Кет

Сталеві очі розплющилися й подивилися, так проникливо, що я ледве ковтнула. Дівоче серце здивовано завмерло, сполошилось, як спіймане звірятко, тільки-но відчувши, як палюче дихання торкнулося шиї, а потім пустилося навскоки. 

Лайор трохи зсунувся і той бік, що секунду тому торкався його гарячої шкіри, обпалило холодним повітрям. Невпевнено смикнулася, уникаючи холоду, і відчула дотик гарячого чоловіче тіло. Враз кинуло у жар. Відвела погляд ховаючись від сріблястих очей, що темніли так швидко, що вже не можна було відрізнити зіниці від райдужки. Випадково натрапила на губи, такі спокусливо-привабливі, що хотілося...

Ой, це що? Ніжний дотик великої долоні до моєї щоки відгукнувся сиротами, що стрімко побігли по тілу. Те саме? Я насилу ковтнула. Щоки палали. Дихання перехопило. Невже це воно? Те, про що пишуть у любовних романах? 

Тільки дивні в мене сироти, великі й чомусь розбігаються не від дотиків чоловіка, а десь збоку. Із зусиллям відірвавши погляд від таких звабливих губ, перевела його на передпліччя. І пронизливо заверещала… 

Нічого собі мурашки! 

Слів не було, одні вирази. І лайка. Міцна така. За таку мама сварить. 

Капець! Тільки зустрічі з місцевими комахами не вистачало.

Підскочила, затупала ногами, струшуючи гидоту, що липнула до шкіри, як пінопластові кульки. 

Інопланетні павуки-мутанти – білі великі круглячки на сотні маленьких ніжок – атакували свіжо закинуту здобич, нагадуючи стару земну приказку: "що впало, те пропало". 

Смикнула за руку заціпенілого лайора, і одразу ж опинилася в тій самій позі, з якої щойно вибралася. Закричала ще голосніше, відчуваючи, як ця погань повзе по нозі. Трухнула ногою і, судячи з хворобливого схлипу, влучила туди, куди треба. 

Правильно, Кать, не дарма ж вилікувала, тепер можна і трохи покалічити. 

– Ти чого коїш?! Могла й просто сказати, – крізь зуби прохрипів цей неврівноважений.

– Там... тут... вони... А-а-а! – знову заволала, як різана, відчувши як ця гидота забирається по спині. – Прибери-прибери! – заорала, намагаючись дотягнутися і прибити невидимого мені ворога. 

Зібратися з думками ніяк не виходило. Я просто підскочила, відчуваючи, як накрила мене всепоглинаюча хвиля паніки. Підстрибнула, струшуючи цю гидоту з нього. Тільки сили були нерівні. І дві мої долоньки проти полчища інопланетних комах явно не дуже вдала зброя. 

З трикутничка пальнути чи що? 

– Вони не давляться! – поділилася спостереженням я, грюкаючи з усієї дурі по павуку – руці було боляче, стегну було боляче, а цій білій кульці хоч би хни, ще й вкусив у відповідь. Боляче.

Я танцювала, вивертаючись, намагаючись скинути їх якомога більше,  і розмірковувала над тим, що мені б не завадило багаття або озеро. На секунду зупинилася, переводячи подих, приймаючи той факт, що обрана тактика боротьби результату не приносить. Обернулася, продумуючи шляхи відступу. 

Легкий рух і світ перевернувся в буквальному сенсі слова. Живіт боляче стукнувся об чоловіче плече, а я забовталась вниз головою, стежачи за тим, як перед очима швидко проноситься земля, і по ній тоненькою білою цівкою рухається це бридке щось. 

Черговий поганець опинився в досяжній близькості, і я з мстивим задоволенням стукнула по ньому, збиваючи з накачаних чоловічих сідниць. Закрутилася, намагаючись відшукати і скинути решту тварюк, і почула злісне шипіння у відповідь:

– Не вертись!

– Серйозно? Я тут твою спину прикриваю, зад рятую, а ти… Не крутись? – озвіріла я.

І тут отримала добрячий ляпас по попі. Тепер вже зашипіла я.

– Я теж твою дупку рятую, – дорікнув мені чоловік. 

Новий ляпас по сідниці був трохи м'якшим. І я ображено засопіла, розуміючи, що ніякого павука там і близько немає бути, а цей безсмертний просто вирішив скористатися ситуацією.

Мене поставили на ноги, і я з подивом помітила, що білий потік вичерпався, а лайор за ці кілька хвилин пробіг солідну відстань до крайки лісу. 

Метеор, йой! 

А кілька хвилин тому був мало не при смерті. Диво, а не пелюстки!

Почала крутитися, вишукуючи на собі безбілетників. Відчуття, що вони сховалися під одягом, не минало. Недовго думаючи, почала стягувати штани і сорочку. 

– Ти що робиш? – вдавившись подихом, поцікавився Сірейк. 

Це він ще після пробіжки не відійшов? 

– Витрушуюся! – відрізала я, намагаючись не бентежитися під пильним поглядом, який супроводжував кожен мій рух. – І тобі раджу, а то мало що.

Насилу відвернулася, намагаючись вгамувати фантазію, що малювала захопливі картинки. 

І про що думаєш, Кать?

Пирхнула зло, відганяючи марення. Присіла, витрушуючи білу кульку з черевика. Поспіхом зняла штани, піднявшись, витрусила їх, намагаючись не розгубити своє майно. Так само швидко зняла і струснула сорочку, а потім одягла все назад і тільки після цього розслаблено видихнула, присівши на траву.  

– Наступного разу роби повільніше, я не все встиг розгледіти, – зухвало посміхнувся лайор.

– Що робити повіль...? – захлинулася словами, тільки-но побачила вираз його обличчя. – Ах ти ...інопланетний поганець, пакосник, розпусник. – оскаженіло сипала я образами, ледве стримуючись, щоб не накинутися на нього з кулаками. – Я його рятую, а він... – сіла на землю, обхопивши коліна. 

Останні події залишили мене вичавленою, як лимон, і спустошеною. Запізно нахлинув приглушений при звільненні величезних тигрів страх. Повернулася, засунута на задвір'я  свідомості, арахнофобія. Мене трясло, нерви були як натягнута струна – одне слово, один жест і я зірвуся в істерику. 

Тому і сиділа, стиснувшись у клубочок, і мовчала, намагаючись повернути собі спокій: ніхто не має бачити і знати, як мені погано. 

– Я не хотів тебе образити. Просто пожартував, – тихий голос чоловіка, що присів поруч, прорвався, витягаючи з прострації, в яку я повільно занурювалась.

– Невдало. Вийшло просто жахливо, – дорікнула я за кілька довгих миттєвостей, відвертаючись від чоловіка.

Його присутність зігрівала, не даючи впасти у зневіру, невидимою стіною захищала від безодні відчаю. 

– Де шатл? – запитав лайор, через кілька хвилин тиші, за які я йому була вдячна.

– Там, – тицьнула я туди, звідки прийшла, все ще перебуваючи в деякій розгубленості. 

– Потрібно подивитися, що там залишилося, – підвівся і легко смикнув мене за руку, піднімаючи на ноги. – Ходімо, – потягнув мене в напрямку розбитого шатла, абсолютно не цікавлячись, хочу я туди чи не хочу. 

Повертатися до шатла не хотілося. І хоча думка про те, що там лайор знайде щось корисне, була цілком розумною, мені вона здавалася кричущою дурістю. А ще це передчуття невідворотної помилки, відчуття метелика, що летить на багаття... 

Я похитала головою, женучи погані думки. Інга любить повторювати, що думки матеріальні, і повторювати, що я накаркала, тож буду думати про хороше. 

Очі натрапили на ромашку – маленьку, зовсім земну. Я навіть присіла від подиву, роздивляючись цю звісточку з дому. Придивилася уважніше. Ні, точно ромашка і не одна. Погляд раз у раз вихоплював знайомі квіти й трави. Ось волошки й жовтець, материнка, мальви,  незабудки. І чому я раніше не помічала? Чому на цій планеті так багато земних рослин? 

Заплющила очі, відтворюючи в пам'яті сон. Усе-таки Саяни? Планета тих, кого в цій Галактиці називають Предтечами. Колиска земної цивілізації, яку шукають вже кілька століть. 

Жива уява підсунула картинку, як я йду червоною доріжкою, потім слідує пафосна промова і мене нагороджують якоюсь всесвітньою премією, вручаючи статуетку. Розсміялася. Колиску-то знайшла, а ось премії точно не дочекаюся. 

Видихнула, озирнулася в пошуках лайора і тільки зараз помітила, що захопилася настільки, що за ці пару хвилин загубила його з поля зору. Покрутилася на місці, намагаючись визначити, звідки прийшла, але це не допомогло – хтось дуже захоплено дивився під ноги. 

Трохи подумавши, повернула праворуч, але пройшовши кілька кроків, завмерла, побачивши зарості ожини – солодка, чорна ягода так і просилася до рота, а я вже давно голодна. І їла до повного пуза востаннє, ще за тих часів коли Ері ділився їжею. 

Засумувала, згадавши великого пухнастика. Я скучила за ним, вбачаючи в ньому єдиного, хто не грався мною і не планував використовувати. 

"Відставити. Війна війною, а обід за розкладом", – нагадала я собі батьківський вислів, і з чистим сумлінням полізла в чагарники.

А до шатла дуже розумні лайори нехай самі добираються, мені ж там робити нічого.