Я сама не помітила, як опинилася на вулиці й налякано притулилася до стіни спиною. Серце відчайдушно намагалося вирватися з грудей і втекти з цього дурдому, а в голові крутилася тільки одна думка: "треба щось робити! Не можна залишати Тая там одного!" Але що я можу зробити? Там ціла купа кровопивць, а я навіть із половиною одного вампіра впоратися не зможу!

«Так, заспокойся!» - я подумки дала собі ляпаса та прикусила губу, намагаючись вгамувати паніку. – «Все буде добре. Що сказав Тай? Правильно, треба піти до стайні й знайти якогось Ворона, а там уже буду щось думати. Інше питання: де тут знаходиться стайня?»

Я обережно виглянула з-за кута і, не побачивши сторонніх рухів, оглянулася вже сміливіше. Маєток був оточений густим темним лісом, з якого в будь-який момент міг з'явитися якийсь ворожий вампір. Тому я все так само тримала кинджал напоготові та, притулившись спиною до холодної стіни, щоб не дати потенційному ворогу зайти ззаду, почала обходити будівлю проти годинникової стрілки. Повернувши за ріг, нарешті побачила іншу будівлю, дуже схожу на місцеву стайню.

Знову оглянувшись і не побачивши жодного ворога, я все ж не ризикнула виходити на відкриту місцевість і постаралася як можна непомітніше пройти під тінню дерев, сподіваючись, що якщо хтось і залишився на вулиці, то мене не помітить. Біля стайні все ж довелося вийти з укриття дерев, і на напівзігнутих ногах проскочити до входу. Обережно відчинивши важкі двері, я прослизнула всередину.

Судячи з усього, ця стайня більше використовувалася як склад, бо з двох боків уздовж стін була навалена купа всякого мотлоху: від посуду до одягу. Далі йшли стійла. З десятка тільки три були зайняті кіньми. Два з них були найзвичайнісінькі: один гнідий, другий сірий. А от третій – величезний, вороний, з дуже розумним поглядом кінь. Навіть ні, не кінь, а єдиноріг! Він єдиний з усіх нетерпляче тягнувся в мій бік, намагаючись вирватися з мотузки що обплутувала його шию.

- Ворон? – запитала я у коня, підходячи ближче, хоча сумнівів вже не залишалося.

Кінь заржав, ніби підтверджуючи мої слова, та ще активніше став вириватися з затягнутої на його шиї петлі.

- Почекай хвилинку, зараз звільню!

Переборовши страх перед цим велетнем, я все ж підійшла ближче до коня та взялася за мотузку.

- Ай! – я скрикнула, бо несподівано мотузка вдарила мене сильним розрядом струму!  

Зашипівши від спазму, що скував руку, я зробила кілька глибоких вдихів, приходячи до тями.

«Ну ні, я так просто не здамся!» - розлютилася я і, міцно схопивши петлю та не звертаючи уваги на спазми й біль у руці, почала перерізати мотузку. Ворон же собі стояв спокійно і намагався не заважати. Як тільки я перерізала цю кляту мотузку, почала дмухати на опік на долоні та розминати спазмовані м'язи. Кінь своєю чергою вискочив зі стійла та швидко побіг до виходу.

Я навіть встигла засмутитися: невже він вирішив мене кинути? Однак у наступну мить у стайню вскочив уже помічений мною в холі вампір. Не встиг він нічого зробити, як у нього на величезній швидкості влетів Ворон, причому цілив (і потрапив) він прям рогом вампірові в живіт, розпоровши того від пупка до грудей. Я відвернулася, глибоко дихаючи та намагаючись стримати блювотні позиви що знову з'явилися.

Ворон підійшов до мене й обережно поклав голову на плече, ніби заспокоюючи. Чомусь цей жест нагадав мені жест Тайлена там, у підземеллі.

- Спасибі тобі, — нарешті домовившись зі своїм шлунком не влаштовувати істерику, погладила єдинорога по носу.

Ворон фиркнув і підійшов до одного зі стійл, явно намагаючись щось сказати. У цьому відсіку виявився невеликий склад зброї: кілька ящиків з якимось зеленим порошком, один ящик зі стрілами, та ще купа луків, сокир, щитів і мечів.

Не бувши дурепою, я зрозуміла, на що саме натякає кінь, і повністю з ним погодилася: Тая треба рятувати, а ця зброя повинна хоч якось допомогти. Хоча, після цієї думки я таки відчула себе дурепою… розумна людина бігла б звідси щодуху! Але залишити Тая на вірну смерть я просто не могла! Думку про те, що він може бути вже мертвий, я відкинула. Схопила перший-ліпший лук і почала набивати сагайдак стрілами, нарікаючи на те, що навіть почати вчитися стріляти з лука не встигла. Ну що ж, доведеться вчитися в польових умовах.

Коли я закріпила сагайдак повний стріл на спині, Ворон зубами витягнув звідкись із купи ганчір'я невеликий мішечок.

- Навіщо це мені? – запитала я, оглядаючи надану річ, втім, не сподіваючись на відповідь.

Однак кінь підійшов до ящика з темно-зеленим порошком і легенько вдарив по ньому копитом. Підійшовши ближче до ящика та відчувши жахливий запах тухлих яєць, квашеної капусти й вуличного туалету, я зрозуміла, чому Ворон хоче, щоб я взяла це з собою. І якщо вже мені від цих ароматів хотілося вмерти, вампірам з їх нюхом і того гірше буде.

Намагаючись не дихати, я схопила перший-ліпший придатний предмет із купи мотлоху – ним виявився скляний уламок тарілки. Набрала повний мішечок цієї гидоти та міцно затягнула, а потім, прив'язавши його до ременя на поясі, спробувала витерти руки об штани, чим зробила ще гірше і сама стала смердіти, як стадо обляпавшихся скунсів. Ну і чорт із ним, може через цей сморід вони до мене зайвий раз не сунуться!

Швидко оглянувши приміщення і не знайшовши більше нічого корисного, я різко видихнула та вийшла зі стайні, тримаючи лук зі стрілою напоготові. Оскільки попереду мене трусив величезний чорний кінь, якого тільки сліпий не помітить, ховатися вже не було сенсу.

Озирнувшись, я побачила біля стайні мішень і вирішила зробити пробний постріл, втім, навіть не сподіваючись, що потраплю хоча б у саму мішень. Однак я потрапила. Тільки от стріла виявилася вибуховою, тому знесло не тільки мішень, але й половину будівлі! Мене теж віднесло вбік. Коні зі стійла вискочили через утворену величезну діру та з диким іржанням понеслися в бік лісу.

Підскочивши до мене, Ворон заслонив мене своєю жо… вибачте, спиною, та почав розлючено бити копитом. Ледь піднявшись, я поглянула в бік маєтку і зрозуміла, що так розлютило єдинорога – приваблені вибухом вампіри висипали на вулицю. При цьому вони все ще намагалися дістати Тая, який змійкою ковзав між ними. Стрибок вліво, різкий розворот, перекат у бік від наблизившогося занадто близько вампіра, удар у щелепу іншого позіхаючого ворога та знову перекат, попутно перерізаючи сухожилля під колінами іншого розтяпи своїми гострими кігтями.

Варто зазначити, ряди вампірів дещо поріділи, але було також помітно, що сили вже почали покидати Тая. Тепер все, що він міг – це ухилятися від гострих кігтів і зубів своїх ворогів. Головного серед них видно не було.

- Рік, Сед, приведіть дівчину до мене, швидко! – Герин вийшов із маєтку та грубо ткнув пальцем у мій бік.

М-да, пом'яни чорта, що називається.

Два вампіри відокремилися від загальної купи під назвою «дістати бідного Тая» і рушили в мій бік. Не роздумуючи, я вихопила із сагайдака ще одну стрілу та, навіть не намагаючись прицілитися, вистрелила у  двох чоловіків, що неупинно наближалися до мене. Звісно, у вампірів я не влучила, але вибухова хвиля і шматки землі накрили не тільки їх, але й частину тих, хто бився. Чорт, сподіваюся, Тая не зачепило!

Цього разу я залишилася на ногах і, скориставшись тим, що вампіри на цей час були занадто зайняті спробами піднятися й відплюватися від піднятого пилу, я кинулася назад до напівзруйнованої стайні. Як не дивно, Ворон все ще не поспішав кидатися на допомогу господарю, а тримався поруч зі мною.

Підбігши до стайні, я благально подивилася на єдинорога:

- Ворон, допоможи мені забратися нагору, будь ласка!

Схропнувши, він відразу ж опустився на всі чотири коліна. Не даючи собі часу передумати, я вскочила ногами на спину коня. Ворон тут же різко піднявся. І летіти б мені далеко й довго з висоти кількох метрів, не встигни я ухопитися за край даху. Абияк видершись нагору, я обережно примостилася на самому краю. Хоча дах був пологим, його нахил виявився невеликим, що дозволяло стояти без особливих хитрощів.  

Оглянувши поле бою, я прийшла до невтішного висновку: нам торба! Два вампіри, які повинні були доставити мене Герину, лежали непритомні осторонь від загальної маси. Все ж я виявилася не такою поганою, і основна вибухова хвиля пройшлася по них. Решта вже встигли очунятись і тепер так само кружляли навколо Тая. Герин щось їм кричав і неввічливо тикав у мій бік пальцем, але сам вживати якихось заходів чомусь не поспішав.

Раптом Ворон внизу голосно заржав. Від несподіванки я сіпнулася та втратила рівновагу. Стараючись не звалитися на землю, я впала на дах задом і вчепилася у шифер вільною від лука рукою. Взагалі дивно, як я примудрилася сюди залізти з ним в руках. І сагайдак зі стрілами  так само бив мене по спині, а в ліву м’яку область почало щось тиснути… точно, смердючий порошок! Тільки що мені з ним робити?

- Ворон, допоможи Таю! Постарайся відтіснити його від інших!

Ворон схропнув, погоджуючись, і кинувся в бік бійки, ніби тільки цього й чекав.

Нічого кращого, на жаль, мені в голову не прийшло. Все, що я можу – це пулятися стрілами в натовп вампірів. Але зачепити Тая з моїм умінням стрільби якось не хотілося. Якби я була хоч трохи досвідченішим стрільцем, було б набагато легше!  

Діставши з кишені мішечок зі смердючим порошком, я стала прикручувати його до стріли так, щоб при попаданні вістря прокололо його наскрізь. Хоч я й не знала, що з цього вийде, бо властивості цієї гидоти, крім нудотного запаху, мені невідомі. Але вирішила, що гірше точно не буде. Принаймні, я дуже на це сподівалася.

Поки я проводила свої маніпуляції, краєм ока спостерігала за ходом подій. Ворон чорною тінню влетів у гущу вампірів. Щоб вбити одного, йому було достатньо сил, але для такої юрби навіть їхніх спільних з Таєм зусиль було замало. Проте, завдяки Ворону, Тайлену вдалося вирватися з тісного кільця нападників, і тепер у нього з’явилося більше місця для маневрів. До того ж Ворон не давав ворогам передиху, розкидаючи їх в різні боки й не дозволяючи зайти зі спини.

Якось непомітно вони перебралися ближче до мого сховку, що нервувало. З іншого боку, може так і краще – мені не так далеко цілитися. Обережно піднявшись, я натягнула стрілу й націлилася приблизно в середину вампірської вакханалії. З подивом помітила Герина, який бився в перших рядах. І коли тільки встиг?

«Тільки б потрапити, тільки б потрапити!» – взмолилася я пані Фортуні.

– Тай, в сторону! – нарешті зважилася я й одночасно з вигуком випустила стрілу.

Наступної миті сталося одразу кілька речей. Рефлекси зробили своє: почувши мій крик, Тайлен миттєво відскочив убік. Поряд із ним, до речі, опинився вірний Ворон. Не знаю, чи влучила я куди цілилася, але порошок спрацював, і розкиданих вибуховою хвилею вампірів окутало темно-зеленою хмарою. Попадавши на землю, вони почали кашляти й задихатися.

Я ж, притиснувши ліву руку до живота, зігнулася навпіл і зло зашипіла. Чорт, як боляче! Ашшш, напевно, тетива пів руки зчесала!

– Досить лаятися, стрибай давай! Я впіймаю! – почула я знизу голос Тая.

Він стояв під дахом біля того місця, де знаходилася я, та простягав руки. Коли тільки встиг, адже був далеко звідси!

Скинувши вниз лук і сагайдак, я заплющила очі та стрибнула, довірившись своєму мимовільному супутнику. Тай мене не обманув і все ж впіймав, після чого одразу закинув на спину Ворона, що стояв поряд. Я б сказала в сідло, але його якраз не було, бо хтось не додумався осідлати єдинорога! Це я про себе, якщо що.

– Бережи її, заради мене, – Тай погладив Ворона по морді та підійшов до мене. – Я постараюся вас наздогнати. Сподіваюся, вони ще довго будуть приходити до тями, і ми встигнемо відійти на достатню відстань. А тепер, вперед!

Тайлен ударив Ворона по крупу, після чого той різко рвонув з місця. Все, що я могла в той момент, це з криком усіма кінцівками вчепитися в коня та міцно затиснути в руках його гриву, намагаючись не злетіти з високої спини.

Не знаю, скільки часу тривала ця шалена гонитва. Як на мене, то цілу вічність. Дарма що  я не стільки сиділа, скільки лежала на Вороні, зустрічний вітер бив у вуха, а пальці дерев’яніли та то й діло зісковзували з гриви. Все тіло немилосердно затекло, а п'ята точка за відчуттями нагадувала один суцільний синець! Єдиною думкою, що крутилася в голові, була тільки: «ще трохи, і я здохну!».

Нарешті за горизонтом сховалося спочатку одне сонце, а за ним і друге. На небі почали з'являтися зірки. Стало дуже холодно, а вітер ще сильніше впивався в обличчя й руки льодяними осколками.

Нарешті, коли я вже на всі 150% була впевнена, що от тепер точно здохну, Ворон почав поступово знижувати швидкість. Через деякий час він повністю зупинився та опустився на всі чотири коліна, даючи мені можливість скотитися з нього на землю, бо ноги категорично відмовлялися гнутися. Деякий час я лежала, розвалившись в траві, насолоджуючись твердою поверхнею. Якби ще земля не була такою холодною!

З великими труднощами піднявшись і крекчучи, як столітня бабка, я покульгала до Ворона. Він так і не піднявся, поклавши голову на передні лапи. Прямо як собака, чесне слово!

- Як ти, Вороне? – поцікавилася я, погладжуючи його по шиї.

Він тільки втомлено, майже по-людськи, зітхнув.

- Зрозуміло, — в унісон зітхнула я. Присіла, опершись спиною об його теплий м'який бік. – Як думаєш, де Тайлен? З ним усе гаразд?

Ворон знову зітхнув.

Скільки ми так сиділи, я не знаю. Попри те, що спину грів теплий бік коня, я все одно дуже замерзла. Хоч зараз був початок літа і вдень трималася тепла температура, ночі все одно були прохолодними. Обійнявши себе руками й намагаючись припинити тремтіння, я мріяла про той старий брудний плащ, який я загубила десь у маєтку. Так я і не помітила, як провалилася в неспокійний сон.