Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація

Про інцидент з Максом я вирішила Тіні не казати, вона мені нічим не допоможе, тільки засмутиться. Тому я натягла посмішку та пішла до неї.
Подружка з кимось дуже голосно розмовляла телефоном, але я почула лише кінець розмови:
— ...тітка Луїза, я ще не знаю, де й о котрій годині. Я вам згодом напишу. Просто підготуйтеся до наступної неділі. Діана дуже вас чекатиме! Все, мені час іти. Цілую вас! — Вона закотила очі та глибоко видихнула. — Хух! Я вже голос зірвала, доки з нею побалакала. Але як найстарша родичка, має обов'язково бути.
— А скільки їй?
— Їй... — Тіна приклала вказівний палець до підборіддя й замислилася. — Точно не пам'ятаю, треба спитати у матері. Десь може, за рік, два —  буде вісімдесят.
— Ого, який ювілей, треба буде обов'язково привітати!
— Так, треба буде зайнятися цим питанням. Бабуся Роза народила тітоньку Луїзу зовсім молодою. Перший бабусин чоловік загинув на війні, коли вона була вагітна. Вона була матір'ю — одиначкою протягом багатьох років, але потім зустріла дідуся Адама, та прожила з ним довге, та щасливе життя, народивши ще купу діточок. Моя мама п'ята, та наймолодша, дитина. Бабуся народила її вже коли їй було далеко за сорок, — подруга подивилась на мене, посміхнулась та підморгнула. — Бачиш, усі знаходять щастя рано чи пізно. Потрібно мріяти й тоді отримаєш те, чого дійсно хочеш. Доля має різні шляхи, але вона веде нас до щастя. Головне – вірити та не падати духом.
— Останні роки мені здавалося, що це не так, а сьогодні я згодна з тобою, бо бачу щасливою тебе... — відповіла я дивлячись на пару лебедів, які плавали оддалік ставком. — Але так важко знову комусь довіряти.
— Звісно важко, але таке життя.
— Мені здалося, чи ти запрошувала тітку Луїзу на мій день народження? — спитала я, згадуючи підслухану розмову подруги й таким чином вирішила перевести тему нашої розмови.
— Не здалося. У мене є гарна ідея. Я запрошуватиму всіх на твій день народження, а про вагітність, вже потім розповім, за столом, усім одночасно. Так що в тебе буде багато подарунків, але всю увагу потім я одразу заберу на себе, бо знаю, що ти не любиш бути в центрі уваги.
Я стверджувально кивнула. Хоча колись я любила коли на мене звертали увагу.
Різкий порив сильного вітру, змусив мене зіщулитися, та одягнути каптур. Вітер підняв з асфальту різнобарвне листя й закружляв їх у безмовному танці.
— Щось погода почала псуватися.
Я підняла очі до неба, та побачила свинцеві хмари, що насуваються.
— Еге ж. Коли мені Філ телефонував, то сказав що за прогнозом буде злива та шквальний вітер. Тому він хоче, щоб я приїхала раніше, аби він не турбувався, що я поїду «у таку погоду». Тож треба йти, поснідати та й додому їхати.
— Тобі їхати кілька годин, все одно негоду в дорозі застанеш, може в мене переночуєш, як і планувала?
— Ні, Філ сказав що це надовго, зима вже зовсім наближається, а мені на роботу потрібно. Міледі вже зробила всі свої справи?
Міледі почула, що про неї заговорили, обернулася і помахала нам хвостиком.
— Так, все зробила. Також пограла з друзями, й навіть погавкала трошки, по дорозі зустріли білку, що скакала з одної гілки на другу.
— Гарна дівчинка, — Тіна погладила Міледі, а та у відповідь почала лизати їй руку. — А ти собі друзів, чи залицяльників собачників не завела? У мене знайома з роботи, так свого коханого знайшла. — сказала Тіна поглядаючи на чоловіка, що біг у спортивному костюмі, раз у раз кидаючи собаці палицю.
— Я б не сказала, що завела друзів, але знайомі є...
— Наприклад той чоловік, з яким ти йшла з прогулянки?
Тіна посміхнулась та підморгнула, а я несвідомо потерла зап'ястя — яке все ще боліло.
— Так, один зі знайомих з майданчика, — відповіла як змога рівним голосом.
— Можливо варто придивитися? — пожвавішала подруга.
— Він мені не подобається, та й у нього є дитина і вагітна дружина.
— О ні, це точно не наш варіант! Але нічого, Меланія тобі зробить розклад на картах і скаже, де твоє щастя блукає.
Подруга розсміялася, а я лише головою похитала.
Порив вітру змусив поквапитися, і ми пішли у напрямку дому.
— Шкода, що така погода не дала нам довше побути разом... — раптом вона зупинилась і потягнула мене за рукав на себе. — Слухай Діанко, а може ти до нас приїдеш трохи раніше, можливо у п'ятницю, одразу після роботи?! — Тіна надула губки та поплескала віями.
— Можна і після роботи, закінчу раніше та й приїду.
— Круто! — захоплено вигукнула Тіна, та почала плескати в долоні так голосно, що навіть Міледі зупинилася і почала гавкати, — Отже, ти погодилась приїхати... — несподівано вона підійшла до мене, чмокнула в щоку й міцно обійняла. — Все буде добре подружка,— вже серйозним голосом сказала вона.
— Дякую тобі за те, що ти в мене є, — Я обійняла її у відповідь.
Зашуміли верховіття дерев, їхні гілки тріщали, стовбури надсадно заскрипіли. Подекуди почали падати перші краплі дощу.
Тіна щільніше натягла шапку на вуха. І ми побігли додому, доки не почалася злива.


* * *

Поки Тіна збирала речі, я швиденько приготувала сніданок. Накрила на стіл нам, та насипала корму для Міледі, і ми усі разом почали снідати.
— Яке ж все смачне! Ти ж знаєш — готування то не моє, а у Філіпа так смачно як у тебе не виходить, хоча він все робить за твоїм рецептом, — сказала подруга прицмокуючи від задоволення. — В тебе ж талант! Може ну ці документи, та й відкриєш свій ресторан?
— О то вже ні. Там де я працюю, тихо і спокійно, ніхто не турбує і не смикає.
Подруга зітхнула та похитала головою. Їй й досі важко зрозуміти, чому я так закрилася від людей.
Я працюю в невеликій юридичній компанії, з легкої руки Тіни вже третій рік. Не люблю зайвої уваги, тому попросила у директорки, замість вакансії заступниці, щось менш публічне. Зараз я займаюся тільки підготовкою документів для клієнтів, тому особисто ні з ким майже не спілкуюсь, і мені це подобається.
Звичайно, я спілкуюсь з колегами, ходжу на деякі святкові заходи, але завжди тримаюсь осторонь. Вони вже звикли до моєї поведінки, тому вже не дивляться на мене скоса, хоча спочатку було важко, але свій сумний життєвий досвід я нікому не розповідала.
Десь в глибині душі я розумію, що моя поведінка дивно виглядає. Багато кого зраджували і кохані люди й родичі, друзі, знайомі... але в мене це вперше так, щоб і коханий зраджував роками, і всі навкруги усе бачили, здогадувалися й мовчали, а потім не втішали, а дорікали за те, що я не бачила того, що відбувалося насправді. Тому не хотіла нових ран на серці від зрад.
Від тяжких думок з минулого я втратила апетит.
— Слухай, а може твої батьки приїдуть, я їх теж так давно не бачила!
— Не знаю. На заразі восени багато хворіють, мама працює по дві зміни, а якщо піде сніг, то й у тата роботи додасться до травматології, — відповіла я, колупаючи виделкою у тарілці. — Тим більше їм їхати довго, хіба що на поїзді півдня в дорозі провести. Тому навряд чи.
— Отже, я беру їх на себе! За стільки років треба нарешті зустрітися всім разом.  Адже саме з легкої руки тітки Анни у мене буде малюк. Вона стільки людей розпитала в пошуках лікаря, який зміг би мені допомогти і ось... нарешті диво трапилося, — Тіна приклала руку до свого живота і легенько погладила, — Та й приводу аж два. Так що, обов'язково твої батьки повинні приїхати, я вже докладу зусилля це влаштувати.
— Так, переконувати ти вмієш, — посміхнувшись сказала я.
— Ще б пак! — посміхнулася Тіна підморгуючи.
Поснідавши Тіна пішла дзвонити своєму чоловікові, сказати що виїжджає. А я, склала по контейнерах їжу, приготовану для неї напередодні. Вона мене поцілувала у щічку, сказала що будемо на зв'язку, але обов'язково чекає у п'ятницю. Я кивнула, побажала легкої дороги, і вона помчала додому.