Дівчина вислизнула з гуртожитку так швидко, як тільки могла. Тіло Табіти забрали не так давно, але пройшло достатньо часу, щоб її там залишили одну.

Гвін підняла погляд до ще темного неба і інстинктивно стиснула руків'я меча, захованого під плащем. Ніч перевалила за половину, ще є час до світанку. І цього часу їй має вистачити, щоби знайти відповіді на свої запитання.

Валькірії треба було поспішати.

— Ну що ж, Жало, настав час навідатися до найтаємничішого місця академії Гріскор, — прошепотіла дівчина, погладивши пальцями меч з ім'ям. Меч, який подарував їй батько на шістнадцятиріччя.

Ворельська сталь, ідеальний баланс, зручний держак. Такий легкий меч, що їм можна махати цілий день. Але при цьому такий важкий, що удари, завдані ним, могли перерубати кінцівку людини.

Але рубати Гвін не подобалося. А ось точкові удари, здатні заподіювати шкоду, захоплювали. Саме тому меч отримав ім'я Жало. Тому що жалити іноді виявляється ефективніше, ніж рубати від плеча.

Гвін Умільтен не знала, чи знадобиться їй зброя в підвалах, але все ж таки вирішила взяти клинок із собою. Особливо після того, про що нещодавно розповіла їм з Мілред Табіта.

Валькірія лаяла себе за те, що так і не спитала, звідки Табі стільки дізналася. Ніхто до того часу не розповідав їм про те, що підвали це зовсім не невелике приміщення під землею, куди немає ходу студентам.

Ні, підвали — це величезний багаторівневий лабіринт, що розтягнувся під усією територією академії Гріскор. А то й далі. У підвалах зберігали багато артефактів та еліксирів. У найближчих до входу приміщеннях, найвищих і найбезпечніших. А ось ті, що розташовувалися далі… Там вже було небезпечно.

Адже магія, яка накопичувалася в повітрі через близькість стількох магічних предметів, які зберігаються в підвалах, і притягувала на нижні поверхи монстрів та демонів.

Табіта розповідала про це так, ніби сама перевіряла правдивість інформації. А потім додала, що на власні очі бачила карети, що прибули вночі, з яких вийшло близько двох десятків озброєних до зубів чоловіків. Хтось з мечами, хтось з сокирами, а хтось і з магічними посохами. Мілред тоді припустила, що це міг бути якийсь особливий бойовий загін, який перебував на службі у самого імператора.

Табіта лише знизала плечима і сказала, що бачила, як їх зустріла варта академії і провела до входу в підвали. Але назад ніхто не повернувся.

Мілред злякалася після її слів і запитала, чи могла Табі просто пропустити їхнє повернення?

— Може, й могла, — знизала тоді плечима Табіта, дивлячись немиготливим поглядом прямо перед собою. — А може, є ще один вихід. Але в прості підвали не надсилають спеціальні імператорські загони. Тримайтеся подалі від цього місця.

Так, саме так вона тоді й сказала. Гвін пам'ятала це, як пам'ятала своє ім'я та обіцянки, дані батькові. Але слухати подругу не стала. Валькірія вже бачила попереду ту саму будівлю, яку для студентів називали просто підвалами. І бачила чорні обпалені чарами двері.

— Чому ти спостерігала за входом у підвали, Табіто? — прошепотіла собі під ніс Гвін, завмираючи біля останнього дерева, яке дарувало їй тінь для укриття.

Далі тяглася невелика галявина, на якій Валькірію могли помітити. Перетнути її треба було швидко. А попереду на неї точно чекали магічні заслони. Навряд чи адміністрація залишила б вхід у підвали без захисту.

Дівчина притулилася спиною до шорсткого стовбура фаєбіни і запустила руку під плащ. Намацала у внутрішній кишені невеликий мішечок із зав'язками і витягла під світло зірок. Розтягла шнурки та запустила руку всередину.

Пальці ковзали гладкими капсулами. Валькірія схопила одну з них і поклала до рота під язик. Повільно скривилася, коли слина розчинила крохмальний клейстер і проковтнула потовчені трави.

Майже як вперше. Нічого не змінилось.

***

— Дочко! — гучний голос Лорда Півночі прокотився по залі, до якої повільно увійшла Валькірія. Вона ніяк не могла впоратися з задишкою після тренування. Незрозумілою задишкою, якої не повинно бути.

Адже сьогодні з нею тренувався один із помічників батька. І шістнадцятирічна дівчинка занадто швидко перемогла його. Вона навіть тренуванням це не назвала б. Але батько збирався на війну з невеликим містом, яке вирішило відокремитися від Півночі, у нього не було зараз часу для дочки.

Імператор не став посилати своїх людей, попри те, що Північ частково підкорялася його владі, а просто наказав розбиратися самостійно.

Лорду Півночі було не звикати. Після того як його народ зміг підкорити не лише південь, а й холодну вітряну північ, багато доводилося вирішувати самому.

Як казав батько: «З нас не беруть податей і не атакують сусідні країни, то чого ще можна бажати від нашої землі?»

Гвін хотіла миру. Попри те, що мечем вона володіла так само добре, як і ложкою, пускати його вхід десь поза тренувальним майданчиком не хотіла.

— Підійди, — батько стояв біля однієї з картин, які безмежною смугою тяглися по обидві стіни довгого залу. Крім них, тут були стійки з обладунками різних епох, а на підлозі лежали шкури вбитих звірів.

Лорд Півночі і сам зараз нагадував звіра. Великого, небезпечного, у хутряному плащі, наче у власній шкурі. Він був схожий на совиного ведмедя, що встав на задні лапи.

Гвін мовчки корилася, зупинилася поруч із батьком, чекаючи звісток. Швидше за все, він збирався попрощатися з нею перед війною, яку мав виграти.

Але натомість Лорд Півночі зняв з пояса другий меч, який Валькірія не одразу помітила, і простягнув його дочці.

— Візьми цю зброю, хай вона завжди буде з тобою. І оберігає тебе, як оберігають усіх нас гілки священного дуба.

— Дякую, батьку, — Гвін схилила голову і простягла руки вперед.

Попри демонстративну холодність, серце дівчини забилося так швидко, як не билося на тренуванні.

Батько вирішив подарувати їй зброю! Меч! Справжній меч!

Лорд Півночі поклав клинок плазом на простягнуті долоні. Руки Гвін здригнулися під вагою зброї. Усього на мить. А потім Валькірія примірялася до ваги, перехопила клинок за руків'я і змахнула в повітрі, оцінюючи.

Швидкий. Набагато легше за ті, якими їй до цього доводилося тренуватися.

— Дякую, батьку, — одними губами промовила дівчина, підводячи на того твердий погляд сірих очей. — Має ім'я?

— Тобі самій доведеться це вирішити, — з легкою усмішкою, що потопає в густих вусах, промовив Лорд Півночі. — Але це не все. Візьми це.

Чоловік витяг з внутрішньої кишені плаща важкий шкіряний гаманець. Гвін хотіла було посперечатися, сказати, що золото їй тут ні до чого, але Лорд Півночі її випередив. Простягнув мішечок зі словами:

— Це найкращий стабілізатор та каталізатор, який тільки вдалося винайти нашим травникам. Воїнам варто приймати одну капсулу раз на місяць. Не робити перерв, приймати з однаковою перервою.

— Але навіщо? — Гвін все ж таки взяла до рук мішечок. — Батьку, я не розумію.

— Ці трави пробудять у тобі сили, які сплять. Ніколи не дізнаєшся, коли тобі доведеться перелізти через високу стіну або битися з диким звіром. Це мій тобі наказ — пий їх із цього дня постійно. Клади одну під язик, чекай поки з'явиться гіркота, і ковтай. А потім не смій розганяти своє серце, королюй серцебиття, поки гіркота не зникне повністю. Усвідомила? Добре. А як тільки трави почнуть закінчуватися, приходь до мене.

Вона просто кивнула. Валькірія вірила своєму батькові, як вірила у силу священного дуба.

І з того самого дня щомісяця приймала одну капсулу. Чи допомагали ці гранули, вона не могла сказати з точністю. Але батькове слово завжди було законом, який порушити Валькірії не дозволяло совість і серце.

З тієї битви батько повернувся переможцем. З новими шрамами, але з миром за спиною. І до його повернення Гвін вигадала ім'я своєму мечу. Сталося це під час одного з тренувань, коли вчителем виступив старий генерал, який давно відійшов від справ. Він лише пирхнув, глянувши на тренувальні мечі, і запитав у Валькірії, чи має вона свою зброю.

Тоді Жало вперше і вислизнуло з піхов зі сталевим дзвоном.

— Не бійся поранити, — хмикнув у бороду воїн. — Мою шкуру жоден меч не зміг пробити.

І Гвін напала. Її клинок зі свистом розрізав повітря, зіткнувся з дворучником вчителя. Дівчина відлітала від кожного удару, ковзала по багнюці і знову нападала хижим птахом.

Тоді вона й зрозуміла, що рубати цим мечем немає сенсу. Занадто вузька площа для удару. З легшим супротивником так ще можна вчинити, але проти неї вийшов воїн, здалеку схожий на скелю. І тоді вона змінила тактику бою, яка і подарувала ім'я мечу.

Декілька ударів. Три уколи. І вона вийшла переможцем із бою.

На превеликий жаль, Гвін довелося залишити меч удома, коли вона виїжджала до академії Гріскор. Принаймні ненадовго. На кілька місяців до першої сесії. Склавши іспити, дівчина отримала посилку від батька. Її меч і новий мішечок із капсулами.

Тоді вона чекала від нього ще хоч якихось слів чи листів. Але Лорд Півночі нічого більше не передав зі своєю людиною. І це поранило Валькірію. Так сильно, що на канікули вона не поїхала додому, а залишилася в академії.

***

І зараз Гвін Умільтен розуміла, що не дарма залишилася з Табітою та Мілред. Обидві подруги також проводили канікули у стінах академії. Одна, бо їй не було куди йти. А ось друга… друга мовчала про причини свого вибору.

За ці зимові канікули вони й дізналися один одного краще, і змогли зробити те, про що Гвін мріяла з моменту вступу.

Вона прикрила очі, чекаючи, поки гіркота від капсули повністю пропаде з язика. А сама поринула в солодкий короткий спогад перед тим, як проникнути в підвали академії Гріскор.

***

Насправді те, про що так давно мріяла Гвін, трапилося напередодні зимових канікул, коли всі троє вже вирішили залишитись у стінах академії. Студенти ще бігали територією, хтось складав іспити. Але для трійці уже все скінчилося. Чи то тому, що іспити першого курсу були не такими складними. Чи тому, що вони всі досить добре вчилися.

Навіть Гвін, яка жодного разу за весь час не торкнулася жодного підручника, склала всі іспити.

— Ну, що, готові? — Табіта першою порушила тишу.

На академічний парк починала спускатись темрява. Але він від цього не спорожнів. Навпаки, людей, здавалося, побільшало.

Хтось поспішав до навчального корпусу, хтось до бібліотеки, а деякі ліниво повзли у бік гуртожитку. І тільки трійця подруг стояла під дрібним снігом, схожим на крупу, і щось затівала.

— Нас за це можуть виключити, — злякано прошепотіла Мілред, озираючись.

— Якщо боїшся — йди, — сказала Гвін.

Вона завжди була груба з дівчиною, хоча вони вже встигли порозумітися. Леді ван Темпф ображено надула губи, але з місця не зрушила. Тільки струсила сніг із яскраво-рожевого теплого плаща з білим хутром і руки на грудях склала.

Гвін тільки очі закотила, не показуючи подрузі, що поважає боягузку за ухвалене рішення.

— Ти б щось менш помітне сьогодні вдягла, — Табіта кинула у бік Мілред невдоволений погляд. — Нас з того кінця імперії зараз має бути видно.

— Ну пробач, — прошипіла та, — нову сукню для нашої капості не встигла замовити.

— Це не капость, — примружившись, озвалася Гвін, шукаючи поглядом того, на кого вони чекали вже надто довго. — Це помста.

— Помста так помста, — легко погодилася Мілред. — Може, хоч розкажете, за що мститись зібралися?

Гвін із Табітою переглянулись. І Валькірія заговорила. Вона розповіла про те, що сталося у перший навчальний день. І про те, як вона познайомилася з групою третьокурсників у їдальні.

Мілред зблідла, закусила щоку і недовірливо похитала головою.

— І адміністрація нічого не зробила? — здивовано спитала вона, коли Гвін замовкла.

— Мене покарали, — гмикнула дівчина. — А ось йому лише погрозили покаранням.

Табіта різко повернулася вбік і примружилася, наче когось побачивши. Гвін простежила за її поглядом, вважаючи, що побачить там одну людину. Але нікого знайомого з того боку не виявилося.

— Все добре? — тихо спитала подруга, звертаючись до студентки Ваєрс.

— Краще не буває, — та труснула відрослим волоссям і зчепила руки перед собою в замок. — Готові?

Гвін кивнула і повернулася до входу у навчальний корпус. З нього мить тому вийшов галасливий гурт хлопців. Вони сміялися, перекидалися сухим снігом. Але Валькірія бачила лише свого кривдника, який щойно запихав сніжок другові за комір.

А ще блакитної крові, називається!

Так, той хлопець, якого вона вдарила, виявився сином барона. Таким багато чого пробачається. Тому що вони ходять під імператором. А от дочці Лорда Півночі бійка з рук не зійшла.

Ох уже ця політика!

— Мілред, твій вихід, — не зводячи очей із сина барона, промовила Валькірія.

Вона встигла вивчити свого ворога за цей час. І знала, де його болісна точка. Знала, куди бити так, щоб помста справді виявилася помстою, а не капостю.

— Добре, люба, — зітхнула Мілред. — Тільки заради тебе. Котрий з них?

Гвін вперше не скривилася від такого звернення, а лише вдячно посміхнулася і крадькома показала на хлопця, який заслуговував на покарання. Дочка графа ван Темпфа розгорнулася і бігом кинулася у бік третьокурсників.

— Де ти хоч узяла цю штуку? — пошепки уточнила Гвін у Табіти.

Коли подруга буквально кілька днів тому підійшла і сказала, що знає, як помститися кривдникові, Гвін не здивувалася. Вона давно порушувала цю тему, але Табі поки що не могла нічого придумати. Як і Валькірія, яка могла запропонувати лише перехопити кривдника у темному коридорі і віддубасити так, щоб мати рідна не впізнала.

Але це, як сказала Табіта, надто прямолінійно. Помста має бути інакшою. Щоб вони не отримали ще одне покарання.

А лише кілька днів тому вона показала Гвін крихітний артефакт. Не більше голки. І пояснила, як він працює. Студентці Умільтен настільки сподобалася ідея подруги, що вона зареготала в голос.

Але зараз було не до сміху. Тому що за той час, поки дівчата вистежували баронського сина і підбирали найзручніший момент, Гвін встигла придумати купу гіпотез щодо того, звідки ж з'явився цей артефакт.

Та тільки прямої відповіді досі не отримала.

— Не має значення, — студентка Ваєрс вже вдруге за сьогодні відмахнулася від запитання подруги.

— Звичайно...

— Дивись. Мілред чудово грає, — з усмішкою промовила Табіта, знову проігнорувавши Гвін.

Леді ван Темпф справді дуже натурально врізалася в групу хлопців, розсміялася, почала перепрошувати. Старшокурсники відгукнулися вибухом сміху та обсипали дівчину снігом. Аж надто гарний у них сьогодні був настрій. А згодом відпустили.

Милі пройшла десять кроків, перш ніж ледве помітно підняла ліву руку.

— Вона це зробила! Артефакт на ньому, — Табіта посміхнулася. — Ну, тепер твій хід.

— Ненавиджу прокляття, — цокнула язиком Гвін, простеживши поглядом за тим, як компанія зникла за поворотом.

— Це тому, що там надто багато умовностей, про які треба читати у книгах? — беззлобно підколола її Табі.

Валькірія роздратовано показала подрузі язика і склала руки в замок.

За чари, застосовані без нагляду викладачів, їх могли покарати. Але саме тому дівчата вибрали для помсти галасливий багатолюдний парк. Поки до дорослих дійде звістка, що хтось чаклував, поки вони сюди дістануться, поки знайдуть місце… Месниці встигнуть піти.

І ніхто не дізнається, що то були за чари. І на кого вони впали.

— Розрахуй час, — прошепотіла Табіта.

Гвін тільки кивнула, намагаючись не збитися з прочитання формули. Вона сконцентрувалася на артефакті, зарядженому її кров'ю.

Для початку треба накласти прокляття. А потім спалити свою кров. Той гад не відчує ні запаху, ні впливу чарів. Зараз!

Гвін створила заклинання і різко опустила руки.

— Є.

— Ходімо, — Табіта смикнула її убік.

Взявшись за руки і голосно награно сміючись, вони поспішили у бік гуртожитку, де на них вже чекала Мілред.

— Ну що? — дочка графа ван Темпфа танцювала на місці від нетерпіння.

— Завтра дізнаємося, — коротко посміхнулася Валькірія, подумки тріумфуючи. Але варто було їй тільки подивитися на Табіту, як серце стиснулося від жалю.

Як їй допомогти? Що сказати? Їй не можна тримати це у собі! Варто виговоритись!

Та Табі, ніби відчувши погляд подруги, надто натурально посміхнулася, що було для неї невластиво останніми днями:

— Завтра вже буде перший ефект. Головне, щоби сьогодні не поїхав з академії.

— Не поїде, — запевнила її Гвін, яка змогла роздобути розклад іспитів кривдника. — Йому ще захист від прокляття складати.

Мілред витріщила очі, а потім розреготалася:

— Він цей іспит вже провалив!

Подруги підтримали її вибухом сміху та поспішили до гуртожитку. В одну кімнату. До якої перебралися завдяки Мілред лише позавчора.

Радіти цьому можна було довго. Але голову Валькірії посідали інші питання. Занурена в них дівчина, як у тумані, проходила залишок цього дня і початок наступного. Потрібно було б поговорити з Табітою, яка вміло закрилася від подруг.

Але схоже, що більше сенсу буде від розмови з Мілред. Може тоді вони вдвох і зможуть щось придумати.

Ця думка покинула голову Гвін Умільтен пообідні, коли вона вже ухвалила остаточне рішення, що обговорить все, що трапилося, і все, що їм потрібно зробити для подруги, з Мілред увечері.

А зараз…

— Дивись, — леді ван Темпф тицьнула Валькірію ліктем убік.

Дівчата сиділи в їдальні, повільно їли. Поспішати було нікуди.

Гвін перевела погляд на галасливу групу третьокурсників і насилу придушила сміх. Хотілося реготати в голос, спостерігаючи за тим, як один баронський син скуйовдив волосся п'ятірнею і раптово побачив на долоні кілька пасм, що випали. Хороших таких, довгих.

Він ошелешено глянув на свої руки, знову провів долонею по голові і втупився на нове волосся, яке випало від дотику.

— Він повністю облисіє? — Мілред теж давилася сміхом.

— Так, згодом, — Гвін сховала посмішку за чашкою з гарячим чаєм. — Ух, як він любив свою шевелюру, ти не уявляєш.

— Ти розповідала, — все ж таки засміялася Мілред, але тут же вдала, що подавилася.

— Якщо не зніме прокляття, то ходити йому лисим до літа, — кілька разів видихнувши, щоб заспокоїтися, промовила Валькірія, старанно відводячи погляд від свого кривдника.

Табіта мала рацію. Ця помста їй сподобалася більше, ніж просте побиття.

Табіта…

Гвін перевела погляд на другу подругу. Студентка Ваєрс сиділа тихо, дивилася лише перед собою. І кусала губу. Та з такою силою, наче та стала її кровним ворогом.