Для утворення перлини в раковині, що лежить на дні океану, потрібна піщинка – щось «неправильне», чужорідне.

                                                                                                                                                                                                 А. Г. Шнітке

Я ширяла під стелею і з якоюсь сумною відстороненістю дивилася на своє, обвите гнучкими пластиковими трубками, тіло. З висоти в пару метрів, воно здавалося таким маленьким, слабким, юним і… жалюгідним.

Поруч, тримаючи мене за руку, плакала мама. Папа весь блідий, відчужено спокійний, вчепився мамі в плече так, що навіть кісточки на пальцях побіліли. А вона ніби й не відчувала.

 "Цей біль ніщо проти болю душевного", – майнуло в голові зауваження. І зникло так і залишившись стороннім шепотом.

– Ми не можемо нічим допомогти, – монотонним речитативом бурмотів сивий втомлений професор, – ми не стикалися з таким. Щоб ось так, ні з того ні з сього, молода здорова дівчина згоріла за три дні. Ми перепробували все, але нічого не допомагає. Тіло просто не реагує на ліки. І ми досі не виявили жодної отрути, вірусу чи інфекції. Жодної з відомих… 

Він замовчав, переступив з ноги на ногу, збираючись з думками, і тихо продовжив:

– Ми планували сьогодні занурити її у медичну кому. Це дало б нам час. Але не встигли. Ваша донька впала в коматозний стан ще вночі. А зараз, після всіх досліджень, спостережень і реанімаційних заходів, я можу констатувати, мозок – мертвий. Ще кілька годин і почнуть відмовляти органи, – він замовк, витримуючи паузу, даючи батькам можливість осмислити всю трагічність ситуації, а вже за кілька хвилин поспішив продовжити, – у вашої доньки в паперах є згода на донорство. Тож вона напевно не була б проти… Ми б хотіли, щоб ви прийняли рішення і..., – заткнувся, спіймавши суворий погляд батька, і вже тихіше, майже пошепки додав: – Нам для подальших досліджень… Щоб уникнути таких випадків та мати змогу допомогти інш…

– Вийдіть, – перебив його татко своїм звичайним, наказним тоном.

Втомлений доктор, зітхнувши, поспішив залишити палату:

– У вас кілька хвилин, – пробурмотів він, зачиняючи двері.

– Сет, він хоче, щоб ми вбили нашу дівчинку? – якось зовсім розгублено запитала мама.

Батько приречено зітхнув:

– Ліна, він сказав, що Катя вже померла, хоча тіло ще продовжує вмирати, – повторно озвучив він вирок лікаря, проводячи тильною стороною своєї долоні по моїй щоці.

Така рідкісна для нього ласка, а я, як на зло, нічого не відчуваю.

– Нам варто погодитися на дослідження? – мама все ще захлиналася риданнями, хоча істерика вже трохи відступила, повернувши крихке самовладання.

– Катя б з цим погодилася. Ти ж знаєш, що вона б хотіла врятувати комусь життя. Нам тільки треба буде змиритися та відпустити її зараз або дати їй помучитися ще кілька годин.

В середині все перехопило, стиснулось у клубок від жалю і співчуття, і я забилася в безмовному крику: ось вона я, я тут, я ще жива. Але все було марно. Мене не чули.

Смикнувшись кілька разів і врешті-решт трохи опанувавши науку вільного паріння, я спікірувала до свого тіла і спробувала з'єднатися з ним – так, як це робили всі герої фільмів та книг. Але тіло, не дивлячись на те, що я лягла прямо в нього, ніяк не відреагувало. А я… Я просто провалилася та опинилася на підлозі під ліжком.

Напевно, я дійсно вже померла і залишається тільки чекати горезвісний білий світ…

– Дві години, ми дамо їй дві години, і якщо поліпшення не буде, то..., – мама не договорила, лише похитала головою у звичному жесті заперечення. А потім все також сиділа поруч, заливаючи сльозами й заціловуючи мою долоню, – Яка ж ти гаряча, дівчинка моя, — шепотіли втомлені губи.

Батько, стиснувши останній раз її плече, вийшов в коридор, кивнув братам, що поспіхом втиснулись в палату. Тільки старший Кирило, залишився в коридорі.

Кир з батьком вийшли на сходи, а я, втомившись від прощань та сліз, поплила за ними.

– Три дні… Три дні тому, вона весела повернулася додому. Все жартувала, що захистить диплом і буде кричати: "Я вільна! Як та пташка в небесах...", – тато з безсилою люттю, стукнув кулаком в стіну, так що залишив червоні сліди, а на нього посипалася штукатурка, – а потім раз і температура під сорок. "Нічого, татко, ти ж знаєш, я не хворію. Відісплюся, і все буде добре", – передражнив він мене, з точністю передавши інтонації, з якими ці слова були сказані.

– Лікарі так і не поставили діагноз, – продовжив після короткої паузи, – а зараз вони кажуть, що її мозок мертвий. Нашої дівчинки більше немає, – голос зірвався. Новий удар по стіні підняв нову хвилю білого пилу, – Шкода, що я не курю, – вже взявши себе в руки, додав, обтрушуючись, мій улюблений полковник.

– Бать, а точно нічого не можна зробити? Може запросити ще когось із лікарів? – запитав завжди раціональний Кир. Найстарший у великій сім’ї, він, пораючись з нами з усіма, поки батьки були зайняті то службою, то виступами, звик у всьому покладатися лише на себе і відповідати за всіх, тому його наступні слова мене не здивували: – Я переслав результати аналізів Герхарду, він обіцяв проконсультуватися зі своїми знайомими. Відповідь має прийти з хвилини на хвилину, – і ніби на підтвердження цих слів його телефон завібрував, і брат почав швидко передивлятися звіти та висновки, а потім сам зателефонував і швидко заговорив німецькою.

– Що, сину? – запитав переляканий батько, але в його голосі щемливими нотками звучала щойно народжена надія.

– Нічого, нового, – похитав приречено головою брат, – Він теж каже, що шансів немає. Ще Інга обіцяла підняти американців, зібрати консиліум, тож поки зачекаємо.

– Зачекаємо, Кир, – апатично відгукнувся тато, – Час вертатися до мами. Ти тільки їй нічого не кажи, вона начебто вже змирилася її відпустити.

Вони повернулися до палати, де скорботними монументами застигли рідні. Мама, тато і  три старших брати стояли біля мого лікарняного ліжка. Не вистачало тільки Інги, нашої молодшої сестри, радості та гордості батьків на відміну від недолугої мене. І Ані, дружини Сергійка. Вона залишилася вдома з племінниками. 

Я дивилася і милувалася, які ж вони у мене всі гарні.

Батько, що не виглядав на свої майже шістдесят. Бравий військовий полковник, який тримає в жорсткому кулаці своїх підлеглих і муштрує нас вдома. Правда, зовсім небагато і з любов'ю.

Мама, струнка, маленька і дуже молода, зараз тренер зі спортивної гімнастики, а в минулому неодноразова чемпіонка.

Кирило, старший брат, боксер-чемпіон. У нас з ним вісім років різниці, але це не заважало йому брати найактивнішу участь в моєму житті. Це він дав в око хлопцю, який наважився поцілувати мене, популярно пояснивши, що якщо ще раз побачить його біля мене до того, як мені виповниться вісімнадцять, той кістки збирати буде довго.

Сергій, наш середній, гроза всіх злочинців, слідчий в особливо важливих справах. Він стільки разів опинявся на межі життя та смерті, потрапляючи в різні ситуації, працюючи під прикриттям, що всі ми зітхнули з радісним полегшенням, коли в його житті з'явилася невгамовна Аня й пообіцяла, що народить йому діток, тільки якщо він буде ризикувати менше.

Вадим, молодший з цієї дружної трійці, єдиний брюнет в сім'ї, крім мене і мами. Теж спортсмен – біатлоніст, тільки тиждень як повернувся з чемпіонату, привізши з собою заслужену медаль.

Інга, пам'ять послужливо намалювала образ молодшої сестрички – невисокої спортивної блондинки. У чотири роки Інга захопилася фігурним катанням і відтоді її життя крутилося навколо тренувань і змагань. В принципі, як і в будь-кого з моїх братів. Тільки Сергій, отримавши десятий дан, вигравши чемпіонат і паралельно закінчивши юридичний, вирішив, що змагання йому більше ні до чого і спорт – це не його.

Я ж в родині завжди була білою вороною. Абсолютно неспортивна, хоча бігала і тренувалася разом з усіма, я перепробувала і навчалася всього, що вміли мої родичі, але успіху так і не досягла. Мені не вистачало їх запалу, цілеспрямованості та витривалості, і тренування по чотири-п'ять годин на день давалися через силу, виконуючись ледь на третину.

За спогадами час минув швидко. І я навіть не помітила, як відключили апарат ШВЛ, що вже дві доби змушував мене дихати. Отямилась лишень тоді, коли пролунав противний писк, а монітори намалювали пряму лінію.

Мама, ридаючи, ткнулась в плече Кира – він завжди був найнадійнішим з нас.

"Ти ж не підведеш мене, братику?" – запитала і з подивом піймала його погляд. Ні, він не бачив мене, але якось безпомилково подивився саме туди, де завмерла я, і в його очах відобразилась німа обіцянка.

Рідні покинули палату, а потім і мене повезли кудись по коридору. Ось тільки білого сліпучого променя світла все так і не було.

Я знову і знову оглядалася в його пошуках і не знаходила. 

"Невже в пекло?" – майнуло здивування.

І тут же на думку спали всі гріхи: вкрала лінійку в першому класі, побилася і сильно побила хлопця в третьому (це йому ще пощастило, що брати нічого не дізналися), розбила з другом скло, втекла, коли його наздогнав злий дядька (і тиждень ридала ночами, а потім зробила те, чого боялася найбільше – розповіла батькам), втекла, злякавшись, від хлопця, що освідчився в коханні (сподіваюся, у нього через це не розвився комплекс?). Щось гріхів за мною мало водиться. Навіть цілувалася всього кілька разів за свої двадцять з маленьким гаком років.

Сумно якось і згадати нічого. Гарного я явно зробила більше, навіть життя дівчинці врятувала, що, обігнавши мене, вилетіла під машину. А скільки було цуценят, кошенят? Всі врятовані, обігріті, нагодовані. А скільки сумок піднесла, продуктів купила?

Де ж мій білий світ? Я тут вже ніч в морзі сиджу і мені, напевно, холодно.

Стоп, а чому в морзі? Мене ж хотіли на дослідження? Я сама чула лікаря і слова:  

– Готуйте операційну, будемо проводити вилучення.

Добре розуму вистачило від батьків трохи далі відійти.

Але все одно дивно. Невже, я не помітила операції? І тіло в темній шафці – не подивишся.

Ні, щось не те. Не могла я не помітити операцію. Я ж далеко від тіла віддалитися не можу, а воно завжди тут було. Як привіз санітар, так і кинули, засунувши в холодильник.

Гаразд, тіло післязавтра поховають, а що буде з моїми двадцятьма одним грамами (чи скільки там важить душа?), що зараз безцільно бовтаються поруч з ним?

Що буде зі мною?