Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

– Брешеш, не візьмеш. Катьки не здаються, – кричала я, користуючись тим, що місцеві на цьому рівні великого і жахливого командора (так-так, того самого з кабінету) відсутні, тікаючи щодуху від чергового монстра. 

Довгоногий, на трьох ногах (і як тільки не заплітаються?), він здавався мені втіленням дитячих жахіть, і я мчала коридором, абсолютно не замислюючись про напрямок і про те, куди власне збиралася. 

"Кет, стій, – заревів монстр, налякавши до півсмерті, змішавшись із голосом Нейра в моїй голові, – я тобі союзника знайшов".

"Якого союзника, Нейр? – заричала обурена я, часу на втечу, після того, як ті двоє тусили добрих пів години за нудними розмовами, в мене лишилося небагато, а мені потрібно забрати й вмовити одного безгоспного землянина. – Краще втекти допоможи. Мене тут ожилий кошмар з'їсти збирається".

"Та не з'їсть він тебе. Він хороший. Він тобі мене віддати має".

"Тобто, як віддати?" – сторопіла я, сповільнившись від несподіванки, але ноги за інерцією ще пересувалися якнайдалі від цього триногого. 

"Так! Ти думала, я тебе саму на "Невразливий" відпущу? Я ж з глузду з’їду, поки ти з чоловіками розбиратися будеш".

"Ой, було б із ким розбиратися, – огризнулася, задоволена такою турботою я, – вони ж усі то вухаті, то рогаті, то браковані..."

І тут я згадала те, про що з цим грі'ятом давно встигла забути.

"Як він тебе несе, ти ж нематеріальний?"  

"Ти чому дражнишся? – обурився Нейр. – Ну, подумаєш, тіло творці не дали, то що відразу обзиватися?" 

"Я не… –  Нейр розсміявся. – Оце прогрес – два дні спілкування, а об'єкт вже демонструє майже весь спектр емоцій", – не полінувалася законспектувати досягнення спостережлива я. 

"Я завантажив себе на носій". 

"Носій? – пам'ять послужливо підвернула все відоме про диски-флешки та штучний інтелект. – А чому не в робота? Їх же тут має бути повно".

"Розумієш... – взявся занудствувати Нейр, поки я чекала на його так званого друга і гасила в собі бажання дременути навтьоки, – я не можу вселитися в робота повністю".

"Але ти ж вселився в корабель?"

"Так, але злився тільки частково. І я не міг керувати ним", – поскаржився Нейр.

"А всі ці відкривання дверей?"

"Я просто трохи коригував завдання ШтІна. Так, і з роботом, я можу співіснувати з ним, але витіснити повністю закладену програму не можу. А що як потім хтось віддасть наказ самознищитися? Чи вбити тебе? Та й бути залізякою мені не хочеться. Щоб мною всякі командували й зневажали. Я й так майже тридцять років просидів на цій станції. Світла білого не бачив. От якби знайти моє зернятко грі..."

"А ти впевнений, що вони взагалі існують? Може це вигадка? Казка? Легенда? Скільки століть минуло зі зникнення Предтеч?"

"Тисячоліть, – виправив мене Нейр, – але зернятка грі точно ще є. Коли мене намагалися вселити, кілька залишалося..." – насторожено, немов прораховуючи ймовірність виживання цих самих зерняток, додав грі'ят.

"Добре, значить, треба залізти в Мережу і знайти", – аналітик у мені вже очолив пошуки необхідного Нейру зернятка.

"У Мережу?" – розгубився той.

"Ну так. Чи у вас немає Інтернету? Та бути такого не може. Має бути, щось, де крутиться вся інформація цього світу. Нам потрібно тільки під'єднатися і відстежувати аукціони та чорний ринок. Рано чи пізно спливе".

"Звідки ти знаєш?"

"Так у фільмах показують", – знизала я плечима, беручи з середньої руки бузкового чудовиська, що нависло наді мною, маленький пристрій, схожий на пігулку, і ховаючи його в кишеню.

"Тільки не загуби..."

"Угу, – буркнула ображена такою недовірою, – тебе втратиш..."

– Ері хороший, Ері все правильно зробив? – запитало мене волохате триоке диво. 

Зблизька страшний монстр виявився зовсім не страшним, а дуже навіть милим. Ну, подумаєш, три руки, три ноги, три вуха, три ока – може, їхній Бог теж любить трійцю. Зате в очі, як віддано заглядає, так і хочеться погладити по шерстці на маківці. 

– Хороший, – похвалила я волохатика, – Ері – найкращий.

– Ері вибрав господиню, – ошелешив мене бузковий.

– Ері – молодець, – про всяк випадок похвалила додатково.

– Господиня в Ері теж хороша. І гарна, – запобігливо вдивився мені в очі недавній монстр. 

– Можливо, – не поспішала підтримати похвалу невідомої мені дівчини я.

– Ері буде її захищати. Ері понесе господиню, – три руки рушили в мій бік, спіймали мене і перекинули через одне з трьох плечей.

Я завищала з несподіванки. 

– Ері зробив господині боляче? – запитав засмучено монстр, відпускаючи мене на підлогу, – Ері – поганий, Ері не гідний гарної господині, – сумно додав, відсуваючись від мене. 

"Усе ти попала, – поспівчував мені Нейр, – тепер ми його не позбудемося, доведеться брати з собою".

Я подивилася на потужну триногу трируку триоку істоту з інтелектом трирічної дитини і зітхнула. Зараз вона виглядала такою нешкідливою і розгубленою, що образити її все одно, що цукерку в дитинчати відібрати. 

Беремо! Стане в пригоді! 

– Мені не боляче, Ері. Ері – чудовий, тільки носити мене не потрібно. Ми зараз тобі одного, що брикатиметься, добудемо, ось його і понесеш, – домовлялася з новим союзником я, прямуючи в бік вже відомого люка. 

Заодно, і на склад загляну – мало що корисного знайду. Мені господарство підіймати треба, а в мене одні утриманці під опікою.

"Ти розповіси, що це було?" – подумки запитала я Нейра, пробираючись слідом за Ері в бік мед відсіку. 

Пересуватися доводилося перебіжками, зрідка відволікаючись на істот, що проходили повз. У такі моменти я ховалася за широку спину свого бузкового гіганта й інтенсивно транслювала думку, що нас тут немає, а він поспішає. 

Телепатія давала збої, від одного інопланетянина ми втекли лише дивом – аж надто він хотів допомогти заблукалому з технічного рівня Ері. Кілька довгих секунд він мурижив мого волохатика поглядом, а потім кинувши коротке:

– Гаразд іди, я пізніше розберуся, – зник в одному з коридорів.

– Ері не можна бути тут. Гзенн буде незадоволений, – пробурчав засмучено Ері.

Я, не ставши, заглиблюватися в мінливості долі свого новоявленого союзника, тільки коротко кивнула погоджуючись. 

Без допомоги штучного інтелекту станції, яку мені надавав Нейр, вибиратися було в рази складніше і небезпечніше. 

Ейфорія, що охопила мене в перші години після пробудження, сходила нанівець, і вирване з білого світла життя вже не здавалося дивовижним сном-казкою, у якій я можу все і мені за це нічого не буде. Дедалі більше мене охоплювало відчуття реальності того, що відбувається. І це лякало до чортиків.

"Ері – шартрас. Вони створені Вищими для служби – безвідмовні солдати та помічники", – відгукнувся після тривалого мовчання грі'ят.

"Створені?"

"Ну, це я так би описав. Насправді під час однієї з воєн на планеті шартрасів було використано нову біозброю і в підсумку вчорашні нещадні вороги стали живими іграшками Вищих. Їхня мета – пошук господаря, на якому вони закарбовуються, і жити без якого потім не можуть. А Ері чомусь закарбувався на тобі".

"Імпринтинг? Це теж одна з їхніх нових здібностей?"

"Так. Вищі щось намудрували"

Нейр замовк, наче добираючи слова, а я згадувала те незначне, що знала про це явище:  можливий лише на певному етапі раннього онтогенезу — у критичний, або чутливий період, є незворотним.

 "У шартрасів так здійснювався пошук статевих партнерів".

"Партнерів?"

"Шартраси створювали тріо – такий собі аналог родини, але ця здатність заважала їхньому розмноженню, і Вищі, щоб зберегти расу, поміняли їхню зацикленість на тріо на запам'ятовування на хазяїні".

"Тобто ці так звані Вищі спочатку з розумної раси зробили формених ідіотів, а потім, коли ці... діти не захотіли розмножуватися в неволі, вони замінили їхню здатність до вибору партнера на рабський ошийок?" – обурилася я, співчутливо розглядаючи Ері. 

У голові спливли земні експерименти, в них вчені в кору головного мозку вводили радіоактивні ізотопи, намагаючись впливати на механізм запам'ятовування. Що ж те, що поки що не вдалося землянам, вдалося цим...

"Процес незворотній?" – уточнила зацікавлено, мріючи, щоб і тут земні вчені виявилися недостатньо кваліфікованими. 

"Ніхто не намагався його обернути", – задумливо відповів Нейр. 

"Нейре, а як вийшло так, що ти все це знаєш? Якщо ти прокинувся всього тридцять років тому в лабораторії й ні з ким не спілкувався..."

"ШтІнт під'єднаний до того, що ти називаєш Мережею, а оскільки станція наукова, то багато розробок і таємних експериментів Вищих мені виявилися доступними", – пояснив він.

Я не відповіла, бо на нашому з Ері шляху виник невеличкий робот, що поспішав із тацею в потрібному нам напрямку, і я, перезирнувшись з Ері, рушила за ним, розсудивши, що годувати, окрім як мого співпланетника, у мед відсіку нібито нікого.

 

***

– Я нікуди звідси не полечу, – заявив мені гарненький рафінований блондинчик, окидаючи мене оцінювальним поглядом. 

Сальні оченята хтиво затрималися на обтягнутих тонкою тканиною грудях і ковзнули донизу, змусивши болісно почервоніти і викликаючи невгамовне бажання чим-небудь прикритися. Хоч чим-небудь... 

Погляд швидко ковзав палатою, уникаючи дивитися на цього красеня, доки не зачепився за кінчик пледа на краю його ліжка. Рішуче зірвала той з ледь прикритого тіла і невимушено обмотала його навколо себе, перекинувши через плече.

– А як же прелюдія, крихітко? – крива усмішка на обличчі доморощеного мачо повернула втрачену було впевненість.

– Нема коли міркувати і розлежуватися, ми з тобою в полоні у інопланетян і повинні триматися разом, – спробувала пояснити я. 

– Усім кому винен – пробачаю, – поблажливо хмикнув цей йолоп. – Крім тебе. З тобою я готовий триматися якомога ближче один до одного, – двозначно додав він, не зводячи з мене масного погляду. – Особливо тепер, коли ти позбавила мене штанів.

Фу! Бридко.

– Послухай, це не жарти, ми з тобою бранці на космічному кораблі, – вмовляла я, намагаючись достукатися до цього стурбованого.

– Крихітко, я це зрозумів. Так само як і те, що гарних теличок, окрім тебе, тут немає... І самі Боги веліли нам злитися в екстазі, – мрійлива посмішка промайнула на його губах, і він, взявши щось із таці, відправив це до рота, кінчик язика еротично ковзнув по губах, спокушаючи…

Яка гидота! 

Але я все ж спокусилася... Шлунок вчасно нагадав, що мене взагалі-то не годують, а тут стільки їжі. 

– Придурок, – пирхнула роздратовано, беручи з таці щось шоколадне. Блаженна усмішка розпливлася обличчям – надто шоколадним був смак. – Залишишся тут і тебе пустять на досліди. 

– А там, куди ти зібралася, не пустять? – несподівано посерйознішавши, запитав він. 

– Принаймні, серед військових менше охочих препарувати мене і тебе, – додала я невпевнено і непереконливо.

– Може охочих і менше, але де гарантія, що нас не повернуть сюди або не продадуть комусь, крихітко? – резонно зауважив він, змінивши амплуа і перетворившись із записного серцеїда на звичайного інфантильного хлопця. 

– Які гарантії? Ми в д..., – лайка рвалася з язика, а недолугість єдиного незаперечного союзника зашкалювала, викликаючи бажання стукнути його чимось важким і прибити, аби не ганьбив інших. – Ти хочеш, щоб вони дізналися про тебе, де Земля, і захопили її? – спробувала зайти я з іншого боку, посуваючи до себе миску з чимось схожим на суп. 

Помітивши мої маніпуляції, хлопець поблажливо посміхнувся і простягнув мені ложку. Диви, який джентльмен...

– Так яка мені різниця? Ну подумаєш, приб'ють татуся і його новеньку фіфу? Зрештою, так йому й треба. Він, те ще лайно, заслужив, – визвірився хлопець, враз перекресливши мої уявлення про приховане благородство. Якщо воно там десь і є, то скільки сміття треба перебрати, щоб крихту вичепити?

– А з ними й вісім мільярдів ні в чому невинних людей, – приречено зауважила я, розуміючи, що достукатися до цього недолюда мені не вдасться. 

– Та насрати. Нехай самі розбираються. А ми з тобою влаштуємося тут. Ну, подумаєш, аналізи здамо, діток нас настругати змусять... Проте в теплі й затишку, красуня під боком, – він виразно подивився на мене – підлестив, – і на всьому готовому – працювати не треба, вчитися не треба. Живи й насолоджуйся, – мрійливо додав, забуваючи про сир у мишоловці.

Втомив. Як же він мене втомив!

Скривилася гидливо, крутячи в руці порожню, але досить важку, миску. Встала, прикидаючи свої шанси і зважуючи власні можливості, і різко доклала їй об порожню маківку. 

Хлопець крякнув і завалився на ліжку.

"Були б мізки, був би струс", – майнуло в голові, поки я метушливо продумувала подальше викрадення. 

– Ми своїх у біді не кидаємо, навіть коли свої чинять опір, – відповіла машинально на докірливий погляд Волохатика. – Ері, понесеш цього хворобливого? 

Шартрас кивнув і звалив хлопця собі на плече.

– Ти ж знаєш, де шлюзи чи "Невразливий"? – запитала, згадавши про слабке місце в моїх планах.

– Ері відведе господиню, – підтвердив Волохатик і зробив крок до дверей, вказуючи мені шлях.

– Зачекай хвилинку, – ідея зазирнути в кімнату з коробочками й стягти парочку додаткових виникла одразу після розмови з Нейром. 

Тому, більше не затримуючись, я понеслася туди, але кімната була зачинена.

"Нейр?" – покликала я захованого в кишеньці на грудях грі'ята, із сумом розуміючи, що потрапити до чудо-кімнати без допомоги ШтІнта мені не вдасться, а зв'язку з ним у Нейра більше немає. Засмучена повернулася до Ері, поспішаючи покинути гостинну станцію.

Добиралися ми коридорами довго, надто вже намагалися уникати можливих зустрічей, щоб контрабандою пронести одного спертого у вчених землянина. У якийсь момент прокинувся блондинчик і почав голосно обурюватися, за що отримав стінкою по голові від Ері, який невдало повернувся в пошуках звуку. Зате притих і ознак життя більше не подавав.

Нас зупинили вже майже біля шлюзів. 

– Куди це ти несеш його, шари? – запитав один із двох керояррів Ері.

– Мені треба на "Невразливий", – щиросердно зізнався шартрас.

– Нас не повідомили, що цей піддослідний летить з контрадміралом, – зауважив той, придивляючись до Ері.

– Залиш його К'єє. Шари ніколи нічого не роблять без наказу. Мабуть, змінилося щось в останню мить, – смикнув його другий і вони відступили, пропускаючи Ері. 

Волохатик зам'явся, повернувся обережно так, щоб я залишалася за його спиною.

Співпланетнику, що випростався на його плечі, знову не пощастило – різкий незграбний поворот послужливого Ері, дзвінкий стукіт, тихий схлип, і хлопець, який мене розлютив, укотре зм'як.

– Та акуратніше ти, недотепо, – розлютився на Ері перший. 

– Та, що йому буде, – розсміявся другий, – ну, подумаєш, цей незграбний телепень трохи попсує об'єкт. Головне, що живий. Іди вже, – прикрикнув він на шартраса, – Та не туди, дурень, "Невразливий" лівіше. 

– От же тупий, – висловився перший, спостерігаючи за тим, як крутиться шартрас, прикриваючи мене на шляху до довгоочікуваної мети. 

Насилу придушила в собі щире бажання послати цих обмежених, по-дитячому висловити їм усе, що крутиться зараз у голові. Зітхнула, непомітно торкаючись до Ері.

"Ері – чудовий, найкращий, і дуже розумний, а вони..." – подумки повторювала знову й знову, бачачи, як засмутився мій друг.

– Лайоре, – пролунав ззаду гучний голос першого з керояррів. – Ви теж летите?

Ромбразець нічого не відповів, але його чіткі впевнені кроки стрімко наближалися до нас.

"Тільки цього не вистачало!" – луною прокотилося в моїй голові, поки ми запекло намагалися знайти бодай якесь укриття на цьому кораблі. 

– Ось бачиш, і лайор теж летить. Кажу ж, щось змінилося, – почула на межі чутності тихі слова, роблячи крок убік, поступаючись дорогою ромбразцеві, що блискавично пролетів повз нас.

Ковзнув чіпким, трохи розсіяним, поглядом по Ері. 

– Доставив? Не затримуйся, неси в мед відсік, за п'ять хвилин відліт, – уривчасто віддав наказ, і анітрохи не сумніваючись у його виконанні, пройшов далі.

Надія, що на "Невразливому", який я віднесла до військових кораблів, не проводять дослідження, розбилася вщент. Цікаво, лайор один чи буде ще хтось з вчених? 

Несподівано за спиною відсунулася стіна, на яку я спиралася, і я ввалилася в якесь заставлене коробками приміщення, розмірковуючи над тим, чи здати хлопчину на досліди, чи й далі тягати цей тягар за собою. 

Мабуть, сумнів чітко відбився на моєму обличчі, тому що хлопець, який прийшов до тями, раптом застогнав і ледве чутно прошепотів:

– Не здумай! 

– Віднеси його в лабораторію, Ері, – прийняла я рішення, не бажаючи підставляти свого Волохатика.

– Я все їм розповім, – заревів злякано хлопець.

– Давай, розповідай. І тоді я складу тобі компанію в лабораторії, замість того, щоб шукати спосіб як визволити тебе і врятувати нас.

– Навіщо тобі це? – розгубився він.

Я не стала пояснювати всі тонкощі своєї натури й виховання за принципом "один за всіх і всі за одного", лише ледь помітно знизала плечима. 

– Не важливо. Важливо одне, я зроблю все, щоб витягнути тебе звідти, а поки що мені треба озирнутися і не можна, щоб вони запідозрили, що Ері нам допомагає. До того ж ти сам хотів погостювати, от і скуштуєш неземної гостинності, – усміхнулася, згадавши нещодавню розмову, – і голову твою полікують, а то раптом там струс.

Він скривився на моє зауваження, але промовчав, задумавшись. Зважуючи всі за і проти. Але варіантів не було: Ері в будь-якому разі зробить так, як я сказала, а розповість він чи ні, його ситуацію це не змінить. 

Певно, той оцінив усю безвихідність свого становища, бо видихнув, змирившись. 

– Віднеси його і повертайся до мене, Ері, – додала, посміхнувшись Волохатику. 

– Я – Макс, – Ері вже розвернувся до мене спиною і на мене вилупилися сірі очі блондинчика. – Не так я думав познайомитися з дівчиною своєї мрії. Вже точно не в такій позі. 

– Вважай, що ти впав вбитий моєю красою, – усміхнулася у відповідь на цей неприкритий флірт.

– Ім'я, сестро, ім'я, – вигукнув він, широко витріщивши очі, – Назви мені своє ім'я!

– Кет, – відповіла тихо, посміюючись над його непередаваною мімікою.