Вартові кілька разів повернули, перш ніж зупинитись. Табіта очікувала новий удар об землю. Але цього разу опустили її обережно, ніби вона не була трупом.

Почулося клацання замків, у повітрі запахло магією.

Так, Табіта відчувала її. І це було тим, що раніше лякало дівчину. Раніше, але не зараз.

Зараз вона б з радістю затамувала і без того майже невідчутний подих, але навіть цього студентка Ваєрс не могла зробити. Їй залишалося лише прислухатися до того, що зараз відбувається довкола. І уявляти.

Так, вони мали вже дістатися до найвіддаленішого куточка академії. Звідси відкривався чудовий краєвид на гори. І на невелику і непримітну сіру будівлю з обпаленими якимись чарами чорними дверима.

Звичайні студенти сюди рідко ходили. Робити тут було нічого. Принаймні, саме це вселялося новеньким під час вступу. Ненав'язливо так. І дуже обережно.

— Та що таке? — обурився гугнявий. — У мене ніяк не виходить відкрити останній замок.

— Дай-но сюди, — невдоволено пробурмотів його напарник, крокнувши.

Це ж треба було відправити до підвалів настільки неквапливого вартового. Такий і заблукати міг. А міг і зустрітися там когось...

Правду про підвали Табіта дізналася нещодавно, але ніколи там ще не була. Тільки за словами адміністрації ці приміщення виглядали простими та нецікавими для студентів. Підвали... що там можна знайти страшніше павука і тіні, що причаїлася в кутку?

Мало хто зі студентів знав та правду, яку дізналася Табіта.

— Нарешті! — видихнув другий вартовий, здається, впоравшись з останнім замком.

— А вона не зачиниться за нами? — перелякано поцікавився гугнявий.

— Треба чимось підперти, — підтримав його напарник.

Табіта хотіла відчайдушно зітхнути. І, на свій страх, зрозуміла, що може трохи відкрити рота. Дія зілля закінчувалася. Їм треба було поспішати!

— Я забув курильні суміші. У тебе є із собою? — нервово спитав гугнявий, доводячи студентку Ваєрс до сказу черговою затримкою.

— Потім покуриш, — шикнув на нього другий вартовий. — Треба закінчити із завданням.

Коротка суперечка закінчилася програшем найнеприємнішого з двох чоловіків. Ноші з Табітою знову підхопили і потягли до підвалів.

Після морозу на вулиці дівчині на мить здалося, що занесли її до теплого приміщення. Але невдовзі вона відчула вогкість. Почула писк щурів. І ще якийсь звук… яке видавало щось таке, що знаходилося набагато далі за те місце, в яке вони прямували.

Почався спуск сходами.

Нині вона взагалі ні про що намагалася не думати. Потрібно було зосередитись на своїх відчуттях. Не допустити, щоб вартові запідозрили щось дивне доти, доки її тіло не залишать на самоті

Та тільки скільки б Табіта не намагалася спустошити голову, в ту все одно лізли думки та спогади, які б вона не назвала зайвими. Усі вони були пов'язані. З сьогоденням.

Занадто тісно пов'язані.

***

Осінній вітер дмухав з такою силою, що з легкістю зривав з дерев не тільки перше пожовкле листя, а й зелені та живі прихоплював із собою. Табіта думала, що високий гірський хребет зможе захистити розташовану в долині академію Гріскор від примх природи. Але, здається, дівчина помилялася.

Вже другий тиждень трималася погана погода. Небом пливли великі чорні хмари, іноді розкриваючись дощем і грозами. Вітер дув з такою силою, що іноді важко було діставатися з гуртожитку до навчальних корпусів. Але нічого з цього не могло завдати серйозного дискомфорту студентці Ваєрс.

А все тому, що навіть такої холодної осені її гріло тепло власного серця.

— Ти не змерзла? — Карвін потягнувся до застібок власного плаща.

— О ні! — Табіта змахнула руками, зніяковівши від такого прояву турботи. — Все добре.

І нехай вона була зараз одягнена лише в легку в'язану кофту поверх осінньої темно-зеленої сукні, їй не було холодно. Особливо, поряд з ним.

Та і взагалі, все було добре. Заняття давалися легко, сьогодні вона отримала ще один вищий бал із читання стародавніх манускриптів, а грошей з останньої стипендії вистачило не лише на вбрання улюбленого кольору, а й на теплі чобітки. Та такі теплі, що з двома парами панчіх вона могла б їх навіть узимку носити!

У Нес-Тешасі Табіта могла розраховувати тільки на нехай і теплі, але розтоптані та зношені черевики, які мама купила у комівояжера. А тут нове взуття! І така гарне, що натішитися неможливо!

Табіта, швидше за все, і розглядала б їх всю прогулянку, якби гуляла з кимось іншим. Але зараз поряд був Карвін. І дівчина просто не могла відвести від нього погляд.

Вони бачилися протягом трьох тижнів. Так! Табіта вперше мало не рахувала дні. Її саму це часом лякало. Але потім радість витісняла все інше. По тілу циркулювало палюче тепло щоразу, як дівчина ловила його погляд чи чула голос.

Табіті хотілося відчувати це постійно. Як можна частіше.

Вона сьогодні навіть у деканат встигла сходити, щоб поставити кілька запитань. Але Карвіну про це говорити поки не поспішала.

— Точно не змерзла? — перепитав другокурсник, повертаючи на алею, захищену товстими стовбурами фаєбін.

Дерева ці були справді могутніми, їхні крони витримували навіть такі пориви вітру, які останнім часом блукали територією академії Гріскор. Серед ще зеленого листя горіли червоні грона ягід, улюблені зимові ласощі всіх птахів.

Правда, тут їми в змозі були насолодитися тільки ті пернаті, які могли похвалитися сильними крилами та доброю вдачею.

Табіта згадала, як одного разу холодної зими вона так довго гуляла зі шкільними подругами, що вони не придумали нічого кращого, ніж знайти фаєбіни і зірвати по грону ягід.

Пальці тоді на момент першого дотику до плодів відчули незвичайне тепло. Батьки Табіти весь час твердили, що ця рослина не подарунок Великого, а робота магів. Але тоді їй було байдуже. Вона відправила жменю кислих ягід у рот і прикрила очі від блаженного тепла, що повільно ширилося тілом.

Дівчина здригнулася і повернулася думками у сьогодні.

Карвін, мабуть, не дочекавшись відповіді, опустив руку і торкнувся долоні Табіти. Повільно пропустив свої пальці крізь її, перш ніж йти далі.

Так само поволі, як вони йшли до цього.

Такий простий жест. Такий легкий, який ні до чого не примушує. Але серце у Табіти забилося з шаленою швидкістю. Вона відчула себе так, ніби знову скуштувала ягід фаєбіни. Таке ж тепло по тілу, такий самий приплив бадьорості. І така ж щаслива посмішка, яку не вдавалося придушити.

Та й чого там. Зовсім не хотілося!

— Ти все ж таки змерзла, — з усмішкою зауважив хлопець, розтираючи пальцями долоню Табі. — Йдемо до мене. Гарячий чай допоможе зігрітися.

До нього? Не до їдальні! А до нього!

— А твої сусіди? — здивувалася Табіта, якій дуже кортіло подивитися як живе другокурсник. Чим дихає.

Вона хотіла дізнатися набагато більше, ніж він розповідав про себе.

— А я їх не маю, — ще більше заінтригував дівчину Карвін.

І Табіта прийняла запрошення, тримаючи його руку у своїй, не в змозі натішитися.

За тижні їхнього знайомства вони часто бачилися. Не кожен день. Ні. Вона встигала скучити, як, мабуть, і він. Але доки деканат не дасть відповіді на її запит, нічого змінити не вийде.

До гуртожитку вони увійшли пліч-о-пліч. Мимо проскочила зграйка одягнених у яскраве дівчат. Табіта виразно відчула їхні погляди. Заздрісні. Повні агресії. І це тільки зробило її усмішку ширше.

Звичайно! Адже поруч із нею такий хлопець! З нею!

Спочатку Табі сильно сумнівалася, чи не уві сні вона зараз перебуває. Адже такі, як Карвін, рідко звертали увагу на таких, як вона. Та що там! Майже ніколи!

Але, як казав сам Карвін, Табіта привернула його увагу поглядом. Очима. Великими, яскравими, зеленими. Такими чистими та глибокими. У них він міг дивитися довго, говорити про якийсь дурниці, посміхатися. І Табіта танула. Вона відчувала, як серце заходиться в скаженому танці, як сама вона відповідає на його посмішки. 

Вони піднімалися і піднімалися. Незабаром поверхи закінчилися, і студенти вийшли до невеликого холу з десятьма гвинтовими сходами, що розходяться в різні боки. Світла тут було мало, всього одне вікно помістилося на стіні, а кристали-артефакти виявилися деактивованими.

— Сюди, — хлопець показав у бік потрібних сходів і почав підійматися першим, торкаючись пальцями гладких поручнів з темного дерева.

— Ти живеш в одній із веж? — здивувалася Табіта, йдучи за ним.

Зараз її рука була вільною. І дівчина несподівано для себе зрозуміла, що не знає, куди її подіти. Коли за неї тримався Карвін, Табі охоплювало відчуття, що все так, як і має бути. А зараз вона навіть не знала, як поводитися.

— А хіба я не говорив? — хлопець озирнувся через плече і посміхнувся Табіті.

Вона відмахнулася від умовностей і поспішила за людиною, яка часом змушувала її забувати як дихати.

Незабаром гвинтові сходи закінчилися невеликим коридором з одним вузьким вікном-бійницею, закритим вітражним склом.

Що там було зображено на тому склі, Табіту не цікавило, вона не роздивлялася навкруги. Але коли Карвін відчинив якимсь невідомим їй заклинанням двері до кімнати…

— Нічого собі! — Видихнула вона, роблячи крок усередину.

Табі тоді вперше спитала сама себе, а хто взагалі в цьому житті Карвін. Він мав не просто особисту кімнату, а особисті кімнати!

Простора вітальня з диваном, низьким скляним столиком та кріслами. На стінах картини у важких дерев'яних рамах, біля вікна стійка з блискучими гострими мечами.

І це при тому, що зброю студентам у гуртожитку зберігати заборонялося!

З вітальні вело кудись аж три двері. Одна з них, як здогадалася дівчина, мала привести до ванної кімнати, друга — до спальні. А ось що ховалося за третьою, залишалося загадкою.

— Проходь, — легко озвався Карвін, зачиняючи двері до кімнат і знімаючи плащ. — Можеш не знімати взуття. Підлога зачарована, бруд на ній не залишається.

— Ого, — тільки й змогла вимовити Табіта.

Попри те, що вона вже провчилася в академії Гріскор майже два місяці, дівчина ніяк не могла звикнути до того, що магія має стільки способів застосування. Нею можна і нашкодити, і врятувати, і навіть зачарувати підлогу від бруду.

Велика сила! І від цього вона колись хотіла відмовитися! 

— Щось трапилося? — Карвін моментально помітив зміну її настрою.

— Та так, згадала дещо, — відмахнулася Табіта, не поспішаючи розповідати явно заможному коханому о таких дрібницях, як бідність та проблеми вибору. Він навряд чи стикався з таким. Міг і не зрозуміти.

Табіта боялася відлякати його. Увесь час боялася.

Вона щоразу старанно підбирала слова, коли мова заходила про неї. Більше любила слухати, аніж говорити. Але все ж таки іноді доводилося, і тоді наставала черга гри під назвою: «Не брякнути зайвого».

— Точно?

— Так, — вона майже щиро посміхнулася.

Але сказати щось ще не встигла. В одну з дверей, що вели до вітальні, щось із гучним стукотом врізалося. З кімнати пролунав галас.

— Що це? — Табіта відсахнулася, судомно згадуючи, чи не розповідав Карвін про якогось монстра.

А хлопець тільки засміявся і прочинив двері, в які щось ломилося. Він навряд чи побачив, як зблідла Табіта, чекаючи мало не дракона. Але у вітальню вилетів лише високий чорний пес на довгих тонких ногах. Він заскавчав, голосно гавкнув і, принюхавшись, кинувся до Табіти.

Якби у дівчини зараз знайшлися сили, вона б уже відчиняла двері. Але від переляку студентка Ваєрс просто приросла до підлоги, з жахом дивлячись на доброзичливу собаку, що досягала кінчиками вузьких загострених вух її талії.

— Це Аркі, — з усмішкою промовив хлопець. — Не бійся, він добрий.

— Так, добрий, — тремтячим голосом підтвердила дівчина, боячись поворухнутися.

Аркі в ту саму мить обнюхував її руки, а потім безсоромно став на задні лапи, поклав передні студентці на плечі і почав тикати носом в обличчя. Пофиркав, спустився і безтурботним повільним кроком подався назад.

— Ти йому сподобалася, — зауважив Карвін і жестом запропонував Табіті сісти на диван. — Я зараз заварю чай, як і обіцяв. Чи, може, щось інше будеш?

— Інше?

— Є вино, — знизав плечима хлопець, прямуючи у бік тієї кімнати, з якої вибіг пес.

Табіта пом'ялася на місці, не наважуючись сісти, і невпевнено пішла за Карвіном.

За дверима опинився справжній кабінет! З великим письмовим столом, кількома високими шафами, зручним кріслом, величезною картою материка на стіні та якимись плакатами. На одному з них був зображений сам Карвін, а нижче значилося: «Найкращий мисливець у маглінінгу цього сезону!»

На портреті Карвін так широко посміхався, що Табіта сама посміхнулася. А потім зачепилась поглядом за кубок, який хлопець тримав у руках.

— Так, справді гарні ігри були того року, — промовив другокурсник, витягаючи з шафи сулію, обгорнуту в щільну шкіряну сітку. Аркі, який розвалився на великій подушці прямо на підлозі, тихо гавкнув. — Ти просто мусиш сходити на відкриття сезону. Весною.

— Цікаво буде подивитись, — погодилася Табіта.

Про маглінінг вона дізналася тільки від Карвіна. До цього моменту такий вид забав був для неї новинкою. Але, завдяки хлопцеві, студентка Ваєрс вже настільки добре зналася на правилах, що й сама могла подати заявку на участь. Інша річ, що для маглінінгу була потрібна хороша команда. А вона, крім Мілред та Гвін, ні з ким більше не спілкувалася. Та й навіщо це їй? Все ж таки краще зосередитися на навчанні.

— Як у тебе затишно, — промовила Табіта, оглядаючись.

Так, тут вона вдивлялася у кожну деталь. Навіть вітражі на вікнах вивчила! На них були зображені білі птахи, що летіли над сірими горами та зеленими лісами. Дрібне кольорове скло складалися у такий чіткий і зрозумілий малюнок, що подих перехоплювало.

— Ти так і не відповіла з приводу вина, — зауважив хлопець, підходячи і простягаючи один із келихів, — тож я вирішив за тебе.

Табіта не стала відмовлятися. Якщо вже Карвін порушував правила академії Гріскор, то чим вона гірша?

— Дякую.

Вона жодного разу у своєму житті не пила вина. У їх сім'ї тільки батько іноді пропускав чарку дешевої сивухи або купував смердючу брагу, від якої потім ще довго провітрювалися глечик і кухоль. Мама не заохочувала його дій і не сідала у такі дні з батьком за стіл. Але й не лаялася, як інші дружини, тільки невдоволено підтискала безкровні губи та займалася своїми справами.

Сивуха і брага смерділи жахливо. Табіта це чудово пам'ятала. Але вино, яке запропонував Табіті Карвін, було з приємним запахом. Від напою пахло весною: якимись квітами, виноградом та медом.

«Якщо не з ним пити вино, то з ким?» — подумала дівчина і зробила перший сміливий ковток.

Алкоголь залоскотав язик, обдер горло і теплою хвилею звалився вниз. О так, він зігрівав набагато краще за якийсь там чай. Та що там! Він зігрівав набагато краще навіть за найсмачніший у світі чай!

— Як тобі? — з усмішкою уточнив Карвін.

— Тепліше, — посміхнулася Табіта, сама себе не впізнаючи.

Карвін діяв на дівчину як сонце на вершкове масло. Вона відчувала, як буквально плавиться під його поглядом. Це зводило з розуму і відкривало її з нового боку.

Табіті хотілося бути краще, ніж вона є. Хотілося довести не лише собі, а і йому, що вона може бути з таким хлопцем. Нехай і не як рівна, адже це слово ніколи неможливо буде застосувати до студентки Ваєрс.

Рівна…

Вона боялася того моменту, коли Карвін згадає, що вони різні. Такі різні, що не можуть навіть на одній вулиці перебувати. Табіта намагалася засунути ці думки якнайдалі, як робила з темою чарівництва до сварки з батьками.

— Ти знову зажурилася, — зауважив Карвін, підливаючи їй вина.

— Пробач, просто думки сьогодні такі в голову лізуть, — поділилася Табі і одразу прикусила язика.

— Розкажеш? — Запропонував хлопець, здавшись їй зараз ще більш привабливим, ніж до цього.

Цей точений ніс, акуратна лінія брів, глибокі карі очі. Такі теплі, принадні, чарівні. Вона дивилася б у них все життя.

Так, Табіта Ваєрс сама собі зараз нагадувала сніжинку в першу відлигу. Мабуть, і Карвін це відчув. Він опинився так близько, як ще ніколи не був. Обійняв дівчину і торкнувся своїми губами її.

Присмак вина змішався з диханням, долоні Карвіна обпалювали шкіру крізь щільну тканину осінньої сукні. Келихи з вином кудись зникли, руки хлопця вже лежали в неї на талії, а губи не давали й миті продуху.

Табіта не вірила в те, що все відбувається насправді. Голова йшла обертом, вона цілувала у відповідь з такою пристрастю, що перед очима танцювали чорні цятки. Може тому вона їх і заплющила, повністю розчиняючись у тих почуттях, заручницею яких стала.

«Я переведусь на факультет відьомства», — остаточно вирішила вона. 

І нехай папери вже лежали у деканаті на розгляді. Тепер вона точно вирішила, що не дозволить собі бути далеко від Карвіна. Вона цього просто не переживе.

— Карвін, — видихнула дівчина.

Його руки вже були нижче, стискали стегна Табіти.

— Що таке, моя люба? — відірвавшись від її губ, видихнув другокурсник.

А вона раптом так страшно злякалася, що навіть ноги підігнулися. Злякалася не Карвіна, не усамітнення із ним. А того, що могло статися зараз. Його дії явно натякали на те, що одними поцілунками не обійдеться. А Табіта… Табіта не хотіла близькості тіл.

Не зараз.

Головою вона розуміла, що все це має відбуватися не так. Чи, може, просто у дитинстві дівчина надто любила солодкі казки, в яких усе було інакше?

— Треба зупинитися, — насилу видихнула вона.

Страх того, що цим вона відлякне хлопця, який захопив у полон її серце, став у рази сильнішим за інший. Той страх, про який вона навіть думати соромилася. Але сказаного вже не повернеш.

Коли Карвін з розчаруванням відступив, вона вже була готова вигукнути, що передумала. Що готове навіть на це. Навіть зараз. Незважаючи ні на що.

Але було пізно.

В очах Карвіна Табіта, на свій жах, вловила тінь розчарування. І це так зачепило її, що стало нудно. Від самої себе. Від її вирішення. Її вибору.

— Мені краще піти, — видихнула вона, збираючись ганебно втекти.

— У цьому немає нічого страшного, — спробував примиритися із ситуацією другокурсник.

Та Табіта вже не слухала. У її голові набито билася тільки одна думка: «От і все. Я його втрачу через це».

Вона вилетіла у вітальню, навіть не здригнувшись від гавкоту Аркі. Відчинила двері і кішкою кинулася до гвинтових сходів. По щоках дівчини текли гарячі сльози. Вона щойно сама все зламала. Знищила те тендітне щастя, яке подарував їй Великий.

Серце розривалося на шматки, горло перехоплювало зашморгом. І такий холод огорнув плечі, ніби її з головою занурили в кадовбину.

Табіта тайфуном увірвалася до своєї кімнати, подумки подякувала Великому за те, що її сусідок немає. Здається, вони збиралися сьогодні до міста.

Схлипнувши, Табі впала на ліжко, не роздягаючись. Вдарила кулаком по подушці і заплакала.

«От і все, — билася в її голові думка. — Все через мене. Через мене. Тільки мене».  

Вона подумки принижувала себе, нищила їдкими фразами, що лунали в голові. А сльози не переставали текти по щоках.

У такому стані вона й заснула, не пам'ятаючи до ладу, коли встигла заплющити очі.

Вранці ж із дзеркала на неї дивилася опухла першокурсниця з червоним носом, червоними судинами в очах і скуйовдженим волоссям. Сусідки хоч і помітили її стан, навіть не стали питати, що трапилося.

Вони не стали, проте варто було Табіті вранці перед спільною лекцією з історії магії зустрітися з Мілред…

— Що трапилося? — охнула та, вихопивши подругу поглядом у натовпі.

І нехай Табіта цілих півгодини плескалася в умивальнику з холодною водою, їй це не дуже допомогло. Її досі било дрібне тремтіння, а відчуття було таке, ніби її придавили чимось важким.

— Все нормально, — видихнула Табі, насилу стримавши схлип, що рвався назовні.

— Та я бачу, що не нормально, — уперла руки в боки леді ван Темпф. — Розповідай.

— Давай після лекції, — зробила вона слабку спробу позбутися неприємної розмови.

Її морально вивертало. Їй було важко навіть дихати. А якщо про вчорашнє доведеться розповісти подрузі… Ні! Вона не витримає! Просто не витримає!

— Жодних «після», — обурилася та. — Замість.

— Ми з Гвін на тебе погано впливаємо, — тільки й встигла пискнути Табіта, коли Мілред підхопила її під руку і потягла в інший бік від натовпу студентів.

Здавалося, ніхто не помітив їхньої втечі з лекції. Чи будуть проблеми через це, Табіта не знала. Але, якщо чесно, це її зараз хвилювало в останню чергу.

Дівчата зупинилися неподалік туалетів, а Табіта судомно намагалася придумати, що сказати подрузі.

— Що трапилося, люба? — Знову запитала Мілред. А від такого звернення Табіту пересмикнуло. — Це через навчання? Тобі потрібна якась допомога? 

Леді ван Темпф навіть уявити не могла, що проблема може критися в чомусь іншому. Може, тому й хотіла отримати відповіді. Знай вона, що все це через хлопця…

— Табіто?

Голос пролунав за спиною в ту саму мить, коли студентка Ваєрс вже збиралася відповісти Мілред. Вона все намагалася сформулювати речення так, щоб її його було вимовити вголос. І тут…

Вона обернулася так різко, що сумка на плечі похитнулася і зі стукотом врізалася в стіну. Якби там було щось важче підручників і зошитів, дівчина нею б точно шматок каменю вибила.

З чоловічого туалету вийшов Карвін. Він окинув двох дівчат здивованим поглядом і скинув брову.

— Ти чому не на занятті? У тебе зараз історія магії, чи я щось плутаю?

Мілред затихла, переводячи погляд із подруги на другокурсника. Потім пискнула щось про те, що їй час. І розчинилася у коридорі. Табі, здається, навіть стукоту її підборів не почула. Настільки зосереджено дівчина дивилася на Карвіна і намагалася зрозуміти, про що він зараз думає.

— Я… — тільки й змогла видавити вона з себе, намагаючись стримати істерику, що знову накочувалася на неї лавиною.

Навіщо він із нею заговорив? Адже все скінчено! Вона ж йому відмовила!

— Біжи на заняття, — посміхнувся Карвін. — Сьогодні, як завжди, у бібліотеці після четвертого дзвону?

У неї всередині щось перевернулось і вибухнуло яскравим теплим сонечком. Він запропонував зустрітись. Знову. Як раніше.

Невже?.. Невже все гаразд? А вона просто дурепа, яка надумала собі зайвого?

Тепло розлилося по тілу. І вона знову посміхнулася. Вперше з того самого моменту, як відмовила Карвіну. І ця посмішка була настільки яскравою, що хлопець сам відповів на неї.

На лекцію Табіта летіла зі швидкістю, якій позаздрив би сам дракон. День для неї тягнувся нескінченно довго. Але як вона тішилася, коли бігла до бібліотеки, словами не переказати. 

Мілред відстала і більше не допитувалась про причини зіпсованого настрою. Може, здогадалася, коли побачила Карвіна.

З подругою вона це потім обговорить. А зараз… Зараз її спіймали біля будівлі бібліотеки та з усмішкою поцікавилися, як минув день.

Схоже, Великий справді був готовий тішити Табіту Ваєрс.

Принаймні зараз.