опинилися на твердій поверхні – шаттл приземлився без будь-якої моєї участі. На екранах прямо переді мною – космодром, майже такий самий, як його зображають у фільмах – сотні, а може тисячі кораблів різних форм і розмірів, та чудернацькі істоти, що метушаться біля деяких з них. Розгледіти всю цю пишність не дав Нейр – робот торкнувся моєї долоні та протягнув якісь речі.

"Вдягни це", – скомандував грі'ят.

Киваю, погоджуючись, не питаючи пояснень. Втім, моя цікавість настільки очевидна, що він пояснює:

 "Це найдосконаліша броня, найновіша розробка, я позичив у лайора, – сміється він, – ну і дещо з твого повернув назад". 

"Ось же..." – вилаялась, оцінюючи майбутній прочухан. 

"Ми все повернемо", – впевнено заспокоює мене Нейр, помітивши моє несхвалення.

Зверху на броню, що нагадує комбінезон, я накинула плащ із капюшоном. Шолом на голову і я майже Дарт Вейдер, тільки замість шолома в мене маска, яка повністю приховала моє обличчя й окуляри, щоб закрити очі. 

"Навіщо це?" 

"На аукціоні не заведено показувати обличчя і називати себе".

Розумію. Будь моя воля, я б краще його взагалі онлайн відвідала. Чи голограму замість себе послала. А може робота? 

“Не дивись так на мене. На робота-прибиральника там ніхто уваги не зверне. І слухати мене не стане”.

Зітхнула. Ще б парочку охоронців за спиною, але замість них мені повернули іртсан. Оглянула уважно, намагаючись знайти хоч щось схоже на кнопку ввімкнення. Може він управляється? Подумки? Зосереджуюсь, уявляючи синій потік, але нічого не відбувається. Пробую ще раз і ще. Безрезультатно. 

Зневіритися не дає вбита в дитинстві думка: 

"Якщо він зміг, то й ти зможеш, потрібно тільки більше наполегливості, тренувань і терпіння". 

Вже не рахую спроби, але нічого не відбувається. Застиглий робот квапить, твердячи, що нам пора і потім у мене ще буде час погратися. 

"Ми ж не збиралися залишати шаттл", – згадую озвучений раніше план.

"Перс тому організатори внесли зміни – ніякої доставки. Доведеться тупати ніжками".

Не знаю, що більше мене дратує: спокійний Нейр, коли в мені все завмирає від страху опиниться в натовпі інопланетного наброду, чи невиправданий ризик? 

Іртсан раптом несподівано відгукується – темно-зелений світловий промінь виривається з нього, грізний, палючий. 

– Ого, – присвиснула від захоплення, помічаючи, як промінь трансформувався в батіг, здійнявся в небо погрозливою зеленою стрічкою, а потім повернувся назад, – Дякую-дякую. 

Озирнулася по сторонах, поглядом відшукуючи те, що може підійти для перевірки руйнівної сили, прицілилась… 

"Пішли вже, через два лоти наш", – поквапив мене нетерплячий Нейр.

Видихнула розчаровано, загасивши іртсан, – випробовувати доведеться в бойових умовах. Хоча може пощастить?  Не з моєю вдачею. 

Зітхнула і неохоче зробила крок, залишаючи безпечний шаттл в компанії шестирукого робота. 

***

Аукціон виявився дуже схожим на стадіон – той самий натовп, та сама купа екранів, що демонструють товар, ті самі віп-ложі, в яких сидять найважливіші та найприбутковіші. Відмінністю були тільки роботи-бджілки, що зависали поруч із кожним клієнтом і давали змогу робити ставки та блокувати суми з дейча.

Натовп завмер у передчутті та радісному очікуванні, заголосив від азарту. Інопланетяни перемовлялися, сперечалися, голосно сварилися кожен своєю мовою і їх слова какофонією зливалися в монотонний гул, що видає на батьківських святах дитсадківський оркестр. 

Наш лот – зернятко грі – передостанній. Я напружено вичікувала цієї миті, втім окрім мене об'ява розпорядника інтересу ні в кого не викликала. Чи то запал у всіх згас, чи зернятком грі нікого вже не здивуєш, але торгувалися за нього лише троє. Кілька ставок і  ми з Нейром стали щасливими володарями цього дива, витративши з дейча вісімдесят п’ять тисяч ейтів. Лічені секунди і зернятко непомітно сховалося десь у робота. 

Розвернулася в пошуках виходу, сподіваючись якнайшвидше повернутися на шаттл, але крізь галас натовпу у свідомість увірвалося щось знайоме і я застигла, прислухаючись:

– ....терри не тільки молоді й красиві, а й мають геном, сумісний з будь-якою расою. Самки готові приносити приплід щороку… 

Обернулася і подих перехопило: здивування, паніка, біль, жалість – неконтрольований шквал емоцій майже вимітає свідомість від побаченого, і звуки лунають приглушено, немов крізь товщу води.

 – ... перш ніж перейти до лота, ми продемонструємо вам можливості цих самок. 

У центр кола, де оголеними стоять чотири дівчини, вводять кілька маленьких істот, невеликих, схожих на дітей... 

Погляд завмер на екрані, вдивляючись, вбираючи. Я майже не чую, як у мозку стурбовано вимагає повертатися на шаттл Нейр. Мені не до цього. Я бачу тільки їх. Семеро... 

– Це перша партія вдосконалених воїнів. За належного виховання вони стануть досконалими машинами для вбивства. Перша особина, п'ять галактичних років, батьки дарх і азр.

На екрані великим планом з'являється картинка голого монстрика. Назвати його дитиною не повертається язик: витягнута вперед лиса голова, нелюдські очі на всій поверхні чола, носа й вух немає, лише дірки на їхньому місці, а замість рота – дірка, з якої періодично виринає довгий язик. Майже людські плечі й руки, за спиною ще дві пари рук схожих на павукові лапи, хвіст, як у скорпіона, задертий догори, нависає над головою цього дива генної інженерії. 

Рефлекторно смикнулась. Бридко. Брр.

Робляться ставки, і за кілька хвилин цей лот-дитина йде до якоїсь крилатої істоти. 

Спостерігаючи за дівчинами, що з байдужістю, як неживі ляльки-маріонетки стоять на сцені, вичікуючи поки лялькар смикне за ниточкою, помічаю, що одна з огидою, ненавистю, повним болю поглядом проводжає це створіння. 

Картинка головізора змінюється, демонструючи іншу дитину, супроводжувану скупими підписами: чотири роки, батьки не вказані, але розпорядник описує властиві їй риси й уміння.

Я ж не можу відвести погляду від цієї істоти: чорна шерсть впереміш з сірими отруйними голками, як у земного дикобраза, довгий хвіст, дуже довгі пальці, що закінчуються отруйними кігтями, жорсткі перетинчасті крила, кручені ріжки, величезні аквамаринові очі й великі безволосі ложковидні вуха. А потім завмираю на цих самих очах – нескінченно людських, неможливо дорослих, сповнених невисловленого болю. 

Такий погляд може бути у втомленого життям старця, але аж ніяк не в дитини. Що ж із тобою сталося, малюк?

Сама не помітила, як вступила в торг. Зробила кілька ставок та виграла, поставивши чиїсь триста п'ятдесят тисяч, але про це я намагалася не думати. Так само як і про те, що це дуже безвідповідально, дати надію малюку і не мати змоги про нього подбати. Я й сама тут як не приший кобилі хвіст. 

Заспокоїлась думкою, що краще примарна надія, ніж один з тих, хто купує дітей. Я принаймні намагатимусь зробити для нього все можливе, подбаю,  щоб у нього був дім і сім'я, де його люблять. 

Хлопчика підвели до мене, і беру його за руку, не помічаючи, як боляче дряпаються величезні кігті. Дитина принюхалась та здригнулася. Такий зляканий. Чує запах моєї крові? 

Хочеться обійняти, заспокоїти, пообіцяти, але не зараз, не тут. Тому просто трохи міцніше стиснула пальчики. 

Нейр смикнув, змушуючи йти. В голові незвичайно тихо і незвично, без його уїдливого бурчання. 

Дивитися на решту монстриків-мутантів немає сил, тому відвертаюся від них і дивлюся на дівчат. У їхніх очах страх, смиренність, гидливість, догідливість, байдужість, порожнеча – випалені болем душі. 

А потім я побачила її. Вона стояла трохи позаду: моя ровесниця, поникла, зсутулена, руки опущені донизу, на напруженому і готовому до стрибка тілі синці нещодавніх побоїв, очі заплющені, але кожне слово розпорядника б'є її немов хлист, змушуючи здригатися всім тілом. 

На її місці могла бути і я, якби життя склалося трохи інакше. І знову я не можу піти. 

Злість, біль, співчуття переповнюють мене. Хочеться рубати й трощити, але в мене немає зброї. Я слабка і так само беззахисна. Так само як і вони. Один невірний крок і я опинюся разом з ними і тоді вже я точно нікому не зможу допомогти. 

Скрипнувши зубами від безсилля, розвернулася, протискаючись крізь натовп. Ажіотаж наростав. Гучні крики, гармидер, штовханина – усе як на Землі в гонитві за дефіцитним товаром. 

Нейр трохи вирвався уперед – йому з його ростом та маневровістю легше. Штовхнула за ним малого, просячи пригледіти та доставити на шаттл. 

Переді мною виросла кремезна постать, перекриваючи шлях. Протиснулась, оминаючи перепону. І розгубилася, не знайшовши поглядом ні Нейра, ні малого. Тільки чужі спини та обличчя, куди не кинь погляд. 

Паніка... Наближення, якої я завжди відчуваю в натовпі або в будь-якому іншому місці, де сторонні вдираються в мій особистий простір. Дихання перехопило. Повітря не вистачає, немов воно різко закінчилось. Треба вибратися. Якомога швидше. Поки що ще можу. 

Штовхнула когось, хтось штовхнув мене. У якийсь момент, не витримуючи, зірвала маску – дихати стало легше. 

– Гей, вона така сама, як і ця.

Почула, наче крізь вату, коли, нарешті, вибравшись із натовпу, майже біжу космодромом у бік шаттла. Робот із малим недалеко попереду, я бачу їхні спини. 

– Розважимося та принесемо двох? Грошей заробимо?

У голові дзвоном литаври відбилася тривога: чому мозок виділив ці фрази, серед загального шуму, а тіло згрупувалося? Зрозуміти не встигла. 

На мене напали зі спини. Поштовх вітру і я присіла, уникаючи захвату. У руці сам собою опинився іртсан. Нічого не бачачи, вдарила наосліп, пірнаючи донизу. Дію більше на рефлексах.

Щось важке, але м'яке з глухим звуком впало на землю. Почувся жіночий скрик, стогін.

Тут є ще хтось крім нападників? 

Відволікшись, пропустила удар, щелепа злетіла догори, зуби стукнули так, що, здалося, кашляну і виплюну десяток, рот наповнився кров'ю, перед очима закружляли зірочки. 

Почувся різкий хльост, гучний стогін, а за ним серія високих звуків – лайка?

Скільки ж їх? 

Нічого не бачу. Криваві патьоки застилають очі. Липкі пальці хапаються за передпліччя, характерно клацнула кістка. Права рука розірвалася болем. Кисть повисла безвільною ганчірочкою. Вдарила коліном туди, де, ймовірно, супротивник. Неголосний схлип засвідчив мою влучність. Вдало. 

"Ні на хвилину не залишиш", – вдерся у бійку голос Нейра. 

Заскреготав метал, знову щось вдарило. 

Нейр втрутився в бійку? 

Пропустила удар і, не втримавши рівновагу, впала на землю. 

"Дитина?"

"У шаттлі", – донеслось уривчасте.

 "Вертайся до нього", – прошу Нейра, розуміючи, що сили закінчуються, свідомість спливає, а ці гади і не думають припиняти мене вовтузити.

Черговий удар ногою по животу і моє тіло злетіло догори, щоб опинитися притиснутим до чогось твердого і холодного. Мерзенна чорна морда з жовтими очима, чорна довгаста звірина зіниця. Він щось гаркнув мені, руками хтиво нишпорячи по моєму тілу. Тріск тканини. Лайка.

Броня, що комбінезоном охоплює тіло, не тріснула. Заскреготала, натягуючись. Холодне повітря обпалило груди. Спітнілі пальці стиснули їх, дряпаючи, заскреготали, наткнувшись на матеріал.

Свідомість ледь не сплинула в рятівну темряву, але я не дала. Я буду боротися... 

Хоча зараз мої відчайдушні спроби опору жалюгідні й безглузді. Чорна рука наблизилась до обличчя, і я впилась в неї зубами, шкодуючи про те, що в мене не ікла. Удар у живіт і мої зуби розтиснулися, не завдавши особливої шкоди, а потім свідомість перемикнулась, спалахнула усвідомленням, і я згадую про нові здібності.

"Лапи геть!" – крикнула подумки, намагаючись заподіяти біль, мріючи підірвати мізки цього гада, що посмів мене зачепити. 

Чорний різко відпустив мене, схопився за голову. Я впала, зіслизнувши по стіні до його ніг. Засміялася, зловтішно спостерігаючи за цівками темної рідини з його очей, бачачи, як він опустився на коліна, а за мить закотався по землі, затискаючи руками вуха. 

Чиїсь руки підняли мене, понесли, притуляючи до міцного тіла. Почуття безпеки заполонило свідомість і дивна апатія охопила мене. 

– Дівчина, там ще дівчина. Землянка. Їй потрібна допомога. 

Ніс уткнувся в чоловіче плече, на повні груди вдихнула знайомий запах і розслабилась. Тепер можна. Тепер усе буде гаразд. Я в безпеці.

 – Дякую, – прошепотіла, уже непритомніючи. 

***

Свідомість повернулася слідом за тривожним відчуттям дивної втрати чогось теплого, знайомого, рідного, ніби я знову впустила свого улюбленого Ведмедика, що охороняв мої сни в далекому дитинстві. Навздогін за цим прийшло усвідомлення, що з Ведмедиком, величезним плюшевим собакою, подарованим татусем, я не спала вже кілька років, хоч він так само поруч – стереже і не спить, сидячи на комоді. 

Цей явний дисонанс змусив різко розплющити очі: біла, неприродно світла стеля, я – на чомусь жорсткому, тіло болить так, немов мене пропустили через м'ясорубку. 

Чергове тренування, коли я в ролі боксерської груші? 

Спробувала ворухнутися і застогнала: різкий біль у руці, грудна клітка не дає зробити вдих, відгукуючись болем, живіт звело судомою, голова гудить так, наче дрилем вскривали черепну коробку у пошуку мізків, трохи нудить. 

Ні, настільки мене б ніхто не посмів побити на тренуванні. Інакше б отримав потім від тата й братів так, що мало б не показалося. 

Очі знову повернулися до стелі. Щось було не так, вибивалося з загальної картини. Занадто незвично. 

Повернула трохи голову, нестерпно болісне відчуття, немов мізки зсунулися і перетекли, підкоряючись земному тяжінню. Очі заплющилися, так і не давши нічого роздивитися. 

Боляче. Чому ж так боляче? 

Щось зашурхотіло, і я спробувала знову розплющити очі. Загрози я не відчувала, але ось тривога і незрозумілий страх хлинули, витісняючи всі інші відчуття, навіть біль. 

Не відразу, але прийшло усвідомлення, що страх якийсь дитячий. Очі несподівано розплющилися – просто навпроти мене в кутку тремтіла маленька чорно-сіра грудка.

– Не бійся, – намагаюся сказати я, але горло не підкоряється, з вуст зривається слабкий хрип. – Тебе ніхто не скривдить, – вже не сподіваючись бути почутою і зрозумілою, шепочу я.

Але він чує. Зіщулений, переляканий, наїжачений клубок трохи розплутується і з монстроподібного обличчя на мене дивляться аквамаринові очі, такі знайомі, такі близькі... 

Близькі? З яких пір Капловух став мені близьким? Та й знаю я його без року тиждень?! Обурення накриває мене, відганяючи біль і всі інші емоції. 

Щось клацнуло, почувся стукіт чиїхось кроків, якийсь скрегіт. 

Перевела погляд трохи нижче, відриваючись від хлопчика, і наткнулася на величезні чорні черевики. Разом із тим, хто увійшов, повернулося й дивне відчуття безпеки. 

Синьоокий чи Льодинка? 

Гадати довго не доводиться. Вони обидва тут. 

Нутрощі стискаються від непролитих сліз. Прийшли. Не покинули. 

Поруч зі мною опускається ще одне тіло. Жіноче. Вдивляюся уважно. Так і є: та дівчина, що стояла трохи осторонь від інших. 

– Прокинулася? – голос Акдрейса виривав мене із задумливого споглядання. 

Навіть не намагаюся кивнути, знаючи, що буде боляче, тож лише опустила і підняла вії. Це теж боляче.

– Даремно, – шепоче він, прикладаючи долоню до мого чола, і я заплющую очі, відчуваючи, як мене огортає тепло. – Буде дуже боляче під час зльоту, – попереджає він і йде, залишаючи мене спустошеною й розгубленою, ніби мені дали щось дуже-дуже потрібне і тут же безжалісно відібрали. 

Немов крізь пелену долітало відчуття, що мене кудись акуратно перекладають, намагаючись не заподіяти зайвого болю, пристібають пасками безпеки? А потім був нестерпний потік болю, що затулив усе навколо і витіснив мою свідомість. 

Отямилася я від уколу в праве плече, сіпнулася вириваючись.

– Тихше, дівчинко, це всього лише знеболювальне, – заспокоїв Акдрейс, і, видно побачивши в моєму погляді докірливість, посміхнувся, пояснюючи: – До зльоту не можна було колоти. Та й надивачила ти там так, що довелося змиватися якнайшвидше. Може, розповіси, навіщо тобі знадобилися ці раби?

– Раби? – перепитала, не розуміючи, а коли зрозуміла, розлютилася, – Для вас це нормально, так? Диво-галактика, всі такі шляхетні й бездоганні. Вищі й рабство? Цей пережиток усього нормального і людяного? Ця гидота, мерзенність, ницість... – захлинулася словами, болю не було, у крові знову вирував адреналін, серце розривалося від чужого болю, свідком якого я стала, змушуючи кричати, зриваючись в істерику. – Знаєш, що вони з нею робили? Бачиш, яка вона – порожня, безвольна, з випаленою душею? А він? – вигукнула, тицьнувши пальцем у кут, де, стиснувшись, сидів хлопчик. – Хто він? Маленький монстр, з якого можна отримати досконалого вбивцю, особливо якщо вбити в ньому все людське? Чи дитина, яка ніколи не побачить свою матір, не відчує її обіймів і любові? Бо жінка, з якою вчинили таке, може дивитись на неї лише з огидою та відразою? І якщо раптом пересилить себе, і навчиться, дивлячись на дитину, бачити не тільки ґвалтівника, а й власне дитину, то однаково ніколи не зможе її любити повністю і без обмежень, тією безумовною любов'ю, якою всі нормальні батьки люблять своїх дітей, приймаючи їх такими, якими вони є. Ваша Рада теж саме хоче зробити зі мною? – зараз, коли потік гніву й обурення спав, мій голос звучав тихо і відсторонено-спокійно. – Створити якнайбільше таких монстриків? Вибач, малий, – перевела погляд на дитину, розуміючи, що вона все чує, – ти точно не монстр. Монстри ті, хто тебе створив, хоч і ховаються за звичайнісінькими розумними. 

Сил говорити більше не було, в душі лишилася лише спустошеність і глухе безсилля, від якого хотілося стискати кулаки й тренуватися, знову і знову, щоб стати розумнішим і сильнішим за всіх довкола і нікому ніколи не дозволяти чинити так неправильно. 

"Твоє співчуття, коли-небудь тебе вб'є, Кать. Досить, вчись проходити повз, на всіх жалюгідності не вистачить", – згадалися гіркі слова брата, коли, посадивши мене десятирічну на стіл, він стирав кров із мого розбитого обличчя. 

Їм усім тоді дісталося. Усім трьом довелося заступитися за молодшу сестру, яка влізла в бійку, і розгрібати наслідки. Кір навіть у лікарню потрапив із ножовим пораненням. 

А почалося все з елементарного. Я поверталася додому зі школи, в якій затрималася до вечора, а потім стала свідком того, як старші хлопці знущаються з новенького хлопця-очкарика з паралельного класу. Поступово слово за слово й образи, переросли в бійню. 

Їх п'ятеро, він один, а я не змогла пройти повз. Влізла в бійку і відгребла по самісіньке не хочу. Через кілька ударів Кір, який вирішив зустріти молодшу сестру, розметав хлопчаків, як цуценят, відправивши всіх по домівках, і визнав інцидент вичерпаним, але ті не пробачили поразки. Наступного дня мені дісталося в школі, а ввечері хлопці в компанії зі старшими влаштували пастку для брата. Їм не пощастило. Сірий і Вадик, побачивши повернення заплаканої мене зі школи, вирішили приглянути за Кіром. Закінчилося все тривалим судовим розглядом, серйозними травмами братів і моєю обіцянкою не лізти на рожен. 

"Я чесно намагалася, Кір, – сказала в порожнечу, сумно посміхаючись. – Пробач мені, братику".

Серце заполонила теплота, наче крізь сотню тисяч зірок я вловила відгук, відгомін братньої любові, що заповнив душу. 

"Усім не допоможеш, Кать", – повторила про себе слова брата. 

Не допоможеш... Але як же хочеться. Мені б сил трохи більше. Я б... 

Додумати не встигла, щось торкнулося сплутаної свідомості, висмикуючи з дрімоти та спогадів, у яких я тонула. 

– Ти не помреш, і ніхто тебе не образить, – вторив думкам тихий чоловічий голос, так вигадливо переплітаючись із моїм внутрішнім діалогом, що я мимоволі здригнулася всім тілом від несподіванки, і тепер слухала, затамувавши подих, ширше розплющивши очі та вбираючи кожне слово, – я не дозволю, все буде добре. А зараз спи, – легкий дотик і я попливла в темряву.

Прокинулася від відчуття, що мене підіймають на руки. Втупилася носом у груди, вдихнула знайомий запах. У голові вирувала думка про якусь недомовленість, але пригадати про що, я хотіла сказати цьому чоловікові, не могла. Тому вирішила безстрашно вивалити на нього весь потік моїх почуттів, бо раптом потім не встигну або не буде відповідної можливості. Адже я так рідко говорила своїм рідним, як я їх люблю, як вдячна за все, а тепер у мене немає такої можливості, і я ніколи не поділюся з ними цими почуттями, що переповнювали моє серце.

– Дякую, – прошепотіла, знаючи, що подяка зайвою не буває, якщо вона щира, а я справді була йому вдячна за багато за що, – дякую, що знайшов мене й відібрав у ріялзів. Дякую, що сьогодні прийшов. – За цими словами, потоком хлинув пережитий страх і жах. – Не віддавай мене їм, – попросила відчайдушно, – не хочу стати лялькою. І народжувати монстрів не хочу. Краще відразу вбий або просто відійди й дай померти.

– Дурна, – чомусь обізвав він мене, притискаючи до себе трохи сильніше, так що стало боляче. 

Я поморщилася, а він у відповідь винувато скривився.

– Спи вже, невгамовна, – наказав, і я покірно скорилася, вмить пливучи в країну, де ніколи не було кошмарів, лише відчуття безтурботного щастя.