Цього разу свідомість вистрибнула з тіла легко і безболісно, і я, залишивши матеріальну частину себе в безпечній ніші, вирушила на розвідку. 

Ця нова здатність літати, де хочеш, залишаючись невидимою і незримою, мені дуже сподобалася. Фантазуючи, я знайшла сотню способів її використання, на відміну від метаморфізму. Ні, звісно, вміти перебудувати своє тіло – це, напевно, теж добре, але ось практичне використання цієї можливості я поки що уявляла слабо. Хоча потрібно буде потім спробувати перебудувати себе в одного з братів. А може і в якусь істоту? Цікаво, а шерсть у мене виросте? А колір? Чи зможу я стати фіолетовим інопланетянином? Ні, поки можливості метаморфізму краще відкласти, а то раптом щось не вийде, і я застрягну в якомусь варіанті.

Зате я можу літати. Щоправда, без тіла, але все одно можу. І я невидимка. Якби я була на Землі, точно б подалася в розвід війська і стала агентом 007. А тут поки що варто проявити обережність. У них напевно є якісь пристрої, здатні вловлювати енергію, а якщо ні, то з моєю появою точно з'являться. Головне не померти, поки шукатиму шлях додому і позичатиму космічний корабель разом із пілотами й мапою зоряного неба.

Замріявшись, я не одразу зрозуміла, що щось не так. Коридор, у який я вибралася, несподівано змінився порожнечею – сіруватим простором без стін, речей, істот, звуків і запахів. Немов хтось відрубав усі органи чуття.

"Ну, чому хтось? Навіть прикро", – прокинулася в мені вередлива Я.

Раціональна Я одразу ж дійшла висновку, що нічого було відлітати від тіла, яке цими самими органами володіє.

Мрійлива Я засумувала за кар'єрою крутого розвідника і засмутилася, що нас із нею і тут обділили.

Розумна Я з науковим інтересом помітила, що мозок зазвичай вбудовує нас у навколишній світ, і наше сприйняття світу містить шуми та помилки, від яких ми потім відокремлюємо потрібне. І зараз навколо мене "сірий шум", з якого я можу отримати всю необхідну мені інформацію. Залишилося тільки навчитися.

На що скептична Я тут же зауважила, що поки я вчитимуся, мене там приб'ють потихеньку.

Поки ці Я дискутували, рішуча Я повернула мене в тіло, а сльозлива почала жалітися на свою гірку долю, віддавшись на волю істериці. 

Десь краєм вуха я чула завивання якоїсь сирени, грюкіт, тупотіння безлічі ніг. Хтось навіть увірвався у кімнату й оглянув її. Але різкі уривчасті звуки, якими перемовлялися ці істоти, були мені не знайомі, і зрозуміти, про що йдеться, я не могла. Хоча підступний черв'ячок усередині й повідомив, що це шукають маленьку мене. 

Добре, що хоч плакати я давно вміла беззвучно, і видати себе схлипами просто не могла.

Скільки проревіла не знаю, але в якийсь момент істерика змінилася сном, і я безтурботно заснула, вирішивши, що чому бути, того не минути, а про всі проблеми я подумаю завтра.

Вранці (в моєму розумінні) я спробувала зібрати всі свої "Я", що раптом розділилися, до купи і вирішити, що нам із ними тепер робити. Слово, як зазвичай, узяла аналітична Я, вишикувавши всіх у ряд, зважуючи плюси й мінуси нашого становища.

Плюсів виявилося небагато. Перший: я жива і відносно здорова. Що там надивачили зі мною ці фіолетовенькі й у що мені це виллється, не знаю, але почуваюся я поки що добре. Другий: хотіла помандрувати після закінчення ВНЗ? Отримай – розпишись: космічна подорож – межа людських фантазій, одна штука, повний пансіон. Щоправда, годують не дуже. Третій: батьки вважають мене мертвою. Це краще ніж, якби вони вважали мене викраденою і чекали–шукали все життя. Моє повернення буде для них щасливим сюрпризом. І жодного кондиціоналісу*! Четвертий: нові здібності, з ними поки що все складно. П'ятий: роки татових тренувань, дочка-спецпризначенець – мрія мого тата. Може стати в пригоді.

Мінуси: я чорт знає де і дорогу додому не знаю. Мови не знаю, реалії світу теж, стан гірший за немовля – у того хоч батьки та вчителі є. Їжа, вода, одяг – відсутні. Чим виллється моя хвороба і перебування піддослідним кроликом – невідомо. Мама-тато, старші брати далеко – захистити нікому. Я вперше сама. Одна в цілому світі (тут мене майже накрило хвилею вчорашньої істерики, але рішуча Я прогнала її геть). У мене роздвоєння особистості. Хоча ні, яке роздвоєння? Я чую щонайменше вісім різних Я і всі вони постійно сперечаються, заважаючи думати. Я чую голоси. Я збожеволіла, яка халепа… І я лузер у татових іграх – воїн з мене ніякий, а тренування я останні пару років філоніла. Тільки танці та зарядка. Ну, от і кому ці танці зараз потрібні? Треба було останній рік курс молодого бійця проходити. Але ж хто знав? Хто знав… 

"Шанси вижити дорівнюють 0,01%", – підсумувала аналітична Я.

Я–панікерка вирішила повернутися до істерики, але рішуча Я гаркнула:

"Досить скиглити – час діяти! Сім'я і не з таких ситуацій виплутувалася, а чим я гірша за інших родичів? Не час впадати у зневіру. Розберемося з усім по ходу справи. Завдання мінімум – знайти воду, їжу, одяг і дізнатися якомога більше про істот, що оточують мене. Максимум – озброїтися, розкрити підступні плани ворога щодо мене. А тепер ноги в руки й пішла, виконувати завдання", – додала вона тоном тата.

Сумувати довго в мене ніколи не виходило, а зараз вистачило і вчорашньої істерики. Зі зручної ніші вже вибиралася Я–оптимістка, готова влаштувати допит своєму вчорашньому знайомцю й з його допомогою знайти все необхідне.

Нейр відгукнувся, варто було лише подумки покликати.

"Ти чому не приходив?" – наїхала ображено, на мить забувши, що це абсолютно стороннє щось, а не один із моїх братів.

"Я весь час був тут. Ти попросила приглянути за тобою, і я стежив. Коли ж ти почала дивно здригатися, я намагався поговорити з тобою, але не міг. Тебе ніби не було", – відповів він, проігнорувавши мій випад.

"Скажи, ти ж бачиш і чуєш усе, що відбувається навколо? Але при цьому тебе нібито немає. Як тобі це вдається?"

"Чому це немає? Я скрізь на цій станції", – гордо похвалився цей суб'єкт.

"А як ти бачиш і чуєш усе навколо? У тебе ж немає очей?"

"Кожна маленька камера на станції мої очі та вуха. Це нова технологія керояррів. Вони дуже хотіли виростити живий корабель, але в них нічого не виходило. Я одинадцятий із пробуджених. І єдиний можу повністю..."

"Якщо ти одинадцятий, то де інші десять?", – перебила я його уявні міркування.

"Відомості недоступні", – механічно повідомив Нейр.

Посміхнулася, отримавши цілком очікувану відповідь. Не будуть же вони розповідати одинадцятому, що перед його пробудженням своїми невдалими експериментами вбили ще десять таких самих.

"Проведеш мене туди, де можна роздобути їжу і воду?" – запитала, відволікаючи його від міркувань.

"Оминувши дві двері, повернеш ліворуч, а потім ще двічі праворуч і буде кухня-їдальня, – одразу ж продемонстрував готовність допомогти Нейр, – але якщо ти не хочеш бути виявленою, варто спершу зайти до мед відсіку. Там має бути кілька комбінезонів, капсули з поживними речовинами та МЕМ".

"МЕМ?"

"Так, спеціальний пристрій, що імплантується в шкіру і несе необхідну інформацію про історію, закони та спільну мову".

Повертатися в мед відсік не хотілося. Яскраве біле приміщення з купою приладів і капсул вселяло в мене ірраціональний страх, але я слухняно виконувала вказівки Нейра.

"Звідки ти знаєш, що я не знаю мови?" – здивувалася я, розмірковуючи про це чергове відкриття. Якось за своїми новими можливостями я про таку каверзу навіть не подумала. Добре грі'ят підказав. І чому він зі мною так панькається?

"А звідки тобі її знати, якщо ти навіть назву рас вимовляєш насилу?"

"Але я ж чула їх і фіолетових, і цих темно-червоних", – заперечила невпевнено, тихенько відчиняючи останні двері й оглядаючи мед відсік.

"Чула? Чи спілкувалася так, як і зі мною, зчитуючи поверхневі думки?".

"Зчитуючи думки? Я – телепат?!” – підстрибнула, ледве стримавши порив завищати від радості й плескати в долоні.

"І що це було? – поцікавився Нейр, – Третя полиця зліва. Бачиш маленькі довгасті овальні коробочки. Шукай з ось таким знаком".

Перед очима вмить виник образ із якимось ієрогліфом. Перебравши кілька коробочок, знайшла потрібну та відчинила, витягуючи щось схоже на звичайну кулькову ручку.

"І як нею користуватися?", – навіщось запитала я, бентежачись асоціації зі шприцом та уколом.

"Просто приклади до руки. Але краще це зробити в іншому місці...", – все-таки укол, який я терпіти не можу. 

Тому, не чекаючи поради Нейра, просто притиснула ручку до лівого плеча. Легке дзижчання, невеличке клацання і болісне відчуття уколу змусили мене поморщитися. 

"...ти можеш втратити...".

Далі я вже не чула. Лише неймовірним зусиллям волі мені вдалося не впасти, як підкошеній, а повільно і плавно осісти на підлогу.

***

До тями приходила під нав'язливий акомпанемент попереджень, що лунав у голові. Тіло ще перебувало в прострації. Мозок міркував надзвичайно повільно і якось рефлекторно. А я вже перемістилася в якусь чергову нішу, ховаючись за шафу, що стояла поруч. І тільки забившись у куток, помітила, що кілька коробочок залишилося на підлозі, а дверцята шафки розчинені навстіж. У моїй руці дивом утрималася одна коробочка і використана ручка.

До кімнати увійшли двоє. У всякому разі, я так вирішила, нарахувавши чотири нижні кінцівки й один хвіст. Більше мені видно не було, але судячи з бордового кольору хвоста, що бовтався, і темно-синіх штанів, один з них був кероярром, а інший мав цілком людські ноги в чорних черевиках і таких самих чорних штанах.

"Це ромбразець, – послужливо підказав Нейр, посилаючи мені образ істоти, дуже схожої на звичайну людину. – У цій іпостасі він схожий на тебе з невеликими відмінностями".

"Якими?" – зацікавилась я, але одразу ж забула про це, несподівано розчувши, що набір гуркітливих звуків перетворився на слова. 

– ...айти, Сійнер. Вона не просто зразок. Ці істоти становлять загрозу всім нашим расам. За допомогою їхнього геному можна створити як ідеальну зброю, так і отримати ідеальну самку для розмноження.

Низький оксамитовий баритон мовця змусив мене мерзлякувато зіщулитися та ще сильніше втиснутися в куток. Наразі мені хотілося тільки одного – стати невидимкою. І мені було байдуже, завдяки яким здібностям я цього доб'юся – мімікрія, невидимість, відведення очей. Та все, що завгодно, аби не стати самкою для розмноження.

– Ми шукаємо, лайоре. Усі входи на станції перекрито, – цей голос із переважними "р" мені здався знайомим. Та й ім'я теж.

– Перекриті, а вона вільно переміщається станцією і краде МЕМи, – у холодному сірому оксамиті цього голосу не здригнувся жоден звук, видаючи емоції, немов і не істота говорить, а неживий робот. – Що з МЕМів вона взяла?

Червоношкірий демон нахилився, збираючи коробочки, що вислизнули з моїх рук. У якусь мить його погляд ковзнув по мені. І я ще сильніше втиснулася в кут.

"Помітив!" – майнула панічна думка, щойно мої очі зустрілися з уважними золотистими ледь розкосими очима цієї істоти.

"Тут нікого немає. Тут нікого немає." – відкидаючи паніку, транслювала, як заведена, раціональна частина мене, не відводячи погляду від цієї пари очей з дивовижною райдужкою та вертикальною зіницею. 

І тільки, коли погляд істоти відірвався від мене, а він продовжив говорити так, ніби й не було цього зіткнення поглядів, видихнула з полегшенням. Добре хоч знову встигла вчасно затиснути собі рот і стримати порив. 

Розвідник, трясця, прокол на проколі.

"Зберися, Кет. Це не розважальне шоу і не гра, де в гіршому випадку з твого програшу порегочуть брати", – визвірилася на себе.

– Адаптивний перекладач і..., – далі прозвучала неперекладна нісенітниця звуків, яка свідчила про те, що в моєму словниковому запасі простої землянки слів, що позначують опис цієї технології, просто не існує.

Поки я розмірковувала про це, у діалог знову вступив ромбразець і початок його полум'яної промови я вже звично прослухала:

– ...за чоловічою особиною. Якщо і він втече, відповідати будете перед Радою, – крижаним тоном, забарвленим у червоний, додав цей...

"Лайор", – послужливо нагадала пам'ять нещодавно почуту лайку. 

Ні, зі мною однозначно, щось не так – неадекватні реакції, розщеплення особистості, галюцинації, диво-здібності… Мені тільки шизофренії до моїх уже наявних психів не вистачає. Я навіть подумки загиготіла через це припущення. Не забувши похвалити себе за те, що при цьому не видала жодного звуку.

"Дурепа! – заревіла голова голосом Нейра. – Ти, що вбити себе зібралася?".

"Чого? – ліниво послала йому уявне запитання, не бажаючи.. прокидатися? – Я ж не сплю!".

"Не спиш, ти просто вирішила..." 

Що я там вирішила, за припущеннями Нейра, як зазвичай, не дослухала, вражена черговим відкриттям – увесь той час, що я, зачаївшись, сиділа в кутку за тумбою, я навіть не дихала і серце майже не билося. Кров мляво циркулювала венами, навіть температура тіла знизилася, немов цей крижаний ромбразець заморозив мене однією своєю присутністю.

"Я й так можу, – констатувала втомлено. – А що все в дім, все в дім... В новому житті все стане в пригоді".

Упевнені кроки інопланетян вже давно затихли в коридорі, а я не поспішала покидати гостинний прихисток. Страх неохоче відступав. Пресорний ефект адреналіну знижувався, змінюючись загальним виснаженням. Тіло охопило дрібне тремтіння. Ліниво буркнув шлунок, нагадуючи, що його точно потрібно хоч чимось наповнити. У роті стало сухо і так хотілося пити, ніби я тиждень йшла пустелею. 

Слабо посміхнулася, зчитуючи знайомі реакції на стрес. Хоч у цьому я не змінилася, а з мізками якось поступово розберуся, недарма ж навчалася п'ять років. А поки що першочергове завдання – вдягнутися і поїсти-попити. 

Не бігати ж мені голодною і голою? Уявивши, як в костюмі Єви вискакую на невідомого ворога і б'ю його голодною треллю шлунка, знову розсміялася. Подумки. Звуки були під забороною до місця з грифом "безпечно". Остання думка повіяла смутком і я, уникаючи зневіри та непотрібної зараз рефлексії, поспішила на пошуки необхідного.

На краєчку притупленої свідомості шкрябнула думка, що поки я тут не завадило б перевірити хворобливого співвітчизника (чи співпланетника?), але відігнала її як неактуальну. Два голодних земляни, що як миші ховаються по кутках космічної станції, мають менше шансів вижити. І як завжди – спочатку розвідка, потім звільнення заручників, а то накриють усіх і ніякої рятувальної операції. Місія і так нездійсненна. Майже...

Ех, тату, знав би ти, як твоя донька зараз вдячна тобі за постійну муштру.

Здобути одяг виявилося простіше легкого. Достатньо було за підказкою Нейра влізти в якийсь повітряний душ (у всякому разі, ніяких інших асоціацій з цією комірчиною, що обдувала тебе з усіх боків, у мене не виникло). 

Після того як через мене пройшло кілька шарів різного за температурою і вологістю повітря, мене огорнули якісь дивні штуки й, супроводивши свою, невловну для мого погляду і розуміння, дію лоскотом, залишили на мені темно-синій еластичний комбінезон з кишенями, що обліпив мене наче друга шкіра, та черевики, схожі на гумові берці на товстій підошві.

– М–н–да, – тільки й змогла видихнути я, уявивши, який зараз маю вигляд. 

Думки одразу ж заметушилися в пошуку рішення, оптимальним з яких виглядала здобич тканини – рушника, покривала, портьєри... та чого завгодно, аби це щось можна було обмотати навколо себе, приховавши всі видимі округлості фігури.

"Модернізація одягу за бажанням клієнта не передбачена?" – поцікавилася задумливо в грі'ята, не особливо сподіваючись на успіх.

"Ні, зазвичай усі задоволені й цим. Ніяких особливих опуклостей у більшості рас немає".

"А як же ромбразець? У нього ж мають бути опуклості в...", – договорити не встигла – образ балеруна в обтислому трико, що сплив у пам'яті та миттєво був зчитаний Нейром, викликав в останнього якесь задумливе крехтіння.

"Ти ж казав, що ми схожі..." – фиркнула ображено. 

На що я образилася, я й сама не зрозуміла, але надто це його крякання в моїй голові нагадувало сміх.

"Нейре, ти вмієш сміятися?"

"Сміятися? – повторив той, подумки старанно вимовляючи слово. – А що це?".

"Сміх, регіт, хихикання, веселощі, жарт, радість, іронія, гумор, – закидала я його схожими за значенням термінами, сподіваючись, що хоч один із них викличе відгук, – анекдот, реприза... Забудь", – хмикнула, коли асоціації скінчилися. 

І трохи засумувала, зрозумівши, що цей інопланетянин з його генетичною пам'яттю не знає, що таке емоції. 

Утім, якщо згадати нашу робототехніку і проблему емоційного інтелекту, то в тому, що цей штучно створений індивід не може сміятися, немає нічого дивного. Хоча, здавалося б, невідомі мені Предтечі, надраса, що створила купу інших рас, могла б і перевершити людство в цьому питанні. А з іншого боку, тут швидше працює варіант "програмою не передбачено". Зрештою, навіщо космічному кораблю емоції? Навіщо йому взагалі бути живим і мати супермозок?

Струснула головою, женучи думки, що наполегливо лізли в голову й відволікали від виконання поставленого завдання, і стіночкою поповзла коридором, прислухаючись до порад Нейра.

Живіт гидко й голосно буркнув, нагадуючи про себе. Мимоволі погладила його, прислухаючись до того, як стихає голодна рулада. Завмерла на порозі нового приміщення...

"Трясця... Тільки не це", – повторила розгублено, помітивши, як із їдальні, до якої я прямувала, в мій бік пливе дивна прозора куля з маленькими зеленими чудиками всередині. Такий собі несподіваний зорбінг.

Зусиллям волі, придушила в собі черговий напад ідіотського сміху. І подумки заблагала творців цього дивовижного світу терміново приховати незграбну землянку, що просувалася поповзом, втискаючись у стінку порожнього коридору.

"Союзники... Мені потрібен хоча б один союзник", – ледь не розплакалася я.

І тут же почула:

"А чим я не догодив?".

Проаналізувати здалося мені чи справді почулися нотки гіркої образи в уявних словах Нейра, не вдалося. Я буквально провалилася у двері, що відчинилися в стіні, і опинилася в пастці, притиснута до чогось великого, твердого і напрочуд теплого.

"М–да, неприємності моє все", – засмутилася я. 

З зусиллям вивернувшись у  руках-лапах, що стиснули мене подібно лещатам, втупилася в надзвичайно бірюзові очі. 

Упс, а синьооких я ще не зустрічала.

* Кондиціоналіс (умовний спосіб) – вид граматичного способу, що позначає дії, бажані або можливі за певних умов.