Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

Прокинулася від сліз та власного схлипу. Почуття самотності та втрати, що накрило мене уві сні, було нестерпним. Зробивши глибокий вдих, спробувала впоратися з емоціями, відокремити свої від чужих. Я співчувала деревам, співпереживала їхній розлуці з тими, кого вони вважали своїми безталанними дітьми. Їхній біль став моїм болем і якби я тільки могла допомогти... Але я не можу. 

Та й ніхто не зможе. Не можна повернути минуле.  Тому вдих-видих, вдих-видих...

"Спокій, головне зберігати спокій", – пролунав у голові голос Кіра, викликаючи мимовільну посмішку і відсуваючи думки про сон у глибину свідомості. 

Буде ще час осмислити і довідатися про цю підказку. Хоча те, що наснилося, наштовхнуло на думку, що я на Саяні, з якої колись колоністи полетіли на Землю і, бувши правильними колоністами, вони не могли не взяти місцевих рослин і тварин. Тож ідея відшукати тут земні апельсини не така вже й безглузда... 

Озирнулася, хотілося огледіти все довкола, і остовпіла, не сміючи зітхнути. 

Схід цього інопланетного сонця був чарівно-прекрасний. Сотні вогників-світлячків, миготіли праворуч від мене, переливаючись усіма кольорами веселки в перших променях білого світила. 

Треллю мелодійних голосів небачених птахів вибухнула досвітня тиша, розвіявши мої побоювання після несподівано тихого вчора. Якесь невідоме звірятко з великими очима-блюдцями і довгими заячими вухами вистрибнуло з-під моїх ніг і пострибав у найближчий чагарник. 

Захват і захоплення, що переповнювали мене, погрожували вирватися назовні щирим криком: 

"Який прекрасний цей світ! Подивись!"

Але я стрималася, мало що. Ні, я не боялася диких звірів і грізних хижаків. Наївно вважаючи, що, як і на Землі, з ними можна домовитися. І це набагато простіше зробити, ніж з людьми. Бо вбивають звірі тільки в разі небезпеки або якщо вирішили тобою закусити. Я ж небезпечною ставала тільки тоді, коли несмачною мною хотіли перекусити, тому після короткого переглядання ми, зазвичай, розходилися в різні боки цілком задоволені тим, як все склалося. 

Перебуваючи в гарному настрої, з'їла рижики і, давши собі слово уважніше придивлятися до дерев і трав, сподіваючись знайти їжу, вирушила в дорогу.

Приблизно за пів години я вийшла до невеликого озерця, холодна вода якого замінила мені ванну. Я навіть випрала сорочку та запрала штани на колінах, вирішивши, що мокре краще, ніж брудне. І всілась сохнути на траві, радіючи літньому теплому дню. 

До того моменту, як світило встало в зеніті, я була щасливим володарем жмені молодильних яблук, кількох рижиків, парочки білих і дикої ожини. 

Подивившись укотре на біле сонце, помітила дивний відблиск трохи осторонь від обраного мною вчора західного напрямку. Цікавість, та й проста відсутність конкретної мети змусили скоригувати курс, а нетерпіння позбавило перерви на обід.

Через годину-півтори я нарешті побачила поверхню, що відбивала сонячні промені. 

Внизу під моїми ногами, у кратері від якогось величезного вибуху, ховалося постапокаліптичне місто. Обшарпана вигоріла фарба дивного матеріалу схожого на наш пластик потемніла від часу. 

Ліс і дикі звірі вже давно вступили у свої права на володіння цим місцем, зробивши майже невпізнанними споруди і будівлі, колись прекрасного міста. 

Дивне відчуття правильності картини, що відкрилася, нахлинуло на мене. Так було завжди, коли я бачила подібне. Немов знала, що це неминучий підсумок обраного жителями цього світу шляху розвитку. На їхньому місці я б жила в лісі, в оточенні дерев, і якщо вони могли вирощувати кораблі, то й будинки могли б же?!

Подивившись на місто і, не помітивши жодних ознак життя, почала спускатися. По-хорошому потрібно було взяти лівіше, де колись видно була стара дорога, а зараз залишилася невелика просіка і пологий схил, але мої нижні дев'яносто лінувалися, старанно підбиваючи спускатися тут. Швидше буде.

Було швидше. Це точно. Просто через пару кроків, хтось стрімголов скотився вниз, м'ячиком перестрибуючи вибоїни. Переконавшись, що падіння зупинилося, а я відносно жива. Сіла й хіхікнула. Спочатку стримано, а потім уже просто реготала над собою. 

Новий світ – нові правила: щодня Катька шкереберть і догори дриґом! 

Встала все ще сміючись, обтрусилася, і… вдавилася сміхом, варто було тільки побачити картину, що відкрилася. 

Трохи нижче по схилу, прямо переді мною навкруги був встановлений частокіл, на кожному списі якого висіли звірині голови з засклянілими очима. Трохи осторонь на ланцюгах біснувалися два величезних голодних хижака. Виснажені, із залиплими ребрами, вони більше нагадували обтягнуті шкірою і шерстю скелети, аніж живих звірів, що роздратовано стрибали на людину, яка висіла у недосяжній від них близькості. 

Чоловік був підвішений за руки, його носки навитяжку ледь торкалися землі. Темні криваві патьоки та порваний одяг свідчили про нещодавні тортури. 

Живий чи мертвий? Зрозуміти звідси було не можна. Але птахи, що кружляли в небі, схожі на земних стерв'ятників, і не наважувались атакувати, свідчили, що бранець скоріше живий, ніж мертвий.

Підійти й перевірити було неможливо. За його спиною прямовисна висока стіна – не спустишся навіть за наявності альпіністського спорядження, а ліворуч і праворуч його від мене відокремлювали голодні хижаки, що ззовні нагадували наших шаблезубих тигрів, але суто-чорні, з камуфляжними плямами на спині, і костистими наростами на хвості. При цьому одна лапка хижака розміром була з футбольний м'ячик, а ікла, що стирчали, сантиметрів двадцять-тридцять завдовжки. Краса. Хижа, небезпечна краса. Але така жалюгідна в цей момент. 

Сльози самі собою просилися з очей. Зусиллям волі змусила себе відійти. Дивитися диво-місто вже не хотілося. Думки металися в пошуках виходу, але його не було. Врятувати чоловіка – вбити тигрів, врятувати тигрів – померти самій або вбити когось іншого. 

Крок за кроком відступала дедалі далі, безперервно повторюючи собі, що нічого поганого я не роблю, будь-хто б пройшов повз, не всім можна допомогти і... 

І вмовляння, ці грьобані вмовляння не допомагали. Абсолютно. 

Зробивши кілька кроків, розвернулася назад і сіла навпроти тигрів, намагаючись придумати рішення.

– Я, звісно, дурепа, – почала безглуздий діалог, сподіваючись заспокоїться, – але я хочу вам допомогти і не знаю як. Я можу відстрелити ваші ланцюги, якщо ви пообіцяєте не кидатися на мене і цього, бо інакше мені доведеться з вами битися, а це буде боляче. – Кошаки заричали, почувши в моєму голосі приховану погрозу: – А зараз пам'ятайте, я не маю наміру заподіяти вам зло і постараюся допомогти. 

Вибрала більшого звіра, вирішивши, що якщо нападе цей і я відіб'юся, то другий нападати не стане, а шанс впоратися з одним усе ж таки більший, ніж із двома. Змусивши засяяти іртсан, попрямувала до обраного тигра. 

Спочатку все йшло чудово, я навіть встигла маленькими кроками підійти до нього ближче, коли помітила, що тигр приготувався до стрибка. Зупинилася, розуміючи, що відступати нікуди – втекти не встигну, а, повернувшись спиною, більше шансів програти.

Насторожене вичікування припинилося за п'ять хвилин. Тигр утробно загарчав і кинувся на мене, змахнула іртсаном, намагаючись перерізати ланцюг і прикриваючи горло лівою рукою, впала на спину. 

Ланцюг натягнувся, зупинивши стрибок і відсмикнувши тигра назад за секунду до того, як мій меч розрубав його навпіл, залишивши ковзну рану на плечі звіра. Той застогнав, впав на землю, розбризкуючи червону кров. 

Не встаючи, підповзла до нього, притиснувши до себе прокушену ліву руку – ще б мить, і хтось недолугий позбувся б кисті. А так тільки три великі рани від іклів, які стікають кров'ю, що на моєму тонкому і тендітному зап'ясті виглядало жахливо.  Стало прикро. 

– Ну що ти за дурень такий? От і що мені тепер із тобою робити? – шепотіла, гладячи тигра, що придуркувато вишкірявся, по плечу. 

Той рипнувся, сподіваючись вкусити. І я відчайдушно й злісно клацнула його по носі:

– Лежи вже, дорикався. 

Чи то рана в тигра була вагомою, чи то від голоду сил не було, але обурюватися він більше не став, лише заворожено стежив за моїми руками. 

Подивилася на своє передпліччя, але витрачати пелюстку не стала, відірвавши шматок рукава, перетягнула трохи вище, зупиняючи кровотечу.

Обмацавши рану тигра, згадала про квітку, дістала, розглядаючи п'ять пелюсток. На мить засумнівалася, а потім, рішуче відірвала пелюстку, поклала на розкриту долоню і простягнула її звірові. 

– Ти повинен це з'їсти. З'їж і біль піде. Тільки другу руку, прошу, не відкуси, а то я буду дуже і дуже злою. Повір, тобі не сподобається знайомство з темною стороною мене, – несла я маячню, тримаючи витягнутою праву руку. 

Ліву долоню я поклала на праву, підтримуючи та не даючи собі шансу, смикнути її від страху. 

Тигр загарчав, але якось тихо, трохи поскулюючи. Присунув носище до моєї долоні, обнюхав, поки я, заплющивши очі, чекала на вирок, а потім, витягнувши язика, злизав пелюстку. 

Видихнула. І поспішно, поки не передумала, встала, прямуючи до меншого тигра. Той весь час напружено стежив за кожним моїм жестом і про щось перерикувався з першим. 

Потім, присівши на передні лапи, рушив у мій бік, виказуючи покірність. Мої брови здивовано злетіли догори, а коли він повернувся боком, так що ланцюг ліг біля моїх ніг, мені нічого не залишалося, як спокійно розрізати його. 

Ззаду почувся рик, перелякано озирнувшись, побачила, як перший тигр, вийшовши з-за моєї спини, кинувся до друга. Чи до подруги? Закралася така думка, бачачи їхні обнюхування. Але ж їхні ланцюги спеціально не перетиналися, тримаючи їх на відстані один від одного. Це ж найгірші тортури – бачити і не торкатися... Це ж яким нелюдом треба бути? І кого катували? 

Обірвала думки, спостерігаючи, як тигри стрімко ховаються в лісі.

– Хоч би подякували, – пирхнула ображено, відчуваючи в душі легкість. 

На негнучких ногах рушила до чоловіка. Чим ближче підбиралася, тим більше розуміла, що це якась пастка. 

Зупинилася, не доходячи кілька кроків, підняла й кинула поперед себе камінь. 

Нічого. 

Придивилася, шукаючи, де кріпиться мотузка. 

Краєм ока зачепилася за тоненьку ліску. Розтяжка? А поруч із нею? Друга? 

Тепер пробиралася уважно дивлячись під ноги. 

Мотузку вирішила не перерізати, а прострелити. 

Діставши трикутник, підійшла до чоловіка, обхопивши коліна: втримати – не втримаю, але пом'якшити падіння зможу. 

Прицілившись, вистрілила по мотузці. Тіло миттєво придавило мене всією своєю вагою, кидаючи на землю. 

Торкнулася рукою шиї, відшукуючи пульс і не знайшла. 

Лизнувши тильну сторону своєї долоні, піднесла до носа незнайомця. Видихнула, відчувши ледь помітне дихання. 

Засунула до рота чоловіка, що лежав на мені, пелюстку, безсовісно пропхавши якомога глибше і змушуючи проковтнути. 

Зібравши сили, скинула, перевертаючи тіло, і завмерла, за інерцією опинившись зверху:

– Що ви тут робите?

 

Сірейк

Мій легкий корабель класу ауер вперто трясло і, немов магнітом, тягнуло в пастку, встановлену на невідомій планеті. І сил вирватися з цього тяжіння у потужного, попри свій розмір, ауера не вистачало. 

А все ця невгамовна дівчина. Навіть Рада нібито відмовилася від своїх планів щодо її затримання після того, що вона влаштувала на кораблі рзіхтів. Ця відмова і привела до мене Акдрейса. 

– Сірейк, потрібно знайти дівчинку, – почав він, тільки-но зачинивши двері моєї каюти за своєю спиною.

– Твою ільмі хочеш сказати? – підтримав кесерійця, піднімаючись з крісла та розливаючи в склянки тягучу мірру. 

Акдрейс не став заперечувати, чудово розуміючи, про що я веду мову: ільмі – це лише його відповідальність. 

– Щось дивне коїться навколо неї. Вона постійно притягує неприємності. І Рада... Спочатку доставте для представлення, а тепер втекла – ну й добре? І мене стабільно віддаляють від неї: мергальди, яких нібито не було, а тепер цей наказ: доставте колишніх рабинь. Військовий флагман – пасажирський лайнер? Ти сам у це віриш? – викладав кесерієць свої припущення, вторячи моїм думкам. – Не здивуюся, якщо хтось зацікавлений послав за нею свій пошуковий загін. Тільки ти зараз маєш достатні повноваження, щоб спокійно покинути "Невразливий" і вирушити на її пошуки, – кивнув, погоджуючись. 

– Усе б нічого, але це твоя ільмі... – почав я суперечливо. 

Погоджуватися не хотілося. Дівчина дратувала мене, пробуджувала щось приховане всередині, давно втрачене.

– Я не проводив обряду, Сірейк. Дівчина вільна і щойно вона визначиться з вибором, я передам її. 

– Мені це нецікаво, – відрізав я. 

– А я тобі це й не пропоную! На тобі борг життя, я прошу повернути його! – і покинув каюту, несподівано голосно грюкнувши дверима.

І ось тепер я тут, по той бік червоточини, біля якої зв'язок із шатлом було втрачено. Я вже не вірив в успіх: зі звітів лікарів, я знав, земляни не зможуть прожити без води три цикли, а вона бовтається в космосі вже четвертий. Але й повернути назад, не переконавшись у її смерті не міг. 

На вході в атмосферу невідомої нефритової планети, корабель відчутно трухнуло. І хоча захист витримав удар, система навігації дала збій, автопілот відключився, і я перейшов на ручне керування. 

За мить від корабля відокремилася рятувальна капсула, залишаючи мене в пастці з єдиною думкою: весь цей час на кораблі ховався невідомий. 

"Ні, я точно знайду цю дівчину і тоді їй стане непереливки", – встигло промайнути в голові, перш ніж я знепритомнів.  

Далі згадувалась якась маячня: мене кудись тягли, били, щось запитували незнайомою мовою, знову били, різали, виривали шматки плоті, а потім підвісили на поталу диких звірів, залишивши відкритими рани, що сочилися кров'ю. 

Вибратися я не зміг навіть, виламавши собі суглоби на руках. Кров не зупинялася. Хоча всі сили йшли на регенерацію. Втім, та зараз лишень утримувала на межі, не даючи зіслизнути в темряву, подовжуючи цю нестерпну муку – очікування неминучої смерті. 

Я знав, що вже зовсім скоро вона прийде. Бачив її переддень у нескінченному кружлянні птахів над головою, у стомлених очах таких самих приречених звірів, що рвалися з ланцюгів – голодні, обдерті. Чув у шепоті тіней, що підкрадалися. Відчував її невблаганне наближення знесиленим тілом. Вдихав її солодкувато-нудотний запах, відчуваючи металевий присмак у роті. 

У який момент усе змінилося? Крики птахів дедалі голосніше вривалися в мою свідомість. Гарчання хижаків змінилося скигленням. Друга іпостась, про яку я не згадував вже довгі роки, раптом прокинувшись, заметушилася, завила загнано, не маючи можливості вибратися. 

Насилу роздер очі, що заплили кров'ю, розмитим поглядом намагаючись розгледіти те, що відбувається. 

Чорна фігурка ковзнула поруч із тварюками. А всередині мене сказилася така ж тварюка, скавчачи від безсилля. 

Мазнув поглядом по фігурці, намагаючись зосередиться. Але сконцентруватися не виходило. Навіть таке незначне зусилля завдавало нестерпного болю. 

Прикрив очі, насилу втримуючи свідомість на межі.

Чиїсь руки обхопили мої ноги, і звір всередині мене затих, затамувавши подих, прислухаючись, вбираючи всіма грудьми дурманний аромат аельрейсу. 

Послаблення мотузок і неминуче падіння. Мені щось запхали до рота м'якими холодними руками. Ковтнув, не пручаючись. 

Із зусиллям розплющив очі та наткнувся на карі, як яскраве каміння аленбара:

- Що ви тут робите?