Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Анна Мінаєва
Перша таємниця академії Гріскор

Зміст книги: 23 розділів

Спочатку:
Розділ 1: Табіта Ваєрс
739432 дн. тому
Розділ 2: Мілред ван Темпф
739432 дн. тому
Розділ 3: Гвін Умільтен
739432 дн. тому
Розділ 4: Табіта Ваєрс
739432 дн. тому
Розділ 5: Мілред ван Темпф
739432 дн. тому
Розділ 6: Табіта Ваєрс
739432 дн. тому
Розділ 7: Найджел Харві
739432 дн. тому
Розділ 8: Гвін Умільтен
739432 дн. тому
Розділ 9: Табіта Ваєрс
739432 дн. тому
Розділ 10: Карвін
739432 дн. тому
Розділ 11: Мілред ван Темпф
739432 дн. тому
Розділ 12: Найджел Харві
739432 дн. тому
Розділ 13: Табіта Ваєрс
739432 дн. тому
Розділ 14: Гвін Умільтен
739432 дн. тому
Розділ 15: Найджел Харві
739432 дн. тому
Розділ 16: Мілред ван Темпф
739432 дн. тому
Розділ 17: Табіта Ваєрс
739432 дн. тому
Розділ 18: Гвін Умільтен
739432 дн. тому
Розділ 19: Мілред ван Темпф
739432 дн. тому
Розділ 20: Табіта Ваєрс
739432 дн. тому
Розділ 21: Найджел Харві
739432 дн. тому
Розділ 22: ?
739432 дн. тому
Епілог: Найджел Харві
739432 дн. тому

Дочка графа ван Темпфа тремтіла від страху, як від холоду, і нічого не могла з собою вдіяти. Ще трохи, і її зуби справді почали б цокотіти. І це точно приверне увагу тих, хто її сюди привіз.

Поки що Мілред залишилася одна у великій світлій кімнаті з величезним столом навпроти входу та маленьким стільцем, на якому вона сиділа.

Так, люди імператора дали її  спокій. Але як надовго? Як скоро вони повернуться, щоб отримати відповіді на свої запитання?

Мілред обхопила себе руками й закусила губу. Хотілося розплакатися, щоб хтось пожалів, погладив по голові і розібрався з проблеми, що виникли.

«Я не Гвін, в мене нічого не виходить», – подумала дівчина. І від цього їй стало так гірко, так сумно, що покусана губа зрадницьки затремтіла. І вона розплакалася.

Сльози жалю до себе текли по її щоках.

Подумати тільки! Вперше в житті вона сама вирішила порушити правила і відразу була спіймана! Про її нічну прогулянку батькові обов'язково повідомлять! Обов'язково!

Мілред не почула, як скрипнули двері. Вона занурилася в вир відчаю, готова дозволити йому повністю поглинути себе.

— Студентко ван Темпф, — голос, який почувся від дверей, змусив її схаменутися й поспішно провести руками по щоках.

Але вона не змогла витерти сльози. Просто розмазала їх по обличчю. А коли Мілі підняла очі на суворого чоловіка в темному одязі з щільної тканини, вона гикнула від страху.

— Опануйте себе, — сухо сказав чоловік, заходячи всередину і зупиняючись перед затриманою. Тепер їх розділяв лише стіл. Спершись долонями на нього, людина імператора нахилилася вперед і втягнула ніздрями повітря. — Алкоголь. Отже, ви випили?

— Я...

Вона смикнулася від страху, чи то збиралася втекти, чи то зовсім розплакалася.

— Опануйте себе, — повторив він без тіні жалю. — Звідки ви взяли алкоголь, заборонений на території академії?

— Я не пила, — похитала вона головою. — Це були цукерки з медовухою. Я з'їла весь... весь мішечок.

Вона збрехала так легко, що сама здивувалася цьому. На мить завмерла, прислухаючись до власних відчуттів і подумки зраділа.

Незважаючи на свій страх і неминучу істерику, Мілред ще не здалася. Вона була готова боротися до останнього, щоб батько ні про що не дізнався.

— Що ви робили на вулиці в заборонений час? — продовжував допит чоловік, не зводячи очей з підозрюваної.

«Він підозрює мене у вбивствах?, – з жахом подумала дівчина. — Він думає, що спіймав убивцю?!»

Мілред давно зрозуміла, що з усіма цими смертями в академії Гріскор не все так просто. Через щось просте людей імператора не надсилають. А вночі не забороняють виходити на вулицю.

О ні, це було щось зовсім непросте.

— Я, — схлипнула вона, а в голові вже почав народжуватися план. — Я дуже перенервувала… Дуже. У мене ж сусідка отруту випила сьогодні вдень... Ви чули?

Мілред тепер ненавиділа себе за те, що вона говорила. Та вже не могла зупинитися. Придумана мить тому історія могла врятувати не лише її, а й коменданта гуртожитку.

Чоловік не відповів на запитання, пронизуючи дівчину поглядом.

— Я... — її голос став тихішим. — Ходжу уві сні. Це... це трапляється, коли в житті відбувається щось емоційне для мене. Батько вже викликав до мене лікарів. І всі казали ще не можу це вилікувати. Я... не знаю, як я опинилася на вулиці.

— Отже, ти нічого не пам’ятаєш? — слідчий посміхнувся. Та так посміхнувся, що від цієї усмішки кров у венах застигала.

І Мілред від страху втягнула голову в плечі. Адже якщо вона нічого не пам'ятає... Тоді вона може виявитися вбивцею.

Паніка накрила леді Ван Темпф, як задушлива ковдра. Вона обвила її шию, і з кожним ударом серця все більше стискала горло.

Вона в пастці. Вона сама загнала себе в пастку. Брехня тільки погіршила ситуацію. Брехня завжди погіршує ситуацію!

— Ні, пам'ятаю! – злякано вигукнула вона.

— Справді? — здавалося, що чоловік не вірив жодному її слову. — Але ви щойно сказали, студентко ван Темпф, що не пам’ятаєте, як опинилися на вулиці.

— Я...

Мілред запнулась і притиснула долоні до ще вологих щік. Тепер вони горіли. Дотик холодних тремтячих пальців видався справжнім порятунком.

Як шкода, що зараз вона не могла сховати обличчя в долонях, як у дитинстві. Просто сказати, що зараз вона під захистом Великого. І це буде означати, що ніхто з оточення не зможе її чіпати, поки долоні не будуть опущені.

— Добре, а що ви можете сказати про смерть сусідки по кімнаті? – продовжив допит чоловік. — У вас з нею був конфлікт?

— Що?! — Мілред аж стрепенулась і з подивом подивилася на слідчого. — Ні! Звісно, ні! Вона моя подруга!

«Була моєю подругою, — подумала леді ван Темпф і шморгнула носом. Спазм стис серце, а до очей підступили сльози. — Ох, люба, була б ти тут…» 

Двері до імпровізованої кімнати для допитів відчинилися саме в той момент, коли на Мілред мало не поставили чергове запитання.

— Ректор прийшов, — промовив той, кого леді ван Темпф фізично не могла бачити. — Він хоче поговорити зі своєю студенткою.

— Вирішив завадити нам працювати? — пирхнув перший, не соромлячись присутності першокурсниці. — Добре, нехай заходить.

«Він усе розповість батькові, — злякалася дівчина, сповзаючи зі стільця. — Батько засмутиться. Він замутиться...»

Дівчині раптово стало бракувати повітря. Мілред схопилася задерев’янілими пальцями за спідницю сукні, але не відчула дотику тканини. Ніби її не було. Наче й Мілред не було.

Нічого навколо не існувало, крім задухи, яка лягла на її плечі й тягла в найтемніший вир. Піднімаючи мул і пісок, її втоптувало в дно, де жили найнебезпечніші демони.

Демони її душі.

Мілред намагалася вирватися з цієї пастки. Намагалася, як і кожного разу. Та проклятий страх душив її і шепотів їй припинити пручатися. Здаватися. Не робіть наступного кроку.

«Я більше не боюся!» — істерично подумала дівчина, намагаючись відновити подих.

Та перед очима промайнув спогад. У ньому був простий день. Звичайний день. Як і багато інших.

Але чомусь саме його вона згадала зараз.

 

***

 

У величезному будинку графа ван Темпфа, як завжди, панувала тиша. Слуги ходили навшпиньках і розмовляли пошепки. Єдиним гучним звуком була мелодія, яка часом лунала з бальної зали. Це батько сів за роялем. І дозволяв собі зіграти щось таке, що могло відволікти його від купи документів і безлічі листів.

Мілред сиділа у своїй кімнаті, дивилася у вікно і з жахом чекала того самого моменту, коли її батько дізнається про розбиту вазу.

Їй було всього шість. Вона мало що розуміла, та все добре відчувала. Відчувала, як страх почав збиратися над нею, наче чорні хмари перед грозою. Незабаром пролунає гучний крик, а за ним почнеться злива.

Злива сліз.

Вона заслуговувала на покарання. Знала це. Тому що Мілред ніхто не давав дозволу грати в галереї. Але вона все одно пішла туди сама, не дочекавшись няні. Правду кажучи, дівчинка рідко її чекала. Літня й стара тітонька Зорянка не встигала за дочкою графа.

Але за це покарають Мілред. І тільки її.

— Мілред ван Темпф! — голос у коридорі був схожий на грім.

Але це був не голос батька і навіть не няні. Це був голос Лоли ван Темпф. Її мачухи. Жінки, яка не прощала жодної помилки. Особливо, якщо цієї помилки припустилася Мілред.

Дівчинка затихла, сіла в крісло і вчепилася в синього іграшкового пегаса.

Ох, якби він був справжнім, він точно забрав би Мілі з цього місця. Сховав би десь далеко, де леді Лола не змогла б відшукати. Не змогла б боляче схопити за руку й затрясти так, щоб у дівчинки клацнули зуби.

О ні, якби пегас був справжнім, він би забрав Мілред і її тата в чарівне місце, де можна нескінченно розбивати вази, їсти цукерки і сміятися.

Дівчина закрила очі, коли двері її кімнати прочинилися.

— Не прикидайся, що спиш! — обурений високий голос скидався на проблиск блискавки в почорнілому небі. — Я знаю, що це твоя провина! Ти хоч знаєш, дівчино, що цю вазу подарував твоєму батькові сам імператор! На ній був герб нашого роду! Дивись на мене, коли я з тобою розмовляю!

Мілред не хотіла дивитися. Вона хотіла провалитися крізь землю. Пролетіти два поверхи, підвал і просто потонути в землі. Щоб не чути цей голос. Не чути крику.

Але дива не сталося. Підлога під її стільцем не розвалилася. А дівчина розплющила очі, злякано глянула на мачуху і тільки дужче вчепилася в пегаса.

— Що ти робила в галереї? – суворо запитала Лола ван Темпф.

Суворість була її капелюшком та рукавичками. Тією річчю, без якої жінка нізащо не з'явилася б на людях.

Мілред мовчала, не знаючи, що сказати. Її серце билося швидко-швидко. Пегас у руках тріснув і розійшовся по шву.

А Лола ван Темпф стояла у дверях високою темною фігурою, чекаючи на відповідь.

Так, мачуха Мілі була високою жінкою. З темним кучерявим волоссям, тонким носом і мушкою над верхньою губою. Сьогодні вона була в приталеному вбранні з темно-зеленого шовку та бордового оксамиту. Руки в тонких до ліктів рукавичках складені на грудях, темно-червоні губи невдоволено стиснуті, а широкі брови грізно насуплені.

Мілред бачила її такою все своє життя. Невдоволеною і похмурою. Слова, поведінка, зовнішній вигляд... все було настільки темним, що донька графа інстинктивно вибирала для себе лише яскраві фарби. Усі її сукні були яскраво-жовтими, рожевими, блакитними чи білими. Всі іграшки великими і милими. Навіть книжки, які вона нещодавно навчилася читати без допомоги няні Зорянки, Мілред вибирала виключно за барвистими обкладинками.

— Я з тобою розмовляю! Ти, брудна дитино, тобі не місце в цьому домі, якщо ти не вмієш говорити!

— Я вмію говорити, — злякано пискнула Мілред, схоплюючись на ноги й стискаючи в грудях улюблену іграшку. Пальці дівчинки ковзнули швом і знайшли розрив. Доторкнулися до м'якої білої вовни, яка опинилася всередині пегаса. — Я не знала…

— Що ти не знала? – Лола ван Темпф зробила крок уперед, дивлячись на Мілред так грізно, що тій тільки і вдалося, що сховати обличчя в долонях.

Пегас упав до її ніг.

— Ти порушила заборону! — не зупинялася мачуха. — Зламала коштовну річ! Хочеш, я все розкажу... твоєму батькові?!

— Ні! Ні, будь ласка! — вигукнула Мілред, злякано зводячи очі на леді Лолу.

— Ні?! – засміялася жінка. — Адже ти знаєш, що його не можна засмучувати? У лорда Ван Темпфа хворе серце. Чи ти хочеш його смерті?

Перш ніж Мілред це зрозуміла, леді Лола опинилася поруч, схопила її за руку й боляче стисла:

— Відповідай, ти хочеш його смерті?

— Ні…, ні! Не кажіть йому! Будь ласка!

— Будь ласка, — з огидою повторила мачуха і відштовхнула дівчину від себе. — Тебе тут не має бути. Брудна дитина!

Мілред осіла на підлогу, вчепилася в пегаса і заплакала. Відкрито та голосно, як уміють лише діти.

Вона не чула, як Лола ван Темпф пішла. Не чула, як прийшла няня. Тільки відчула її лагідні та трохи шорсткі руки. Вони обняли малечу й притиснули її до широких грудей.

Зорянка шепотіла щось тихе і заспокійливе, розгойдуючись з боку у бік. Мілред не слухала, вона кусала кулак і не могла заспокоїтись.

«Я брудна дитина, — думала вона, лише частково розуміючи значення цих слів. — Брудна дитина. Мене тут не повинно бути. Не можна засмучувати тата. Не можна. Бо він помре»

— Ну, тихо, тихо, — погладила її по волоссю Зорянка. Світло-рудому волоссю. Лише у маленької дівчинки вони були такого кольору. Тільки в неї в цьому домі. — Все минуло. Все позаду.

— Я брудна дитина, — прошепотіла вона, не в силах заспокоїтися. Підвела погляд на няню. — Я хочу очиститися. Помитися. Допоможи мені помитися.

— Ти не брудна дитина, — похитала головою Зорянка. — Граф визнав вас. І ви сьогодні вже купалися, міледі.

— Але я не хочу бути брудною! – заскиглила дівчина. — Не хочу!

— Ви не можете позбутися цього, — прошепотіла няня заспокійливим голосом, знову пригортаючи дівчинку до грудей і погойдуючись разом з нею з боку в бік. — Така доля бастардів. Але ви щаслива дівчина, Мілред. Знаєте чому?

— Чому? – здивувалася вона.

Зараз вона не почувалася щасливою. Ані трохи.

— Тому, що вас визнали, — усміхнулася жінка. — Вас визнали як дочку графа ван Темпфа. І це велике щастя.

Мілред замовкла, намагаючись зрозуміти ці слова. Опустила погляд і побачила блакитного пегаса, який розірвався по шву. І знову сльози виступили на очах дитини.

Вона знову почала ридати, показуючи пальцем на улюблену іграшку.

— Ми його зашиємо, — пообіцяла Зорянка. — Обов’язково зашиємо.

Мілред тільки схлипнула і замовкла.

Ох, якби нитки могли лікувати усі рани. О, якби вони тільки могли...

 

***

 

«Я не повинна засмучувати свого батька!»  — саме з цією думкою Мілред вийшла зі свого особистого чорного виру і нарешті змогла відновити подих.

Вона все ще була в кімнаті для допитів. Слідчі ще розмовляли між собою. Жоден із них, здавалося, не помітив нападу, який охопив першокурсника.

І тут усередину зайшов ректор.

Високий світловолосий чоловік із карими очима. Мілред перехопила його погляд і відчула, як холодне тремтіння пробігло по її спині.

До того моменту вона й гадки не мала, що карий колір очей може бути таким холодним.

— Студентко ван Темпф? — без емоцій уточнив керівник академії. — Сподіваюся, ви розумієте всю серйозність...

Не встиг він договорити, як над академією пролунав грім. Саме так подумала Мілред. Від цього звуку вона здригнулася. І тільки тоді дівчина зрозуміла, наскільки помилилася.

Це був не грім. Це був дзвін.

Він дзвонив у нічній тиші, змушуючи серце шалено калатати від поганого передчуття.

— Що це означає? — ректор різко обернувся до слідчого, який до цього допитував його студентку.

— Артефакт спрацював.

По обличчю цього чоловіка важко було зрозуміти, про що він думає. І що відчуває. Але Мілред була майже впевнена, що нічний дзвін академічного дзвона не обіцяє нічого доброго.

— Артефакт?! — ошелешено перепитав керівник Академії Гріскор. — Ви справді прикріпив його до дзвона?! Щоб вся академія знала про нову смерть?! І вбивця теж?!

У Мілред пересохло в горлі.

«Вбивця? Все ж таки вбивця?»  — подумала вона.

— Так, ми прив'язали артефакт до дзвону, — не збентежився слідчий. — Чи я маю прочитати вам лекцію про зв’язок між артефактами виявлення та звуковими хвилями?

— Не варто, — скривився ректор. — Але ти міг принаймні попередите мене.

— І щоб це змінило?

Керівник академії Гріскор на це нічого не відповів. Він лише глянув у бік першокурсниці, яка була свідком цієї розмови:

— Студентка ван Темпф могла бути причиною?

— Вона тут. Чи ви цього не бачите? — пихато перепитав слідчий, якого, мабуть, дуже дратувало перебування ректора в цій кімнаті. — Артефакт діє миттєво. Це не вона.

— То чому ввечері він не дзвонив? Коли у нас був інший труп? — Ректор намагався зберігати спокій. Але обличчя чоловіка поступово червоніло, а на шиї з'явилися пульсуючі вени. — Це ж твоє завдання!

— Артефакт ми активуємо лише в нічний час, — відповів чоловік у чорному. — У нас недостатньо ресурсів, щоб він працював цілодобово. Адже академія Гріскор не захотіла надавати нам накопичувачі. Про що ми вже доповіли його імператорській величності.

Ректор пихнув:

— Може, ви вже займаєтеся справою? В академії щойно вбили ще одного студента! А ти тут мені про накопичувачі знову розповідаєш!

— Не хвилюйтеся, Ервіне. Мої люди впораються з цим завданням. А я зможу нарешті поговорити з паном ректором і дізнатися, чому він не бажає допомагати нам з розслідуванням.