Прийшла до тями я від якогось дивного звуку… чи то скрегіт, чи то скрип. Голова наче розривалася по швах, хотілося притримати її з обох боків, щоб з'єднати дві половинки в одне ціле. Невже від кількох ковтків вина такий відходняк може бути?

Зі стогоном обмацавши свою багатостраждальну голівоньку, я знайшла на потилиці величезну ґулю й одразу підскочила, згадавши вчорашнє викрадення. Через цей різкий рух у скронях з новою силою спалахнув біль, а перед очима все попливло. Тільки стіна, що опинилася поруч, врятувала мене від ганебного падіння на брудну й холодну землю.

Коли біль більш-менш вгамувався, я змогла оглянутися. Я перебувала, судячи з усього, в якомусь підвалі. У темному приміщенні було сиро і холодно, а єдиним джерелом світла виявилося маленьке віконце під самою стелею, у яке ледве-ледве пробивалися сонячні промені.

«Сидить дівчина в темниці, а коса на вулиці», - чомусь згадалася дитяча загадка. Ну, припустимо, дівчина є. Коси тільки немає. А шкода, нею від викрадачів було б простіше відбиватися, як в одному з фільмів з Джекі Чаном.

Відганяючи безглузді думки, я продовжила огляд місця мого ув'язнення. Або утримання? Загалом, перебування. Біля моїх ніг валявся плащ, на якому я до цього й лежала.

«Які дбайливі, однак, викрадачі», - подумки хмикнула я, обтрушуючи й загортаючись у цей брудний шматок тканини. А плащ виявився доволі теплим, з хутром, але смердів наче стадо здохлих бурундуків.

Продовжив огляд приміщення, нарешті помітила свою головну ціль: двері! Я миттєво кинулася до них щосили, навіть забувши про головний біль!

Двері виявилися дерев'яними, і, судячи з вигляду, дуже товстими, з величезним іржавим замком. Я з надією обмацала своє ліве плече та полегшено зітхнула – кинджальчик, єдина зброя, яку я не встигла зняти в таборі, був на місці. Діставши його, почала активно копирсати замок, сподіваючись, що мені пощастить і я зможу його відкрити. Але оскільки навички у відпиранні дверей нічим, окрім ключів, у мене не було, цей задум виявився провальним.

- Нічого в тебе не вийде, — раптом підтвердив мої думки хрипкий чоловічий голос із самого дальнього кута підвалу.

Від несподіванки я підскочила й випустила кинджал із рук. Перевернувшись кілька разів у повітрі, той увіткнувся в землю за кілька сантиметрів від моєї ноги.

- Пощастило. Ще трохи – і прощавай, пальчики, — знову почула я той самий насмішкуватий голос.

- Хто ти? – боязко запитала я, обережно піднімаючи зброю та вдивляючись у темряву.

- Усього лише нещасний полонений, який розплачується за дурість і егоїзм своїх одноплемінників, — у дальньому кутку спалахнули два червоних ока.

Я сильніше притиснулася до дверей, відчайдушно бажаючи провалитися крізь них, і виставила перед собою кинджал у надії, що це мені допоможе в разі нападу. У цьому погляді голодного хижака відчувалася небезпека.

- Не бійся, я нічого тобі не зроблю, — у голосі незнайомця почулася насмішка, — до того ж я прикутий.

Ніби у підтвердження його слова, я почула лязкіт кайданів – той самий звук, який мене розбудив.

- І все ж, хто ти? – трохи заспокоївшись, знову запитала я.

- Мене звати Тайлен, — представився голос, — можеш називати мене Тай.

Я, не стримавши своєї цікавості, повільно підійшла ближче, намагаючись розгледіти обличчя співрозмовника. Зрештою, якби він міг мені нашкодити, вже б це зробив.

Жодних джерел світла, крім маленького віконця десь під стелею, у приміщенні не було, тому довелося підійти досить близько і почекати, коли очі звикнуть до темряви. Моїм співкамерником виявився худорлявий хлопець із чорним, як шовковиця, волоссям, що звисало пасмами на змучене обличчя. Він сидів, спершись спиною об стіну, а його руки були закуті величезними залізними ланцюгами. Великі червоні очі палали голодним вогнем, а з-під блідої губи виднілися довгі гострі ікла.

- Ти вампір? – мимоволі вирвалося у мене.

- Вибач, якщо тебе це лякає, — усміхнувся він. – У мене зараз немає сил підтримувати людську форму.

- Нічого, просто ти перший вампір, якого я бачу у своєму житті, — ошелешено пробурмотіла я, розглядаючи нову для мене істоту цього світу.

- Ти не представилася, — у голосі вампіра почувся докір.

– Можеш називати мене Нарі.

Чомусь я його більше не боялася. Може через те, що виглядав він досить безпорадним. Або тому, що був прикований…

- Довго я тут? – присівши неподалік від співкамерника, спитала я.

- Годин 12 приблизно, за моїми підрахунками.

Якщо я тут 12 годин, то принц Аллірен уже мав повернутися. Якщо ні, то мене має шукати Ро, він же за мене відповідає.

- Зрозуміло, — я зітхнула. – Сподіваюся, мене вже шукають.

- Це місце дуже важко знайти, — похитав головою вампір. – Навряд чи люди зможуть це зробити.

- А темні ельфи зможуть?

Тай здивовано на мене глянув:

- А навіщо темним ельфам тебе шукати?

- Та так, є навіщо. Краще б не було, — ще тяжче зітхнула я. – То зможуть чи ні?

- У них є шанси, але теж не дуже великі. Цей маєток добре схований.

- Тай, ти взагалі знаєш, хто і навіщо мене викрав? – через кілька хвилин мовчання запитала я, задумливо копирсаючи кинджалом землю в спробі хоч чимось зайняти руки.

- Хто — знаю, — гірко усміхнувся він. – Вампіри.

- Судячи з того, що все на місці, їм потрібні не коштовності, — обмацавши кільце й медальйон, констатувала я факт. – Що ж тоді їм від мене потрібно?

- Є кілька здогадок, — хлопець знизав плечима. – Але явно нічого хорошого тобі не світить. У кращому разі вип'ють, як зголодніють. Пахнеш ти смачно, до речі. Хоча мені зараз і щур з підворіття був би делікатесом.

- Ну дякую, — хмикнула я, не знаючи, як це сприймати – чи то комплімент, чи то не дуже. – А в гіршому?

Вампір тільки похмуро зсунув брови, але на питання не відповів.

- Гаразд, не відповідай, якщо не хочеш. А чому ти тут? Якщо це не секрет.

- Якщо коротко, то розійшлися в інтересах.

- І як довго ти тут сидиш?

Тайлен ненадовго задумався, явно підраховуючи:

- Приблизно два-три тижні. Без їжі та води, — важко зітхнув він.

- Ого! Я можу чимось допомогти?

- Можеш, — кивнув вампір та облизнув сухі губи. – Але я не дуже хочу тебе про це просити.

Судячи з красномовного голодного погляду, я відразу ж зрозуміла, що саме він має на увазі, тому вирішила більше нічого не питати.

Знову в камері запанувала незручна тиша, кожен був занурений у свої думки. Я думала про ситуацію, в якій опинилася, сподіваючись, що ельфи все-таки зможуть мене знайти, і чим швидше – тим краще. Між небажаним шлюбом і смертю я все ж оберу перше.

Тайлен ніби до чогось прислухався й постійно втягав носом повітря.

- Звідки в тебе це? – раптом різко запитав вампір.

Задумавшись, я витягнула подарований Реєм медальйон і почала його вертіти в руці, навіть не помітивши цього.

- Друг подарував.

- Можна? Я поверну!

- Будь ласка, — я знизала плечима, зняла прикрасу та простягнула її Тайлену.

Гримлячи ланцюгами, він узяв медальйон в руки й почав уважно оглядати. Потім стиснув у долоні, заплющив очі та щось швидко зашепотів.

- Дякую, — несподівано з надією усміхнувся вампір, повертаючи його мені.

- Нема за що, — розгублено відповіла я, повертаючи медальйон на шию. - А що ти зробив?

- Нічого такого, але тепер більше шансів, що нас знайдуть.

Час тягнувся, як розтоплена карамель – повільно та липко. Ми з Тайленом розмовляли про все і ні про що конкретно. Я намагалася дізнатися, як він сюди потрапив, але Тайлен одразу змінював тему. Він питав про темних ельфів, але говорити про них я не хотіла.

Іноді з’являлась незручна тиша, але вампір знову починав розпитувати про якусь дурницю. В якийсь момент я зрозуміла, що таким чином він намагався відвернути мене від поганих думок, за що я була йому безмежно вдячна.

Я не помітила, як у камері стало зовсім темно. Єдиними джерелами світла залишилися  очі вампіра та слабке місячне світло, яке ледве пробивалося крізь маленьке віконце під стелею.

Я сиділа в кутку камери, куталася в плащ, який не давав достатньо тепла, але створював ілюзію захищеності. Було холодно, дуже хотілося їсти та пити. В животі оселилося огидне відчуття болю.

– Як же їсти хочеться, – шморгнула я носом.

– Розумію, – голос вампіра був приглушений. – Пробач, хотів би тобі чимось допомогти.

– А я тобі, – це було щиро.

Поруч з ним я чомусь почувалася в безпеці. Хоч він і був вампіром, але весь день, що ми тут сиділи, намагався мене підтримувати та допомагав не впадати у відчай.

– Можна сісти поруч? – я наважилася підійти до нього ближче.

– Так, – після роздумів, якось не дуже впевнено відповів Тай. – Думаю, у мене вистачить сил стриматися.

Він трохи посунувся та поправив ланцюги, які сковували його руки, звільняючи мені місце поруч із собою. Я обережно вмостилася поряд і притулилася до нього боком.

– Ти теплий, – видихнула я, притискаючись до нього сильніше й розтираючи долоні в надії зігрітися.

– Ну, хоч на щось згодився, – Тайлен хмикнув і, знову гримлячи кайданами, взяв мої руки у свої.

Його долоні виявилися такими ж теплими, як і він сам. Я почала зігріватися, вдалося трохи розслабитися.

– Цікаво, чому нас посадили в одну камеру? – раптом задала я питання, яке весь вечір не давало спокою.

– Тут інших просто немає, – відповідь не змусила на себе чекати. – Цей маєток дуже старий. Інші камери або завалені, або в аварійному стані. Ця – єдина, що залишилася цілою. Єдине надійне місце у всьому маєтку. До того ж вони напевно вирішили, що ти боятимешся навіть підійти до мене.

– Зрозуміло, – я сама не помітила, як моя голова впала йому на плече, а я почала провалюватися в сон.

– Ей, ти засинаєш? – шепіт вампіра витягнув мене з дрімоти.

– Угу, – я відчувала, як моя свідомість знову почала відпливати.

– Не боїшся, що я тебе з'їм, поки спатимеш?

– Тоді я помру швидко та безболісно. І хоча б один із нас виживе, – останні слова я договорювала вже зовсім занурившись у сон.

***

– Нарі, прокидайся! Ну ж бо! – розбудив мене стурбований голос. Хтось сильно трусив мене за плече.

– Що сталося? – я насилу сфокусувала сонний погляд.

З того часу, як я заснула, майже нічого не змінилося. Ми так само перебували в камері, у мене під боком так само сидів Тайлен. Тільки ось з єдиного віконця вже просочувалося не місячне, а сонячне світло.

– Послухай, я відчуваю недобре, – вампір стривожено насупився. – Думаю, вони збираються провести ритуал, і щось мені підказує, що тобі відведено роль жертви.

- Чорт! Що ж робити? Я не хочу вмирати! – я запанікувала та почала нервово метатися по камері з кута в кут.

Не думаю, що ельфи з'являться найближчим часом. А до того моменту, як з'являться, я вже буду бездиханна лежати на якомусь жертовному вівтарі. Холодна й знекровлена. Від цієї думки мене кинуло в піт, і я ще більше почала носитися туди-сюди.

- Стій, заспокойся!

Коли я вкотре пронеслася повз вампіра, він якось викрутився та, схопивши за руку, потягнув мене вниз. Не очікуючи такого, я впала на коліна та опинилася прямо на рівні його очей.

- Слухай, — він обережно обхопив моє обличчя долонями, заглядаючи в очі. – Якщо хочеш врятуватися, тобі доведеться мені допомогти! Нарі, я обіцяю, що виведу тебе звідси, але тільки якщо ти поділишся своєю кров'ю. Інакше в мене не вистачить сил, так би я вже давно звідси втік!

- А що як ти вип'єш у мене всю кров і залишиш тут помирати? – я боязко смикнулася назад, але хватка ослабленого вампіра була на диво міцною.

- Не залишу, обіцяю! Я, Тайлен Ейнір, виведу тебе в безпечне місце, а до того буду захищати й оберігати від будь-якої небезпеки! Клянусь сонцем і небом!

- А що буде з тим, хто порушить клятву? – вирвалося у мене бентежне питання, згадавши про схожу клятву, дану мною королю.

- Довга та болісна смерть, — жорстко усміхнувся вампір.

- Тоді це занадто серйозна клятва, — я уважно подивилася Таю в очі.

- Мені в будь-якому разі більше нічого втрачати, — він знову гірко усміхнувся. – Або я виберуся звідси з тобою, або згнию в цьому підземеллі. Тільки завдяки вампірській витривалості я протримався тут так довго, але вона вже на межі. Буду чесним, без людської крові я протримаюся тут ще не більше ніж тиждень.

Я міцно задумалася. Мені, по суті, також більше нічого втрачати. Якщо Тай мені збрехав, то він мене вб'є. А якщо я відмовлюся, то вб'ють ті викрадачі. З Таєм у мене є хоч якийсь шанс на порятунок! Якщо так подумати, він уже давно міг убити мене, а не вмовляти. Навіть знесилений, вампір все ще сильніший за мене, хоча по очах видно, як важко йому стримувати свою жагу. І навіть попри те, що ось вона я, слабка й беззахисна, перебуваю зараз у його руках, він усе ще чекає на мою згоду.

Не роздумуючи більше ні секунди, я зірвала з шиї шарф і дряпнула нігтями по своєму багатостраждальному горлу, знімаючи нещодавно запечену корочку на порізі. Цього виявилося достатньо, щоб із рани з подвоєною силою потекла кров.

Тая два рази вмовляти не довелося, він одразу притягнув мене до себе та жадібно присмоктався до шиї. Відчуття були не з приємних — від противних всмоктувальних звуків стало моторошно й гидко, а в очах поступово почало темніти, хоча болю не було.

- Досить, зупинися, — слабо запротестувала я, як тільки відчула сильне знесилення і запаморочення, та зрозуміла, що ще трохи — і мені кришка.

- Пробач, пробач, — отямившись, Тайлен відсторонився і, обережно підтримуючи мене, зав'язав шарф назад. – Не розрахував з голоду. Ти як?

- Думаю, житиму, — слабо усміхнулася я, спираючись на стіну та намагаючись не показувати, як мені погано.

Вампір же змінився на очах. Його обличчя перестало бути мертвотно-блідим і схудлим, плечі стали ширшими, та зовсім зникла колишня худорлявість — натомість на його руках проступили рельєфні м'язи. При цьому хлопець зовсім не здавався масивним неповоротким качком, швидше гнучким і спритним хижаком.

- До речі, звідки в тебе цей поріз? – поцікавився Тайлен, із зусиллям розгинаючи ланки товстого ланцюга.

- Та так, є один вухастий. Мій охоронець.

- Руки б відірвав за таке, — нарешті, ланцюг піддався, й одна рука вампіра опинилася на волі.

- Я тільки за. Сподіваюся, в тебе буде ще така можливість, — хмикнула я, намагаючись зібратися з силами, але перед очима все ще все пливло.

Нарешті Тайлен звільнив другу руку та раптом вилаявся:

— Шерх! Вони почули запах крові, вже сюди йдуть! Ти зможеш йти?

Він допоміг мені піднятися на ноги. Слабкість була приголомшлива, але я ствердно кивнула:

- Я впораюся.

- Добре. Дістань свій кинджал. Може знадобитися, хоча навряд чи допоможе. Старайся від мене далеко не відходити. Якщо щось трапиться – кричи.

З дверима вампір церемонитися не став, просто вибив їх ногою так, що замок виявився вирваний з м'ясом, і впевненим кроком рушив уздовж вузького коридору, жестом наказавши йти за ним. Намагаючись не звертати увагу на хвилі слабкості, що періодично навалювались на мене, та тримаючи кинджал напоготові, я пішла за Таєм.

Коридор був порожній, поки ми не натрапили на сходи, що вели нагору. По них уже спускалося штук п'ять вампірів, якщо судити по видовжених іклах і очах які палали червоним кольором. Добре, що сходи були не дуже широкими, через що спускалися вони по двоє.

- Відвернися, — наказав Тайлен і кинувся в їхній бік.

Розуміючи, що нічого хорошого там зараз відбуватися не буде, я одразу розвернулася в іншу сторону, заплющила очі та прикрила вуха для надійності. Але крики вампірів, стукіт і противне чвакання все одно було чути. В один момент, не втримавшись, я все-таки зазирнула через плече, але побачене змусило мене одразу розвернутися й заплющити очі ще міцніше: Тай розпорював горло якомусь вампірові своїми невідомо звідки з'явившимися кігтями, а навколо нього вже лежала купа розірваних на частини вампірів.

Я злякано здригнулася, коли вампір беззвучно підійшов до мене ззаду та поклав руки на плечі:

- Йдемо далі, Нарі. І вибач за цю жорстокість, але так їх убити найпростіше.

Слідуючи за Таєм, я намагалася не дивитися на останки вампірів, взагалі думати про щось інше та тримати вміст шлунка у собі. Я навіть зраділа, що сьогодні нічого не їла!

Піднявшись сходами, ми опинилися в занедбаній кімнаті. Навколо валялася купа каміння та всякого мотлоху, а всі меблі були покриті величезним шаром пилу. Складалося враження, що цей маєток пустував уже тривалий час.

Тайлен упевнено йшов у певному напрямку, ніби дуже добре знав це місце. Періодично то ззаду, то спереду з'являлися невеликі групки ворогів, з якими він досить швидко розправлявся.

Коли ми вийшли до холу, нас оточила, напевно, дюжина вампірів. Було помітно, що з ними Тайлену вже набагато важче битися. До того ж він намагався нікого не підпускати до мене. Один раз якийсь спритний вампір його обійшов і вже намагався мене схопити, але Тай в останній момент встиг його перехопити й блискавичним рухом руки розпоров тому живіт.

Тут мій організм не витримав, я сповзла на підлогу та розпрощалася з убогим вмістом свого шлунка.

Розправившись із вампірами, Тайлен без зволікання схопив мене за руку й потягнув до виходу, але як тільки ми підійшли до дверей, за нашими спинами почувся крижаний голос:

- Далеко зібралися?

Обернувшись, ми побачили вампіра, що спускався сходами, оточеного ще парою дюжин посіпак. Такий самий чорноволосий, з блідим витягнутим обличчям, чимось схожий на мого супутника. Але якщо Тайлена хотілося назвати хлопцем, то цього – чоловіком. Небезпечним, жорстоким і безжальним.

Тай вийшов уперед, ховаючи мене за своєю спиною та загороджуючи від ворогів:

- Це наша з тобою війна, Герине! Відпусти дівчину!

- Ти правий, Тайлене, це наша війна, – вампір жорстко усміхнувся. – Але дівчину відпустити не можу, без неї ніяк.

- Схаменися, Герине! Що ти коїш? Ми й без того багато втратили через ту помилку!

- Ти не розумієш! Не варто було ставати у нас на шляху! Обряд уже майже завершено, залишилися пара нюансів. Даю тобі останній шанс, виключно тому, що ти мій брат! Ти ж знаєш, я міг тебе вбити одразу, а не саджати на ланцюг. Але я цього не зробив, даючи можливість змінити думку. Віддай дівчину та приєднуйся, і ми більше не будемо вигнанцями цього світу, а побудуємо свій власний! – у голосі Герина чулися божевільні нотки.

- Ти збожеволів, брате! Згадай, чим усе закінчилося минулого разу! – вигукнув Тай. – Я не віддам тобі її. Нізащо!

- У такому разі, ти не залишив мені вибору, — без краплі жалості, тільки з холодною розрахунковою байдужістю відповів Герин.

- Йди до стайні, знайди там Ворона та забирайтеся звідси, швидко! – скомандував мені Тайлен і кинувся на ворогів, що прямували до нас.