До заходу сонця ельфи спорудили два невеликих вогнища, щоб поховати загиблих товаришів. Ще одне, найменше, знаходилося трохи осторонь, ближче до краю обриву. Для нього. Цим вогнищем займався тільки Рей, від моєї допомоги він відмовився. Решту вампірів, включаючи Герина, просто звалили у купу і підпалили – ніхто не хотів їх вшановувати.

Я сиділа біля урвища, спершись на Ворона. Дивилася на горизонт, намагаючись ні про що не думати. Мені вирішили дати спокій – навіть Рей тримався осторонь і лише кидав на мене сумні погляди. Тільки Аллірен постійно був десь поруч, явно наглядаючи – боявся, що я щось витворю або влаштую ще одну істерику.

Нарешті, коли сонце вже почало потроху ховатися за горизонт, до мене підійшов Рейтан. Виглядав він зовсім зламаним, ніби його придушила величезна скеля розміром з хмарочос. Чомусь він не поспішав підходити до мене зовсім близько і тримався на відстані у кілька метрів.

- Кейрі, час, - неголосно промовив він, уникаючи мого погляду.

Я кивнула, піднялася, не розуміючи його поведінки. Як тільки я зробила кілька кроків у бік барда, він тут же дзеркально повторив мої дії, утримуючи відстань. Я зробила ще крок, але він знову повторив маневр.

- Рей, що… - я хотіла було запитати, в чому справа, але тут до мене дійшло.

От дурепа! Настільки занурилася у свої страждання, що зовсім забула про друга! Йому ж самому зараз погано, а тут ще я! Ну хіба не дурна?!

Раптом з'явилося відчуття, ніби мене накрив великий купол, як невидимий бар'єр, що відгороджує від інших.

- Дякую! – Рей видихнув і якось навіть трохи розправився – схоже, мені вдалося знову закритися, але цього разу більш усвідомлено.

- Ти тому мене уникав, - я знову зробила крок назустріч, але цього разу він не відступив.

- Пробач, - бард кивнув. – Це було дуже важко. Там, у залі, я думав, що не витримаю – мені ніколи ще не було так погано від чужих емоцій. Якби принц не забрав тебе…

- Це мені потрібно просити вибачення, - я його перебила. – Я не повинна була забувати про тебе.

Ігноруючи його заперечення, я попрямувала до малого вогнища. Там, на купі акуратно складених дощок, вже лежав Тайлен. Блідий, у рваній потріпаній одежі, на ньому майже не було пошкоджень, тільки дрібні подряпини. До горла знову підкотився ком.

- Від чого він… - я не змогла вимовити останнє слово, але Рей сам здогадався.

- Магія. Тільки я не знаю, яка саме. Можливо, щось заборонене і маловідоме, на кшталт того ритуалу. Вампіри ж не такі сильні маги, щоб використовувати настільки потужну енергію. Тому іншого пояснення у мене немає.

Я тільки розуміючи кивнула. Те, що використав Герин, і справді було дуже схоже на магію. Цікаво, він знав, що при її використанні загине не тільки Тай, але й він сам? Навряд...

Рей простягнув мені палаючий факел. Поряд вже горіли ельфійські вогнища.

- Прощавай, - я востаннє вдивилася в обличчя коханого, намагаючись назавжди запам’ятати кожну рису, кожну подряпинку!  

Тремтячими руками піднесла факел до основи вогнища. Вогонь поширився дуже швидко і вже за кілька секунд повністю сховав за собою Тайлена – схоже, і тут не обійшлося без магії. Ще одне вогнище здійнялося до неба, несучи його душу в сторону західного сонця.

Рей дістав гітару. Поляною розлилася музика, повна туги та смутку – ніби відображаючи стан усіх, хто тут зібрався. Я ж не мигаючи вдивлялася у вогонь, який, мов дементор, висмоктував з мого життя всю радість, залишаючи тільки темряву.

Раптом серед ельфів почалася якась метушня. Я почула гучний жіночий голос і кинулася до них – щось мені підказувало, що я маю бути там.

Двоє ельфів ледве утримували юну дівчину з чорним довгим волоссям. Вона активно виривалася, шипіла і кидала прокльони. Вид її довгих ікл і гострих кігтів не залишав сумнівів – це була вампірша.

Навпроти дівчини з мечем наголо стояв Аллірен. Він замахнувся, маючи намір знести їй голову, і я, не роздумуючи, стала між ними, закриваючи вампіршу собою. Меч зупинився за кілька сантиметрів від моєї шиї.

- Не вбивай її!

- Відійди, - принц зло насупився та спробував відштовхнути мене з дороги.

- Будь ласка, не вбивай її, - я вчепилася в його руку, що стискала меч.

- Мені не потрібна допомога якоїсь людини! – продовжуючи вириватися, вампірша кинула на мене злий погляд, на мить затримала його на моєму лівому зап’ясті й тут же впала на коліна. – Пані, вибачте мені!

Здивований такою зміною реакції, Аллірен завагався.

- Вона намагалася вбити мене. Ти ж розумієш, що вона перебила б тут усіх, якби у неї була така можливість? Усіх, включаючи тебе.

- Розумію. І все ж прошу її відпустити. Сьогодні вже загинуло достатньо ельфів і вампірів.

- Ну що ж, - принц прийняв більш розслаблену позу. – Я її помилую, але тільки якщо вона пообіцяє нікого з нас не вбивати.

Я присіла біля притихлої вампірши.

- Будь ласка, пообіцяй, що ти нікого не чіпатимеш, і йди. Твоя смерть все одно нічого вже не змінить.

- Клянуся, що не нападу і не вб'ю нікого з присутніх тут, якщо це не буде самозахист, - швидко затараторила дівчина. – Тільки, пані, дозвольте мені залишитися з вами! Я обіцяю, що буду вірно служити вам і захищати! – вона схопила мене за руку та благально подивилася в очі.

- Що? Ти хочеш служити мені? – такого повороту я не очікувала.

Вона закивала.

- Я не завдам проблем, от побачите!

Я з запитанням подивилася на нареченого. Той знизав плечима у відповідь.

- Вона присягнулася, отже, більше не небезпечна. Але якщо вона поїде з нами, то стане твоєю рабинею, і відповідати за неї будеш сама.

- Ти впевнена, що хочеш цього? – я з сумнівом подивилася на дівчину.

Навряд чи хтось захоче добровільно стати чиєюсь власністю - по собі знаю. Але вампірша знову посилено закивала.

- Я згодна, пані, тільки не відсилайте мене!

- Якщо ти так хочеш, - я приречено зітхнула й простягнула їй руку, допомагаючи піднятися. – Зви мене Кейрі.

- Мене звати Шааті, пані.

Я кивнула. Щодо «пані» пізніше поговоримо, зараз не до того.

Ми повернулися до багаття. Мені не хотілося залишати це місце ось так, тому я знайшла неподалік великий гладкий камінь та почала вперто тягти його до погребального вогнища. Не ставлячи запитань, Шааті вирвала його з моїх рук і легко, ніби він зовсім нічого не важив, понесла до потрібного місця.

Я взяла вже остиглий вуглик:

«Тайлен Ейнір.

Ти назавжди залишишся в моєму серці.

Твоя Кейрі».

Не проронивши жодного слова, до каменя підійшов Рей і взяв у мене вуглик. До мого напису додався ще один:

«Навіки найкращі друзі.

Завжди були й завжди будемо.

Рей».

Після цього бард поклав руку на пам'ятник і обидва написи задимілися, ніби вирізьблювали літери в холодний камінь.

Я зірвала квітку, що росла неподалік, і поклала біля надгробка. Ну ось. Тепер тут залишиться хоч невелике нагадування про те, що Тайлен дійсно існував. Тепер ці землі його не забудуть.

Ми дочекалися, поки вогонь остаточно згас, а вітерець легко підхопив попіл і сірою пилюкою почав відносити його в бік океану, ніби намагаючись наздогнати вже зникле за горизонтом сонце.

Почали збиратися в дорогу. Попри те, що вже стемніло, вирішили повернутися до Кегроса – ніхто не хотів залишатися на ніч у цьому проклятому місці.

- Вороне, підвезеш нас, будь ласка, до порту? – я погладила єдинорога по носу.

Він фиркнув, погоджуючись. Рей залікував його рани, тож тепер той знову був абсолютно здоровим.

Принц повідомив, що дорога до Кегроса займе приблизно чотири години, хоча вдень вона займала не більше двох. Усі їхали в тиші, лише інколи тихенько спілкуючись між собою. Настрій був похмурим.

Шааті сиділа за моєю спиною, міцно, але обережно обіймаючи за талію. Її присутність водночас заспокоювала та тривожила — я не могла зрозуміти причину її рішення.

- Шааті, - тихо звернулася я до вампірши, перериваючи мовчання. – Скажи, будь ласка, чому ти вирішила служити мені?

- Я залишилася одна, пані, інших вампірів перебили ваші друзі темні ельфи, - пролунав її тихий сумний голос з ноткою докору. – Нікого, крім мене, не залишилося. Я хотіла помститися — вбити якомога більше ельфів, продати своє життя дорожче. Вирішила почати з їхнього ватажка, але нічого не вийшло.

Я слухала уважно, не перебиваючи.

- І тут з’явилися ви, вступилися за мене. Спочатку я розлютилася — не хотіла приймати допомогу від якоїсь людини, краще вже смерть! Але потім я побачила, що у вас є Лассар’гі.

- Що у мене є? – не витримала я, зовсім не розуміючи, про що йдеться.

- Лассар’гі, - повторила Шааті. – Знак роду Ейнір.

- Що? Який знак? – чим більше вона розповідала, тим менше я розуміла.

- На вашій руці, ось же він, - дівчина обережно доторкнулася до мого лівого зап’ястя.

Я вдивилася — було настільки темно, що ледве видно обриси самої руки, не кажучи вже про якийсь знак. Та й звідки йому там взятися? Точно пам’ятаю, що ще зранку, коли лежала на вівтарі у башті, ніякого знаку там не було.

- Лааадно, і що це за знак такий? – вирішила повірити їй на слово, поки не опинюся в більш освітленому місці й не зможу нормально роздивитися свою руку.

- Ох, пані, хіба ви не знаєте? – здивувалася дівчина. – Це означає, що ви під захистом вампірського княжого роду Ейнір.

- Значить, через це ти й вирішила мені служити? – я втомлено потерла очі.

- Так. Якщо хтось із князівської сім’ї взяв вас під свою охорону, то я зобов’язана захистити хоча б вас.

- Тільки от… нікого з них більше немає… - тихо видихнула я.  

Було дуже важко про це говорити.

- Це не важливо, - вампірка міцніше стиснула руки на моїй талії. – Тепер у мене є, заради чого жити.

«А заради чого тепер жити мені?» - хотілося закричати, але я промовчала, з трудом стримуючи в собі чергову бурю емоцій.

Нарешті ми приїхали до Кегроса. У місто нас пропустили без проблем, мабуть, злякавшись вигляду озброєних темних ельфів. Повернулися до заїжджого двору, де зупинялися раніше — Рей ще зранку доплатив за продовження наших кімнат. Метушливий хазяїн почав активно розселяти прибулих, явно вже підраховуючи прибуток. Добре, що свято вже закінчилося й більшість гостей за день встигли роз’їхатися.

Шааті та Аллірена поселили поруч зі мною. Вампірша погрожувала перегризти трактирнику горло, якщо він цього не зробить, а принц одним своїм виглядом вселяв страх, тож той просто не насмілився ослухатися.

Коли за мною зачинилися двері кімнати, я остовпіла – на мене навалилися всі емоції разом, наче метеорит, прагнучи розчавити та вдавити глибше в землю! Так, щоб не вибратися звідти, як би я не намагалась.

Це приміщення всім своїм виглядом нагадувало про Тайлена. Біля стіни стояло таке ж м’яте ліжко, яким ми його залишили. На одному стільці висіли його штани й сорочка, на іншому – його пошарпаний плащ. В кутку валявся лук, з якого він мене навчав стріляти, а на столі лежав один з куплених ним кинджалів – другий все ще висів у мене на нозі. А біля кинджала стояла ваза з тими самими квітами, що він подарував мені перед святом.

На непокірних ногах я підійшла до столу. Вдихнувши аромат квітів, відчула, що більше не можу. Не можу тримати це в собі, коли хочеться виплеснути все у світ! Щоб він хоч трохи зрозумів, відчув, дізнався! Не можу більше прикидатися, що все добре, що мені не боляче, що я сильна! Я закричала, сама не впізнаючи свій голос.

- Як ти посмів! - ваза полетіла в стіну, розлетілася на друзки та купкою жалюгідних уламків осіла на підлогу разом з залишками води й безневинними квітами. – Як ти посмів залишити мене! - слідом за вазою полетів його одяг. – Ошуканець, зрадник! – коли одяг закінчився, я сама кинулася на стіну, наче це вона була причиною всіх моїх нещасть. – Ти ж обіцяв, що не залишиш мене! Обіцяв, що ми обоє виберемося звідти! Обіцяв, що будеш зі мною завжди! Обіцяв, обіцяв, обіцяв!

З кожним ударом мої руки боліли все більше, а сил ставало все менше. Коли ноги вже перестали тримати, я знесилено сповзла по стіні та, не звертаючи уваги на уламки, згорнулася на підлозі в позі ембріона. Підтягнувши до себе вже вологий від води плащ, я уткнулася в нього обличчям і дала волю сльозам.

Я не плакала в тій злощасній башті, коли Рей сказав, що Тая вже не врятувати. Я не плакала на тому обриві, коли дивилася на море і намагалася осмислити все, що сталося. Я не плакала, коли вогонь забирав його у мене остаточно і безповоротно, або коли писала йому прощальне послання. Але тепер, коли я залишилася одна і відчула цю жахливу гнітючу порожнечу, я більше не могла стримуватися.

Скільки минуло часу, я не знаю, тільки краєм свідомості помічала, що відбувається навколо. Хтось голосно барабанив у двері та щось кричав. Цікаво, як давно він так стукає? Втім, яка різниця, це зовсім не важливо. Потім стук припинився, почулися швидкі кроки. Хтось намагався забрати у мене плащ, але я не віддавала - він мій! Він мені потрібен! Потім мене обережно підняли на руки та поклали на щось м’яке. Мені було все одно – головне, плащ залишився в руках.

Це здавалося найважливішим для мене в той момент. І навіть якби мене били ногами або катували, єдине, що мене хвилювало б, це брудний поношений плащ – усе, що залишилося від нього.

У якийсь момент я зрозуміла, що сльози закінчилися, але я продовжувала схлипувати, якнайміцніше втискуючись обличчям у свою єдину дорогоцінність. Чиясь м’яка, турботлива рука почала гладити мене по спині та голові, а тихий мелодійний голос заспокійливо заспівав, заколисуючи та обіцяючи спокій і тепло.

І я повірила, пішла за голосом, зариваючись у щось м'яке та пухнасте. Він, ніби хвилі невагомості, дарував довгоочікуване розслаблення. Огортав зі всіх сторін, як турботливі материнські обійми.

Але раптом голос зник, а я опинилася десь посеред пустелі. Посеред темної, холодної пустелі. Зникли почуття розслабленості та безпеки, які дарував чарівний голос. Залишилися лише порожнеча та відчай.

Я обхопила себе руками в спробі зігрітися, але холодний пронизливий вітер продував до самих кісток. Навколо був тільки пісок. Сірий, ніби попіл, він оточував мене з усіх боків – навіть сонце було сховане за хмарою пилу.

Хто я? Де я? Що відбувається? Незрозуміло. Але потрібно йти, інакше я просто замерзну. Я пішла вперед, зовсім не розбираючи дороги. Просто для того, щоб створити хоч якусь видимість руху.

Вітер нестерпно хльостав в обличчя. Пісок ліз в очі, рот, вуха, за комір! Я тільки й встигала, що спльовувати, намагалася прикрити обличчя рукою, але марно.

З кожним новим поривом вітер намагався перекинути, відштовхнути, відкинути назад, повернути в початкову точку. Кілька разів я змінювала напрямок, але все було марно – здавалося, ніби напрямок вітру змінюється слідом за мною, навмисно розвертаючись так, щоб дути мені саме в обличчя!

Нарешті, я здалася, і приречено опустилася на холодний пісок. Я втомилася від цієї нескінченної та марної боротьби зі стихією. Було так холодно, ніби я знаходилася на Північному полюсі, а не в пустелі. А ще дуже хотілося пити та спати.

Я обійняла свої ноги та поклала голову на коліна, прикрила очі. Усього лише на секунду, просто щоб трохи відпочити. Шум вітру стих, став більш спокійним, ніби заколисував. Так, так краще. Так добре…

- Кейрі, не спи, - пролунав смутно знайомий тихий голос, вириваючи мою свідомість з в’язкого нічого. – Тобі потрібно йти далі.

«Куди йти? Навіщо?» - хотіла запитати я, але не змогла розліпити губи - у роті була така ж суха пустеля, як і навколо мене.

- Відкрий очі, Кейрі, подивися на мене, - продовжував кликати голос.

Повіки здавалися важчими за могильні плити, але все ж виявились більш слухняними за мої губи. Я насилу розліпила очі, озирнулась. Навколо була все та ж пустеля.

- Я тут, - голос пролунав десь позаду.

Зібравши всі свої сили, щоб повернутися, я видихнула.

- Тай...лен, - мій голос був зовсім слабким, ледь чутним, але його поява додала мені сил.

Вампір стояв далеко в стороні. Я з трудом впізнавала його обриси серед сірої мряки, але була впевнена – це він!

- Тай...лен, - з трудом повторила я і простягнула до нього важку, мов крижана брила, руку.

Раптом на мою долоню впала велика холодна крапля. Друга впала на мій лоб, і тіло пробила дрож. Здається, дощ посилювався. Крапель ставало все більше, вони струнким дробом барабанили по моїх руках і обличчю.

- Пий! - наказав голос Тая.

Я слухняно відкрила рот, підставляючи його під краплі живильної вологи, і раптом відчула, як він різко наповнився водою.

- Пий же! Ковтай! – знову наказ.

Я слухняно зробила ковток, потім ще один. Стало трохи легше.

- Тепер йди звідси! – силует у далині почав зменшуватися, голос ставав ще тихішим. – Йди...

- Тайлен! – вода дала трохи сил, і мені вдалося піднятися. Я кинулася в сторону силуету, що віддалявся. – Зачекай, Тайлене, почекай на мене!

Я перестала звертати увагу на вітер і з упертістю барана пробивалася крізь піщану бурю, намагаючись його наздогнати. Але чим швидше я бігла, тим більше він віддалявся. Я кликала його, благала повернутися, але марно.

Здавалося, ця погоня триватиме вічність. У якийсь момент силует раптово різко зупинився.

- Йди, Кейрі. Йди звідси, - прошепотів зовсім тихо і повністю зник.

Я кинулася до того місця, де він тільки що стояв, але мої руки схопили тільки повітря, а в очі вдарило яскраве срібне світло. Зажмурившись, я відчула, як лечу в глибоку прірву, як нескінченно довго падаю з високого обриву. І коли здавалося, що зіткнення з землею не уникнути, я відкрила очі.