"Нейр, а істоти жіночої статі тут взагалі існують?" – задала я нагальне питання, вивчаючи індивіда, що полонив мене.

– Ем... Добридень, – привіталася, згадавши, що мама завжди вчила ввічливості та толерантності й, зрозумівши, що моє "добридень" прозвучало українською, виправилася: – Гм, тобто... Мирних зірок, –  переходячи на незнайому мені мову і переймаючись вимовою. 

Згодом вирішивши, що якщо я її розумію як рідну, то й говорю, швидше за все, добре тому, вже не соромлячись, додала: 

– Мене звуть Кет, а вас? – якщо вірити психологам знайому людину вбити складніше, тож робимо все, щоб знищити мене було просто неможливо. 

І взагалі, я просила союзника, ворогів у мене і так вистачає.

"Існують, – втрутився у мої міркування Нейр, – тільки вважають за краще залишатися на планетах".

"І що ніякої роботи, служби науці чи батьківщині?" – продовжила допитувати я розумний корабель, дивуючись такій дискримінації.

– Ти самка, що втекла, – раптом буркнув цей синьоокий. Трохи відсунув мене від себе, перемістивши руки на талію, і вп'явся прискіпливо у мої обтягнуті тонкою тканиною груди.

"Ти ще покрути, як ляльку!"

– Попрошу обійтись без зневажливих висловлювань, – пирхнула ображено, навіть не знаючи, що більше зачепило – слова, погляд чи ці дії.

Мене притягли ближче до себе, і тіло зреагувало на інстинктах, машинально і злагоджено, повторюючи тисячу разів відпрацьовані рухи – стрімкий розворот, потужний удар ліктем правої по дузі назад куди дістану, удар п'ятою по чужій стопі, і я вирвалася з захвату.

Застрибала, тримаючись за лікоть, мало не верещавши від болю. Трясця, який же він твердий, немов у камінь врізалася.

– Тобі вуха спати не заважають? – кинула трохи оговтавшись, чомусь згадавши, як у наймолодшого з братів, капловухого Вадима, в ранньому дитинстві вуха значно менші, ніж локатори цього нахаби, згорталися в трубочку під час сну.

– Що? – якось надміру образився об'єкт моєї пильної уваги.

"Може вуха у нього болюче місце, як у наших чоловіків мужність?" – потрудився всунути гіпотезу мозок, нагадуючи, що в інопланетянина, який зустрівся раніше, ця сама "мужність" взагалі не спостерігалася. Зацікавлено змістила погляд у ймовірне місце проживання чоловічої гордості, і почервоніла.

"І не соромно? Про що ти думаєш, Катько?" – присоромило мене свідоме внутрішнє я.

"Ні про що! Це просто науковий інтерес", – відхрестилася я від безцеремонного розгляду чоловіка. А подивитися було на що – високий, м'язистий, смаглявий брюнет із пронизливими синіми біля зіниці та аквамариновими по краях очима був схожий на іспанського красеня-футболіста Ель Моро. Тільки великі круглі вуха видавали його інопланетне походження.

"Все-таки з погляду природного відбору такі локатори навряд чи сприяють виживанню", –  зауважила скептично, перебуваючи в шоку від цього результату еволюційних змін.

Моє вивчення нового виду інопланетян було перервано новим скривдженим бурчанням несправедливо забутого шлунка.

Задумливі очі чоловіка перекинулися на мій живіт і завмерли в напруженому очікуванні, викликаючи в мене нестримне бажання прикритися. Він що? Там бомбу шукає?

– Не боїсь, монстр з мене не вистрибне. Я лише їсти хочу. Людиноподібними не харчуюсь, – заспокійливо запевнила його, побачивши, як здивовано вигнулися брови, – Мені б кашку якусь, овочі-фрукти, – додала жалісно, благально вдивляючись поглядом Шрека у чіпкі та зосереджені, як безтурботний океан, очі. – Ну і чого застиг? Будь чоловіком, нагодуй голодну жінку, –  випалила зухвало, не дочекавшись очікуваної реакції, грішачи на свої акторські таланти й згадуючи, що найкращий захист це напад, і, припускаю, втративши з остраху останні мізки. Добре, хоч Капловухий жодної агресії не виявляв.

"Нейре, врятуй мене від цього", – заблагала несподівано притихлого друга.

Ще трохи цього марення і не тільки голоси в голові стануть моїми співрозмовниками та друзями, а й….

Додумати ще одну дурість мені не дали. Чоловік відійшов від дверей, пройшов до столу і, висунувши одну з шухлядок, витяг звідти щось невловимо схоже на пачку печива. Протягнув мені, так само не вимовивши ані слова. 

Відкрив, коли я, покрутивши в руках дивний пакунок, так і не змогла його розпакувати. Усередині виявилося щось не дуже солодке, трав'янисте на смак, нестерпно схоже на звичайний енергетичний батончик.

– Дякую, – буркнула, старанно пережовуючи те, що дісталося ціною неймовірних зусиль у дипломатії. – А води у тебе випадково не завалялося?

Мені простягли незрозумілу пляшку з трубочкою. Зробивши перший ковток, блаженно заплющивши очі, мало не замуркотіла. все-таки Маслоу зі своєю пірамідою потреб був цілковито правим – безпека вторинна, головне вгамувати голод, спрагу та потребу у сні.

Тільки проникливий погляд, що, не відриваючись, стежив за моїм перекусом, трохи бентежив, заважаючи насолоджуватися вгамуванням фізіологічних потреб.

– Добре, але мало, – зауважила, доївши останню крихту батончика, – Після кількох днів голодування, хочеться чогось суттєвішого та кориснішого. Бульйончика б мені, м'яска відварного, кашку… Що? Нічого немає? – вже домовляючи, ці слова я згадала про те, що їсти багато після тривалого голодування не можна. Що ж це відкладає проблему харчування на пару годин.

– Вибач за те, що вдарила чи образила, але…, – спробувала перепросити, згадавши, що робила і говорила кілька хвилин тому. 

Бути доброю і чемною набагато простіше, коли ти сита.

Не дочекавшись відповіді й намагаючись не привертати зайвої уваги, акуратно і непомітно маленькими кроками почала просуватися до виходу.

– Ну й куди ти зібралася? Тебе вже добу шукають по всій станції, – прокинувся брюнет. – Я вже доповів про тебе капітанові.

Від цієї зради стало прикро. Нестерпно, до сліз прикро. Але часу заревіти не було. Гаразд, подумаю про все це потім. Зараз потрібно вибратися і бажано без втрат.

Я простежила поглядом двері та інопланетянина, що височів на шляху до них, прораховуючи можливі варіанти виходу.

У відкритому бою цю гору м'язів мені не здолати. 

Мозок метушився у пошуку вразливих місць синьоокого та прораховував варіанти подальших дій. Шкода, табличка із зазначенням больових точок та написами "бий сюди" до нього не приставлено. Очі весь час чіплялися за вуха. Так і хотілося доторкнутися. 

Може з ним як з ельфами в книжках? Спокусити, захопити, шокувати, смикнути за вуха (заодно і помацаю), далі діємо за ситуацією.

– І не дивися на двері, вони заблоковані, – додав Капловух, простеживши мій погляд.

"Нейр! – запанікувала, обходячи чоловіка, так щоб опиниться спиною до дверей, – Нейр, милесенький, скажи, що ти можеш розблокувати двері!"

"Можу! – відгукнувся майже одразу грі'ят, – Але не хочу. Ти ж хотіла союзників. Ось і співпрацюй!"

"Так, ну їх, тих союзників. Ти мій найкращий, найвідданіший, найрозумніший друг на цій станції, – пробурмотіла, ні краплі не збрехав. – Невже, ти готовий відмовитися від наших розмов?" – виклала останній козир.

"Я розблокував двері", – відповів після невеликої паузи Нейр, і я тільки зітхнула, зосередившись на блакитноокому.

– Що так усе просто? Нагодував, напоїв і жодної плати не вимагатимеш? – випалила перше, що спало на думку, додаючи придих у голос (треба ж зробити його томливий). 

Повільно провела пальчиком по грудях Капловуха. Повільно погладила широкі плечі, заглядаючи в очі й зчитуючи реакцію на цю несподівану ласку. Відвела погляд, зосередивши його на чоловічих губах. 

– Такі гарні, – муркотнула, нерішуче окреслюючи кінчиком пальця контур нижньої губи, відчуваючи приємне тепло від цього дотику. – Такі м'які, так і хочеться поцілувати, – присунулася, щоб мої губи опинилися в небезпечній близькості від його чітко окресленого рота.

"Ти, головне, сама не спокусися", – відсмикнула себе, мимоволі, облизавши пересохлі губи. 

Блакитний погляд Капловуха потемнів, перетворившись на чарівні темно-сині озера.

"Красень… Шкода, що такий правильний і здав слабку мене для дослідів", – поплескала віями широко, розплющивши очі. 

Млин… Здається, я не додивилася цей фільм зі спокусою, а експромт у такому стані явно не мій сильний коник.

Простягла руку до вух Капловуха, що не давали мені спокою, обвела, промацуючи кожен хрящик. Гладка тепла шовкова шкіра ковзала під пальцями, викликаючи приємні відчуття та збиваючи з пантелику.

"Пора, – нагадала розумна частина мене, бачачи, як ще більше темніють його очі. – Сподіваюсь, це бажання, а не занепокоєння дивною поведінкою незрозумілої самки..."

Підступна спокусниця померла в мені, не встигнувши народитися. Кокетство та флірт – це певно не моє. Я ж не Інга з її тренінгами сексуальності.

Руки різко смикнули донизу вуха. Коліно злетіло догори, потрапивши в те місце, де у земних чоловіків пах. Стрімко крутонулася на п'ятах, відскакуючи від приголомшеного супротивника, і під жалібний стогін, який леденив душу, пробуджуючи почуття провини, вискочила у двері, що відчинилися.

На мить захотілося повернутися і пожаліти.

"Дурепа, тебе цей бідолашний не пошкодував", – вимела з голови непрохані думки.

"Швидше! Праворуч", – пролунав у голові чіткий наказ Нейра. 

Діставшись дверного отвору повернула в потрібному напрямку, краєм ока помічаючи натовп, що поспішав зліва.

Зойкнула від несподіванки й побігла коридором, виблискуючи п'ятами, дотримуючись вказівок Нейра.

"Біжи! Тікай! Не обертайся, не чекай! Бай-бай, нехай, напевне так і треба!" – подумки підбадьорила себе попсою, долаючи черговий проліт, і дивуючись, скільки мотлоху вмішується в моїй голові. І зараз спливло на поверхню, наче хтось його скаламутив воду, жбурнувши камінь. 

У якийсь момент у свідомості виникла чітка картинка моєї кімнати та натовпу інопланетян, які руйнували створену фальш-стіну.

Попередження? Нові можливості? Невже адреналін стимулює їх розвиток? Перевіряти не буду. У нас лише один дослідний зразок. А емпіричних даних недостатньо.

Торкнулася рукою стіни, переводячи подих і розуміючи, що мого таємного притулку більше немає. Безпечний куточок треба знайти… 

У голові послужливо спливла невидима мною раніше порожня кімната, мебльована, як типовий кабінет.

"Ти знаєш де це?" – поцікавилась у Нейра, розуміючи, що мені потрібно туди.

"На наступному рівні, але туди можна потрапити тільки ліфтом".

"А сходів, що немає?"

"Є, але вони…"

"Відведи мене до них, будь ласка", – попрохала, не даючи шансу відмовити себе. Сумнівів мені й так вистачає. Навіть крихітка додана зі сторони, може призвести до того, що я розпливуся безвольною калюжкою і здамся на милість переможця.

І знову стрімкий біг порожніми світлими коридорами.

"Де всі?"

"Тебе шукають, а обслуговуючий персонал я обходжу, – озвався Нейр. – Чи даремно і тобі потрібні ще союзники?" – поглузував уїдливо.

Здається, я на нього погано впливаю. І як пояснити це його поступове олюднення? Ще й з таким зухвалим характером. 

"Ні, дякую. Одного тебе мені цілком достатньо".

Якоїсь миті я опинилася посеред невеличкої кімнатки, заставленій якимись ящиками та коробками.

"Склад", – майнуло розуміння, а з ним і бажання поритися, аби знайти щось корисне. 

Проте десь там попереду маячила безпечна кімната, а позаду натовп, що прагнув наздогнати та пустити мене на досліди. Чи не пустити?

"Затримуватися не можна", – розсіяно нагадала собі.

Не помітивши, спіткнулася об коробку. Підлогою покотилися дивні пляшки, нахилившись, ухопила ту, що потрапила під ноги, і відправила її в широку кишеню на штанині комбінезона. Потім розберуся.

"Де?" – обійшовши всю комірчину і не знайшовши сходів, запитала Нейра.

"Зліва над головою люк, сходи в ньому".

Авжеж сходи… Сходинка, що зависла на висоті пари метрів. Підстрибнула, але навіть у стрибку схопитися за неї не змогла.

"Космічна станція, високі технології, а ніякої чарівної кнопки й ескалатора", – бурчала собі під ніс, тягаючи ящики та складаючи їх один на інший. Насилу поставивши другий з них, нарешті змогла дотягнутися до сходинки.

"Ех, мені б бластера! Хоча навіщо він мені, все одно вистрілити в когось живого не зможу? – Дискутувала подумки, пролазячи в люк і підтягуючи сходинку. – Сподіваюся, на цьому рівні мене не шукатимуть".

"Наївна", – пролунав у голові голос Нейра.

"Звідки ти знаєш це слово? У твоїй мові такого поняття немає!" – обурилася я, виявляючи чудову зацікавленість у лексикології.

"Може, в мові немає, а от у думках цілком є", – заперечив мені цей жвавий штучний інтелект.

Дістатися потрібної кімнати вдалося без пригод. Втомлено ковзнула в неї, тільки-но Нейр відчинив двері, і пораділа типовому, за земними мірками, письмовому столу – найкраще місце для хованок. Пірнула під нього, причаїлася.

Зараз би поспати. Виявляється (хто міг би подумати?) космічні пригоди непідготовлених потраплянок дуже вимотують. Особливо, коли навколо тільки вороги, яким від тебе щось треба, а в тебе за душею нічого немає.

"Навіть ножичок тупенький, не видали, – ображено промайнуло в мозку. – Хоча… у мене тепер є дивна пляшечка, і коробочка з невідомим ієрогліфом і шприц-ручка, що впорскує якісь моторошні навички. Придивися, будь ласка", – послала уявне прохання Нейру і моментально заснула. Ну не справляється мій мозок типової землянки з цими перипетіями долі.

***

Поспати мені не дали. Здавалося, тільки зімкнула повіки, а вже набридливим зумером у голові дзинчить неприємний голос Нейра та попереджає мене про повернення господаря кабінету.

Майнула нехитра ідея, що все це просто гра мого розуму, в якій я ношуся, як ідіотка, незрозумілими коридорами, щось вирішую, кудись поспішаю, зібрала в голові цілий консиліум неприємних голосів, а насправді швидше за все, продовжую лежати у комі, підключена до апаратів.

Полежала, незручно зігнувшись, кілька секунд, приходячи до тями й усвідомлюючи реальність. Як би мені не хотілося прокинутися на Землі у звичному оточенні, я все ще була там, де й заснула – під столом невідомого кабінету космічної станції.

Підскочила злякано від чергового попередження Нейра. Заметушилась у пошуку нового укриття. Чомусь думки втекти й пошукати прихистку в іншому місці не виникало. Інтуїція волала, що я маю не тільки сховатися, а непомітно підслухати та піддивитися все, що станеться в цьому кабінеті.

Потрібне місце знаходитись ніяк не хотіло, а слух вже вловив кроки, що наближалися. Очі натрапили на щось схоже на шафу. У голові миттю сплило безліч анекдотів за участю цього предмета меблів, і я вже займала місце коханця, що зненацька застали на місці злочину. 

Тихенько хихикнула, не стримавшись. Влаштувалася в шафі та зачинила двері, передбачливо залишаючи невеличку щілину для підглядання.

Майже водночас з цим відчинилися вхідні двері, пропускаючи інопланетянина – високий, могутній, з крученими чорними рогами й крилами за спиною він швидко підійшов до столу, під яким я ховалася. Пролунав ледь чутний писк і посеред кабінету щось засвітилося, вибудовуючи зі гри світла та тіні сім голографічних фігур різних істот.

Зазвучали церемоніальні фрази, з яких я зрозуміла, що маю честь бачити Раду Вищих.

– Це все нецікаво, Луціоре. Нас, як і всю Раду, цікавить одне питання: чи знайшли ви самку? І що засвідчили результати дослідження? – перебив кероярра один з Вищих. Він стояв спиною до мене, закутаний у темний плащ, тому визначити до якої раси належить ця істота, я не змогла.

Відповісти Луціору не дав стукіт у двері. У кабінет увійшло ще троє істот, у яких я впізнала літнього кероярра, лайора та синьоокого.

– Сійнер, ви дізналися, що це за істоти та що від них знадобилося ріязлам? – звернувся до літнього кероярра Луціор.

– Не знаю, чого хотіли добитися ріязли, але всі вивчені нами особини мають геном, який збігається приблизно на вісімдесят відсотків з усіма Вищими, – ця кинута кероярром фраза мала ефект бомби, що раптово вибухнула. Голограми замиготіли, то зникаючи, то знову з'являючись, ніби члени Ради терміново доповідали комусь відомості.

– Продовжимо, – звернувся Чорний плащ до решти Вищих, і уривчасто наказав. – Доповідайте.

Сійнер зам'явся, ніби не знаючи, як повідомити ще одну вибухонебезпечну новину:

– Імовірно, ріязли запустили вірус, щоб підштовхнути мутацію і досягти стовідсоткової схожості цих істот із Предтечами.

– Їм це вдалося?

– Ми не знаємо, – розвів руками кероярр, – геном самця на вісімдесят три відсотки схожий на геном Предтеч. Геном самки перевірити ми не встигли.

– Як так?

– Коли "Невразливий" доставив тіла, самка була в дуже поганому стані, тому ми її відразу ж помістили в регенір, з якого вона втекла.

– Як їй це вдалося? – продовжив допит скрупульозний Чорний плащ. – Їй хтось допоміг?

– Ні. Ми переглянули камери кілька разів, але ніхто не входив і, крім неї, не виходив із мед відсіку. Без відповіді залишається і питання: чому камера регеніра відкрилася до завершення програми, і хто вимкнув попереджувальний сигнал.

– Ви змогли виявити її місцеперебування, лайор? – звернувся Вищий до другого допитуваного.

– Ні. Самка ховається десь на станції, вміло уникаючи персоналу, – прозвітував лайор і перевів стрілки на Капловуха.

– Чи було відкрите протистояння? – прискіпливо уточнив Чорний плащ.

– Була невелика сутичка, з якої їй удалося вибратися. Ця самка бореться нарівні із самцями, – від такої високої оцінки моїх навичок я навіть запишалася. Жаль, тато не чує.

– Їй вдалося видобути й вживити собі адаптивний перекладач, – додав Сійнер і голограми знову почали обурено виблискувати.

"Ги. Це я ще неозброєна, але незабаром стану дуже небезпечною", – єхидно зауважила я.

– Що з самцем? – поцікавився один із Вищих

– Він вже прийшов до тями, і його здоров'ю вже нічого не загрожує. За годину йому можна буде вживити МЕМ.

– Забезпечте постійне спостереження. І покваптесь з МЕМом, потрібно якнайскоріше дізнатися, звідки вони взялися. Доповідайте щогодини, – наказав Чорний плащ і випарувався.

Після нього зникли й інші шість проєкцій, залишивши четвірку живих.

Сійнер потупцював на місці, ввічливо кивнув і покинув кабінет.

– Накажеш знову прочісувати станцію, Луціоре? – стомлено запитав лайор, влаштовуючись у крісло.

– Ні, Сірейку. Щось говорить мені про те, що це марна справа, – відповів кероярр, – Акдрейс, надійшло повідомлення про мергальди біля планети К-Ікс. У вас наказ – знайти та знешкодити. На збори дві години, – наказав він синьоокому і той, кивнувши, одразу покинув кабінет.

– Чи не занадто ти його? – поцікавився Сірейк.

– Ні. Нехай трохи повоює, бо зовсім розслабився.

– Та ось розслабитися нашому товаришеві й не заважає, а то вже озброєні та кровожерливі самки вважаються, – булькотюче забурчав Сірейк, і я з подивом зрозуміла, що це він так сміється.

"Смійтеся, смійтеся, лайоре. Як то кажуть, добре сміється той, хто сміється останній. Подивимося, як ви сміятиметеся, коли я втечу з вашої чортової станції й самця з собою прихоплю. Бач, Земля їм знадобилася", – подумки обурювалася я, спостерігаючи, як ці дві істоти тихенько перемовляються про щось вже зовсім мені незрозуміле.