У парку є спеціальна зона для вигулу собак. Обгороджена територія, щоб вихованець міг вільно бігати по скошеному газоні, гратися з іншими песиками, тренуватися або проходити дресування. Також там стоять машинки з пакетами, та сміттєві баки, тому тут завжди було чисто. Під великими дубами стояли лавки, де вже знайомі один з одним господарі тварин, могли побалакати поки їх песики бавилися. Саме туди ми з Міледі й попрямували. Коли вона зробила всі свої справи, ми пішли прогулятись по алеї. Раптом вона зупинилась і почала виляти хвостиком, зрозумівши що вона побачила знайомих собак. Привітавшись з господаркою песика, я відпустила Міледі погратися, хоча б декілька хвилин.
Від ідеї Тіни, в мене ще й досі трохи тремтіли руки та ноги, тому я присіла на лавку, та й замислилася над тим, що зрештою зробити в даній ситуації.
Я навіть й думки не мала, що коли-небудь знов повернусь туди. Мені було страшно зіткнутися з минулим. Я боялася знову побачити людей, яких, як мені здавалося, я залишила в минулому назавжди. А також спогади, які, час від часу, переслідували мене. Особливо вночі, уві сні, коли я була найбільш вразливою.
Адже я наївно вважала, що у нас, незабаром, буде ідеальна сім'я: люблячий чоловік, гарна квартира, в якій помістилося б кілька дітей і я — ідеальна домогосподарка і дружина, яка завжди підтримує свого чоловіка. Тому, коли мені снилася сім'я, яка могла бути, а потім картинка завжди лускалася як мильна бульбашка, а я просиналася у сльозах, то назавжди зареклася нікого більше в серце не допускати.
Але і боятися жити далі все життя не можна. Важливо вміти відпускати минуле, яким би болючим і страшним воно не було, і які б рани не лишили на серці, та пустоту у душі. Тіна має рацію, коли мені постійно каже: «Життя триває». Може нарешті вже варто прислухатися до подруги, скільки ще пройде часу коли рана загоїться, не знаю, але варто хоч щось міняти в одноманітності сірих, подібних один до одного днів.
Та й подругу засмучувати не хотілося. Вона стільки для мене зробила, що я можу переступити через себе, та зробити їй приємно. Тим більше я справді не бачила давно її рідних. Вони всі мене добре знають, а її батьки ставляться до мене як до ще однієї доньки. Гаразд, у мене є тиждень, щоб підготуватися. Та й Тіна сказала, що Алан поїхав. А не перебувати з ним в одному місті, та навіть країні, вже легше буде.
З виру думок мене висмикнув чоловічий голос, який пролунав над головою:
— Діана, привіт.
Підняла голову, та побачила знайомого, який теж тут завжди гуляв зі своєю собакою, далматинцем Поллі.
— Привіт, Максе.
— У тебе все гаразд? — запитав чоловік вдивляючись в моє обличчя.
— Так, начебто. А що? — здивувалась я його питанням.
— Ну... Ти якась сумна сидиш. Та і руки... — Він кивнув, дивлячись на мої руки.
Я опустила погляд і побачила, повідець намотаний на мою руку так, що пальці від здавлювання побіліли. Я ще декілька секунд дивилась на руку, не розуміючи, як я себе до такого стану довела. Потім обережно розмотала. На руці лишилася червона смуга. Я розтерла руку, та подивилася на чоловіка, змусивши себе посміхнутися.
— Не зважай, замислилась трохи.
— Добре.
Він теж посміхнувся у відповідь, але майже одразу насупивши брови, зробив серйозне обличчя, та промовив:
— Якщо треба якась поміч, знай, завжди можеш до мене звернутися, допоможу чим зможу.
— Дякую, — Я кивнула головою.
— Так що, чим тобі допомогти?
— У мене дійсно все гаразд. Просто треба поїхати незабаром, та не знаю чи з роботи відпустять, — сказала перше що прийшло на думку.
Поміч від нього мені точно не потрібна. Ніяка і ніколи. Але і ворога в поліції не хочу мати, тому тільки ввічливість і відстороненість.
Він кивнув уважно дивлячись на мене. А я пошукала поглядом Міледі, підізвала до себе, пристебнула її, махнула на прощання рукою Максу, і ми пішли на вихід. Пройшли кілька кроків, і я видихнула з полегшенням, але коли почула окрик Макса, здригнулася та застогнала. Коли він підходив, то я знов натягла легку посмішку.
— Ти щось хотів?
Запитала, і ледь по губах собі не надавала за таке питання чоловіку, який вже кілька місяців запрошує на побачення. Він примружив очі роздивляючись мене.
— Хочу тебе ... провести до дому, — зробивши секундну паузу, він посміхнувся. — Може ще пару анекдотів розповім, щоб настрій підняти.
— На пару анекдотів може і вистачить часу, мене подруга чекає біля ставка, — відповіла, удавши що не зрозуміла його підтексту, і пішла вперед.
— Подруга? — здивовано перепитав він, наздоганяючи мене. — На годиннику ще сьомої нема, ви так рано зустрічаєтесь. Десь збираєтесь?
Ненавиджу коли сторонні лізуть в особисте. Напевно це відобразилося на моєму обличчі, тому що він одразу перепросив.
— Вибач, ставити незручні питання, це професійне, — і посміхнувся. — Не відповідай якщо це таємниця.
— Та не таємниця. Нас Міледі розбудила в ранці, і подруга вирішила прогулятися з нами парком.
— Розбудила? Вас? — сказав він якось замислено.
— Ну так, ввечері нагодували смачненьким, ось і ранній підйом.
Далі йшли мовчки, анекдотів я так і не почула. Подумала що це напевно і добре, бо не любила їх, а сміятися награно, щоб не образити людину, не дуже вміла.
Коли ми вже підходили до ставка, то побачили Тіну, яка голосно розмовляла телефоном.
— Це і є твоя подруга? — запитав Макс киваючи у бік Тіни.
— Так, і вона найкраща! — з ніжністю в голосі відповіла я.
— Нічого особливого, — промовив чоловік якось сухо. — Це через неї ти мені постійно відмовляєш у побаченнях?
Я від такого питання похитнулась і ледь не впала. Макс одразу підхопив мене під руку, розвернув на себе, та нависши наді мною, напружено подивився в очі.
Максу десь за сорок, руде коротке волосся, різки вилиці, тонкі губи, вольове підборіддя, очі світло-карі. І коли він посміхається, чи шуткує, то навіть привабливий. Але інколи... коли розмовляє телефоном, чи дресує собаку, чи як зараз, розлючено дивиться на мене, його лице перекосило, а від погляду хочеться якомога далі втекти.
— Макс, ти мене лякаєш... — мій голос почав тремтіти.
— Відповідай на питання, — сказав і його очі начебто потемнішали.
— Звичайно ні. Вона про тебе навіть не знає, — відповіла майже пошепки. — Моя відмова в іншому, і ти знаєш чому.
— То ви з нею не разом? — спитав він вже більш спокійним голосом.
Я не одразу зрозуміла його питання, а коли дійшло, то напевно очі на лоба полізли.
— Що ти таке вигадав? Вона моя ліпша подруга, приїхала на кілька днів провідати, — випалила я.
— Не бреши мені. Я до тебе вже кілька місяців намагаюся залицятися, а ти в ніяку, — озлоблено сказав він, і сильніше здавив зап'ястя.
— Та ні, кажу же тобі. В неї чоловік є, і вагітна вона. А я тобі не тому відмовляю, — відповіла, намагаючись висмикнути свою руку. — Я тобі багато разів казала, що з одруженими ніколи в житті не зустрічатимусь.
— А я теж вже казав, що як тільки дитина трохи підросте, одразу розлучуся. Але ти мені вже зараз потрібна! — сказав він хрипким голосом. Потім подивився на свою руку, яка досі стискала моє зап'ястя, і відпустивши мене, провів нею по своєму волоссю. — Пробач, але я дурію від тебе.
У цей момент Тіна щось голосно промовила і ми одночасно подивилися у її бік. Вона тільки зараз побачила нас, посміхнулась і махнула рукою.
— Я піду. Прохолодно сьогодні, не хочу, щоб подружка замерзла. Бувай Максе, — сказала і пішла у бік Тіни, яка й досі розмовляла телефоном.
— Діанко, пробач, — крикнув мені вже у спину чоловік.
Пішла далі, удавши що не почула. Вибачити таке буде вкрай важко. Алан, хоч і образив мою душу, але не чіпав тіло, і ніколи не підвищував на мене голос. Рука почала нити від болю, "напевно лишиться синець." — подумала я, потираючи зап'ястя.