- Що тобі треба? - накинулася я на синьоокого, коли після моїх довгих поневірянь, болісних роздумів та марних сподівань, він спромігся зайти до моєї темниці. 

Кілька хвилин він стояв біля дверей, оперившись і схрестивши руки на грудях, уважно розглядаючи мене, поки я, не витримавши, не обірвала гнітючу тишу цим запитанням. 

Легко відштовхнувся від дверей і пройшов каютою, зупинившись біля якоїсь дивної шафи. Витягнув з неї щось схоже на пляшку. Дзюрчання води розірвало тишу, підтверджуючи моє припущення про пляшку.  Синьоокий обернувся, подолав відстань між нами та протягнув повну склянку. 

Я взяла. Рідина була помаранчевою, схожою на апельсиновий сік. Принюхалась – нічим не пахне. Але пити все одно не поспішала  – спостерігала за своїм тюремником. 

Капловух налив собі чогось бордового з іншої пляшки. Зробив кілька коротких кроків каютою і, перекотившись на п'ятах, завмер, обпершись на стіл. Вичікувально, хижо...

Дивний все-таки в людей мозок. Переді мною незрозуміла істота, лише зовні схожа на людину, а він посилено фіксує її дії, жести, поведінку і заганяє у вже звичні шаблонні рамки...

– Нічого... Мені просто цікаво, хто ти така і навіщо ти знадобилася лайору, – відповів нарешті, після того, як зробив великий ковток. 

Бордова рідина ковзнула по склянці, залишаючи в'язкі краплі на стінках. 

Кров. Так би виглядала моя кров, налита в склянку...

Відвела погляд від видовища, що налякало мене, і втуплюючись очима у свою склянку.

– Не знаю, хотілося б знати, але не знаю, – знизала плечима, спостерігаючи як помаранчева рідина легко стікає по стінках. 

– Хто ти така? 

Зітхнула. Відповідати бажання не було. 

– Кет, а ти? – вирішивши, що грати в партизана зараз не часі, назвалася я.

– Кесерієць.

– Ну й ім’ячко,– поморщилась я, вчасно згадуючи, що в усьому і завжди найкращий захист – напад, а дезорієнтація противника – половина успіху.  – Це тебе так мама назвала? 

– Мама назвала мене Акдрейс, – посміхнувся синьоокий.

– Ооо, в тебе і мама є? – перейнялася зухвалою цікавістю я. – А я вже думала, ви всі з пробірки.

Обличчя Капловуха обурено спалахнуло, пофарбувавшись у темно-зелений колір. 

У нього, що кров зелена?  Ні, я, звісно, читала колись про жаб і білівердин (навіть слово вивчила), але зустріти таке в людини... 

"Він не людина", – послужливо нагадав Нейр про своє існування. 

А я вже і не чекала. Навіть думала, що в каюті його щось блокує. 

"Ти де пропадав?" 

"У Мережі".

Не дивно. Відтоді, як я заїкнулася про аукціон, він тусувався там постійно, сподіваючись відшукати жадане зернятко грі. 

Довго поспілкуватися, втім, можливості не було. Весь сповнений праведного обурення кесерієць, дійшовши до висновку, що моє останнє зауваження було риторичним і відповіді не потребує, продовжив допит:

– Я запитував про расу. До якої раси ти належиш?

– До людей, я люд, – безстрашно молола нісенітницю я, – а ти, судячи з усього, нелюд. У тебе ж зелена кров? – вирішила я поставити крапку в питанні, що мене зацікавило.

– Звідки ти.. – не договорив, запнувся на півслові, зрозумівши, що я його спеціально провокую. 

"Розумний". – поставила  я собі галочку. Але гру продовжила, пам'ятаючи про намір приголомшити й вивести на чисту воду. 

– Знаю, що в тебе зелена кров? Це ж очевидно, ти – позеленів, – знизала плечима від його нетямущості, роблячи маленький обережний ковток запропонованого напою. А й справді сік – солодкуватий, із легкою освіжальною кислинкою, щось на кшталт суміші манго й апельсина. 

– Я не… – він теж зробив ковток, не даючи зірватися з вуст словам. 

Мить, частка секунди, і весь мій успіх в ошелешенні цього інопланетянина змило, як душем, крижаним спокоєм. Зібраний, готовий відбити будь-які нападки, він стояв переді мною з таким виглядом, що я одразу зрозуміла: жарти скінчилися, і якщо я не хочу, щоб було страшно і боляче, краще перестати придурюватися. 

– Я запитаю ще тільки один раз: як називається твоя раса? Але перш ніж відповісти, врахуй, твій самець вже давно все повідав, і перевірити твої слова буде нескладно.

"Що ж ти не потрудився в нього дізнатися", – фиркнула я про себе, розмірковуючи чи не блефує синьоокий. І в чому саме?

– Людина, я – людина, – буркнула оторопіло з секундною розгубленістю, відкинувши заздалегідь такі варіанти, як землянин чи землянка, європеєць чи європейка, українка чи українка... 

Тьху ти, сама заплуталася. Усе-таки люд, точніше відображає суть. І нелюд…

Особливо цей, що витріщається на мене зараз своїми безтурботними бірюзовими, як спокійний океан, очима. Але ж секунду тому вони були аквамариновими, посилюючи схожість із бездонним океаном і його незвіданими глибинами.

– Акдре... – почала і запнулася, не зумівши одразу зльоту вимовити хитромудре ім'я, що звучало для мене, як сплеск прибережної хвилі. 

– Акдрейс Феїде, – терпляче поправив він, вичікувально піднявши брову. 

– Акдрейс, я справді не знаю, нащо знадобилася вашим вченим, – вирішила я бути відвертою, – усе своє недовге життя я була цілком звичайною і простою дівчиною. Зростала, навчалася, подорожувала і все. Нічого незвичайного. Потім захворіла. Наші лікарі так і не змогли зрозуміти, що це за хвороба. Мене намагалися лікувати, але нічого не допомагало, і я наче померла. За моїми відчуттями це було днів вісім-десять тому. Як тече життя у вашому світі й скільки часу я провела, не усвідомлюючи себе, не знаю. Знаю тільки, що єдине чого я хочу, це повернутися додому, до батьків і сім'ї. 

– Ти знаєш, де твій дім? – закономірно поцікавився чоловік.

– Ні, ми тільки почали освоювати космос, – засмучено похитала головою, – але навіть якби й знала, не думаю, що це допомогло б. У вас, напевно, інші зірки... Фіолетовенькі знають.

– Ваші викрадачі мертві. ШтІнт їхнього корабля може й має такі відомості, але він зашифрований. 

– Тоді сподіватися більше нема на що, – сумно видихнула я, відчуваючи, як щось помирає в моїй душі. – І ця розмова не має сенсу. Ви… – замовкла, не знаючи, що сказати. 

Думки перескочили на те, що я мимоволі почала говорити "ви", хоча панібратське "ти" до ровесника для мене звичніше. А виглядає він доволі молодо, ненабагато старшим за мене.

Припущення, що мій одноліток – капітан космічного корабля і, найімовірніше, не одного, викликало внутрішню повагу до істоти, що досягла таких успіхів і дивиться на мене зараз поверх склянки без будь-якої зневажливості й поблажливості.

– Кет, вам не набридла роль жертви і зацькованого звірятка? 

Несподіване запитання вибило ґрунт з-під ніг: ким-ким, а жертвою я себе не відчувала. Собі я бачилася переможцем, що зумів обвести навколо пальця підступних інопланетян. 

Хоча, якщо згадати, як я це робила... висновок, що я поводилася з позиції загнаного в кут щура, прийде сам собою. 

Стало сумно. Особливо, коли згадала Сергійка з його: "Ти мусиш це прочитати" і всунутим в руки підручником віктимології... 

Хто ж тоді міг подумати, що мені це колись знадобиться? Мені, яка росла в оточенні грізної команди захисників. Навіть Інга не раз виступала в цій ролі. Що вже казати про братів і батька? Особлива дитина у здоровій, люблячій родині, де опікувались всі й про всіх... 

При згадці про рідних стало сумно, і я кілька разів кліпнула женучи сльози. 

– Набридло, – висмикнувши себе з безглуздого жалю, після тривалої паузи відповіла я, – але, не знаючи ваших реалій, я навряд чи зможу щось змінити.

– Я можу вам у цьому допомогти, – запропонував синьоокий.

І я вигнула брову, демонструючи свій нічим неприкритий інтерес.

– У нашому світі є поняття "ільмі", воно має багато значень, але потрібне для вас зводиться до того, що на ільмі ніхто не може претендувати.

Він щось приховував. Навіть без короткого екскурсу в словник зрозуміти це було нескладно. А коли той замість дослівного перекладу він видав мені "вічна супутниця", затихла задумавшись. Акдрейс, немов читаючи мої думки, продовжив:

– Ільмі це не дуже зобов'язальне звання, – я скептично посміхнулася і він продовжив: – Не буду заперечувати, ільмі часто виступають у ролі коханок, матерів дітей роду і багато іншого. Вам я цього не пропоную. У мене є альмі й вона мене повністю влаштовує. Даючи вам статус своєї ільмі, я не вимагатиму від вас підвищеної уваги. Натомість ви отримаєте захист та можливості щоб пристосуватися та влаштуватися у нашому світі. 

Він так ретельно підбирав слова, боячись сказати щось зайве, що викликав ще більше занепокоєння. Проте спокійний зелений колір, що супроводжував його промову в моєму сприйнятті, говорив про те, що вона щира і від мене і справді нічого такого не вимагатимуть. 

– Навіщо вам це? – я не могла не запитати, надто часто цілі кого б то не було були відмінні від моїх припущень, і довіритися, не з'ясувавши все на берегу, було б нерозумно.

– Скажімо так, я хочу перехопити вас  у лайора, – його погляд стежив за мною з цікавістю колекціонера, зацікавленого новим експонатом, що має поповнити колекції.

– Моя роль? 

– Слухатися мене, у присутності інших поводитися так, наче в нас близькі стосунки.

Вочевидь, мій пронизливий погляд зумів передати все, що я думаю з цього приводу, бо він, посміхнувшись, продовжив:

– Це потрібно для вашого захисту. Ну й мені це додасть пошани. 

– Що буде з дослідженнями та допитами? 

– Нічого неприємного й небезпечного для вас. Кілька запитань. А оскільки, де ваша планета, ви не знаєте, тому видати цю інформацію не зможете. З дослідженнями все ще простіше. Статус ільмі не дозволить нікому доторкнутися до вас без мого дозволу.

– Де гарантія, що ви його не дасте?

– Жодних гарантій, тільки моє чесне слово.

Я задумалася, занурившись у себе. Думки витали на поверхні, а рішення було заховано десь у глибині. Чи довіряю я йому? Ні. Але підспудно відчуваю, що він не бреше й або сам вірить у свої слова, або це справді так. Чи готова я вручити незнайомцю своє життя? Теж ні, але вибору поки не бачу. Усім у цій частині всесвіту щось від мене потрібно, і мені належить обрати, що і кому я зможу дати. Бути піддослідним щуром мені не хочеться, а сама по собі я не виживу. Ері з Нейром не дуже надійні союзники, тому що самі потребують захисту. До речі, Ері...

– У мене є знайомий, статус ільмі не перешкоджатиме нашому спілкуванню? 

– Якщо ви про свого співпланетника...

– Я не про нього, – перебила я, розмірковуючи, як запитати про Ері, не видаючи його, – на вашому кораблі мені допоміг один шартрас.

– Ері? – красиве майже людське обличчя витягнулося, круглі вуха здригнулися... здивовано?

– Чому ви так вирішили? – поцікавилася, готова все заперечувати.

– На моєму "Невразливому" тільки один представник цієї раси. Та й він опинився тут випадково, – швидкий погляд на мене видав його підозру, – шартраси погані вояки, надто обмежені.

Поблажливість, з якою він висловлювався про цілу расу, викликала в мене звичний перехід на "ти". Як сказала б Інга: "хлопець втратив усі зароблені очки".

– Ері не обмежений, він… – замовкла, усвідомивши, що поводжуся по-дитячому, піддаючись на провокацію. 

А те, що це була провокація, цілком зрозуміло з кривої посмішки та хитрого вогника у синіх очах. 

– Ви так його захищаєте. Я б подумав, що він ваш партнер, але шари не можуть мати стосунків з Вищими...

– Я – не Вища, – поспішила спростувати я це безглузде припущення, – а Ері – мій друг. Та і як? – почервоніла. 

Як взагалі хтось міг таке придумати? Ми ж не сумісні? Або?... Картинки жінки й шартраса, що виникли в уяві, ніяк не хотіли стикуватися, і я кинула цю марну витівку... Розмноження шартрасів – питання, звісно, цікаве, але цікавість інколи до добра не доводить. Це я добре з досвіду знала.

– Друг? – тільки почувши неприховане здивування в голосі співрозмовника, я зрозуміла, що для нього слово "друг" звучить, так само як для мене "ільмі". Як так? 

– Близька тобі за інтересами й цінностями людина, з якою ти можеш поділитися своєю радістю, страхом, сумнівами, – спробувала сформулювати я хоч якесь визначення поняттю, знайомому мені з дитинства.

– У нас такого поняття немає, є родичі, союзники, знайомі, ільмі та альмі – це якщо говорити про стосунки між статями, але...

– Дружба не залежить від статі, тому що не передбачає сексуальних стосунків, скоріше, при виникненні їх дружба втрачається, – спробувала пояснити я. 

Смішно, на Землі в мене не було друзів – я надто побоювалася зближуватися з ким би то не було, а тут посеред космосу віщаю про те, що таке дружба.

– Тоді я не відмовився б бути вашим другом, – посміхнувся мені Капловух, і ця посмішка, забарвлена в жовтий колір радості, дала мені змогу прийняти рішення.

– Я стану вашою ільмі, тільки без жодного підтексту. Як друг. 

Тріумфальна посмішка ковзнула по губах чоловіка, і я відчула себе звірком, що потрапив у пастку, але передумати й відступити вже не могла. Занадто багато поставлено на карту, незрівнянно багато для мене – ціле життя і не чиєсь, а моє власне. 

– Гаразд. Якщо ви згодні, у мене буде до вас одне невеличке прохання, яке ви пообіцяєте виконати, – спокійно сказав кесерієць.

Десь всередині шалено заволала на всі лади інтуїція, повторюючи одвічне: "я так і знала"...

– Що за прохання? – обережно поцікавилася я, поки збентежений мозок гарячково підшукував шляхи відступу з мінімальними втратами  

– Суща абищиця, – усміхнувся він, знизуючи плечима, – дізнаєтеся, коли прийде час.

Як часто, читаючи книгу або дивлячись фільм, ми загадуємося над питанням, а щоб зробив я на місці головного героя, знаємо купу відповідей, кричимо який він придурок, твердимо "а я б, а ось я"... 

Скільки разів читаючи фантастику, я лаялась на тупих героїв, що вплутуються в дурні авантюри, і хіба, могла я припустити, що сама опинюся ще тупішою... Наразі, почуваючись безнадійно бездарним героєм жахливої п'єси,  сварила останніми словами себе.

Ну як? Як я могла забути, що безплатний сир буває тільки в мишоловці. Ось і моя зачинилася. І ця його "суща абищиця" точно відгукнеться мені зайвими проблемами на мою й так не дуже здорову голову... 

– Не переймайтеся, вам це не буде нічого вартувати, – заспокоював він, лякаючи мене дедалі сильніше: у всіх відомих мені казках після цих слів герою доводилося жертвувати найціннішим. 

У мене поки цього цінного немає і в планах не передбачається, але життя підступне, обов'язково викине якийсь фортель...

– Чим мені доведеться пожертвувати, щоб виконати ваше прохання? – спробувала виявити всі підводні камені нашої угоди прозріла я. 

Він знову поблажливо посміхнувся, ніби всі ці тріпотіння невідомого звірятка, марні спроби вибратися з пастки, в яку я потрапила, погодившись стати його ільмі, нескінченно його забавляли і веселили.

– Не варто так хвилюватися, моя ільмі. Я просто припускаю, що у вас немає нічого привабливого для мене зараз, але цілком можливо, що незабаром з'явиться, – його захисний тон мене дратував, провокуючи на зухвалість і опір. 

"Ні, він точно знущається, насміхаючись наді мною", – панікувала я, втрачаючи останню надію вибратися з халепи без проблем.

– Тобто, це прохання ваша страховка, відкладений можливий прибуток? 

На ці мої слова він кивнув, роблячи черговий ковток червоної рідини. 

Мене знову пересмикнуло. Асоціації цього напою з кров'ю, народжували припущення, що мій співрозмовник вампір, а вони всі небезпечні, підступні, неймовірно хитрі й жорстокі. І що може протиставити йому таке дівчисько, як я? Крім сліз та істерики? Зусиллям відкинула всі непотрібні думки, що народжуються в моїй голові. 

Кілька хвилин роздумувала, звично зважуючи всі "за і проти", але безвихідність ситуації, в яку потрапила необачна я, мене нервувала, заважаючи зосередитися. Ставитися легко до слів і обіцянок я не вміла, давалося взнаки татове виховання і вічне "дала слово – тримай", а значить ільмі мені бути. Ось тільки те, як напружено мій візаві чекав добровільної згоди, змусило мене, акуратно підбираючи слова, спробувати відвоювати собі більше місця для маневру:

– Я не можу погодитися незрозуміло на що. Усе, що я можу обіцяти: що якщо це прохання не загрожуватиме моєму життю, життю моїх близьких, не призведе до розставання з кимось із них або до того, що я порушу свої принципи, наприклад, когось уб'ю, зраджу, заподію болю, я його виконаю. 

Я сподівалася, що в цій фразі врахувала все, але підступна посмішка, в яку розтягнулися губи мого співрозмовника, народжувала незрозуміле передчуття, відчуття чергового підступу...

"У що ти вплуталася, дурна? – вже звично пробурчав Нейр у моїй голові. – Залишив лише на кілька персенів, у безпеці й на тобі п'є ліанхе в компанії з найнебезпечнішим кесерійцем".

Схвильоване голосіння викликало масу запитань, але поставити мені їх не дали. Незрозумілий дзижчання і двері каюти від'їхали вбік.

– Ти не вчасно, лайоре, – з викликом привітав Акдрейс чергового гостя.

Лайор завмер на порозі, втупившись на мене, і було в його очах щось таке, що якби він був людиною, я б прийняла це за неприкритий жаль і досаду. Так дивився на мене старший з братів, коли я вплутувалася в чергову халепу, а йому доводилося мене визволяти.

– Дозволь представити тобі мою ільмі – Кет.

На частку секунди, один швидкий удар серця, маска на обличчі лайора здригнулася, видаючи здивування, безсилля, біль. Швидкий помах довгих темних вій і крижаний спокій повернувся, але цього було достатньо, щоб на обличчі Капловуха відбилося неприкрите уїдливе зловтішання, а от я, зчитуючи всі ці емоції, несподівано засмутилася.

Ще мить тому я б раділа, злісно тріумфувала, вважаючи, що обвела навколо пальця свого найлютішого з ворогів, але зараз вдивляючись у напрочуд гарне обличчя того, хто увійшов, дивлячись у сірі, як мокрий асфальт, очі, відчувала лише нез'ясовну провину перед ним. 

"Ой, дурепо, – гірко розчарувавшись у моїх розумових здібностях, зронив Нейр, – ти хоч знаєш, хто такі ільмі?".

"Ні, не знаю і знати не хочу, бо передбачаю підступ і недомовленість Капловуха в цьому питанні. І взагалі, де ти був раніше зі своїми поясненнями? Ти ж мене оберігати обіцяв, захисничку, а не кидати саму серед купи злісних монстрів, яким від мене щось треба", – обурилась засмучена я, виведена з себе справедливими докорами грі'ята.

– Кет, це лайор Сірейк Іштріан, – представив мені тим часом лайора Акдрейс. 

Ромбразець, здається, так назвав мені расу лайора Нейр, попри загальну схожість із людською расою, мав і відмінності. Несуттєві, як сказав грі'ят. Попелясте зі сріблястим відливом волосся переливалося кількома відтінками: від світло-сірого до темного сталевого, майже чорного, густими кучерями спадаючи на широкі плечі. Неприродно чорні брови і вії тільки підкреслювали контраст зі смаглявою шкірою і світлими на її тлі очима, в яких зараз я роздивилася іскристі золотисті та сріблясті вкраплення на райдужці. Жорсткі, трохи хижі, риси обличчя. Широкі, різко окреслені вилиці, квадратне підборіддя з ямочкою посередині. Високий, широкоплечий, він був немов серпанком оповитий сріблясто-золотистим сяйвом, за яким ховалося щось невідоме, чуже, лякаюче. 

На думку спали відомі стереокартинки, розглянути які мені ніколи не вдавалося. Згадавши інструкцію, спробувала розслабити погляд і подивитися крізь чоловіка – срібляста тінь майнула за його спиною, набуваючи обрисів величезного хижого крилатого звіра. Немов відчувши мій погляд, звір здивовано кліпнув величезними очима і витріщився на мене. 

Відвела погляд, відганяючи марення. 

– Кет? – розгублено покликав мене Акдрейс і я зосередилася на ньому, намагаючись усвідомити, про що ми говорили.

– Що? 

– Лайор запитав, чи просвітив я вас про обов'язки ільмі. 

Запитання викликало збентеження, бо ні про які обов'язки між нами не йшлося. Видно, моя розгубленість відбилася на обличчі, бо синьоокий продовжив:

– Я ж пояснив тобі, що ільмі – це, фактично, призначена. Жінка, яку ми обираємо, щоб зробити матір'ю роду?! 

– Але… – перебиваючи, гарячково запротестувала я,  згадуючи, що їхні закони забороняють зв'язки з особинами, які не досягли зрілості, – яка з мене мати роду? Я ще неповнолітня, мені лише сімнадцять, – нахабно скосивши собі чотири роки й уперше радіючи тому прикрому факту, що з моїм невеликим зростом, фігурою, що ще не до кінця оформилась, і маленькими грудьми, мене всі вважали дівчинкою-підлітком, а не дорослою дівчиною. 

Ех, знав би хто, скільки гірких сліз я пролила в подушку, ображаючись на матінку-природу, яка вирішила відпочити на п'ятій дитині сім'ї Семні. І ось тепер каючись, дякувала їй за цей чудовий дар.

– Сімнадцять? – перепитали чоловіки, втупившись на мене. 

Я тільки кивнула у відповідь, розводячи руками. Може, треба було сказати п'ятнадцять? Раптом у них "ті, що досягли зрілості", це шістнадцятирічні?

– Дитина... Як я міг зробити дитину ільмі? – запустивши руки у волосся, дратувався кесерієць. – Чому ти не сказала?

– Ви не питали, – знизала плечима, здивувавшись несподіваній різкості. 

Тихий неприродний булькітливий сміх наповнив каюту:

– Перехитрив сам себе Акдрейс? До її двадцятип'ятиріччя ти тепер її опікун, – стримано веселився лайор над одним йому відомим жартом. 

"Не треба мені опікуна, я доросла", – хотіла запротестувати я, але з моїх губ не зірвалося жодного звуку. 

Повільно й задумливо переводила погляд з одного – розгубленого й ошелешеного, на іншого – веселого, і намагалася вирішити добре це чи погано для мене, що в їхньому розумінні тепер я виглядаю малою дитиною, а не дорослою дівчиною. Але, як на зле, нічого вирішити не могла, мозок завис, скандуючи "недостатньо даних".