Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

До тями прийшла, почувши гучні крики. Мова була незнайомою. Зосередитись на розмові заважав нестерпний біль, що, здавалось, народжувався в кожній клітинці мого тіла. 

Мені б поворушитися, підібрати більш зручне положення. Але як це зробити не привертаючи уваги змієволосого доктора? 

Непомітно ворухнула пальцем на руці і ледь втрималась від стогону. Проте все ж чимось видала, тому що доктор наблизився, втупився чіпким поглядом в моє обличчя. Торкнувся дейча на руці і на мене наче кам'яна брила звалилася, роздавила, розплющуючи на підлозі.

Очі закотилися і я знов втратила свідомості, але не зникла в темряві, залишилась кружляти невидимою кулькою. 

На шатлі ми з доктором вже були не самі, персонажів значно побільшало. 

– Ти обіцяв мені самку і покруча, – гарчав на лікаря дивний суб'єкт – неймовірне поєднання ящірки, птаха і людини – тикаючи у Квіфрея пальцем.

– Буде тобі покруч, а самок у тебе і так достатньо.

– Умови змінюються. Ця теж залишиться мені.

– Ні, – заперечив змієволосий. – Ніхто з вас до неї не доторкнеться. Вона моя!

– На цьому кораблі все моє! – відрізав птахоящір, хапаючи мого викрадача за грудки і притягаючи до себе. – У камери їх. Її до решти, цього окремо.

– Але...

– Ти ще не зрозумів, доктору? Ти тут ніхто. Така ж гризга, як і усі інші, – жбурнув, обтрушуючи руки.

І пішов, залишаючи нас з доктором в компанії ще кількох птахоящерів. 

Не втримала зловтішну посмішку, побачивши ошелешений вираз обличчя змієволосого. Ніколи не вірила в карму, а тут карма в дії – одразу і бумерангом. От тільки мені яка з цього користь?

Мене як мішок з картоплею, закинули на плече. Застогнала, на мить повертаючись у тіло. І ледь втрималась, щоб не зануритись у темряву. Не можна. Не зараз. Треба все оглянути,  запам'ятати шлях, переходи. Все, що може бути використано для втечі. 

Двері відчиняються автоматично і ми опинилися в темному секторі, що спалахнуло яскравим світлом, висвітлюючи  ґратчасті клітки-камери вздовж стін.

На голу підлогу моє тіло відпустили напрочуд дбайливо, вклали на спину. 

– Що ти там завис, Гримзе?

Птахоящір, що ніс мене, підсунув щось під голову, накрив темною тканиною.

– Гримз, ти ж знаєш, товар псувати не можна, – нагадав другий птахоящір, дивуючи мене. 

Тобто те, як він жбурнув на підлогу доктора, так що той вдарився потилицею об кут так, що тепер під ним темніла пляма, та відважив пару стусанів, це не псувати? 

Не відповідаючи, ящіроптах, що приніс мене, вийшов з клітки, ретельно зачинив двері, старанно відводячи погляд від мого тіла. Тільки закоханого птахоящіра мені не вистачає. Хоча... 

В тіло я повернулася миттєво. Тхнуло сечею, давно немитими тілами, розкладанням. Мене б вивернуло, але зараз не на часі. 

– Де я? Хто ви? – Отямилась і одразу ж засипала питаннями, кліпаючи очима та відіграючи  роль маленької наляканої дівчинки. 

На очі навернулися сльози й тонкими цівками потекли по щоках. Мені завжди було легко плакати: варто було подумати про голодне цуценя, затуркану дитину і всі сльози текли самі по собі, не перестаючи. Брати та Інга завжди кепкували над моєю чутливістю. І згодом я навчилась стримуватися і не плакати навіть тоді, коли був привід. Тільки так, маніпулюючи, я цю здатність ще ніколи не використовували.

Той, до якого зверталися Гримз, дивився заклопотано. Бузкові очі огортали теплом, зігріваючи, підтримуючи. 

Другий лише хмикнув, в очах презирство, очікування і щось ще… так дивляться хлопчаки, задумавши каверзу-знущання з чергового слабкого кошеняти. Похитнувся, стримуючи рух у мій бік, пика розплилася в обіцяльній гримасі, в очах читалося епічне: "Ти в пеклі, крихітко", і я відвела погляд, знову залишаючи тіло, цього разу нібито від страху. 

Пролетіла трохи новою темницею, прислухаючись, оглядаючись, але нічого цікавого не помітила. Зате хтось наполегливо смикав моє тлінне тіло, довелося повертатися. 

Чиїсь пальці торкалися тіла. Чужі, незнайомі. Найнеприємніше відчуття. Перехопила нахабну кінцівку, втупилася в чорні, як ніч, очі. 

Птахоящери пригасили світло, і тепер сутінки приміщення лякали своїми тінями, не даючи змоги розгледіти співрозмовника.

– Не варто! – попередила я, відкинувши спійману кінцівку. 

Дівчина подивилась на мене ображено, трохи зацьковано. 

– Я тільки допомогти хотіла.

Знизала плечима, піднімаючись на ліктях. Під боком щось боляче надавило, наче камінь встромився. Іртсан? Застигла, перечікуючи, доки біль хоч трохи стихне. Ворушитися не стала, не хотілось, щоб хтось помітив, що в мене є зброя. 

– І все одно мене краще не торкатися. Я цього не люблю, – закашлялася, пересохле горло заважало говорити. – Ти знаєш, де ми?

– У рзіхтів, – відповіла одна з дівчат, підходячи до мене, простягла бляшанку з якоюсь темною рідиною. 

Прийняла з вдячністю, але пити не стала, принюхалась і, відчувши лише запах затхлої води, зробила обережний маленький ковток.

– Ті ще покидьки – работорговці. 

– Ти та, що втекла на Гарку? 

Стулила очі, розмірковуючи, і кивнула, сподіваючись дізнатися більше. 

– Впіймали? – цікавиться та, що запропонувала воду.

– Викрали. Знову...

– Ти теж таїрянка? 

– Ні, я з іншої галактики. 

– Із Землі? – раптом запитала одна з тих, що сиділи осторонь від інших. 

Придивившись уважніше, наскільки дозволяло освітлення, розгледіла п'ятьох дівчат, що сиділи вздовж стіни, і ще одна лежала в них біля ніг.

– Ви чули про Землю?

– Чули. І якщо ти з Землі, то це добре, – втішила мене дівчина, – ваша раса рідкісна і дуже цінна. Жодна дівчина не затрималася надовго. Швидко продають і дорожче, ніж звичайних рабинь. Тому бережуть... 

Від її слів легше не стало. 

Що ж, Катько, напридумувала собі рабовласників – отримай, розпишись. І чим тобі погано було на крейсері? Десь усередині прокинулася гаденька я, яка поспіхом зауважила, що треба було себе рятувати, а не когось іншого. Могла ж разом із малям утекти, а не кидатися на змієволосого. Похитала головою, змушуючи замовкнути гаденьку. От же вміє підкрастися в найневідповідніший момент. 

Нічим більше не цікавлячись, дівчата розбрелися по кутках, вмостилися та затихли. 

Цікаво, вони за расами розділилися чи за привілеями? 

Заплющила очі, намагаючись заспокоїтися і пізнати дзен, шукаючи вихід. Він є, я точно знаю, що є. Іноді не зовсім такий, як хотілося б, але точно є. У будь-якій ситуації. 

Намацала рукою те, що боляче встромилося в бік. На дотик – іртсан. Такий же гладенький, і так же зручно вкладається в руку. Невже пощастило? Подарунок синьоокого мені зараз не завадить. З ним же я точно виберусь. Хоч як і попри все. Тільки шатл вкрасти без допомоги Нейра навряд чи вдасться. 

Поступово очі звикли, і я помітила те, що раніше в очі не впадало. Всі дівчата були схожі на землянок, нереально красивих землянок. Чомусь цей факт налякав і навіть насторожив. 

Десь ліворуч почулася метушня. 

– Гей, ти тут, дитино? – отямився Квіфрей. 

Промовчала, не поспішаючи відповідати, розмірковуючи потрібно мені це чи ні. 

– Я не хотів, щоб так сталося, але моя раса... Нас залишилося лише пару десятків тисяч, а тих, хто може ще мати дітей, навряд чи набереться кілька сотень, і то всі чоловіки. Жодного шансу на виживання раси, поки на мій дейч не потрапили дані про тебе, – дуже вчасно почав свої одкровення змієволосий. – А потім усе закрутилося. Думав, перевірю сумісність і все. Якщо виявиться, що ти підходиш, то мій син тебе зачарує, і я, нарешті, дочекаюсь онуків, – покаявся засмучено. – Та й яйцеклітин в тебе багато, я б взяв лише парочку. І тобі б нічого не сталося.

Промовчала, бо один звук, і я б зірвалася і ніяке "дорахуй до десяти" не допомогло б. Мало того, що його синок мене мав зачарувати. Певно, у цьому йому б допомогли такі ж милі змійки, як у татка. Так він ще й покаятися вирішив, прощення виканючити.

– Навіщо ви це все мені розповідаєте, доктору? – поцікавилася спокійно, нарешті поборовши злість і образу. – Покаятися вирішили? – зірвалося глузливе. Ні, я явно перебільшила свої можливості з приборкання емоцій. – Так це не до мене. Це до Бога, Творця, Всесвіту чи кому ви там молитеся?

– Та я ж хотів як краще для тебе. Мій син тебе б любив, як і решта чоловіків, ти б у нас ні в чому не мала потреби, – палко запевнив мене Квіфрей у своїй шляхетності. 

– А за це тільки й роби, що народжуй без зупину, воскрешай расу, – розсміялася, оцінивши який шанс на щасливе життя згаяла.

– Це менше зло. Думаєш, ти своєму кесерійцю для іншого потрібна? Теж змусить народжувати. Тільки ось народиш, а за пару років здохнеш, вже нікому не потрібна, випалена вщент їхньою зіркою. Одна пуста оболонка залишиться.

Капловух? Обдурив? Невже я знов довірилась не тому? 

– Не буває меншого зла, доктору. Зло завжди зло. Хоч більше, хоч менше, – вирішила пофілософствувати я, аби не показати, як зачепили мене слова про кесерійця, породили образу, підточили довіру до одного з небагатьох, кому довіряла в цій частині Всесвіту. 

Відгомін болю в душі змусив згадати дану в дитинстві обіцянку – ніколи не вірити чужим словам. Видихнула вже спокійно, відпускаючи – розберуся. Ось виберуся з цього кошмару і з усім та всіма розберуся.

Підтягла під себе іртсан, непомітно сховала руку з ним у кишеню. 

Подальшу розмову обірвав несподіваний лязкіт дверей. Спалахнуло світло. Стривожено затихли дівчата, затамувавши подих у спробах стати максимально непомітними. 

У клітці й так стояла тиша – жодних перешіптувань, тихих розмов, а тепер... Повітря в камері наелектризувалося, як перед грозою, тиша згустилася й набула цілком помітних обрисів. Обрисів, з яких безліччю голосів дзвеніло панічне та відчайдушне: "Тільки не мене!". 

Лише один голос виділявся з цієї какофонії, озлоблений, запеклий, транслюючи нескінченну безліч варіантів смерті цих птахоящерів. Здійняла голову і зіткнулася із зеленими очима: біль, жаль, співчуття, презирство, безсилля і все це в одному миттєвому погляді, але ось чого там не було, так це страху. Страху, яким фонили дівчата, що оточували ту, що поділилася зі мною водою. 

Що там говорилося на тренінгу про поведінку заручників? Секундна затримка і пам'ять послужливо відтворила  пам'ятку-папірець: "якщо тебе захопили терористи, не плач, не кричи, не чини опір, демонструй покірність, запитуй дозволу і головне – заощаджуй сили і не втрачай себе". 

Спробуємо.

– Цраб, відведи п'ятьох самок нашим гостям, – наказав головний птахоящір одному зі своїх посіпак, і той, гиденько посміхаючись, зробив крок до мене. – Ні, її не чіпати. Вона йде зі мною, – різкий окрик і птахоящір майже відстрибнув від мене, ображено розвернувся і пішов до інших дівчат. 

Я так само сиділа, зачаївшись, не піднімаючи очей, намагаючись краєм ока вловити рухи, і всім своїм виглядом показати, як мені страшно. Ось тільки іртсан, що я стискала в руці, раз у раз норовить спалахнути вогнем, підкоряючись моїм думкам. 

“Не зараз! Не час. Чекаємо”,  – віддала  наказ сама собі, відчуваючи, як групується і напружується кожен м'яз тіла, в очікуванні команди.

– Не чіпай її! Вона ільмі кесерійця, – поінформував раптом ватажка доктор, а його слова забарвилися криваво-червоним. 

"Прислужився, змієволосий", – посміхнулась подумки, і зщулилась від страху про людські очі. 

"Не дочекаєтеся", – замиготіла божевільна думка, продиктована гордістю, і тіло рвучко зреагувало, групуючись до кидка. Силою волі стримала порив. 

Усе-таки терпіння не мій коник, не даремно ж мама завжди твердила, що потрібно спочатку думати, а потім робити. Слухаємо маму!

– Тим краще, тим краще, – хижа глузлива посмішка знущально ковзнула по пташиному лисому обличчю. 

Рука з довгими кігтями зірвала мене з підлоги, поставила поруч із собою. Вторгнення в мою зону комфорту я, як зазвичай, перенесла важко, ледве придушивши бажання вирватися, викрутитися, вдарити – обіймашки зі сторонніми – не моє. 

Але зараз я не Катька, зараз я на сцені життя зображую перелякану, слабку ляльку і від того, як я відіграю цю роль, залежить моє життя. 

– Якась ти потворна для ільмі. Плоска. Горбата, – ділився образливими прикметниками птахоящір, крутячи мене у своїх руках. 

А я раділа: згодна бути потворою, аби тільки ти, найпрекрасніший, оминув мене своєю увагою.

– Як думаєш, сильно ти потрібна своєму ільму? Скільки він відвалить за проєкцію з твоєю участю? 

Будь-який біль, страх і цей гад буде упиватися моїми стражданнями, радіти та насолоджуватися ними. Ні, такої можливості я тобі не подарую! Холодна байдужість та індиферентність ось що ти від мене побачиш. І слабкість, я така слабка, млява, від страху навіть ноги не тримають, трохи обвисаю я на противному птахоящіру. 

– Ні, не можна її чіпати. Вона надто цінна, ви її зіпсуєте... – ніс чергову свою рятівну маячню доктор, топлячи мене все більше і більше в цьому бруді. 

Ніколи ще жодна жива істота не виводила мене настільки, щоб я хотіла вбити. Цих же хотіла. І не просто вбити, а прихлопнути як муху. 

"Та заткнись вже ти!" – визвірилася подумки.

Доктор замовк. Прямо на фразі про мою нечувану цінність, видихнув здивовано-перелякано і більше не вимовив жодного слова, тільки відкривав і закривав рота. 

Вибір. Усе наше життя визначає вибір. Іноді ми втрачаємо нескінченну кількість днів, годин, хвилин, щоб визначиться з вибором, а іноді ми навіть не встигаємо задуматися про нього, про саму можливість такого вибору. 

У моїй голові ще звучали слова пам'ятки: "Пам'ятай, що порятунок потопельників – справа рук самих потопельників. Слідкуй, спостерігай, прораховуй, втирайся в довіру і тікай за першої ж нагоди". А інша частина мене вже розуміла, що все це зробити не зможе. 

Досить було відірвати погляд від підлоги за наказом пазуристих кінцівок, що вчепилися в моє підборіддя:

– Подобається, – шепотів мені просто у вухо птахоящір, змушуючи дивитися на те, як двоє його поплічників, погрожуючи, вибирали жінок. 

Висмикували, штовхали, били, відпускаючи повні хтивості жарти, сенсу яких я не розуміла, але він читався в жестах і переляку приречених. Один із них задер на дівчині спідниці, оголюючи сідниці, відвісив гучний ляпас.

 – Покажи дівчинці, що на неї чекає, Цраб. Покажи їй, як потрібно працювати, щоб заслужити подяку. А ти, самка, дивись і запам'ятовуй, усе це я зроблю з тобою, якщо....

Його "якщо" обірвалося, а моє нетерпляче очікування закінчилося легким випадом у вдалу позицію. Якщо пірнути…

Як ти міг зробити таку помилку птахоящір? Невже ніхто не вчив, що супротивників не можна недооцінювати? Хоча який же з мене противник? Я всього лише самка.  

– Обов'язково буду! 

Іртсан у моїй руці спалахнув зеленим полум'ям. Я пірнула, розвернулася, і не представлений господар і пан впав до моїх ніг, вихлюпуючи темну кров із рани на шиї. 

Відвернулася, намагаючись забути порожній погляд уже мертвих очей. 

Не час. Не місце. Усе буде потім. А поки що, вимкнувши всі почуття й думки, я дію так, як навчив тато, – стрімко, обачливо й несподівано. Кожен рух вивірений роками тренувань, хоча меча в руках я не тримала ніколи, тільки кинджали. От би мені один із них і я... 

Несподівано іртсан трансформується, вкорочуючи зелене полум'я, машинально закінчую думку, запускаючи його в спину птахоящіра, що мав мене навчити покірності та забувся у чуттєвому задоволенні. 

Так, не благородно, але я і не супергерой, а зараз тільки один вибір або я, або вони.

З останнім раптово допомогли інші полонянки. Варто було йому відвернутися і подивитися на своїх, а дівчатам зрозуміти, що він залишився один і самець не встояв від ударів дівчат. Обшукала тіло, що лежало біля ніг, у пошуках зброї, доки інші ще зганяли злість на птахоящіру, який вже не подавав ознак життя. Дивитися на самця перетвореного мною ж на труп страшно. Якби був вибір... 

Стоп. Забула про жаль. Вибір був стати його жертвою. І він би мене не пошкодував, тож про що мова?

У полі зору з'являється мій іртсан. Здійняла очі, розглядаючи того, хто повернув мені зброю.  Знов вона – таїрянка, якщо я правильно зрозуміла... 

– Дякую, – бурмоче вона, тримаючи в іншій руці трикутник, схожий на той, що був у доктора.

– Будь ласка, – відповіла, ніяковіючи. Засунула іртсан за пояс штанів, ховаючи під сорочкою. Піднялася, озброївшись точно таким самим трикутником. – Знаєш, як стріляти? 

– Ця кнопка, – показала на непомітне заглиблення таїрянка.

Кивнула, хоча зрозуміти, як саме діє ця зброя, поки що не можу. Ай, гаразд, розберуся в процесі використання. 

– Закінчуйте. – наказала дівчатам, що все ще сиділи, очманіло дивлячись на мерців. – Нема часу на посиденьки. Треба тікати. Чи може хочете залишитись тут? Так це запросто. Я нікого тягти не буду. 

Дівчата підскочили, всі разом. Зібралися миття, вишикувавшись біля дверей. 

– Хтось знає, де шатли?

Одна з дівчат кивнула. 

Я відчинила двері, визирнула. І махнувши рукою, вислизнула у пустий коридор. 

Дівчата вилетіли слідом, побігли різноголосою юрбою, і мені довелося на них шикнути. Феєрія радості знову змінилася страхом і обережністю. 

На диво щастить – дорогою до шатлів зустріли тільки одного птахоящіра, якого дівчата, кинувшись гуртом, забили раніше ніж я встигла, скористатися зброєю. Решта птахоящерів, мабуть, все ще розважають поважних гостей. Що ж їм неймовірно пощастило. 

Стикувальний майданчик не охоронявся. Ми по черзі оглянули обидва шатли: великий незграбний і маленький красень із "Невразливого". В маленький всі не помістяться. А у великому менша маневровість, але  є запаси води та їжі. До того ж одна з дівчат може ним керувати. 

Ми з таїрянкою стояли біля входу, прикриваючи евакуацію. Коли повз, забарившись, пробігла одна з  дівчат. І де тільки вешталась? Проте подумати про це не встигла, слідом за нею, улюлюкаючи, з-за повороту вилетіли два птахоящери-мисливці. 

І от звідки такі браві взялися? Несподіванка наше все! Два злагоджених постріли з-за дверей. І на місці птахоящерів дві маленьких купки сміття. 

За спиною заревіли двигуни шатла. Обернулася тільки для того, щоб побачити вже зачиненні люки шатла, від якого нас відрізало невидимим ковпаком. А за мить шатл зник в зоряній темряві космосу. 

Що ж схоже про "один за одного" тут не чули. 

Переглянулась з моєю випадковою напарницею і кинулась в бік маленького шатла. А то раптом і він відлетить? І що я тоді з птахоящерами робити буду? 

Встигли забігти і закрити двері, коли на майданчик вдерлося, розмахуючи трикутниками, з десяток аборигенів. 

Опустила руки в желе, намагаючись пригадати всі команди, що диктував Нейр, і мало не підстрибнула від радості, коли вдалося вилетіти з корабля. 

Ось тільки куди летіти? Які координати задати автопілоту? Ще й паливо блимнуло попереджувальним вогником. Відлетіла, вивертаючи руль вправо, і вимкнула всі системи. На екрані переді мною застило дві крапки: маленька – шатл і велика – піратський корабель. В їх бік точно летіти не варто. Тим більше, що відстань між ними стрімко скоротилася. 

Обернулася на дівчину, що стояла за спиною. Та хитнула головою на моє невисловлене питання. Ткнула пальцем в кнопку з паливом. 

Зітхнула. Вона права, нічого не вийде. Та й що ми можемо? Знову опинитися в пастці? 

– Мене звати Кет. 

– Даїра. 

Більше жодного слова. Тільки напружений погляд ще майже годину не відривався від великої червоної крапки, аж поки вона не зникла з екрана. 

Розсміялися напрочуд разом, скидаючи напругу і жах, що таки пробрався під шкіру, а потім так само разом і розревілися, ділячись власними історіями та враженнями. Уперше нічого не хочеться приховувати і викручуватися, тільки розповідати. 

І де зазвичай замкнена і недовірлива я? Даїра ж не поспішає, ще не до кінця повірила, вона лише слухає мої зізнання, притулившись до мене, а з мене нестримним потоком ллється все те нерозділене, що я досі ретельно приховувала в серці.

Так, і заснули – знесилені від сліз і переживань, без їжі, без води, загублені в глибокому космосі. 

 

***

Прокинулася. Голова розколювалась, як від похмілля. 

Все, що сталося вчора, сьогодні бачилося поганим сном, а ще більше дивували мої вчинки. Я завжди була везуча, але вчора план везіння був явно перевиконаний. І що дивно, я за натурою своєю боягузлива, і фобій у мене повно, ось тільки є всередині мене якийсь дикий вимикач, що відключає їх разом з інстинктом самозбереження, і тоді я стрибаю з моста в темні води, не вміючи плавати, кидаюся під колеса машин або блукаю в темряві лісу, не відчуваючи страху…

Комплекс героя, так називає це Кір. Варто мені побачити когось у біді, і я забуваю про себе. Щоправда, зазвичай, це діяло щодо тих, кого я вважала слабкішими за себе. А от учорашніх дівчат слабшими за себе я не вважала. То, якого я кинулася їх рятувати? Утім, якщо поміркувати, то кращого варіанту могло й не бути і може це справді результат стрімкого аналізу ситуації моєю підсвідомістю? Тоді, що за реакція на вбивство? Зазвичай мені й комарів шкода, а тут цілі птахоящери. 

От тільки ніякого жалю й провини я за собою не відчувала. І навіть порожні очі не викликали жодних почуттів, окрім дивної байдужості й зосередженості. 

І доктор? Хоч як би я була зла на змієволосого, але шанс втекти я б йому надала, залишила б маленьку лазівку, що вимагала більше часу, щоб убезпечити себе, але не кинула б у біді. Не змогла б. А ці одкровення? Я замкнута людина, зі сторонніми я мовчу або несу маячню, але ніколи не відверта і вже точно не розповідаю про себе як останній пияк. 

Якби я щось пила або їла, я б вирішила, що прийняла якийсь наркотик. Але я вже добу на голодному пайку, з моменту пробудження в регенірі мене ніхто так і не погодував. 

Запах? Клею нанюхалася чи ще чогось, що подіяло так само? І де? Якщо на кораблі работорговців, то чому тут продовжилася ця неадекватність моєї поведінки? Що спільного? Відповідь приходить сама собою. Лякає своєю невідворотністю.

– Що ти зробила, Даїра? – зло запитую я таїрянку, не даючи їй оговтатися після пробудження. 

Зацькований погляд, переляканий, уникаючий, лише підтверджує моє припущення. 

– Я чекаю! – вимагаю відповіді, бачачи її небажання відповідати.

– Я розпорошила фрієз. Це така речовина, що виділяється моїми залозами, вона відтинає всі непотрібні емоції в істот, посилюючи ту, що є провідною на цей момент. Якщо людина відчуває страх, вона підсилює його до паніки, бажання та пристрасть до хтивості... Ти єдина з дівчат за весь той час, що я перебувала у рзіхтів, відчувала рішучість діяти. Я просто посилила її, не залишивши місця сумнівам і страхам. 

Використовувала. Вона просто використовувала мене, як якийсь інструмент, що підходить для досягнення її мети. Стиснула кулаки міцніше. 

Ні, люба, жодних образ чи інших емоцій ти від мене не дочекаєшся. І хоч я тебе розумію, і може, якби я посиділа в цих птахоящерів довше, я б вчинила так само, але… я могла загинути. 

Подальшу філософію я вимкнула, стало огидно і гірко. 

– Це діє на конкретну істоту чи на всіх?

– На всіх. Тому й не зорієнтувався Крах – надто великою була його перевага над такою жалюгідною комашкою, як ти. Та й Цраб був весь у владі похоті...

– А на шатлі? – перебила я її, не бажаючи слухати продовження. 

Та й навіщо, якщо я й так усе зрозуміла?

– Фрієз діє кілька годин. Твої ж емоції після того, як ми вибралися, змінювалися так швидко, поки...

– Зрозуміло, – відмахнулася я, намагаючись осмислити й укласти на полички нову інформацію, – Давай домовмось, у моїй присутності ти не використовуєш більше свій фрієз. Бо наступного разу після такого впливу з тобою буде те саме, що і з птахоящерами. Якщо, звісно, ти переживеш свій вплив, – усміхнулася підступно, помічаючи, як дівчина, що раптово стала майже прозорою, кивнула у відповідь. 

Так, я вмію бути страшною!