Сірувата стеля висвітлювала маленьку кімнатку яскравим світлом, що лилося з неї. Високий залізний стіл, на якому я зараз сиділа, хитаючи ногами, купа прозорих шафок біля стін з якимись незрозумілими пристосуваннями всередині. 

– Так-сь, ззарас-сь буде-сь трохи-сь боляче-сь, – повернулася, звертаючись до мене, жінка. 

Вона тримала в руках прилад, що чимось нагадував наш смартфон. Тоненький прилад клацнув, опинившись біля моєї руки. У передпліччя, здавалося, впилася сотня голок, ніби на мою горезвісну руку аплікатор поклали. Ще і притисли для кращого ефекта. 

Повіяло холодом, немов до цього місця приклали шматок льоду. Щось задзвеніло, зашурхотіло, видаючи на екран приладу якісь дивні символи. 

Я щосили стримувала ридання. Відчувала, що я досягла тієї межі, коли впавши можу вже не підвестися. Так, не раз було в житті й на тренуваннях. От тільки поруч завжди був хтось, здатний простягнути руку і підставити плече. Хтось сильніший, спритніший і нескінченно рідний. 

До очей несвідомо підкотили сльози, і я зковтнула гіркий клубок, що став поперек горла, намагаючись не розревітися. Я завжди була слабкою ланкою і завжди влипала в неприємності. І вже якщо кому й судилося опинитися в космосі або іншому світі, то точно не мені. 

Ну, який з мене воїн, захисник людства. Мені б себе врятувати. Набридло тикатися сліпим кошеням у цьому божевільному новому світі.

Намагаючись відволіктися від болю і сумних дум, почала вивчати єдину зустрінуту мною жінку. Біла до легкої блакиті шкіра, через яку зірочкою просвічувалися блакитні вени. Квадратна плеската голова, з великим чолом, у верхній частині якого розташувалося два великих і чотири маленьких темно-бордових круглих ока з трикутною зіницею, без брів і вій. Ніс майже був відсутній, замість нього – невеликий трикутний виступ із шістьма крапками. Рот був закритий двома гачкоподібними хеліцерами. І при всьому при цьому дивне майже людське тіло, закутане тканиною, на кшталт сарі, чотири трипалі руки та дві ноги. 

– Оссь-сь і все. І зовссім-сь не боляче–сь.

Такі звичні земні фрази, сказані тоном, наче я безглузде немовля, викликали внутрішній протест, породжуючи бажання заперечити та поставити на місце – зі мною вже кілька років ніхто не розмовляв у подібному тоні. Стримавши дурний порив, кивнула. Відповідати не хотілося, та й сил поки що не було. 

Тоді, після напруженої розмови, в якій я погодилася спочатку стати ільмі, а потім оголосила себе дитиною, я так зніяковіла і розгубилася, що кілька хвилин перебувала в прострації. Коли ж прислухалася до переговорів чоловіків, зрозуміла, що ведуться вони мовою, якої я не знаю. Пожурила їх і спробувала встати, щоб повернутися в каюту Ері, але ноги підкосилися, і я б упала, якби не спіймай мене лайор. 

– Тобі-сь не варто переживати-сь, – шиплячи після кожного слова, заспокоювала мене Ашрейна, дивлячись в екран свого диво-приладу, – ніхто-сь на цьому кораблі-с не заподіє тобі-сь сшкоди-сь. Ти-сь під захистом-сь Ради-сь. А тепер-сь сще обзавелася-сь і могутнім-сь опікуном-сь. І хоча-сь він був-сь не правий-сь, скориставшис-сь твоїм незнанням і зробивши-сь тебе ільмі-сь, але в тебе є кілька-сь років-сь, щоб прийняти-сь або відкинути-сь його пропозицію. 

– Навіщо тоді за мною всі ганялися? – недовірливо поцікавилася я, намагаючись розібрати всі ці звуки, що зливалися в одне нескінченне шипіння.

– Ти провела-сь в регенірі-сь майже тиждень-сь, а до цього-сь ви невідомо скільки-сь часу-сь перебували в космос-сі. Результати аналізу показали-сь, що на момент-с поміщення-сь тебе в регенератор ти досягла-сь критичних значень-сь за вмістом в організмі-с необхідних мінеральних речовин-с. І хоч регенір відновив їхній баланс-с, але причини та швидкість їхньої втрати-с нам невідомі-с. У твого друга Макса рівень кальцію-сь та інших мінералів-с падає так швидко, що лише тиждень-сь без підтримки, і він не зможе ходити-сь. У тебе, судячи-сь з твого зовнішнього вигляду-с, швидкість втрати-с набагато менша, але наскільки довго це триватиме-сь і коли твій стан стане-сь критичним нам невідомо. Ти хіба не відчувала-сь м'язової слабкості, сплутаності свідомості-сь? – запитала мене Ашрейна.

Кивнула, згадуючи, що справді помітила слабкість тіла, а зі свідомістю взагалі незрозуміло що коїться. Але я все списала на хворобу і втручання ріязлів і ніяк не могла уявити, що це позначається моє перебування в космосі.

– Тобто весь цей час ви шукали мене, щоб дати вітамінки? – не вірячи, вигукнула я. – А я просто...?  – замовкла, відчуваючи, що не вистачає слів описати весь ступінь моєї помилки. 

– Не зовсім-с так-с, але приблизно-с вірно-с, – підтвердила, вишкірившись Ашрейна.

Я здригнулася, аж надто зловісно в неї вийшло, хоча жодної погрози від жінки поки не відчувалося. І взагалі вела вона себе надто чемно і поблажливо, наче з нерозумною дитиною розмовляла.

– Що вдалося з'ясувати, Ашрейно? – у мед відсік без стуку увійшли двоє: лайор і дивний золотошкірий чоловік, на голові якого замість волосся копошилися темні живі мацаки, кожне з яких було схоже на маленьку змійку. 

"Ну, ось і медуз Горгон завітав", – якось зовсім ліниво майнуло в голові. 

Мозок поступово огортала якась в'язка пелена, реальність розмивалася, і я лише зусиллям волі змушувала себе, якщо не брати участь у розмові, то хоча б слухати.

– Ще б-с трохи-с і ми її загубили-сь, докторе-с Квіфрей–сь.

Голос Ашрейни проникав у свідомість, немов через вату. Чоловік нічого не відповів, лише легка гримаса  викривила його обличчя, залишаючи темну тінь на підборідді. 

Я придивилася і йокнула, вперше помітивши якусь подобу бороди – такі самі, як на голові, змійки на широкому підборідді були переплетені в якусь подобу косиці. Одна з них у якийсь момент смикнулася прямо мені в обличчя, блиснувши очима-намистинками. Я лише мляво відмахнулася. 

"Помилилася ти, Катько", – пожурила себе. – "Виросла на безглуздих фільмах, де всі вороги, усім від тебе щось потрібно і добра ні від кого не чекай, от і потрапила в таку ситуацію. Де ж твоя наївна віра в людство, над якою сміялися всі друзі-товариші?". 

Нитка розмови губилася. Краєм свідомості відзначила і втрату інстинкту самозбереження, бо на другий стрибок однієї зі змійок я взагалі ніяк не відреагувала. 

"Ні, щось явно не в порядку", – запанікувала я. 

Холодна важка рука лягла на плече:

– Не бійся, все добре. Це дія заспокійливого. Тобі треба в регенір на кілька годин, тому спи, а потім ми поговоримо.

Беземоційний голос подіяв заспокійливо, тепло від руки огортало тіло. І я перестала чинити опір сну, що стрімко поглинав мене.

– Усе буде добре, – почула вже крізь сон.

– Обіцяєш? – сонно запитала у відповідь за звичкою одними губами.

– Обіцяю, – донеслася до болю знайома відповідь, викликаючи звичну безтурботну усмішку. 

Я повернулася, вкладаючись на столі, вхопилася за крижану руку, влаштовуючи її під вухо замість подушки, і втомлено зімкнула очі. 

***

Весь наступний день я проспала в капсулі регеніра. У якийсь момент свідомість знову повернулася і, відокремившись від тіла, почала підслуховувати розмови оточуючих. Причому насторожувалася й активізувалася вона саме тоді, коли розмова йшла про мене або про Макса. Але нічого особливо корисного не дізналася. Складні, далекі від мого розуміння розмови про "каріотип", "центромери", "хроматиди", "кінетохор", "кон'югації", "сумісність" і багато іншого. 

Я слухала, дивуючись тому, що терміни для мене звучать дивно знайомо, немов у моїй пам'яті вони вже були, і я лише зіставляю незнайомі за звучанням слова з відомими мені аналогами, але сенсу сказаного все одно не розуміла. Згадався підручник з анатомії, який вивчали на першому курсі, де ці самі слова і фігурували, ось тільки зосередиться і згадати, про що в ньому йшлося, я була не в змозі. 

У такому стані я провела кілька нескінченно довгих годин, поки, пронизливо запищавши, капсула раптом не відкрилася. Цього разу зустрічала моє пробудження ціла делегація – лікар, медсестра, лайор і Ері, що сумний і недовірливий тулився в кутку. 

Просто чудово, звісно! Але я чомусь гола. Тому перше, що я зробила, це завищала "Геть!" не своїм голосом і постаралася максимально охопити й прикрити себе руками, що не гнулися. Врятував ситуацію Ері:

– Кет не любить бути без ковдри, – сказав він, наближаючись до мене і простягаючи вже знайомий мені плед. 

– Ти справді дитина, – глузливо зазначив лайор, кутаючи мене в плед, який незрозуміло як опинився в його руках. 

Під прикриттям теплої та м'якої тканини, відчула себе впевненіше, поки не згадала про Нейра.

– Де мій комбінезон? – поцікавилася, намагаючись не видати занепокоєння, що охопило мене. 

– Відправлено на утилізацію, – сухо відповів лайор.

– Тобто ви позбавили мене єдиного одягу, який мені вдалося добути? – вибухнула я обуренням, згадуючи, що по кишенях цього самого комбінезона було розпихано багато всього корисного.

– І не тільки... Може, поділишся, звідки в тебе іртсан? – лайор зробив крок до столу, на якому я вчора сиділа, і тепер крутив у своїй руці те, що я приймала за пляшечку. 

У його руці пляшечка перетворилася, з неї хлинув потік синього холодного світла, перетворюючи її на... "світловий меч", спало на думку порівняння, повертаючи картинку із Зоряних воєн. 

Тільки на відміну від наявного в моїй пам'яті аналога, цей був простою запечатаною овальною трубою, трохи тоншою за алюмінієву півлітрову фітнес-пляшку, з випуклостями й антиковзким покриттям для руки, потоншенням догори та широкою кришкою, яку я неодноразово намагалася відкрутити. Жодних кнопок, символів чи ще чогось подібного на цьому гладкому чорному приладі не було. Зате всередині щось булькало, підтверджуючи моє припущення.

– То звідки в тебе іртсан? – перервав мої роздуми лайор.

– Знайшла. 

Лайор усміхнувся, але більше розпитувати не став. Потік світла, що виходило з іртсана, згас, і він поклав його на стіл, взявши в руки іншу незрозумілу мені штуковину з моїх скарбів. 

– Як ви це зробили? – не змогла стримати цікавості я.

– Це я так розумію, ви теж знайшли? – покрутивши в руках пластинку з незнайомими мені символами, проігнорував лайор моє питання.

– Як і все, що лежить на цьому столі, – підтвердила я з посмішкою.

– Володіння будь-якою з цих речей – прямий шлях до в'язниці, – покрутивши в руках черговий мій скарб, повідомив мене ромбразець. – Від негайного арешту вас рятує лише статус гості і те, що за законом Союзу Двісті Вісімнадцяти Планет, будь-який розумний у віці до двадцяти п’яти років перебуває під захистом Ради. 

– Ви ще встигнете розпитати мою пацієнтку, – втрутився в нашу розмову лікар, – а поки що вийдіть і дайте її оглянути. І добудьте дівчинці одяг, раз її комбінезон за вашим наказом утилізували. 

Лайор хотів видно щось заперечити, але натомість хмикнув, Ері занепокоєно подивився на мене, чекаючи підтвердження наказу. Я ж на секунду зависла, ловлячи себе на тому, що залишатися наодинці з доктором я чомусь не хочу. 

Двері мед відсіку беззвучно від'їхали, і в каюту вдерся синьоокий. Застиг біля дверей, втупившись на мене. З хвилину грав зі мною у "витріщалки".

– Я тут тобі одяг приніс, ільмі, – повідомив, роблячи крок уперед і простягаючи мені акуратно складені речі, – Трохи згодом вибереш і замовиш усе сама, а поки що... – пробурмотів ледве чутно. 

Що це? Сором'язливість? 

Узяла протягнуті ним речі й розгорнула. Першою була сорочка – звичайна чоловіча сорочка з м'якої тканини, з довгим рукавом і без ґудзиків, велика і, судячи з розміру, знята з самого Акдрейса. Другими були чорні чоловічі штани, на диво, лише на кілька розмірів більші від необхідних мені. Поглянула на Капловуха, подумки приміряючи на нього штани – точно не його. В когось позичив? 

Ай. Немає різниці. Вільний, зручний одяг. Що може бути краще?

– Дякую, Акдрейс, – радісно подякувала я і, не втримавшись, обійняла збентеженого і розгубленого чоловіка. 

Відчула, як під руками напружилися плечі, і відскочила, зісковзуючи зі столу, лаючи себе останніми словами за цю провокацію.

– Відверніться, – попросила чоловіків. Ті лише подивилися на мене, – Що? Жодного джентльмена? Чи в цій частині Галактики не діє правило: "Чоловік завжди дбає про зручність жінки"? Так ось! – підняла вказівний палець догори, привертаючи увагу: – Мені незручно переодягатися перед вами! 

Моя полум'яна промова не мала жодного успіху. Чоловіки, що стояли навколо мене, тільки переглядалися. Доктор застиг, втупившись у якийсь прилад. Ері ніяково м'явся у своєму кутку. Лайор посміювався, притулившись спиною до дверей і склавши руки на груді. Капловух відступив від мене на кілька кроків і пронизав мене здивованим поглядом, наче боявся, що я нападу на нього з черговими обіймами. 

– Кругом! Кроком руш! – викарбувала наказ, повністю копіюючи манеру батька. – На місці стій! Раз-два! – і щелепа ледве не відпала від подиву, коли трійця відвернулася і зробила два кроки, і тільки лікар залишився на місці. 

Як там любить повторювати тато: "Скоро мої команди стануть на рівні рефлексів, і ти будеш спочатку робити, а потім розбиратися". 

Ось і тут усі люди військові – рефлекси, а моя команда просто збіглася з їхньою. Розмірковувала я, швидко надягаючи сорочку. На лікаря вирішила не звертати уваги – лікар, він і в космосі лікар. Хоча цей якийсь… не вселяє довіри. Може тому, що стосовно мене виявляє надмірний науковий інтерес? А інтерес лікарів іноді заходить у стадію "препарувати". Цікаво, клятву Гіппократу вони дають? 

Посміхнулася всій цій одночасній нісенітниці в голові, спантеличено спостерігаючи, як сходяться краї на сорочці, перетворюючи її на суцільно пошиту сукню. До того моменту, як ці двоє зрозуміли, що командувати я не мала права, штани вдягнути я встигла, далися взнаки таткові тренування, і тепер притримуючи їх на поясі, підшукувала очима, чим би перев'язати. 

На подив і тут, як у комбінезоні, спрацювала функція підбору розміру, і вони разом із сорочкою стали зменшуватися. 

"Тільки не обліплюй!" – благала я, чітко уявляючи, що хотіла зробити з цих речей – вільна сукня, трохи призібрана на талії, із закоченими на три чверті рукавами, і прямі штани з підвернутими штанинами. Я ще уявляла, а одяг вже набував потрібної форми. 

– Ухти, а що й так можна було? – не стримавшись, запитала вголос, поглядаючи на плед, і оцінюючи свої можливості зробити з нього сукні.

– Тільки з одягом з мерика, – поблажливо пояснив лайор. 

Захотілося по-дитячому скорчити гримасу і показати йому язика, але я відволіклася на створення кишень, для всіх тих дрібниць, що лежали на столі. 

– Що це ти робиш? – запитав ромбразець, коли я, підійшовши до своїх скарбів, почала розпихати їх по кишенях.

– Що? – перепитала, не одразу зрозумівши, про що йдеться. – Збираю свої трофеї. 

– Хочеш, щоб я тебе заарештував?

– Згідно з Женевською конвенцією "Всі речі й предмети особистого користування, за винятком зброї, коней, військового спорядження і військових документів, залишаються у володінні військовополонених, так само як і видані їм для їхнього особистого захисту", – процитувала я на автоматі. Боже, що я мелю? – у вас хіба не так і у військовополонених відбирають останнє? 

Під крижаним поглядом сірих очей хотілося себе обсмикнути, замовкнути і смиренно просити вибачення. Ось, тільки мій інстинкт самозбереження кудись відлучився, кинувши мене напризволяще.

– Кет, ви не військовополонена, – моє ім'я у вустах лайора прозвучало незвично: м'яко, злегка розтягнуто, – ви – гостя.

– А в гостей заведено відбирати їхні речі? – знову запитала я, шкодуючи про те, що не можу прикусити язика.

– Ні, але це не ваші речі, – глузливо нагадав він.

– Чому це? Все нажито непосильною працею...

– Взято без дозволу на складі.

– Не доведено! – вигукнула роздратовано, помічаючи, що носія і МЕМа на столі немає, і всі ці мої підбивання, щоб непомітно знайти й повернути Нейра, безглузді. – До того ж за законами гостинності, а ви наполягаєте на них: "Усе моє – твоє!". 

– Які дивні у вас закони, ільмі, – втрутився в нашу розмову Капловуха, – залиш іртсан, його потрібно спеціально підбирати по силі, якщо тобі так хочеться, я подарую тобі новий, і взагалі все залиш, тим паче, що це добро тобі не стане в пригоді. 

Я ображено зашморгала носом і почала викладати те, що встигла заховати в кишені. 

– Ти пообіцяв, – зловила на слові Акдрейса, все ще дуючись. – І навчиш мене ним користуватися!

– Добре, – розсміявся чоловік і я востаннє шмигнула носом. 

І що зі мною не так? Я ж зазвичай тиха, мирна і спокійна, що удав, а тут суцільні емоційні гойдалки. І це почуття самозбереження, то є і змушує тулитися в кутку, то губиться, і я гарчу на хижака, який може прихлопнути мене як муху? 

Я спробувала пригадати всі випадки втрати цього найголовнішого інстинкту і, осторопівши від здогадки, злякано подивилася на кесерійця – з його появою втрачається моя адекватність. І чим мені це загрожує? А головне, чому відбувається? І що взагалі зі мною коїться?

– Мене звати Квіфрей Джоелартю, дитино, але ти можеш звати мене Фрей, – представився змієволосий лікар, варто було тільки "стороннім", як він висловився, залишити мед відсік, а мені до болю хотілося вхопитися за долоньку Ері, Капловуха або, в крайньому разі, лайора, тільки б відчути себе в безпеці. – Я лікар на "Невразливому".

Слова спалахнули яскраво-червоним, запахло кислим – попередження: підступ і небезпека, і погляд ентомолога, який знайшов рідкісного метелика для колекції. Тільки ось цей метелик я і мені це, м'яко кажучи, не подобається. 

І чому мені так не щастить із лікарями?

У мед відсік увійшла Ашрейна і я полегшено видихнула: втрачене відчуття безпеки повернулося. Не повної, звісно, як було в присутності чоловіків, але достатньої, щоб я відчула себе спокійніше. 

– Мирних зірок, Ашрейно, – запізно привіталася, натягуючи на обличчя безтурботну усмішку.

– Мирних зірок, Кет, – відповіла мені дівчина, і я спіймала себе на тому, що не чую шикання, яке так дратувало мене під час першого спілкування. Зникли ці нескінченні "с", що нагадували спілкування з китайцями. 

Що це? Чергова адаптація мого бідного-бідного мозку, який вирішив, що ці шиплячі звуки – шум, що заважає сприйняттю? Чи її шипіння було грою моєї уяви, яка порівняла Ашрейну з кимось із членистоногих?  

Заглибитися у міркування мені не дозволили, почавши низку звичайних запитань із серії "На що скаржитеся?" і моїх автоматичних відповідей на них. 

Зосередиться на огляді, я не могла. Думки знову і знову поверталися до Нейра і його можливого місцезнаходження. Надія, що грі'ят дивом уникнув утилізації, помирати не хотіла.

– А тепер простягни руку, дитино, – вирвав мене з безглуздих переживань голос лікаря. 

Я мовчки підкорилася і на правій руці, ковзнувши живою змійкою, замкнувся браслет. 

– Що це? – поцікавилася, роздивляючись дивну "прикрасу". 

– Дейч, – кинув лікар і, бачачи моє здивування, пояснив. – Це такий спеціальний пристрій, що дає змогу стежити за самопочуттям розумного. 

Так-так, тільки за самопочуттям і тільки заради вашого блага… Вірю. Аякже.

Я промовчала, згадавши, що Нейр теж згадував про дейч. І, наскільки я зрозуміла з наших із ним розмов, цей маленький браслет мав безліч різних функцій – банківська картка, засіб зв'язку, аналізатор здоров'я, ключ від дверей, маячок-стежилка і мінікомп'ютер із виходом у Мережу.

– Хто така ільмі, лікарю?

– Дивне запитання ти ставиш, дитино. Невже кесерієць тебе не пояснив? 

Помаранчевий колір перед очима, що супроводжував усі слова лікаря, різко спалахнув, змінившись на червоний, знов попереджаючи про небезпеку. 

– Пояснив, звісно, просто я не певна, що правильно все зрозуміла, – поспішно запевнила я, відзначаючи дивну зацікавленість змієголового в цьому питанні. 

– Ти дивись, дівчинко, кесерійці люблять не договорювати в цьому питанні і, якщо він приховав від тебе правду, то варто звернутися до Ради, щоб змінити опікуна.

"Угу, і отримати нового, зручнішого Раді або особисто докторові", – доповнила я фразу, пригадавши, як довго сперечалися синьоокий і лайор незнайомою мені мовою, перш ніж я опинилася в мед відсіку. 

– І як я зрозумію, що він мені щось недоговорив, якщо не знаю всієї правди? – поставила резонне запитання я.

Лікар завмер, уважно вдивляючись у мене, але нічого не відповів, лише продовжив ретельно вивчати свої прилади і дані, отримані від них. 

Ех, не договорюєте ви щось, товаришу лікарю, замовчуєте. 

Вирішивши, що правди не доб'юся, впилася поглядом в екран, на якому тепер відбивалися якісь незнайомі мені символи. Розуміти б ще, що вони означають. 

Проблиск осяяння промайнув, коли побачила картинку з парними різноколірними смужками та хрестиками. Щось дуже знайоме, але що згадати, поки що не могла. Поруч із нею промайнула друга така сама картинка, і лікар застиг, порівнюючи. 

Впізнавання, висвітилося смутним спогадом в голові, але чітко формулюватися не побажало. Спробувала зосередитися і згадати, де я бачила схожу картинку. 

Поки крутила в голові спогади, картинка праворуч блимнула і змінилася на іншу, тут пари стояли окремо і їх було видно чіткіше. Машинально порахувала – двадцять три. Картинка знову змінилася, і я помітила відмінність останньої пари – ліва картинка: дві однаково довгі рисочки, права – одна коротша. 

ХХ і ХY! Я мало не заволала від радості, відмітивши, що на новій заміні два ХХ. 

Якщо останні статеві хромосоми і їх двадцять три пари, то картинка зображує людський геном, а на екрані швидке порівняння мого з іншими, напевно, тими, кого викрали ріялзи. Пам'ять повернула відшукуваний спогад, прокрутивши "кіно":

– Мамо, що це? – я перебираю якісь папери з незнайомими символами, фотографіями, картинками. 

З рук випадає пачка кардіограм – їх я вже знаю, робили минулого місяця. 

– Твої старі папери з лікарень, – недбало кидає мама, відмахуючись.

Я ж з цікавістю починаю вивчати свою "таємницю", радіючи тому, що на мене є ціле досьє. Щось впізнаю і можу прочитати, щось ні, і тоді розпитую маму, яка терпляче відповідає.

– Мамо, а це? – тикаю їй під ніс чергову різноколірну картинку. 

– Твій каріотип, – відповідає мама, яка вже втомилася від моєї цікавості, – лікарі хотіли подивитися, чи все в тебе гаразд із генами.

– Навіщо?

Я не дослуховую відповідь, яку й так знаю: "ти постійно хворіла", припиняючи потік спогадів і утримуючи картинку з кольоровим фото з пам'яті. 

Порівнюю зафіксований уявний образ і картинку зліва – кольори інші, але всі рисочки на місці, якщо фіолетовенькі щось і змінили, то в одному з тих тисяч генів, які знайти нереально. Це я ще про некодуюча ДНК мовчу.

Лунає слабке дзижчання – система сигналізує про те, що порівняння завершено. 

– Що скажете, лікарю? – поцікавилася я, коли кожна хромосома на моїй картинці виявилася обведеною кількома кольорами, а прилад, що проводив порівняння, запищав, видаючи результат. 

– Навіть не знаю, дівчинко, – задумливо відповів Квіфрей, – одне можу сказати точно, ти здорова і можеш народити від будь-якого представника вищої раси. 

Втішив. Прямо зараз на радощах побіжу схрещуватися і народжувати.

– Ні, лікарю. Ви помиляєтеся. Наша раса народжує тільки від взаємного кохання, – сказала впевнено, схрестивши пальці про всяк випадок та згадуючи заповітне: "Чесність – найкраща політика. А у свою брехню треба  вірити свято". 

Та й хіба я збрехала? Я точно дітей тільки від коханого народжувати збираюсь. Головне, щоб Макс не проговорився! Ану ж, хоча б трохи остуджу цей лячний науковий інтерес.

– Любові? – здивовано перепитав доктор, вдивляючись у свої діаграми.

А я мрійливо подумала, що це та здатність, якою я б справді хотіла володіти, а то приймуть ненароком за інкубатор і почнуть свої досліди відродження-розмноження. 

Від такого припущення злість пробрала так, що спиною пробігли сироти. Несправедливо все це! Одна маленька я, а їх... Тільки на кораблі кількість тестостерону зашкалює. Не хочу! Не буду! Хотілося, як у дитинстві впасти в істериці на підлогу і замолотити кінцівками. Тільки я так і в три роки не робила, а у двадцять один починати вже якось пізно. 

"Краще б гормони перевірив", – майнула думка в реакцію на цю надмірну емоційність – кортизол з адреналіном точно зашкалюють. Хоча... 

Якщо вважати, що я пройшла курс регенерації… 

Пошукала старий шрам на правій руці – не знайшла, і винесла вердикт "пройшла!".

Отже, гормони в нормі, тоді причини зміни мого настрою нейробіологічні. Так ось, що змінювали мені ріялзи і їхній дивний вірус – нейронні зв'язки! 

Не дивно, що я така нервова і кидає мене з крайності в крайність. З нервовою системою і раніше було не все гладко, суцільні нейробіологічні феномени та розлади – синестезія, ейдетична пам'ять і цей моторошний селективний мутизм, який страшенно заважає жити, коли в одній ситуації мене не заткнеш, а в іншій – слово не витягнеш. 

А тепер що? І як із цим боротися? І чи потрібно боротися? Може, прийняти нову себе і жити, не озираючись?