Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

– Ері не встиг, Ері залишили служити на кораблі, – доповів мені Волохатик, повернувшись за кілька хвилин після того, як заревіли двигуни. 

Ні, космічний корабель рухався безшумно і якось дуже плавно – ніяких тобі здригань і ривків, але поняття турбулентності я відчула повністю, пізно зметикувавши, що озвучується прохання "пристебнутися" на всіх літаках недарма. 

Закладені вуха кровоточили, по обличчю тонкою цівкою стікала з носа кров, до горла підкочував черговий напад нудоти, який я гасила неймовірним зусиллям волі. Загалом, почувалася я дуже погано, і без отриманих забоїв і саден, а коли мене безладно замітало серед коробок і ящиків, довелося розпрощатися з насилу здобутим обідом. Ще кілька миттєвостей я ширяла в невагомості, а потім впала на підлогу, боляче стукнувшись спиною. 

Так і валялася, рахуючи зірочки, що кружляли перед очима,  відкидаючи припущення, що це такий сон, де я супергерой, приймаючи, що я проста нічим не примітна Катя-Кет, у якої навіть ім'я найзвичайніше. Від цих роздумів ставало страшно так, що хотілося сховатися під килимком і вити від безвиході того, що відбувається. У підсумку, лежала і рефлексувала, поки не прийшов Ері. 

Пити хотілося нестерпно, а ще більше хотілося прополоскати рота і прийняти душ, поспати в теплому і м'якому ліжечку, поїсти смачну їжу, одягнути щось зручно-пристойне, а не зухвало-непристойне...

– Ері знає безпечне місце? – запитала, не особливо сподіваючись, ковтаючи в'язку неприємну слину. – Ері відведе до себе. У Ері тут є каюта, – потішив мене Волохатик, простягнув було до мене руки, але зупинився в останню мить, згадавши про заборону.

Довірливо вклала свою маленьку долоню в його величезну з трьома довгими пальцями й одразу ж злетіла догори, вдарившись об його груди й не впавши тільки тому, що друга рука-лапа підхопила мене, утримуючи у вертикальному положенні.

– Ері – незграбний телепень, – засмучено констатував шартрас, винувато хитаючи головою. 

– Я скажу один раз і повторю потім ще сотню, поки ти не запам'ятаєш: Ері – чудовий! А всі, хто стверджує протилежне, просто неосвічені неуки, – вилаялася я крізь зуби. 

Ця його самознищенність будила в мені невпевненість, давно викорінену роками навчання і роботи над собою. Мені, синестету, було добре відомо про те, як бентежить і вибиває ґрунт з-під ніг ця несхожість на інших. Тільки на відміну від Ері я переростала все це в люблячій сім'ї, де моя виражена незграбність, селективний мутизм і те, що емоції-слова-фрази для мене мали свій смак-забарвлення-запах, сприймалося близькими як само собою зрозуміле, і незмінно був хтось рідний, готовий захистити, підтримати, втішити.

– Ти запросиш мене до себе в гості?  

– Ері буде раз служити господині, – поспішно запевнив мене Волохатик.

– Кет, Ері. Мене звати Кет або Катя. Не називай мене господинею. Давай краще будемо друзями, – запропонувала я.

Сприймати цього більшого нешкідливого монстра, як дорослого, не виходило ніяк. Як, утім, і Макса. І якщо Ері сприймався мною, як п'ятирічний малюк, то Макс бачився прищавим підлітком, хоча, скоріш за все, він мій одноліток або навіть трохи старший. Прямо дитячий садок якийсь. Жодного дорослого, на якого можна покластися.

"А я, а як же я..." – голос Нейра в голові пролунав так несподівано, що я навіть підстрибнула.

"А ти не підслуховуй!" – розлютилася я. 

"А що ще робити, якщо ти голосно думаєш?"

"Мовчати доки не запитають!" – присікла я подальші заперечення, входячи в невелику каюту. 

– Ері, а тут є душ? – запитала, але помітивши здивування на триокій фізіономії, уточнила. – Покажи краще, що в тебе є. 

– Тут є очищувач, – Волохатик натиснув кнопку, і дверцята в стіні відсунулися, показуючи душ, схожий на той, що я приймала в мед відсіку: – Ліжко, – він натиснув кнопку і від стіни відокремилася й опустилася паралельно підлозі полиця з матрацом: – Стіл і стілець, – гордо продемонстрував Ері решту багатств своєї каюти. 

Я дивилася на нього, і мені нестерпно хотілося плакати: колись шартраси були розумні настільки, що могли створити свої космічні кораблі, а тепер жалюгідні залишки раси тягти напіврозумне існування тільки тому, що перейшли дорогу Вищим.

"Не тому, Кет. Вони хотіли захопити галактику", – пробурчав Нейр, виправдовуючи своїх господарів.

"Історію пишуть переможці, Нейре. Перемогли б шартраси й злом стали б Вищі, – не погодилася я з ним. – Але навіть, якщо так, то чому за вчинки предків, відповідають діти? Хіба це не безжально: перетворити всю расу на недорозвинених?"

"Це була помилка. Якби могли Вищі б уже давно її виправили". 

– Ері принесе їжі, Кет треба їсти, – вирішив шартрас, бачачи мою затримку біля столу, і, перш ніж я встигла відповісти, зник з каюти. 

"Ой-чи. Щось вони не прагнули щось змінити, віддавши перевагу формуванню рабської прив'язки", – подумки обурювалася за інерцією не переконана я, дивлячись на диво-дитину, замкнену в дорослому тілі. Чи на дорослого, замкненого своїм мозком? 

Ідея спалахнула в голові й забилася тривожною червоною кнопкою. Якщо мені вселили адаптивний перекладач, поколупалися в моєму мозку, нагородивши кількома здібностями, то, можливо, є МЕМи, які повертають мізки шартрасам?

"Я не зустрічав таких досліджень?"

"Нейре, а серед Вищих бувають особливі діти?"

"Ні, колись давно таке зустрічалося, але за останні п'ять сотень років, таких дітей просто не народилося".

"Або народилися, але їх виправили", – зазначила я, подумки картаючи себе за те, що досі сприймаю особливих дітей як неповноцінних. І себе до них відношу. 

"Я пошукаю записи".

"А мені не можна дати доступ до твоєї Мережі? Удвох ми знайдемо швидше, до того ж тобі потрібно шукати аукціони з грі".

"Можна, напевно, але тобі потрібен буде дейч".

– Чудово, як не одне вкради, так інше. Ось, так і йдуть правильні люди по похилій..., – бурчала я, виконуючи свою мінімрію – заповзаючи в душ.

 

***

До того моменту як мені вперше захотілося покинути новий безпечний і цілком комфортабельний притулок, я вже приблизно три дні жила в каюті Ері. 

Увесь цей час я відсипалася і від'їдалася, насолоджуючись турботою шартраса, і ведучи душевні розмови з грі'ятом. З Нейром ми дуже зблизилися, і навіть той факт, що грі'ят просто використовує мене, щоб здійснити свою мрію і знайти цілісність, ставши справжнім живим кораблем, мене не бентежив. Хоча, питання: як він проверне і яка моя роль у цьому процесі, лякали своєю невідомістю. Сподіваюся, помирати мені заради цієї великої мети не доведеться, та й поділиться чимось своїм з урахуванням того, що все, що в мене є цінного – це я сама, я готова в дуже обмежених кількостях.

Ері незримо змінився. Видно, не дарма мама стверджувала, що турбота про когось безпорадного і беззахисного робить із хлопчика чоловіка. Шкода тільки, що в якості домашніх вихованців, на яких тренували свою мужність брати, виступали ми з Інгою. І ось тепер я знову знехотя опинилася в цій ролі – погодуй, захисти, навчи... 

І навіть встигла нею сповна насолодитися. Кілька разів я хотіла вибухнути від цієї вимушеної бездіяльності й залежності, але феміністка в мені помирала смертю хоробрих, варто було мені тільки побачити, як змінюється погляд Ері, розправляються плечі, і я ловлю в його пробудження цього суто чоловічого "я все вирішу". І я, навчена гірким досвідом життя з трьома братами, просто дозволяла йому все це вирішувати іноді, засуваючи всі ці мої "я і сама можу" глибоко вбік.  

Про Макса я теж не забувала, але він, за словами Ері, цілком собі жив і не тужив, насолоджуючись лікарняною спеціально підібраною для нього їжею. Кілька разів Ері притягував мені презенти у вигляді космічних шоколадок, підкріплених зухвалими записочками, і я, із задоволенням поглинаючи їх, раділа цій увазі. 

Маніпуляції, що проводили з Максом у мед відсіку, теж не були особливо страшними – на органи його розібрати не поспішали, досліджуючи під різними кутами кров, нові здібності (у чому вони проявилися, Макс не зізнавався) і ДНК. Саме ДНК і викликала основні запитання наукової братії, а коли Макс поділився з ними тим, що в нас знає кожна дитина – її структурою у вигляді подвійної спіралі, з'ясувалася основна відмінність людства від Вищих. 

Більшого витягнути з Макса про проведені над ним досліди мені не вдалося, але й цього було достатньо, щоб зрозуміти, що справа темна, і не розрахована на таких "обдарованих", як ми. Їм би сюди десяток живих генетиків.

Іноді, сидячи в тиші свого безпечного притулку, я під чуйним керівництвом Нейра тренувала свої надздібності. Залишати тіло і літати енергетичною субстанцією мені вдавалося добре, а ось бачити й чути щось не виходило від слова зовсім. Зате, я навчилася і в цьому стані чути думки живих і тепер могла цілком спокійно літати на розвідку. Змінювати своє тіло мені теж не вдавалося, і я вирішила, що ця нова диво-здатність була простою грою розуму. 

"Глюки вони такі – прийдуть і не помітиш. Особливо, коли ти накачаний невідомими земній науці препаратами", – втішала себе я, трохи засмучена втратою можливості стати фатальною красунею з великими грудьми. 

А потім, пригадавши, як ці самі груди заважають бігати, ховатися і стрибати (а це, судячи з усього, мені доведеться робити постійно, з огляду на отриманий мною досвід космічного потраплянства) та скільки привертають непотрібної чоловічої уваги, полегшено видихнула й махнула рукою, женучи в'їдливого черв'ячка сумніву, що нашіптуючи, гриз десь усередині. 

Загалом, після драйву перших днів космічної мандрівки життя було ситим, спокійним і... похмурим, а всередині мене щось нестерпно свербіло і тягнуло на подвиги. 

Подвиги знайшли мене самі…

 

***

Я сиділа і перебирала здобутий ще на станції скарб, намагаючись розшифрувати, що він із себе представляє. Особливо мене цікавив МЕМ, який я ретельно вивчала, але розшифрувати ієрогліф на ньому так і не змогла. 

Хай там як, сиділа я на ліжку, нікого не чіпала, перебирала скарби і бовтала ногами, коли в каюту раптом ввалився скуйовджений Макс.

– Тобі потрібно терміново сховатися, – смикнув він мене за руку. А я тільки й встигла, що запхати в кишеню МЕМ, який крутила в руках. – Вони дізналися, що ти на кораблі, – бурчав він, тягнучи мене до дверей каюти. 

Різко смикнувшись, вирвала руку з чіпкої хватки, метнулася до ліжка і почала машинально збирати свої знахідки. Макс спочатку намагався висмикнути мене і потягнути за собою, але коли я, пирхнувши, сказала, що швидше буде, якщо він допоможе, почав розпихати їх по моїх кишенях. Швидше не стало. Від його поспішних дотиків до мого прихованого тонкою тканиною тіла в мене все падало з рук від незручності.

– Тебе випустили? – запитала я, сподіваючись відволіктися від цих бентежних дотиків. 

Почувалася я якось дивно. Ні, ніяких сиріт і землі, що випливає з-під ніг, описаних у книжках, лише відчуття незвичного морозу на шкірі. Начебто й пальці в нього теплі, а за мить шкіра під ними мерзне, наче доторкнулася палючого льоду, до якого тягнеться щось усередині мене, і я віддаю... 

Фоном лунав його голос, що щось розповідав мені:

– Учора ще. Я втерся до них у довіру, – гордовито розпалювався він так, немов зірку з неба дістав.

– І як тобі це вдалося? 

"Спустошуючи, випиваючи...", – похитала головою, відганяючи непрохані думки. Засунула в кишеню останній, здобутий скарб, уникаючи дотиків.

– Та довелося розповісти їм про Землю, – засмучено буркнув він.

– Що? – я навіть спіткнулася на порозі, оторопівши від такої зради. 

– Та жартую я, – розсміявся він. – Бачила б ти свою пику, крихітко. 

– Балагур. Знайшов час, – фиркнула, слідуючи за ним коридором. 

– Стій, а чому за мною прийшов ти, а не Ері? – прокинулася підозрілість, коли ми минули черговий коридор, відходячи якомога далі від технічного рівня.  

– Твій волохатий друг зараз дуже зайнятий.

Що збентежило мене в цій відповіді, я так і не зрозуміла. А ось те, що наступної миті я спробувала прочитати його думки, було цілком очікувано. Шкода, тільки результат, а точніше його відсутність, ще більше зміцнив мене в тому, що все це якась підстава. 

У голові сиреною заголосила тривога, а коли Макс спробував знову схопити мене за руку, відчуття загрози, що насувається, стало нестерпним.

– Не треба, не люблю дотиків, – процідила крізь зуби, намагаючись не видати свого занепокоєння.

– Кількома хвилинами раніше ти не заперечувала, – хмикнув він, опускаючи руки.

– Страшно стало, а ти такий..., – розгублено зам'ялася, ковтаючи лайку, що вже майже зірвалася з язика. 

Для більшого ефекту поплескала віями – кокетство найкраща зброя дівчат. Шкода тільки я раніше не приділяла йому належної уваги, витрачаючи вільний час на книжки.

– Та-а-ак, я такий..., – пафосно вигадав він сам собі відповідний епітет, за що я подумки піднесла хвалу пихатим самовпевненим самцям. 

Далі ми так і просувалися вперед – першим він, я за ним, поступово збільшуючи відстань між нами й гарячково відшукуючи придатне для загублення мене місце.

– Кать, ти чого? – стрепенувся він, помітивши мій маневр. 

Між нами вже було метра три – недостатньо, щоб втекти без проблем, але цілком достатньо, щоб не бути схопленою.

– Нічого. Просто я не впевнена, що хочу йти з тобою, – подивилася на нього з сумнівом, зважуючи всі "за і проти".

– Здогадалася? – хлопець усміхнувся, неприємна усмішка ковзнула по його обличчю. 

– Ти ведеш мене до них? Здаси на досліди? 

– Та які досліди, дурепо? Нічого вони тобі там не зроблять, ну візьмуть кров, кілька клітин і все, – зло сплюнувши, запевнив він мене.

– І все? – засумнівалася я.

– Усе. Їм навіщось потрібні наші гени. Та й дітей вони хочуть. Думають, ті будуть вищою расою над Вищими, – говорив він, поступово наближаючись до мене. 

Я відступала, не дозволяючи скоротити відстань.

– І тебе це не хвилює? Не турбує, відведена тобі роль піддослідного кролика? Який усе робитиме за велінням Вищих? – усе ще не втрачала надії достукатися я.

– Я просто сподіваюся, з них здерти за це якнайбільше. За все потрібно платити й вони заплатять, забезпечивши мені безтурботне життя: гроші, баби, танці-шманці. 

– Дрібна твоя душенька, адже ми ж могли разом повернутися додому, – розчарування затопило мене, позбавляючи останньої людини-партнера... 

Але ж я стільки надій плекала, планувала спільну втечу і шлях на Землю... Правду кажуть, нічого не очікуй, щоб потім не розчаровуватися.  

– Та до кого мені там повертатися? До батька з його новою малолітньою пасією, яка скоро народить йому нового не бракованого синочка? Або, може, до роботи, на яку я маю ходити "я ж синочка генерального, тому все з низів"? Не хочу всього цього лайна, – зло виплюнув він, – хочу жити й трахати все, що рухається… 

Він усе наближався, а я відступала. Таке собі танго.

– Хто ж тобі дасть, – криво посміхнувшись, фиркнула я, почувши таку прозаїчну життєву мету. Спермо токсикоз у дії, не інакше...

– Дадуть, їм потрібні мої гени. Ось тебе мені вже обіцяли, – мерзенна усмішка ковзнула його губами.

І мене пересмикнуло.

– Головне, що я тобі нічого не обіцяю, – виплюнула злість, – і тільки наблизься, швидко забудеш, що в тебе було щось між ніг. А без цього багатства ти... 

Договорити він мені не дав, ривком кинувся на мене. 

Не знаю, чого саме він домагався, але вже точно не того, що перечепиться через мою кінцівку, яка випадково опинилася не в тому місці, і звалиться до моїх ніг, видаючи таку хитромудру матюкальну трель, що я неусвідомлено заслухалася і пригальмувала, але відразу ж стрепенулася і рвучко дременула навтьоки.

Зробила один поворот. Другий. Майже не розбираючи дороги. За що й поплатилася, врізавшись у кам'яну стіну, тільки теплу... Я б упала, але сильні руки втримали мене. Вже знайомі аквамаринові очі ковзнули по мені знизу-вгору і знову повернулися до мого обличчя. 

– Капловух, – видихнула беззвучно. 

Це вже стає звичкою, ось так натикатися на нього і потрапляти в його загребущі лапи.

 А в нього не такі вже й величезні вуха.

Він ще раз ковзнув по мені задумливим поглядом, а потім, прослизнувши рукою по панелі й відчинивши двері, біля яких стояв, швидко втиснув приголомшену мене в каюту. Двері зачинилися з гучним клацанням, а я стояла і розгублено дивилася на них. Завмерла, намагаючись усвідомити, що відбувається. 

Тупотіння, наче сотня ніг пронеслася коридором. Хтось зупинився біля самих дверей.

– Тут не пробігала самка, контрадмірал? – грубий незнайомий голос, сповнений рику, змусив мене злякано відскочити від дверей. 

– Я нікого не бачив, мейгір, – відповів синьоокий, ще більше ошелешивши мене.

"Він що мене викрав? Приховав від своїх же? Нащо? Що цьому капловухому знадобилося від мене?" – дивувалася я, опускаючись у зручне крісло і згортаючись на ньому калачиком.