Приходила в себе я нескінченно довго. Свідомість щоразу безпорадно упливала, розчиняючись в каламутному сірому серпанку. І ніяк не бажала повертатися й затримуватися. Якоїсь миті я просто виринула в біле світло, настільки сліпучо-яскраве, що навіть заплющені очі сльозилися.

"Дочекалася!" – зраділа, все ще намагаючись зібрати думки в одну купку. Але думки, як таргани на кухні гуртожитку при ввімкненні світла, метушливо розбігалися, ховаючись у щілини.

Ні, щось не так. Боляче. Нестерпно боляче. Від цього різкого болю свідомість знову спробувала спливти й сховатися в сірому серпанку, але я черговим болісним зусиллям повернула її на місце. Чомусь тривожними литаврами вистукувала думка, що мені ніяк не можна зараз пірнати у цю порожнечу. Як і видати себе болісним стогом або легким помахом вій. Хоча на це в мене і сил не вистачить. 

Я не ворушилася. Зібравши в кулак всю силу волі й завзятість, наполегливо змушувала себе абстрагуватися від нестерпних мук.

Та частина мене, яка до цього спостерігала за мною на лікарняному ліжку, знову відокремилася від тіла, що лежало неживою купкою на якомусь напівпрозорому столі, і я нарешті змогла озирнутися. Біла стеля, з яскравими світильниками – саме їх сяйво ріже очі. Одна така куля, світячись, зависла безпосередньо наді мною, повільно просуваючись вздовж мого тіла.

Я лежала абсолютно гола у класичній позі трупа. Умиротворена та спокійна. Дивно, жодних видимих ран та пошкоджень на тілі не видно. Тоді звідки цей немилосердний, пекучий біль, що мучив мене зсередини, випалюючи все живе? 

– Прототип, погано переніс інклюзію, – шиплячі звуки прозвучали какофонією, проте в мозку якимсь дивом склалися в знайомі слова.

– Скільки вже трупів? – все ті ж шиплячі й цокаючі звуки, тільки голос трохи нижчий. І я знов все зрозуміла.

– Цього разу забрали двадцять вісім особин. Двадцять шість вже мертві. Ці двоє ще тримаються. 

Прямо над моїм обличчям зависло щось дивне, фіолетове, лисе, блискуче, від слизу, що покривав його. Це щось мало чотири величезні ока, пара яких була на звичайному місці, а ще пара висіла на мацаках й поверталася у різні боки. Чи це не мацаки? І не очі? Ні, очі. Такі ж жовті, як і ті на "обличчі", і з такими ж чотирма зіницями.

Над моїм обличчям пролетіла фіолетова кінцівка з чотирма пальцями й з силою розтиснула мої повіки. Яскрава світлова куля зависла наді мною, а я так само лежала, безглуздо втупившись у простір, і вперто утримувала себе від повернення в тіло.

Труп! Я труп! А це точно не янголи!

Тільки б не видали зіниці!

На мить контроль ослаб, і моя душа одразу ринула у тіло. Потік нестерпного болю й щось неймовірно холодне та слизове ковзнуло по обличчю.

Боже, як гидко.

Але я тримаюся. Я – молодець. А ще більшим молодцем буду, якщо дозволю свідомості знову відпливти й спостерігати збоку.

Почала звично медитувати й свідомість одразу ж покинула мене. Дякуємо татові за постійні тренування мого тлінного тіла та вміння терпіти біль. Все ж таки я – молодчинка, майже спортсменка та активістка. 

Чергова трель свистячих звуків перервала потік спогадів.

– Хмирр, мутація не завершена. Все марно. Підготуй її до вилучення яйцеклітин, а потім списуй.

Безжально-болючий укол.

Свідомість знову сплила, зливаючись з тілом, встигнувши видати останнє:

"Куди списуй? Я ще жива! Експериментатори фігові!"

Але навіть більш за це, обурила фраза про вилучення яйцеклітин. Розібрати вирішили, репродуктологи недороблені...

***

Вдруге я приходила до тями вже не так болісно. Жахливий холод, скував втомлене випробуваннями тіло й трохи відігнав щемлячий біль. Вирішивши, спочатку провести розвідку, почала медитувати, відокремлюючи свідомість від безпорадної наразі плоті.

Темне, порожнє, зовсім невелике приміщення, в центрі якого стоїть дивна капсула, в блакитній рідині якої проглядається моє тіло.

Трясця! Прям, як у фільмах жахів.

Звично скривилася, женучи картини, що вирисовувалися перед очима. І тут же розсміялася, уявивши собі, як виглядає фраза "у мене від тебе морщиться душа". Від сміху, що мене накрив, стало трохи тепліше й спокійніше.

Виринула з приміщення та потрапила до іншого – яскравого, освітленого. Дві істоти, що схилилися над столом, більш схожі на людей, ніж попередні фіолетовенькі, проводили якісь складні маніпуляції над тілом зовсім юного хлопця.

– Як гадаєш, він виживе, Сійнер? – запитав один з них.

І я з подивом відзначила, що ця мова схожа на гуркіт грому, рясніє літерами "р" і чимось схожа на німецьку, в той час, як фіолетові істоти спілкувалися мовою, в якій переважали шиплячі. Але розуміла я обидві мови досить легко. Не слухом, ні. Скоріш свідомістю, десь на рівні думок.

– Не знаю, Рашрен. У нього сильна мутація та майже повне прийняття геному. Ріязли не встигли зовсім трішки. Якби ми запізнилися на годину, то й ці двоє були б у тому ж смітнику, що й інші особини.

Ця істота виглядала старшою за іншу. Темно-червона, майже чорна шерсть покривала його тіло, ховаючись під дивним темно-синім комбінезоном. На голові шерсть була трохи темніша й довша, замінюючи звичне мені волосся, а на обличчі перетворювалася в дрібний пушок. Величезні ікла стирчали з пащі назовні, подовгі східні очі – величезні, майже на пів пики, із золотистою райдужкою, що повністю заповнювала їх, і чорною вертикальною зіницею, навіювали думки на спорідненість незнайомця з котячими. Надто вже схожі за формою були їх пики й загостренні вуха. Однак виті роги та величезні крила за спиною вибивалися з цієї картини.

Демони, як є демони. Принаймні максимально на них схожі. Тільки на кінцівках замість очікуваних копит, звичайні чотирипалі лапи, прикрашені гострими кігтями, які зараз майже з хірургічною точністю торкалися оголеного людського тіла.

– Знаєш, що незрозуміло, Сійнер? Чому вони так відчайдушно хотіли знищити жіночу особину?

– Знищити? Ні, Рашрен. Їм були потрібні її репродуктивні органи. Мабуть, вирішили, що вона підходить для розмноження. А чому? Нам ще доведеться зрозуміти. Нічого, ще кілька годин у регенірі й вона буде готова відповісти на всі наші запитання.

Вони ще продовжували говорити, але я вже не чула. Невловний зв'язок вабив мене, силоміць тягнучи до раптово стривоженого тіла.

– Регенерація завершена, – видав дивні звуки пристрій. 

І я подумки благала, щоб його не почули ті двоє.

Не знаю, чи це вдалося, чи просто у цього “регеніра” така програма, але неприємний писк, що видавався пристроєм, затих.

Моя свідомість, прослизнувши по кімнаті, наблизилася до капсули, й тут же була затягнута у вир дивних, пронизливих відчуттів. Немов струм пробігав моїм тілом, повертаючи кров в онімілі кінцівки. Я спробувала підійняти руку, але відчула її повислим батогом, абсолютно безвольним, нездатним на будь-яку дію. Спробувала ворухнути другою й відчула те саме. Наче вся кров покинула моє тіло, зробивши верхні кінцівки млявими й неживими. Найнеприємніше відчуття.

Добре, це поступово минуло після декількох спроб та різких рухів, що гострими колючими голками повернули кровообіг в кінцівки.

З ногами було простіше. Вони теж затерпли, але такий стан був доволі знайомим. Тому я просто покрутила спочатку однією стопою, повертаючи чутливість, а потім й іншою.

Полежавши ще трохи, скануючи своє тіло й борючись з наслідками парестезії, я з подивом виявила, що рідини, якою була заповнена капсула, довкола мене немає, а лежу я просто в якомусь замкнутому просторі з прозорою кришкою. 

Повітря скінчилося раптово, і мене звично охопила паніка, приносячи з собою нудоту, перехоплюючи дихання.

Руки істерично забили по кришці, і та стрімко від'їхала, звільняючи мене. Я випала з капсули на підлогу, з полегшенням переводячи подих.

Капсула знову гидко запищала.

"Тихіше, будь ласка, тихіше. Мені не можна показуватися їм" – панічно майнуло у свідомості.

Писк моментально обірвався, і капсула закрилася з легким ледь чутним клацанням.

"Хто ти?", – пролунав незнайомий голос у моїй голові.

Похитала нею, відганяючи марення. Тільки галюцинацій мені не вистачає для повного щастя.

"Дивна… Ти схожа на Предтеч", – продовжив голос, проігнорувавши мої спроби повернути собі тверезість думок.

"Предтеч?" – свідомість зачепилася за слово, що рідко використовується в повсякденному житті, поки я намагалася підійняти незграбне тіло.

Встала, спираючись на капсулу й оглянула себе, наскільки це було можливо. Якщо вірити побаченому, то в мені нічого не змінилося. У всякому разі, видима мною частина тіла точно була моєю. Навіть родимки, що докучали мені, залишилися на місці, розташувавшись дивним рівнобедреним трикутником біля пупка. Ще одна з дивних родимок була на скроні. Перевірити її наявність я не могла, але те, що вона залишилася на місці, відчувала. Взагалі, після свого дивовижного воскресіння я дивно відчувала своє тіло, впізнаючи та відчуваючи буквально кожну клітинку.

Згадалося, як підлітком, десь прочитала, що тіло – це набір клітин, які ми можемо змінювати зусиллям волі. Тоді я так бажала, щоб у мене виросли груди. Посміхнулася, згадавши, скільки нескінченних хвилин я провела, стоячи під душем і уявляючи, як у мене зростають груди. Вони й зросли. До другого розміру. А мені так хотілося третього. Варто було про це подумати й груди почали рости. Повільно, майже непомітно, але вони змінювалися на очах.

"Е…ні", – безпорадно майнуло в голові й зміни припинилися,

"Ух ти", – завмерла вражена цією новою здатністю.

У голові засмучено промайнув спогад про те, що метаморфізм я завжди вважала найкориснішою й найважчою навичкою. Краще б мені дали телепатію.

"Предтечі – пращури всього живого в Галактиці. Це вони створили всі наявні раси й дали їм знання", – уперто бубнив дивний голос у моїй голові, поки я робила свої відкриття.

Ось ще одне. Ні, я й раніше могла слухати когось, дивитися щось й робити інше, використовуючи одразу кілька потоків свідомості, але якщо тоді я щось одне робила свідомо, а решту фіксувала фоном, то зараз усвідомленим було все – і ця уявна розмова, і мої роздуми-спогади, і завдання поставлені тілу, що старанно шукало якийсь одяг.

"Боги?" – перепитала, даючи знайоме мені визначення.

"Ні, просто вища раса. Вони досягли межі свого розвитку. Розвинули цю галактику й істот у ній і пішли в іншу".

"Навіщо?"

"Вони були вченими. Їм подобалося робити світи придатними для життя й створювати для них розумних із різних організмів".

"Тебе вони теж вивели?" – запитала, вже заздалегідь здогадуючись про відповідь.

"Звісно. Я грі'ят – живий корабель. Щоправда, я вже багато століть ні з ким не спілкувався. Та й кораблі тепер не вирощують, а будують. Дуже багато втратили раси в процесі свого розвитку без Предтеч", – у голосі незрозумілої істоти прозвучала прикрість. Чи мені здалося?

"Тобто це звичайнісінький космічний корабель?"

"Який звичайнісінький? Це станція керояррів, наднова й супердосконала", – тепер мені виразно чулася вражена моїми словами гордість.

"Але ж не живий корабель?", – дивувалася я, намагаючись зібрати до купи уривки озвучених даних.

"Ні. Кораблі могли вирощувати лише Предтечі. Нам не вистачає їхньої сили для розмноження самостійно. Тому нечисленні грі'яти, живуть всередині металевих кораблів. Ми не можемо жити поза космосом", – додав засмучено.

"Безвідповідальні ці ваші Предтечі. Спочатку створювали вас, а потім кинули напризволяще", – обурилася я, згадавши знайому майже кожному землянину фразу: "Ми відповідальні за тих, кого приручили".

А тут навіть не приручили – створили, користувалися, а потім залишили вмирати, як щось непотрібне, відправившись в іншу галактику. Хоча, тут же прокинулася раціональна я, не мені судити: може, у них просто не було іншого виходу. Противна я, все ще опиралася, вигадуючи аргументи, а голос тим часом продовжував розписувати мою дурість й обмеженість і те, як я, нікчема, наважилась зазіхнути на Вищих.

"Добре, вибач, не кип'ятись, – перервала примирливо, – я не мала наміру тебе образити. Просто я ще не зовсім отямилась. І думки в голові скачуть. От і відреагувала так, – уточнювати не стала, побоюючись наговорити ще більше дурниць. – А взагалі дякую тобі величезне. Це ж ти вимкнув звук і дав мені час?"

"Я", – буркнув голос розчаровано, певно шкодуючи, що пішов зі мною на контакт.

Я затихла, вкотре переконуючись, що не просто можу з ним розмовляти, а й відчуваю його так, наче він перебуває поруч, і я бачу, як змінюються емоції на умовному обличчі. Думка про обличчя, змусила мене здригнутися, послужливо нагадавши, що два інопланетяни, котрих я бачила, виглядали досить страшно, і облич у них точно не було.

"А чим я схожа на Предтеч?" – запитала єдиного співрозмовника, майже не сподіваючись на відповідь.

Він мовчав кілька хвилин і вже, коли я вирішила, що відповіді не дочекаюсь, а своїм випадом я втратила єдиного можливого у цьому світі союзника, почула:

"Зовнішньо. Предтечі створювали раси за образом й подобою своєю. У багатьох з них – найперших – є друга іпостась. Ось на цю іпостась ти схожа. Тільки предтечі на відміну від інших рас були багатоликі – могли міняти себе, хоча і не любили це робити, надаючи перевагу даному з народження образу".

"Ти бачиш мене?"

"Можна і так сказати. Я бачу твоїми очима, твій образ у твоїй голові".

"Читаєш мої думки?"

"Ні. Ти й в цьому подібна до Предтеч. Твої думки для мене зачинені. Я можу лише говорити з тобою. Ти ж, коли почала розмовляти чітко уявила себе. Ось я й вловив цей образ".

"Ой", – зніяковіла, згадавши те, про що я тоді думала.

Але він задумливо продовжував, не звертаючи на це жодної уваги:

"І ти єдина, кого я чую й відчуваю так, наче ти частина мене. Тільки не можу розібратися у цих відчуттях. Ось зараз твоя температура трохи змінилася, на пів градуса всього, але я це відчув так, наче хтось зігрів мене зсередини".

Він замовчав, прислуховуючись, а потім поквапив:

"До тебе йдуть. Якщо ти не хочеш з кимось зустрічатися, виходь через відчинені двері. Потім повернеш ліворуч і ще раз ліворуч".

Я розтулила рота, щоб запитати, де він бачить двері. Але стіна раптово розсунулася, і я без зволікання кинулася на вихід.

"Чому ти мені допомагаєш?" – не стримала подиву, радіючи несподіваному спільнику.

"Не знаю. Я тільки знаю, що маю тобі допомогти", – відповів він, відчиняючи чергові двері.

"Чому ти ховаєшся? – запитав мій невидимий співрозмовник, коли я затихла, прислухаючись, за дверима останньої з кімнат. – Тобі нічого не загрожує. Кероярри тобі не зашкодять, не скривдять. Вони врятували тебе", – намагався він достукатися до мене, поки я очима шукала місце, де мене точно не знайдуть.

"Напевно, але я маю в цьому переконатися".

Ведена, вимуштруваною в іграх, придуманих татом, звичкою, я не могла довіритися потенційному ворогові. Спершу рекогносцировка. Скритність і раптовість – єдині переваги, якими я володію, і витрачати їх дарма просто не можна. Божевільна посмішка зігріла мимовільним теплом. Якщо я колись і перемагала в цих татових іграх, то тільки завдяки цим якостям. Лідером серед нас завжди був Кір. Він згуртовував усіх і вся навколо себе, ухвалював блискавичні рішення і мислив так швидко, що здавалося, мав вбудований комп'ютер у голові. Сергій – хитрий маніпулятор, майстерно плів інтриги та грав придумані ролі, міг обвести навколо пальця будь-кого. Вадим більше вирішував силою, навичками й спритністю. Інга – харизмою, красою, кокетством і фліртом. Я ж на відміну від них, нічим особливо не виділялась. Ні краси, ні розуму, ні якихось фізичних переваг. Тому, заради перемогти в протистоянні з ними, мені доводилося постійно вигадувати, аналізувати, продумувати, прораховувати й ховатися, зачаївшись, чекаючи слушного моменту.

Розмірковуючи, вкотре обійшла всю кімнату. Пусту, без будь-яких меблів, зі світлими гладкими стінами. Більше схожу на камеру в психлікарні для особливо буйних, ніж на каюту на космічній станції.

"Де я?", – запитала, не витримавши цієї порожнечі.

"Житлова каюта класу ХV".

"Але тут нічого немає. Навіть дверей, через які щойно увійшла", – подив клекотів в грудях, рвався назовні, прориваючись сміхом та істерикою, що я ледь змогла стримати.

"Це одна з кают, що підлаштовуються під потреби членів екіпажу", – пояснив мій візаві, заплутуючи мене ще більше.

"Чому я не можу вийти?"

"Можеш, але ти сама хотіла сховатися, а зараз це найбезпечніше  місце для тебе".

"Але я…"

Я застигла посеред білого порожнього простору, намагаючись усвідомити, що я зараз відчуваю. Паніка трохи відступила, проте до впевненості у безпеці було далеко. Порожнеча навколо мене бентежила і нервувала. Хотілося чогось визначеного, звичного – шафи, ліжка або скрині на крайній випадок, щоб залізти і сховатися, підібгавши під себе ноги. Поки я думала про це, у кімнаті виникли шафа, ліжко і навіть скриня. Саме такими, якими я їх уявила і на тих самих місцях.

"Це магія?" – озвучена, навіяна прочитаними фентезюшками, думка здалася абсурдною навіть мені, що вже казати про мого співрозмовника.

"Ні, просто технологія. Я під'єднав тебе до корабля, як співробітника станції, і тепер ти можеш облаштувати цю каюту, як тобі завгодно".

Я промовчала, і поспішила повірити в дію технології, прибравши всі зміни. Мені не потрібні не властиві цьому світу меблі. Краще якась маленька невидима ніша в стіні. У такому місці, щоб і двері було видно, і я могла спостерігати за всіма, і в разі чого втекти було просто. Я інтуїтивно визначила таке місце і, замислившись, створила фальш-стіну, невелику, невидиму з боку кімнати, але достатню, щоб вмістити моє тіло. Пірнула в неї та завмерла, влаштовуючись зручно. Глибоко зітхнула, вперше відчувши себе у відносній безпеці. Навіть моя клаустрофобія не нагадала про себе, попри замкнений простір.

"А ми ж так із тобою і не познайомилися, – запізно схаменулася я. – Я – Кет, а ти?"

"Я ж вже сказав: грі'ят".

"Але це ж не ім'я?! Я не можу так до тебе звертатися. Мені було б ніяково, якби ти звав мене людинкою".

"Що таке ім'я?"

"Назва, яку дали тобі творці?" – спробувала я підібрати більш відповідне пояснення.

"Але вони не встигли, я тоді ще не існував, коли пішли Предтечі".

"Як так? Ти ж пам'ятаєш про них. Та й казав, що кораблі не ростуть без Предтеч".

"Не ростуть, – знову засумував мій співрозмовник, – але свідомість для них вирощували окремо в лабораторії, потім нас вселяли у відповідне зерно – оболонку, з якої виростав корабель. І вже кораблю творець давав ім'я".

"Тобто ти це свідомість, вирощена в лабораторії? І тебе не встигли вселити в зерно?"

"Так, – відчай затопив мене від цієї короткої відповіді, – У мене активована пам'ять живих кораблів і всі необхідні мені знання, але немає зерна. А навіть, якби й було, я все одно б помер без допомоги Предтеч".

"Все одно тобі потрібно ім'я. Навіть якщо ти всього лише частина чогось".

Я замислилася, намагаючись пригадати, як у нас зазвичай називають штучний інтелект, але на думку нічого не спадало, надто далека я була від світу комп'ютерів.

"Може... давай я зватиму тебе Нейр? – запитала, сумніваючись, що маю право давати цій істоті ім'я. – Або вигадай що-небудь сам. Ім'я має тобі подобатися, – поспішила запропонувати, не дочекавшись реакції".

"Нейр. Мені подобається, – пролунало радісне, і я полегшено зітхнула. – Хоча я ще не заслужив ім'я".

"Чому ти так вирішив? Ти існуєш, а все, що існує, гідне імені", – згадала я не доречно Декарта з його "Je pense, donc je suis" і з "Dubito, ergo cogito, ergo sum"*, що витікало з нього. 

Кілька секунд тривалого мовчання, і я, нарешті, згадала, навіщо хотіла сховатися – розвідка. Мені треба дізнатися сили й задуми супротивника, а в противники поки що записано всіх, хто не довів протилежного. Навіть Нейр. Хоча йому зараз доведеться довіритися.

"Наглянеш за мною, Нейре?" – прошепотіла, відчуваючи, як відокремлюється і спливає моя свідомість.

На межі промайнула думка, що, по суті, я наче той самий живий корабель грі'ят, тільки в мене дещо інший порядок – спершу зерно і душа від Бога (а може, Предтеч?), потім уже вирощування свідомості в умовах лабораторії цілого світу.

 * Я сумніваюся, отже, я мислю, і, отже, я є