Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

– Розкажіть мені про свою расу, – запропонував лайор, усадивши мене в крісло навпроти себе. Крісло миттю підлаштувалося під моє тіло, даючи змогу розміститися зручніше. 

Я озирнулася. Звичайний кабінет, один в один схожий на кабінет командора на станції – письмовий стіл навпроти дверей, шафа, два крісла, в одному з яких я зараз і сиділа, причому лайор зайняв друге, а не сів за стіл. От, питається, навіщо їм шафа, якщо одягу раз-два і нарахувався? А може це не шафа?

"Довірча обстановка, угу", – відмітила я, тільки зараз помічаючи, що думки в моїй голові не перескакують з однієї на іншу, народжуючи й підсовуючи різні ідеї, а немов рухаються паралельними потоками – один оцінює та фіксує рухи лайора, другий оглядає облаштування кабінету, підбираючи можливі шляхи відступу, третій підшукує відповідь на поставлене запитання, четвертий... 

Відстежити четвертий потік та їхню кількість мені не дали слова лайора:

– З вами все гаразд, кіано? – незнайоме слово напружило, змусивши підшукувати аналог у знайомих мені мовних системах. Ага, це щось між англійськими міс і леді – дівчина шляхетного походження без чоловіка, що заявив на неї права.

– Я не кіана, лайор, – похитала головою, спростовуючи незаслужений титул. 

Почувалася я невпевнено, а отже, моя балакучість зараз розквітне ніжним кольором – буду молоти усіляку нісенітницю, аби ніхто цього не помітив. Нічого нового, той самий горезвісний мутизм. Ось тільки моє ставлення цього разу було іншим – тверезим, розважливим, наче своє хвилювання і розгубленість я спостерігала у фоновому режимі, наче збоку, а не тонула, захлинаючись у них. 

– Ваш статус ільмі ще не підтверджено, – сердито буркнув лайор. 

– І хто його має підтвердити? – зачепилася я за останнє слово.

– Рада.

– У вас Рада вирішує, кому одружуватися? – запитала я.

Але в мові, якою ми спілкувалися, поняття "одруження/заміжжя" не існувало, його замінювали такі поняття, як "пов'язати життя", тож і моя фраза для лайора пролунала по-іншому. 

– Тільки в спірних випадках, коли це ставить під загрозу інтереси Союзу. 

– Як усе занедбано, – пробурмотіла ледве чутно, згадуючи всю відому мені з історії та книжок практику вимушених шлюбів: підклали одного під іншого, а ви брикайтеся, як можете, живіть, як хочете, тільки дітей щороку народжуйте. Брр... – І моя згода, звісно, нікому й задарма не треба?

Лайор не відповів, лише подивився на мене своїми сірими очима так виразно, що я зрозуміла: не треба і навіть не запитають. Мда, ситуація... Варіантів два: або стати безцінною, щоб пилинки здували й засмутити боялися (не мій випадок, на жаль), або втратити цінність. 

Ось тільки як це зробити? Жила б у середньовіччі – позбулася б такого раритету, як цнота, а тут, де моя цінність у здатності народжувати, це, скоріше, розв'яже руки та зробить мене з однієї для одного, однією для багатьох. Думки самі собою попливли в прорахунок варіантів обмеження моєї фертильності, народжуючи новий паралельний потік – шостий з тих, що я відстежую зараз. 

"Розсинхронізація свідомості", – видав визначення п'ятий потік свідомості. 

Ні, я завжди знала, що багатозадачна, і дивитися фільм, робити домашку й одночасно готувати вечерю для мене не проблема, але таке... 

Таке було вперше, і причиною поглиблення симптомів стало моє перебування у мед відсіку – мені щось вкололи чи це так відновився мій організм? Нове запитання породило новий потік, запущений на пошуки вирішення поставленого завдання. 

– Ви розкажете про людей, кіано? – наполегливо повернув мене на початок допиту лайор.

– Я вже сказала, я не кіана. І запобігаючи подальшому безглуздому спору: я не належу до шляхетних, походження в мене звичайнісіньке. Тому, я просто Кет. Без імені роду та імені батька – їх вашій Раді знати ні до чого. Отже… – я постукала пальцями по бильцю крісла, розмірковуючи над тим, з чого краще почати: – Наша раса називається людство, Homo sapiens – людина розумна. Сформувалася раса приблизно 40 тисяч років тому. Планета проживання Земля. До нас на планеті жили кілька рас. З відомих нам – динозаври, але вони вимерли після падіння астероїда за кілька мільйонів років до появи неандертальців і денисівців. Що ще вас цікавить? 

– Хто такі неандертальці та денисівці? – легко відтворив ромбразець нові незнайомі терміни.

– Окремі вимерлі раси, що існували приблизно за двісті-двісті п'ятдесят тисяч років до нас. Хоча останні дослідження показали наявність у нашому геномі генів палеоантропів, що свідчить про метисацію, – відтворила я, підсунуту послужливою пам'яттю статтю. 

Зрозумівши, що термін "метисація" відсутній у загальній мові, переклала його як "зміщення рас". Подивилася на лайора задоволена собою, відчуваючи себе студентом на іспиті, що правильними відповідями ошелешив викладача.

– Звідки ви все це знаєте? – здивовано запитав лайор.

– Щось вчила в школі, щось в інституті, щось прочитала, – знизала плечима, помітивши, що "інститут" переклався як "вища школа для кіан" поправляти не стала. 

– Ви вчилися у вищій школі? – дивувався лайор.

– Так, і навіть закінчила з відзнакою, – похвалилась, тут же засумувавши. 

Стільки нервів, іспитів і все нанівець. Кому тепер пред'явити результат моєї п'ятирічної праці? 

– У вас жінки вчаться?

– Якщо хочуть, – це ж треба як зачепило його це питання, вже тричі уточнив.

– А чоловіки? 

– І чоловіки. У нас немає як такого поділу залежно від статі та статусу, кожен обирає свій шлях – вчиться, воювати, працювати... – договорити мені не дали, знов перебивши.

– Працювати, воювати? Жінки? – здивовано вигнув він брову. 

– Так, якщо хочуть. І не слід так нервувати. Це шкідливо. Нервові клітини не відновлюються, – озвучила прописну істину, розвінчану теорією нейропластичності. 

– Навіщо, це жінкам? У вас мало чоловіків?

– Ні, чоловіків трохи більше, приблизно п'ятдесят з половиною відсотків. Здається, – я почесала маківку, розмірковуючи чи потрібно озвучувати точну суму. Хитнула головою: – Втім, виживаність у чоловіків нижча, і у віці приблизно тридцяти років співвідношення статей вирівнюється. Поступово частка жінок збільшується, – замовкла, перервавши потік слів. 

Надмірне хвилювання завжди робило мене занудою, яка любить сипати науковими фактами. Тим паче що жодних особливих зусиль для їх запам'ятовування зазвичай не докладала. Щоправда, тих, хто вижив після такого слововиливу, було мало, і я звикла смикати себе, нагадуючи стару приказку: всякий незнайомець – це друг, якого ми ще не знайшли. І нічого його лякати ще на етапі знайомства. 

Пауза, що виникла в розмові, спричиняла непотрібну напругу, що народжувала бажання втекти, яке невгамовна я одразу ж розвіяла:

– А чому допит неповнолітньої проводиться без її опікуна? 

Лайора перекосило:

– Допит? Ми ж просто розмовляємо.

– Хіба? – перепитала, неспокійно озираючись на всі боки. – Тоді я можу піти пошукати Ері?

Мені почулося чи це скреготали міцно зціплені зуби крижаного у своєму спокої лайора?

Замовкнувши, сиділа в кріслі й розмірковувала, картаючи себе за неправильно побудований діалог. Вічно я так: накою справ, наговорю дурниць, а потім страждаю. І чого я взагалі хочу? Кохання до гробу? Хочу, звичайно, але вибирати особливо не доводиться. Одне зауваження про Раду чого варте, я вже мовчу про зацікавлений погляд вівісектора у доктора. 

Час прийняти істину: тут я ніхто і звуть мене ніяк, за спиною немає тата і трьох братів, готових прибити, варто лише пальчиком ткнути. Усім від мене щось потрібно. 

З огляду на це моє слабке місце – комунікабельність, домовлятися я не вмію, а тут доведеться багато і з усіма, виторговуючи кращі умови. Тому зайвих ворогів мені не треба, а ось друзів загорніть якнайбільше. 

І ця абсолютно необґрунтована впевненість у безпеці поруч із Льодинкою і Капловухом хіба не ознака того, що я можу зробити їх своїми союзниками? Та й чоловіка слід знайти, а не фиркати на можливих захисників. Мало за роки роботи Сергійка в опергрупі наслухалася про маніяків, сексуальне рабство і самотніх жінок?

– Вибачте, лайоре. Я щось після всіх цих пригод погано почуваюся, от і кажу всяке. Мені здається, досліди ріязлів щось змінили в мене в голові. Думки постійно плутаються і тонуть, наче в желе, – почала я, ретельно добираючи слова. – Ні-ні, зі мною все гаразд, – поквапилася хитнути заперечувально, ловлячи занепокоєний погляд, і бачачи, як ромбразець тягнеться до браслета на руці, – просто будьте трохи поблажливішим. Запитуйте, постараюся відповідати коротко та по суті.

Сірі очі недовірливо примружилися, оцінювально впилися в мої, прискіпливо вишукуючи щось, і, вочевидь, знайшли, бо лайор кивнув, немов даючи дозвіл продовжувати. 

"Різні століття, різні світи, а чоловіки все ті самі – їм потрібні влада і визнання", – непроханою гостею майнула думка. 

– Моя планета називається Земля або Терра. Це третя планета Сонячної системи, рукава Оріона, у галактиці Чумацький шлях, у надскупченні Діви, Ланіакея, – замовкла, побачивши нерозуміння на обличчі ромбразця і зрозумівши, що  мене знову понесло і я розповідаю те, про що навіть не питали. – Безглуздо, у вас абсолютно інші назви галактик і сузір'їв. Хіба що спробувати зорієнтуватися за картою. Може, і знайду Чумацький шлях.

Лайор щось натиснув, і в кімнаті виникла проєкція зоряного неба. Зірки, буквально, оточили мене – великі й маленькі, червоні, жовті, білі, сині, блакитні, тьмяні, яскраві й зовсім чужі. Я дивилася на них і не впізнавала, легкий рух і картинка змінилася, але й тут не було нічого схожого на знімки телескопа Габбл. Лише в куточку здалася знайомою точка.

– Можна наблизити? – запитала нетерпляче, невиховано тикаючи пальцем. 

– Ваша галактика? 

Мовчки похитала головою, уважно вдивляючись у збільшену картинку. 

– Галактика Андромеда, Земля від неї на відстані два з половиною мільйони світлових років. І, вочевидь, не у ваш бік. Хоча, якщо врахувати, що Андромеда рухається в бік Чумацького шляху, і нам загрожує зіткнення за чотири з половиною мільярди років, то можна вирахувати, де Земля, – подивилася повна сподівань, не помічаючи мимовільних сліз на щоках.

– Що це? – мить і чоловік опинився поруч, стер пальцем сльозинку, придивився, понюхав, лизнув.

– Сльози, це всього лише сльози, – розсміялася приречено, всім серцем відчуваючи, як тане примарний шанс повернення на Землю.

– Що таке сльози?

– Складно пояснити, – помовчала, згадуючи підручники. – Захисна реакція організму на подразник – пил, вітер, яскраве світло, потрапляння чогось в очі, – чоловік спантеличено озирнувся і, не знайшовши подразника, пильно подивився на мене, чекаючи продовження, – або психоемоційна реакція.

– Емоції?

– О, ні, з ними взагалі все складно... Горе, радість, кохання, страх... – перерахувала перші, що спали на думку. 

– Кохання? – запитально злетіли чорні брови. 

"Так, що з вами не так?" – ледь не скрикнула, вдруге натрапляючи на непорозуміння, збентеженість на такому простому понятті, а в голові все ще лунає "коханьяя?" – саме так понівечено, з акцентом. 

Замислююся, намагаючись підібрати аналог, і зависаю, розуміючи, що в їхній мові його немає – є обов'язок і родинні почуття стосовно дитини, прив'язаність до батьків, потяг, тяга, пристрасть до жінки/чоловіка, симпатія до друга. А якщо немає поняття, то немає і почуття. Боже, куди я потрапила?! Поверни мене назад! Я до мами хочу!

Впасти в безнадію не дав оптимізм, що  самовпевнено підбадьорив: 

"Ну, подумаєш, немає поняття. Буде! Будемо нести добре і світле... як там було: "не хочеш – змусимо, не вмієш – навчимо?!" Ось і ми навчимо, якщо не всіх, то одного точно."

Не дочекавшись відповіді, чоловік продовжив розпитувати, і я вже не могла відрізнити, чим це обумовлено: професійною цікавістю чи шоком від моїх відвертих одкровень. 

– Звідки ти все це знаєш? Цього тебе навчили у вищій школі?

– Ні, – хитнула головою. – На нашій планеті знання доступні майже всім охочим. Про зірки, – доторкнулася до особливо яскравої проєкції зірки, яку лайор не поспішав прибирати, бачачи мою зацікавленість, – я дізналася ще маленькою – була ще тією чомучкою, – сумно усміхнулася приємним спогадам і, наткнувшись на черговий нерозуміючий погляд, спробувала пояснити, – допитливою... у людей в дитинстві є період, коли дитина, пізнаючи світ, мордує своїх батьків запитаннями: "Чому небо блакитне?", "Чому сонце жовте?", "Чому дощ мокрий?". І цим "чому" немає кінця.

– На вашій планеті блакитне небо? 

– Так, вдень, – хотіла додати, про розсіювання світла та особливості зору, але вирішила не мудрувати особливо, тим паче, що пам'ятаю погано – фізика ніколи не була моїм улюбленим предметом. – Ввечері, коли Сонце – зірка, навколо якої обертається Земля, покидає небосхил, – воно забарвлюється фіолетовими та багряними тонами, – з кожним запитанням туга й ностальгія за домом підбиралася все ближче й ближче до серця, і зараз грудкою непролитих сліз засіла в грудях. Труснула головою, не даючи собі впадати в меланхолію, витиснула з себе голлівудську посмішку. – Ще запитання, лайоре?

– Не називайте мене так! – незрозуміло чому розлютився чоловік.

– А як? Ви не назвалися, а Акдрейс представив вас лайором, – нагадала я йому, відлипаючи нарешті від зірок і повертаючись у крісло. 

– Сірейк Іштріан, Кет. Можете називати мене Сірейк. 

– Не думаю, що це гарна ідея, лайоре Іштріане, – докірливо подивилася на ромбразця, інтуїтивно відчуваючи підступ. – Не знаючи етики та звичаїв вашої Галактики і рас, які її населяють, так чинити трохи нерозумно й необачно. 

– І це каже та, що погодилася стати ільмі, – слова прозвучали дещо осудливо.

І я обурилась: далась їм ця "ільмі", всі так переживають і нервують, що скоро я і сама почну.

Я могла б відповісти багато чого, якби була на Землі, навіть якби мене допитувала людина відповідної посади, то, найімовірніше, грубила б у відповідь. Але я не на Землі, і прав у мене ніяких, хоча Загальногалактичний кодекс їхнього Союзу Двісті Вісімнадцяти Планет гарантує мені багато чого. Проте одна дівчинка з невідомої планети дуже легко може загубитися так, немов її й не було. Тому я мовчала. 

Мовчала і намагалася зрозуміти, чому саме цього чоловіка я не боюся? Чому переживаю за тих, хто дивиться на цей допит і, можливо, ставить запитання, але не за того, хто сидить навпроти. 

Усвідомлення прийшло так несподівано, що я мало не підстрибнула: думки! Я читаю думки всіх, хто поруч, тільки не фіксую кожну окремо, не вслухуюся, а чую, як надокучливий шум, перешкоди, що заважають жити, фільтруючи й виловлюючи основні загрози. Ось звідки це відчуття емоцій, що відчуває чоловік, – я їх відчуваю: неясно, нечітко, але достатньо, щоб розуміти, чому він так поводиться. 

Я так спантеличилася питаннями своєї нової здатності, що не одразу зрозуміла, про що мене запитують.

– Що? – перепитала, збираючи увагу до купки. 

– Чим ви плануєте займатися, Кет?

– Виживанням, лайоре. І, виходячи з того, що мені не вистачає для цього знань, то освітою. Наприклад, я б не відмовилася від підручників із расознавства, права та етики, – усміхнулася, намагаючись скорчити прохальну мордочку. 

– Це питання вам краще обговорити зі своїм ільмом, – відрізав холодно лайор, немов це моє бажання його дратувало і злило. 

Далі мені засипали серією запитань про Землю, землян, нашу анатомію і про багато іншого. Я ж намагалася відповідати правду і тільки правду, хоча б своїй уяві:  

– Чисельність вашої раси?

– Майже вісім мільярдів. А може вже вісім. Не знаю.

– Чи є у вас космічні кораблі?

– Так.

– Чи живе вся ваша раса на одній планеті?

– Ні, – після секундної затримки впевнено відповіла я, згадуючи  орбітальну станцію ISS і космонавтів, що живуть на ній змінами по пів року. Хай їх там і кілька всього, але ж це рахується?

– Ви відвідуєте інші планети?

– Так. 

Марс начебто відвідали, Венера на черзі. Не люди, звісно, дрони. Але кого це хвилює?

– Планета захищена від нападів?

– Так, планетарний захист пріоритетний. 

– Яка зброя на озброєння?

– Я не в курсі останніх розробок, але кілька десятиліть тому запросто могли підірвати космічний корабель і пару планет, – згадала я пару наукових фільмів про адронний колайдер та військові розробки. Ну, і що, що на практиці їх ніхто не перевіряв? Головне впевненість. 

– Як про вас могли дізнатися ріялзи?

– П'ятдесят з гаком років тому вчені запустили перші автоматичні міжпланетні станції з даними про планету і землян. Мабуть, одна потрапила до них.

– Як вас викрали?

– Я померла.

Різкі, швидкі запитання сипалися на мене знову і знову. Деякі звучали один раз, деякі повторювалися знову і знову. Деякі викликали подив і будили обережність, змушуючи ухилятися і переконано говорити "правду і нічого, крім правди". Деякі заганяли в глухий кут своєю безглуздістю – ну, що їм дадуть питання про гіперпростір, гіперстрибки та червоточини? Так, знайома. Ні, не вивчала. Просто читала. Наші фантасти і не про таке пишуть, а я майже всьому вірю. Врешті-решт, кожен з них може виявитися Жюль Верном та Да Вінчі. 

Скільки тривав допит не знаю. Мій внутрішній будильник збився після першої серії запитань. Вимотана і голодна я відповідала односкладово, не вступаючи в полеміку. Молячись лише про одне, щоб це швидше закінчилося. 

Цікаво, а в них теж попереднє затримання обмежене за часом? Захоплено полізла студіювати вкладену зі знанням мов законодавчу базу. Знайшовши необхідну статтю (працювати з інформацією, отриманою в такий спосіб, було складніше, ніж зі звичними мені книжками) вирішила, що витримаю ще десять запитань, а потім зачитаю білль про права та попрошу погодувати бранця. 

На шостому питанні  порятунок прийшов у вигляді попереджувальної сирени, що голосно задзвеніла розриваючи нашу спокійну розмову. 

– Залишайтеся тут, – підірвався лайор, і квапливо залишив каюту, залишаючи голодну і змучену мене в гордій самоті. 

 

***

Сірейк 

Двері зачинилися, і я тільки зараз зміг перевести дух. Щоб не трапилося на крейсері, але зараз я був вдячний такій затримці. Тривожне і гнітюче почуття, викликане допитом і тривалим спілкуванням з землянкою, нарешті покинуло мене. Я сам не міг зрозуміти, що зі мною відбувається. Моя енергія, моя сила прагнула до дівчини, будячи бажання захищати й охороняти, і обдаровуючи дивним відчуттям вразливості та оголеності в її присутності, немовби, якщо придивиться, вона побачить мене наскрізь, дізнається те таємне, чого я й сам про себе не знаю. Ще ці абсолютно невластиві ромбразцям емоції. Моя раса вже багато століть не здатна відчувати, відтоді як..., а тут... Кожне слово, кожен рух – неконтрольований сплеск.

– Що відбувається, Акдрейс? – запитав, ледь діставшись до містка. 

Той не відповів, тільки кивнув, вдивляючись у миготливі рядки цифр.

– Хтось на крейсері змінив наш курс і вже кілька перів ми летимо до Гарка. На будь-які спроби внести коригування автопілот не реагує, а перехід на ручне керування просто блокує.  

– Зіткнення з планетою через сорок два персени, – механічно повідомив ШтІнт корабля. 

Краєм ока помітив, як ковтнув у хвилюванні один із пілотів. 

– Хто це міг зробити, контрадмірал?

– Зі сторонніх на борту тільки ти, Квіфрей, шар і ці дві дивні інопланетні особини.

– Особина, так ти називаєш свою ільмі, Рейс? – чомусь зачепило мене звернення, але той не відповів, лише вивів необхідні проєкції. 

Квіфрей чаклував у мед відсіку, щось посилено вивчаючи. Шартрас допомагав у тех відсіку. Землянин лежав у виділеній йому каюті і проєкція, що вибивалася з дейча, демонструвала картинки з навчального фільму про взаємовідносини статей (дивно, начебто вже великий хлопчик і повинен бути обізнаний у цій темі... невже у них на планеті такі стосунки під забороною?). Землянка забралася на крісло з ногами і не зводила очей з робота-прибиральника.

– Це точно не вона, – похитав головою, – останні три перса за нами, не відриваючись, стежила вся Рада, а до того вона була в мед відсіку з Квіфреєм. У шара мізків на таке не вистачить, а цей... 

– А цей ще тупіший за шара, – осудливо пробурмотів лайор, відключаючи картинку з каюти землянина. – Ти щось дізнався?

– Тільки те, що дівчинка хитра, розумна і багато чого не договорює. При цьому знає набагато більше за цього, – кивнув на згаслий екран. – Усі питання про свою планету вона вивернула так, що тепер в Раді однозначно злякаються на неї сунутися – навіть нам така міць не снилася. При цьому жодного слова не збрехала. Зрозуміти б ще як вона примудрилася провести лвейнер, – замислився Сірейк. 

Лвейнер був останньою розробкою мого відомства, досконалий детектор брехні, перевірений на всіх тридцяти двох расах, що входять до Союзу. І тут дав збій. Це були поки тільки підозри, що чіплялися за дрібні, майже непомітні, нестикування в допиті, але я не міг не перевірити їх. 

Втім, озвучувати свої підозри Раді я поки що не збираюся. Надто насторожують інтереси Ради щодо землянки, сумісність котрої з відомими гуманоїдними расами більша за вісімдесят відсотків. І це при тому, що чоловік сумісний лише на п'ятдесят п'ять. 

– Навіщо ти зробив її своєю ільмі, Акдрейс? 

– Варто було віддати її Квіфрею? Щоб він одразу ж почав підбирати пари для схрещування? – абсолютно байдуже запитав кесерієць.

– А ти? Ти сам? Хіба не відвезеш її на Кесерію, коли прийде час?

– На Кесерію, Сірейк? Щоб вона там померла, ледь встигнувши народити дитину? Наша раса століттями паразитує на інших, прикриваючись обраністю. "Кожен кесерієць після другого повноліття повинен відправитися в Космос, щоб повернутися з ільмі", – обурено процитував Акдрейс Кодекс кесерійців. 

Ільмі – мрія, що ти не будеш самотній, що порожнеча у твоїй душі заповниться чимось більшим, ніж хвилинне задоволення, і цю мрію кесерієць власноруч має відвести на Кесерію, де випромінювання Ареда та Греда спершу перебудує її тіло, давши змогу виносити нового кесерійця. А потім, коли тіло з цим завданням впорається, повільно та тихо вб'є її, випиваючи, висушуючи, лишаючи лише порожню оболонку. 

Акдрейс надто добре пам'ятав, як згасала жінка, що дала йому життя і побажала прожити небагато, але поруч із сином. Біль втрати, порожнеча, що виникла в його серці того дня, досі була непоправною. Скільки б не намагався він її приглушити – нічого не допомагало, лише лють битви ненадовго відсувала ці почуття на другий план. 

А тепер і ця дівчинка – дивна, дивовижна, вона наче перетягувала цей біль на себе, закидала порожнечу маленькими кульками тепла, і вони, оселившись у його серці, поступово розросталися, заповнюючи його.

– Ні, Сірейк, я не вдіяв би так із нею, та й з кимось іншим.

– Але твій батько, Акдрейс, наполягатиме на продовженні роду.

– Нехай спробує, – усміхнувся кесерієць. – Де це вона? – заревів стривожено, перевівши погляд на предмет обговорення. 

Зірвався з місця, впізнаючи стикувальний майданчик, шаттли, посадкові модулі. 

Я лише проводив його поглядом, спостерігаючи за тим, як невпевнено землянка відчинила двері шаттла, сіла в крісло пілота і поклала руки на панель управління. Мить і ось вона інша – зібрана, розважлива, діє швидко й чітко, перевіряючи системи, запускаючи двигуни...

– Шаттл номер три залишив шлюз номер вісім, – повідомив механічний голос ШтІнту через кілька персенів.

– Я за дівчиськом. Прикрий нас, Сірейк, – схвильовано попросив Акдрейс, зв'язуючись з кимось через дейч. 

– Хто ж ти така, дівчинко? – питання і відповіді нещодавнього допиту спливали в голові, набуваючи у світлі щойно побаченого абсолютно нового сенсу.

Дівчинка за лічені хвилини розібралася з керуванням і викрала один із шаттлів. Їй якось вдалося зламати ШтІнт корабля, підпорядкувати собі шартраса, що тепер слідував за нею тінню, і якось навіяти їм з Акдрейсом, що її захист – мета їхнього життя... 

Що ще вона встигла зробити, поки ми не сприймали її серйозно? І вважали пішаком на полі нашої гри?