Раді Вас бачити!

Наступні два дні, якщо, звісно, можна назвати днями наші зміни сну і неспання, пройшли до жаху нудно. Ну, що цікавого, крім прекрасних краєвидів, може бути в цьому космосі? Особливо, коли згадуєш про пересохлі від спраги губи, голод, що роздирає нутро, і сперте повітря, в якому поступово закінчується кисень? Кілька разів я заводила двигуни, щоб озирнутися в пошуках якоїсь зачучверілої планети, але поруч нічого придатного для життя, як на зло, не було.

"Ти здалася, клепка?" – нав'язливо запитував Кір, спопеляючи мене чорними вогнями своїх очей.

У голові сумбурно проносилась сотня-інша варіантів цього запитання: ось я третій день вирішую задачку, ось я не можу прийняти чергову позу в йозі, застрибнути на таку привабливу для мене висоту, ось я падаю ледве жива, не добігши марафон, ось ламаю руку і відмовляюся встати на ролики, лякаюсь, боячись повторення... – суворий погляд брата і моя різка відповідь:

"Не дочекаєшся! Не здамся!".

"То чому ти зараз здалася?" – запитав хтось всередині мене, звертаючись до тієї маленької дівчинки, для якої попросити допомоги означає визнати себе слабкою, гіршою за усіх, а здатися – програти.

– Не дочекаєшся! – вперто прошепотіла ледве рухомими губами – у роті пустеля, кров тілом вже не тече – в'язка, важка, вона ледве ворушиться моїм серцем, що барахлить, ледь стискаючись.

Заплющила очі, шепочучи собі:

"Зберися!"

Але сил немає.

Я шукала розв'язку цієї задачі з купою невідомих і не знаходила його, і зараз залишився тільки один варіант – надія на те, що мені пощастить. Знову.

Знесилені руки шарили у желе, натискаючи приховані кнопки, запускаючи пошук. Довгі хвилини очікування – я чи то втратила свідомість, чи то задрімала.

У напівдрімоту увірвався сигнал шатла.

Насилу розплющила очі, намагаючись зосередитись на картинці – маленька нефритова кулька в оточенні трьох інших – бузкового, сірого і білого, якісь символи – повна тарабарщина. Все одно нічого не зрозуміла – їхня ієрогліфічна писемність поки що мені не відома.

"Вищі, дідько! Дали б мені кілька уроків, я б зараз... Ну, Акдрейс, знайдеш – приб'ю. І тільки спробуй не забезпечити мене потрібними програмами, ільм нещасний".

Торкнулася пальцем кульки, позначаючи мету, вибудовуючи маршрут. Обрала одну з трьох запропонованих ліній – ця здається коротшою, хоча й помаранчева, а, за словами Нейра, це значить найнебезпечніша з трьох. Але де гарантія, що біла та сіра лінії доставлять на планету ще живу мене, а не мій труп?

Згадала про таїрянку, але думати про неї не хочеться.

І знову темрява.

Чергове пробудження.

Я у вогні, він спалив моє тіло, випалює душу.

Спекотно. Хіба має бути так спекотно?

Як же хочеться пити... Води б… Крапельку...

Удар підкинув моє тіло в кріслі, вибивши дихання. Різкий біль у грудях від ременя, що перетягнув.

Запахло гаром. Дим нав'язливо вдерся у свідомість, активуючи режим:

"Біжи!"

Але сил навіть пальцем поворухнути не залишилось.

Забуття. Рятівне, згубне, але таке близьке.

"Ти здалася, клепка?" – вибухнула порожнеча голосом брата.

"Ні", – суперечливо обурилося щось всередині мене.

"Тоді вставай і біжи!".

Угу. Легко сказати, я тут рукою поворухнути не можу.

"Бачиш мету – йди до неї. Не можеш іти – повзи. Не можеш повзти – ляж і помри, але в напрямку до мети", – нагадав голос.

"Мету не бачу, помирати не хочу, – брикнула відчайдушно. – Повзти доведеться", – зауважила, випадаючи з крісла.

Боляче. Хиткі ноги не тримають. Руки не слухаються. Погляд зачепився за щось неправильне, але думати про це не можу.

Не зараз, коли всі ресурси організму спрямовані на те, щоб зробити один єдиний рух.

Ніколи не думала, що кілька пересувань плазом це така нечувана праця.

Вивалилася з шатла, скотившись по відкритій платформі.

Знову щось не так.

Падіння різко сповільнилося чимось твердим. Світ вибухнув болем.

Темрява.

Щось мокре капнуло на обличчя, мимоволі злизала пересохлим язиком.

Вода?

Здивовано розплющила очі: наді мною синьо-червоне листя дивного дерева. І краплі. Краплі якоїсь солодкуватої рідини. Сік?

Здійняла руку і потягнулася до найближчого листа, насилу вхопившись за нього. Рвати не хочеться, але те, що я намагаюся зробити, теж неправильно. Тож:

"Пробач!" – зірвалося з вуст пошепки, коли я смикнула за лист, намагаючись не відірвати, але все ж таки злякалася так необхідних мені крапель.

"Дурепа, а якщо це отрута?" – запізніло прокинулася в голові розсудливість.

Відмахнулася безтурботно: два рази не вмирати! Злизала такі бажані й смачні краплі з обличчя й долоньок. Запізно прошепотіла:

"Дякую".

І знову темрява.

Краплі на обличчі, відчуття бризок із пульверизатора. Я навіть присіла від несподіванки. Дивовижно.

Здалося, що мене хтось розбудив. Задрала голову вгору, намагаючись відшукати в синьо-червоному листі незнайому істоту, але нікого не побачила. Натомість отримала черговий дощик чудових крапель і знову шепочу вдячне "дякую".

Усміхнулася. Я жива!!!

Мені знову невимовно пощастило.

Тільки сил встати на ноги поки що не вистачає, але це не проблема.

Гул нечутних голосів. Не усвідомлюючи, переповзла за стовбур могутнього велетня, сховалася в ущелину, що відкрилася під його корінням.

Три незнайомці й… Даїра?!

А ось це вже проблема.

***

Спочатку, за аналогією із Землею, я прийняла цю компашку за місцевих рятувальників і, якби мої ноги рухалися, радісно кинулася б їм назустріч. Але ноги рухатися не хотіли, а повзти не було ані сил, ані бажання, тому я гарячково намагалася вигадати, як подати сигнал.

Люди-нелюди наближалися. І чим більше підходили, тим яскравіше перед моїми очима метушилися яскраві помаранчево-червоні сполохи.

Прислухавшись до розмови, зрозуміла, що мова мені незнайома. Чоловіки – високі, кремезні, схожі на звичних шафоподібних охоронців, рухалися з грацією природжених бійців і зовсім не були схожі на рятувальників. Одягнені вони були по-різному – куртки, темні штани зі значною кількістю кишень, високі чоботи зі шнурівкою на товстій підошві та незнайома зброя, що висіла напереваги на кшталт автоматів, підкреслювали їхній статус – найманці. Небезпечні та озброєні.

Емоції Даїри – передчуття і радість, теж вселяли занепокоєння. А коли вони, після того, як забралися на шатл, змінилися на тривогу і розчарування, машинально простягнула руку та дістала з-за пояса на спині свій трикутник й іртсан.

Добре, що крісла на шатлі ергономічні і приймають форму того, хто сідає в них, а інакше кілька синців на попереку на додачу до тих, що вже є, були б мені забезпечені. Зате така передбачливість не залишила мене беззбройною. Розклавши під рукою це багатство, відчула себе впевненіше: виграю – навряд чи, але нерви попсую.

Зрозуміти б ще, про що вони кричать, стоячи перед моїм шатлом. Тільки зараз звернувши увагу на шатл, помітила чорні від кіптяви плями на сріблястому боці, слід від носа, що пропоров землю, і вибоїну на лівому борту. Посадка була спекотною, а привласнене мною диво іноземної технічної думки потребувало щонайменше ремонту, якщо не утилізації.

Губи стиснулися від розчарування. Полетіти з планети і знайти Нейра чи Акдрейса буде не так-то просто.

"От і нехай вони мене шукають", – ображено-розчаровано подумала я. І тут же подумки розсміялася: потрібна я їм, хіба що як особливо цінна особина для розмноження.

Хоча ні, Нейру я потрібна для возз'єднання з грі, та й Ері потрібна улюблена господиня.

Тим часом компашка вирішила мене пошукати. Один навіть підійшов до дерева, за яким я ховалася, і надовго завис, вивчаючи сліди.

Я ж, затамувавши подих, роздивлялася новенький вид незнайомих нелюдів. Цей нелюд був дуже схожий на звичайного чоловіка, тільки якогось колекційного чи що. Неприродно гарний – темно-вишневе волосся кучерями розсипане по плечах, брови біля скронь підняті вгору, повні губи, широкі вилиці, прямий римський ніс. Високий зріст. Широкі плечі. Вузькі стегна. Сильні руки з тонкими пальцями, впевнено тримали зброю. Ноги довгі, прямі, таким будь-яка модель позаздрить. Все окремо дуже правильне, аристократичне, що підтверджувало роки селекції. Але у поєднанні його картинне обличчя було схоже на застиглу маску чи скульптуру грецького Аполлона.

Один із супутників гукнув його, відволікаючи від дерева. Спалахнула палка суперечка, на Даїру посипалися звинувачувальні промови, а за ними й удар, такої сили, що дівчина відлетіла на пару метрів. Після чого один із трійці вхопив Даїру за волосся і, не звертаючи на її супротив жодної уваги, потягнув за собою в тому напрямку, звідки вони прийшли.

Деякий час я вичікувала. Лежала під корінням на сирій землі й медитувала, намагаючись хоч якось відволіктися від відчуття нестерпного голоду та спраги, а разом з цим і прийняти чергове рішення: залишитися, пошукати інших гуманоїдів або подивитися, куди потягли Даїру.

Вибиралася зі свого тимчасового прихистку, досадуючи на те, що залізти завжди простіше, ніж вилізти. Перейшовши з повзання пластом до повзання накарячках, спробувала піднятися на ноги. І мені це вдалося! Акуратно, тримаючись за стовбур, синьолистого велетня, я топтала інопланетну землю, вбираючи всіма грудьми незнайоме чисте повітря.

За листям проглядав краєчок лаймового неба з нефритовими хмарами на ньому. Попри сюрреалізм картинки, світ огортав безтурботним спокоєм і заворожував своєю чарівною красою, даруючи ті ж чудові відчуття, що й дикі первозданні ліси на Землі.

Обхопила стовбур дерева, притискаючись щокою до шорсткої кори, у символічних обіймах, вбираючи цю гармонію і тепло. Я так робила й удома, всі тривоги й неприємності забираючи в ліс і виплакуючи їх у могутніх обіймах величезного дуба.

– Спасибі, – подякувала я дереву, яке подарувало мені затишок і тепло на іншому кінці Галактики і на хвилинку відсунуло всепоглинальну самотність. – Дякую, що поділився своїми чудовими краплями, вони в тебе як жива вода в наших казках. Якби не ти, я б ... – договорити не дав живіт, загарчавши ображено, і я посміхнулася, відважуючи ввічливий уклін: – Не знаю, ваша шляхетність, чи маю я право просити вас про поблажливість, але мені неодмінно потрібно ще хоча б кілька крапельок вашого чудового нектару, яким ви так щедро поділилися зі мною.

Для мене любительки казок уявити дерево могутнім живим велетнем, готовим схопити і покарати недбайливого мандрівника, було не складно. Тому, ледве пригамувавши уяву, розсміялася над своїм дурним жартом. За що й поплатилася, отримавши нову неабияку порцію крапель.

Притиснулась до стовбура сильніше і, докоряючи собі за нахабство з одного боку і нагадуючи, що нахабство друге щастя, з іншого, додала ніяковіючи:

– Шкода, про запас взяти не вийде. Ходити із запасом живої води завжди приємніше.

Листя наді мною зашаруділо, і я, задерши голову вгору, з подивом стежила за тим, як на мене плавно опускається маленька жовто-біла квітка.

– Дякую, – вклонилася, спіймавши несподіваний подарунок. – Якщо я можу чимось допомогти... – і осіклася, розуміючи, що хтось сильно захопився казками.

Листя зашурхотіло мені у відповідь, посилюючи відчуття нереальності того, що відбувається.

– Щасливо залишатися тобі, інопланетне диво!

"Сама ти, інопланетне диво".

Я ледь не підстрибнула, почувши грізний чоловічий голос у голові, от тільки з деревами мені розмовляти не вистачало!

"А я не дерево, я – Грі".

"Грі? – перепитала здивовано, – Це ті, з яких вирощували грі'ятів? Нейр, казав, що залишилося лише кілька зерняток, а звідки вони ніхто не знає", – зачастила я схвильовано.

"І добре, що ніхто не знає. Інакше б нас вже не було".

"Спасибі, за надану честь, розділити з тобою це знання", – прошепотіла ошелешено, усвідомлюючи, що таке знання не повідомляють стороннім, тільки смертникам.

І за що мені така честь?

"Я довіряю тобі. У тебе чисті думки", – відповів грі на запитання, що промайнуло в моїй голові.

"Нерозумно так довіряти стороннім. Я б хотіла присягнути, що нікому не скажу, але гадаю, що колись мені доведеться поділитися цією таємницею", – похитала головою, засмучуючись відповідальністю, що так несподівано додалась до моїх проблем.

Мені здалося чи він розсміявся у відповідь?

"Іди, дитя далеких зірок. Я пам'ятатиму про твоє зобов'язання".

Ну ось, а це він до чого сказав? Ні, звісно, врятувавши моє життя, він може розраховувати на мою подяку... І непросто може, він вже на неї розраховує, дійшло до мене із запізненням.

"Одна пелюстка, інопланетне диво, може повернути до життя, але будь обережна в застосуванні. Зважуй, кого рятуєш", – видало мені інструкцію дерево.

Я міцніше стиснула квітку в руці. Хіба таке можливо? Певно в моїй голові після добрячого струсу, щось встало не так і одна клепка закотилася. Та сама, що включає раціональність та виключає казковість.

"Дякую" – машинально відповіла, збираючи думки, які перебували в роздраї.

"Іди вже".

Одна з гілок опустилася і відчутно, але м'яко, підштовхнула мене в спину. За інерцією зробила кілька кроків, обернулася, жартома, зробила новий уклін, помахала рукою, і з легким серцем вирушила на пошуки їжі та води.

Ось завжди любила рослини і тварин більше за людей. І не дарма!

***

Відчуття ейфорії та безмежного щастя розділеної самотності, відпускало поступово в міру віддалення від дерева Грі. І чим далі я була, тим більше насторожувалася.

Питання моєї надмірної емоційності стало особливо цікавим, відсунувши інші на задвірки свідомості. Ні, я все можу зрозуміти. І те, що я наївна, мрійлива дурепа, яка вірить у казки і чудеса – це, скоріш, факт, аніж припущення. Але ось ця ейфорія, наче сьорбнула ковток бульбашкового шампанського, яке в мить сп'янило мене…

Осяяння прийшло раптово.

"Еврика!" – хотілося вигукнути як той Архімед, що зробив відкриття під час купання і побіг міряти, скільки він відер рідини витіснив своїм зануренням.

Мені теж хотілося побігти й перевірити, а краще розробити й протестувати систему захисту, бо моя підвищена емоційність виявилася спричиненою зовнішніми чинниками. Отримавши можливість вловлювати емоції інших істот, мій мозок не вигадав нічого кращого, як розробити своєрідну систему компенсації та посилення цього емоційного шуму. Недаремно ж він від народження навчався реагувати на посмішку посмішкою, а на загрозу нападом? І як тепер мені розібратися в цій канителі? Фіксувати кожну емоцію й усвідомлено реагувати на неї? Так, я збожеволію, навіть якщо поблизу мене буде тільки один гуманоїд. Що вже казати про кількох? Ходитиму дурепою і мовчатиму, намагаючись якнайшвидше збагнути, яку ж емоцію нарешті видати.

Контроль, знову контроль. Мало мені було стежити за кожним словом, жестом, рухом. Тепер ще й за емоціями з мімікою стеж. Не ставати ж замороженим бовдуром, як Льодинка? Хоч би навчиться не одразу нападати, відчувши загрозу або впадати в захват, а то агукнуться мені потім і відчуття калюжки під ногами, тіла, що зрадило, і всі інші приємності любовних романів.

Фиркнула, радіючи, що до такого мені ще далеко. Одногрупники взагалі після кількох спроб спокусити та розбестити вважали мене фригідною (ну, не подобаються мені дотики сторонніх!) і навіть прозвали Сніговою Королевою. Снігова Королева і Льодинка – нова пара сезону, смішно...

Відігнала картинку казкового балу, що майнула перед очима.

Нагадала собі, що потрібно бути дорослою і серйозною, тим паче одна посеред лісу в сутінках, що наближаються. Біле сонце рідко визирало з-за хмар та повільно підкрадалося до краю синьо-багряних гір, які виднілися вдалині.

Зупинилася, переводячи подих. Заплющила очі, вбираючи красу цієї дивовижної планети. Шкода, я не художник, а то б малювала й малювала.

Під ногою щось хлюпнуло. Кривава непомічена мною невеличка ягідка вихлюпнула свій сік, розчавлена моїм безжальним черевиком. Стало сумно і шкода, що немає якоїсь стежки, і я не можу оминути цю красу, не пошкодивши.

Нахилилася, зірвати таку саму ягідку. Як там правильно? Спочатку перевірити реакцію на шкірі, потім спробувати на язик, потім з'їсти невеличкий шматочок і, можливо, доживеш до ранку. Якщо, звісно, це не бліда поганка, яку з'їв, а через день-два симптоми і ти тю-тю. Ризикувати не стала, капнула трохи соку на зап'ястя і пішла з галявини, подумки вибачаючись за потоптані кущики.

Перечепилися через коріння, що стирчало з землі, і знесилено впала. Відчуття безвиході накрило з головою: їсти в лісі нічого не можна, води в мене немає, потрібно шукати людиноподібних, а робити цього зовсім не хочеться – недобрі вони тут якісь.

Так і сиділа, сумно потираючи забитий лікоть, відтираючи його від налиплого бруду, нарікаючи, що одежинка в мене одна, та й тієї надовго з такими пригодами не вистачить.

Погляд зачепився за залишену ліктем ямку, в яку повільно сочилася вода. Струхнула головою, тільки тепер усвідомивши, що і сідниці в мене тепер мокрі. Намочила палець, облизала – дійсно вода, чиста, солодка, неймовірно смачна.

Поглибила ямку, так щоб у неї могло опуститися дві долоньки. Почекала, поки набереться достатньо води. Зітхнула, шкодуючи, що немає знезаражувальних таблеток. Але й виходу особливо не було. Без води, навіть на пелюстках мене надовго не вистачить. Ех, була, не була! Зробила перший ковток, за ним другий, третій...

Напилася, і жити стало простіше, а проблем на третину менше. Це я, звісно, перебільшую. Чи применшую? Дивлячись, як подивитися. Але все одно жити, не знемагаючи від спраги, набагато легше.

Подумавши трохи, хотіла зробити щось на кшталт чашки-пляшки, але поруч нічого, крім дерев, не було, а деревина, якщо її не просмолити, воду не тримає. Залишається тільки сподіватися, що це не остання калюжка на моєму шляху.

Пару годин, що залишилися до темряви, крокувала досить бадьоро й упевнено, уважно придивляючись до трави під ногами і до лісу, що оточував мене. У якийсь момент виявила кілька грибів дивно схожих на рижики, про що свідчив навіть зеленуватий сік на зрізі. Пройти повз не змогла, зібрала піддавшись пориву. Мазнувши соком по правому зап'ястку, помітила, що на лівому сік ягоди викликав почервоніння і припухлість.

На ночівлю розмістилася біля коріння велетня, листям і корою схожого на Грі. Підійшовши, погладила стовбур, вголос просячи вибачити за занепокоєння. З'їла невеликий шматочок рудого рижика і, заплющивши очі, миттєво занурилася в сон. Тривожний, розбуркуючий.

– Що відбувається, Іні-Геріт?

Незнайомий чоловік, дуже схожий на батька, ввалився в кімнату, де за круглим білим столом сиділо декілька людей.

– Ти ж знаєш ситуацію, Ані-Сетус.

Треба ж навіть ім'я схоже. Здивовано зітхнула, пригадавши, як важко було жити Катерині Сетусівні, мимохідь придивляючись до схожого на батька чоловіка – високі вилиці, трохи повні губи, мужнє підборіддя, римський ніс, що дістався в спадок Кіру, якби не очі – зелені, смарагдові, що світилися якимось неприродним вогнем, і довгі синювато-чорні кучері, то я б сказала, що навіть дуже схожий. Молодший, м'якший, без цих суворо стиснутих губ і зморшок на лобі, але вилита копія. Навіть Кір менше схожий.

– Ми вимираємо, чистокровних саяне не народжувалося вже кілька століть. Загроза з боку краагів зросла в кілька разів – не сьогодні-завтра вони захоплять галактику.

– І що ти пропонуєш, Верховний? – без жодного пієтету поцікавився Ані-Сетус.

– Ми повинні піти, – відповів замість Верховного чоловік, що сидів поруч. Його довге чорне волосся було заплетене в косу, виставивши на обличчя кілька прямих пасм.

Вони взагалі всі були чорнявими і з таким самим римським носом, що починався біля чола. Очі неприродно яскраві, різних кольорів і відтінків: фіолетові, помаранчево-бурштинові, блакитні й аквамаринові і навіть жовті, як Сонце.

– Так, Тере-Мун правий, ми повинні піти. Ми вибрали три планети, з яких розпочнеться відродження саяне, – кивнув на запитальний погляд Ані-Сетуса Іні-Геріт.

– Але ми не можемо залишити створені нами раси самостійно протистояти краагам, – заперечив клон батька. – Вони не пристосовані до війни.

– Якщо ми залишимося, ми загинемо в цій боротьбі. Нас і так залишилося мізерно мало!

– А вони загинуть без нас. Ми прирікаємо на загибель мільярди розумних!

– Ти точно помітив, Ані-Сетус, – їх мільярди, а нас усього кілька тисяч. У нас немає виходу, – якось втомлено відповів на заперечення батьківського клона Іні-Геріт. – І припини сперечатися, рішення вже ухвалене всіма присутніми, твої заперечення нічого не змінять.

Ані-Сетус промовчав, займаючи місце поряд з Тере-Муном.

– Отже, ми вибрали три планети різних зоряних систем. Одна в цій Галактиці – наша споконвічна батьківщина і дві в Галактиках Чумацький шлях і Сомбреро. Обидві планети близькі до Саяни за параметрами. На Террі існує напіврозумне життя, на Іалу життя тільки почало зароджуватися. Враховуючи побажання саяне, ми склали попередні списки тих, хто полетить колонізувати планети. На Саяні нас залишиться триста вісімдесят чотири – переважно науковці-генетики, які працюють у галузі репродуктології та їхні підопічні. Ти очолиш колонізацію Терри, Нефер-Хепер буде твоїм заступником.

Картинка стрімко закрутилася, змінившись іншою – могутні дерева дивилися, як планету покидають їхні діти, поступово перетворюючись на маленькі цяточки й розчиняючись у західному небі. Серце стискалося від туги й болю втрати. Уперше за всі тисячоліття існування могутнім велетням хотілося ридати від безвиході.