Мілред крутилася в ліжку, намагаючись щось вдіяти. Сон спалахував у її свідомості яскравими плямами, наче все відбувалося насправді. Дівчина багато б віддала, щоб усе це й виявилося реальністю, але поки що... поки вона тільки зминала простирадло і беззвучно ворушила губами.

З куточка її очі вислизнула сльозинка, прокотилася по щоці, залоскотала вухо. Мілред здригнулася і розплющила очі.

Їй знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти, де вона знаходиться. Сон був таким барвистим, що повернення в дійсність здалося їй справжньою тортурою.

Піднявши руку, Мілі стерла сльозу і повільно сіла. Вона була б не проти обговорити свій сон із Гвін. Хоч і знала, що Валькірія терпіти не може, коли її будять посеред ночі. Може бурчати, обурюватись, навіть брудно вилаятися, від чого леді ван Темпф червоніє і відводить погляд. Але жодна з цих причин не зупинила б Мілред.

Її зупинило лише те, що Гвін Умільтен не було. Її ліжко виявилося порожнім.

— Гвін? — про всяк випадок покликала Мілред, встаючи з ліжка.

Відповіддю їй була тиша. І лише холодний вітер завив за вікном північним вовком. Так протяжно й болісно, ​​ніби й сам зараз страждав від невідомого болю.

— Гвін…

Леді ван Темпф не втрачала надії. Пройшла до ліжка подруги та провела рукою по ковдрі.

«Вона навіть не лягала», — Зазначила Мілред і окинула кімнату більш пильним поглядом.

На столі лежав сагайдак зі стрілами. Гвін Умільтен полагодила їх. Мабуть, навіть зачарувала. Але ні плаща, ні чобіт на місці не було.

Мілред, яку роздирали жахливе передчуття, пройшла до шафи і ривком відчинила її. Вдивилась у глибини, а потім засунула руку всередину.

— Пропав… Гвін!

Вона ошелешено видихнула, не знайшовши всередині меча подруги, який та ховала від адміністрації гуртожитку. Холодну зброю заборонялося зберігати у житлових приміщеннях. Гвін довго вибивала дозвіл хоча б на лук та стріли. Ножі проносила без дозволу якимись своїми шляхами, а ось меч…

Так, Мілред була здивована появі такої зброї у їхній кімнаті. Настільки сильно, що навіть не стала питати, як подрузі це вдалося. Та все ж таки Гвін якось сказала, що цей меч для неї дуже дорогий. Подарунок батька.

Але що Мілред точно не здивувало, так це те, що у Гвін все вийшло. Вийшло пронести меч. Бо у неї завжди все виходило! Це точно! Мабуть, це Мілред зрозуміла ще в день їхнього знайомства. Та-а-ак, той день Мілред не забуде ніколи.

З Гвін Мілред познайомилася випадково. Настільки випадково, що навряд чи вони взагалі познайомилися б без допомоги Табіти Ваєрс.

***

— Ні, ти просто маєш піти на концерт! — канючила Мілред, коли знову зустрілася з Табітою після однієї з лекцій. — Ти ж їх любиш! Ти казала!

З початку навчального року, здається, минуло близько місяця. Леді ван Темпф не могла натішитись тими показниками, які на загальних заняттях демонструвала її нова знайома. Її навіть своя ідеальна успішність не так окриляла! І ще більше вона тріумфувала через те, що Табіта вирішила продовжити їхнє спілкування, попри різні факультети та положення в суспільстві. Ті в кому важливе це суспільство, поки ти на території академії Гріскор?

А ось із приводу дружби Мілред сумнівалася. Їй раніше чомусь здавалося, що дружити можна лише з однокурсниками, одногрупниками чи сусідками по кімнаті. Як вона тоді сильно помилялася. Ох, як же сильно!

— Ти знову уникаєш відповіді, — зауважила Табіта.

Вони прогулювалися академічним парком і обидві посміхалися. Заняття сьогодні у всіх закінчилися і можна було виділити годину на спілкування, а вже потім займатися домашнім завданням.

— Та нічого ти мені не винна, — вкотре відмахнулася Мілред.

— Ні, винна! — Наполягала студентка Ваєрс. — Якби не ти, я б тут не вчилася.

— Не жалійся, — засміялася Мілред. — Ти бачила свою силу?

— Мені здається, що артефакт просто помилився, — зніяковіла Табіта і знизала плечима. — І я не хотіла б, щоб хтось про це знав.

— Я здивована, що перевіряльник погодився, — поділилася своїми спостереженнями Мілред. — Академія має пишатися та повідомляти про такі випадки.

— Може, й повідомить, якщо я тут хоча б рік протримаюся, — спокійно зауважила подруга і кивком голови запропонувала звернути на іншу алею.

— Ти останнім часом вся світишся, — не змогла стримати язика за зубами леді ван Темпф.

— Є одна людина, — зніяковіло озвалася Табіта, відводячи погляд. — Здається…

— Ти закохалася! — радісно вигукнула Мілред, аж підстрибнувши на місці. Обігнала Табіту і перегородила їй дорогу, розкинувши руки убік. — Розповідай! Все-все розповідай!

— Та нема чого розповідати, — ще дужче зніяковіла дівчина.

— А я дивлюсь і зрозуміти не можу, що діється! — сплеснула руками дочка графа. — І зачіску змінила, і вбрання нові прикупила, коли ми в місті були. Ти ж на них усю стипендію витратила!

— Я довго до академії діставалася, — обурилась Табіта. — Тож коли прибула, виглядала не найкращим чином. Отже, все це ніяк не пов'язано з…

Вона запнулась і невдоволено подивилася на подругу.

— З?.. — підштовхнула її Мілред. — Як хоч його звати?

— Ти щось говорила про концерт бардів, га? — різко змінила тему Табіта і підступно посміхнулася.

— Ну, то не чесно! — обурилася леді ван Темпф.

— Обирай, — поставила умову подруга. — Або я погоджуюсь піти з тобою на «Проклятих невідомістю», або розповідаю про свої любовні справи.

— Таки любо-о-овні, — простягла Мілред, не в змозі обрати один варіант. Задоволена усмішка на обличчі подруги її зараз ой як дратувала. Так сильно, що дочка графа готова була придушити ту власними руками.

Їй дуже хотілося почути, як зав'язалися стосунки у Табіти з якимсь таємним незнайомцем. Мілред стільки любовних романів перечитала у резиденції батька, не злічити! І тепер дівчині дуже хотілося дізнатися, чи правду пишуть у книгах?

Але на концерт хотілося ще більше.

— Концерт, — вирішила вона, подумавши, що Табіта все одно розкаже про свого залицяльника. Рано чи пізно розкаже. — Група бардів приїжджає лише на кілька днів. Потрібно встигнути купити квитки.

— Точно, квитки...

Мілред моментально відчула зміну настрою подруги. І одразу ж схаменулась, зрозумівши, що ту турбує.

— Ой, люба, не хвилюйся! Я запрошую, я й плачу.

Мілред чудово розуміла, що та сума, яка для неї пил, для Табіти може зараз виявитися дуже великою. Тож не бачила жодних причин відмовляти собі ж у задоволенні сходити на концерт улюбленого гурту бардів у компанії з подругою.

— Ну вже ні! — обурилася Табіта. — Я й так тобі винна!

— Я вже вкотре повторюю, що ти мені нічого не винна! — тут навіть леді ван Темпф підвищила голос.

Вони хвилину одна на одну дивилися з-під насуплених брів, а потім розслабилися і розреготалися у два голоси.

І настільки незвично все це було для Мілред. Бо лаялися вони між собою, як рівні. І Табіта вже не боялася огризнутися у відповідь. Хоча студентка Ваєрс ще іноді намагалася називати подругу за титулом, за що одразу отримувала незадоволений погляд. А потім Мілред шикала на неї і знову повторювала, що все це для неї не має жодної ваги.

Але навіть вважаючи Табіту своєю подругою, настільки, що не звертала уваги на порушення етикету, Мілред не могла відкрити їй найбільшу таємницю. Довіра між ними була, але ще не стала повною. Та й випадку для відвертої розмови поки не підвернулося.

Та зараз вони лаялися майже як рівні. Це й спричинило вибух сміху, ще сильніше зближуючи таких різних, але таких схожих дівчат.

— Тож квитки я сама куплю. Завтра до академії якраз торговець приїде, — Мілред поставила жирну крапку в цій розмові. А потім запропонувала: — Якщо буде третій, брати для твого коханого?

— Він не мій коханий! — шикнула на неї Табіта, озираючись. А Мілред навіть соромно стало за те, що вона жартує над подругою через почуття.

— То брати чи ні?

— Ні.

Табіта так різко відповіла, що Мілред ще більше збентежилася.

Але того дня, коли приїхав торговець вона все ж таки взяла зайвий квиток. Для доньки графа їхня ціна була дрібницею, адже батько щотижня надсилав значну суму грошей. Хай мачуха цього і не схвалювала.

А вона це точно не схвалювала!

Мілред про це подумала тільки раз, а потім лише струснула головою, не бажаючи навіть подумки повертатися в це болото, що засмоктує.

І третій квиток став у пригоді. Щоправда, не для того, для кого планувала Мілред.

У день, коли вони обидві отримали дозвіл на прогулянку до найближчого невеликого містечка, що називався Конуал, Табіта прийшла не одна.

— Познайомся, це Гвін, — сказала подруга, зупиняючись поряд.

— Гвін Умільтен, — промовила друга дівчина, яка виявилася високою брюнеткою з непристойно коротким волоссям. Навіть у Табіти воно було не таким, встигло відрости.

Крім того, Гвін була одягнена в якісь дивні вузькі штани, які б більше підійшли мисливцю, а не студентці академії Гріскор.

І на цьому дива не закінчувалися. Дівчина, яку навіщось привела з собою Табіта, небезпечно озиралася, ніби чекала на напад.

— Дуже приємно познайомитися. Здається, я бачила тебе на загальних заняттях першого курсу, — Мілред змогла зберегти самовладання, хоча її так і підмивало запитати подругу, що відбувається. І чому замість її коханого тут…

Мілред аж смикнуло від огид.

О Великий! Невже?.. Ні, Мілред не могла в це повірити!

Невже Табіта говорила не про хлопця, коли повідомила про свої почуття?

Леді ван Темпф морально вивернуло від цієї думки. Ні, вона знала, що іноді буває не так, як пишуть у прочитаних нею любовних романах. Але зіткнулася з таким у житті…

— Гвін програла парі, — усміхнулася Табіта, кинувши на дивну дівчину підступний погляд. — І зараз ми з тобою, Мілред, станемо свідками того, як вона втікає з академії без дозволу деканату.

— Що?! — ахнула Мілі, а потім злякано притисла долоні до рота.

Мабуть, її заспокоїло те, що Гвін виявилася не тим таємним коханням, про яке повідомила подруга, але й такий поворот подій її не заспокоїв.

— Не хвилюйся, — підбадьорила її Табі. — Якщо не зможе, буде винна нам обом по одному бажанню.

— Обом? — Не зрозуміла Мілред.

— Потім розповім, — пообіцяла Табіта. А потім звернулася до Гвін: — Ну що? Чи хочеш повернутися?

— Ще чого, — чмихнула та. — Щоб ти знала, Валькірією батько мене прозвав не просто так.

— Валькірією? — знову здивувалася Мілред, тепер уже разом із новою знайомою злякано оглядаючись у пошуках найближчих вартових.

І нехай усі троє зараз ще стояли на території академії Гріскор, тільки думка про те, що ця дівчина вирішила порушити правила, лякала леді ван Темпф до тремтіння в кінчиках пальців.

— І про це потім, — пообіцяла Табі. — Якщо Гвін, звісно, ​​захоче.

— Гаразд, — нахилила та голову. — Чого встали? Виходьте. Мені потрібно, щоб ви відволікли варту на воротах.

Мілред відчула, як холодок ковзнув по потилиці і проповз униз хребтом.

— А це справді хороша ідея? — мало не заїкаючись, уточнила вона.

— Парі є парі, — гмикнула Гвін. — А раз я програла, виконуватиму умову.

— Якесь у вас дивне парі, — зауважила Мілред. — Якщо вона вже програла, то чому ще й бажання має виконувати?

— Не питай, — закотила очі Гвін Умільтен, а потім зиркнула на найближчу стіну біля воріт.

Вона була висока. До того ж гладка та, можливо, ще й зачарована.

«Вона точно не зможе потрапити на той бік,  — подумала Мілред, — Це просто неможливо, якщо вона не має крил за спиною».

— За таке не виключають? — про всяк випадок уточнила Гвін, закочувавши до ліктів рукава теплої сорочки темно-малинового кольору.

— Серйозне попередження з оповіщенням батьків, — відповіла Мілред, здригнувшись від однієї думки про те, що її батькові повідомлять про якусь провину доньки.

— О, татусь мене за таке тільки похвалить, — гмикнула Гвін. А потім кивнула Табіті. — Якщо опинюся по той бік, то бажання загадую тобі я.

— Ще чого, — пирхнула дівчина. — Умова була такою, що тоді бажання не загадує ніхто.

— І хто мене тільки за язика тягнув, — зітхнула Гвін Умільтен. Глянула на Мілред і попросила: — Вдар мене наступного разу, коли я вирішу з нею сперечатися. Вона так умови формулює, що навіть найхитріший демон потрапить у пастку.

Табіта засміялася і потягнула Мілред у бік воріт, залишаючи Гвін Умільтен наодинці зі своєю проблемою.

— Що відбувається? — пошепки уточнила графська дочка, коли вони зробили кроків десять уперед. Але навіть попри це говорити голосніше їй не хотілося. Було відчуття, що Гвін навіть звідси може почути.

Мілред би й не здивувалася. Було в цій дівчині щось звіряче.

— Вона вирішила, що може виграти у хованки, — засміялася Табіта. — Але не врахувала, що не було заборони на магію.

— Ти застосовувала магію без відома викладачів? — охнула Мілред, нарешті починаючи розуміти, чому няньки радили їй заводити знайомства лише серед дітей знатних сімей.

Ті не порушували правил. Їм це було просто не потрібно. А тут вона вже знає як мінімум про два порушення. І це… так, це лякало. Але ще більше розбурхувало.

Цікаво, а чи могла б сама Мілред ван Темпф порушити якесь правило академії?

— А чому вона ще й бажання тобі винна? — встигла запитати дівчина за кілька хвилин до того, як вони підійшли до воріт, біля яких стояло троє вартових.

— Покажіть ваші дозволи, студентки, — подав голос чоловік у випрасуваній фіолетовій формі із золотими сонцями на погонах. Козирок його кашкета теж відсвічував золотом, відбиваючи ще яскраве, хоч і осіннє, сонце.

Табіта простягла свій папірець першою, посміхнулась і подивилася на холодне блакитне небо. Мілред зазначила, що сьогодні подруга одягнена тепліше, ніж зазвичай. Сукня з грубої тканини виглядала цілком непогано, хоча її сіро-синій колір здавався дівчині нудним. В'язана кофта, накинута поверх, уже трохи розтяглася. А от туфлі на плоскій підошві підійшли б більше для кімнат, ніж для вулиці. Мабуть, грошей у Табіти не вистачило на черевики чи чоботи.

Мілред закусила губу, обмірковуючи, що скаже їй Табі, якщо вона ніби випадково дізнається, коли в той день народження і нібито на нього зробить подарунок. Тільки раніше.

«Вб'є вона мене, ось що зробить, — промайнула думка в голові дочки графа ван Темпф. — Безперечно вб'є».

— І ваш, — нагадав вартовий.

Мілі простягла свій папірець, після чого попрямувала за Табітою, яка вже встигла пройти ворота.

— То чому ще й бажання? — повторила вона, коли дівчата вийшли на вузьку стежку, що вела до широкої дороги.

До міста пішки було не більше півгодини шляху. Хоча студенти мали нагоду заздалегідь записатися у диліжанс.

— А в нас була умова на час, — усміхнулася Табіта. — Вона не вклалася. Цікаво, чи зможе те, що пообіцяла?

Дівчина задерла голову до стіни, намагаючись знайти поглядом Гвін.

— То вона сама сказала, що зможе втекти? — здивувалася Мілред.

— Звичайно. Я б не вигадала такого завдання.

— Ну, це ти применшуєш свої можливості, — пролунало за спиною.

Леді ван Темпф здригнулася і обернулася. На дорозі за ними стояла Гвін Умільтен. Трохи подряпана, скуйовджена і з гілочкою у волоссі. Але з цілими ногами та руками. Що було на межі неможливого.

— Як? — тільки й спромоглася видихнути Мілред, недовірливо дивлячись на нову знайому.

«Вона взагалі людина?» — подумала вона, знову оцінивши поглядом висоту захисних стін.

Академія Гріскор була справжньою фортецею. Може, й не такою, що була в змозі пережити місячну облогу, але досить міцною, щоб дати відсіч ворогам і витримувати їхні атаки близько тижня. А якщо приплюсувати сюди міць магів.

— У мене теж є свої секрети, — усміхнулася Гвін, обганяючи дівчат, що зупинилися, і прямуючи в бік Конуала. — Ідете?

Табіта навіть не почала питати у подруги, як їй це вдалося. Просто пішла поряд, широко посміхаючись. І нібито не сумнівалася, що жодних бажань вони з Мілред не отримають.

— Може, тепер хоч розкриєш, де сховалась? — буркнула Гвін, коли на горизонті з'явилися чорні черепичні дахи будинків.

— І я маю свої секрети, — усміхнулася вона, підморгнувши Мілред. Леді ван Темпф посміхнулася і заслужила невдоволений погляд Валькірії.

Схоже, Гвін Умільтен не знала, куди вони йдуть. Тому що, коли дівчата минули кілька забігайлівок і цілий шинок, на обличчі дочки Лорда Півночі потроху почали сходитися на переніссі брови.

— Я думала, що ми в торговий квартал і перекусити, — сказала вона, коли Мілред крокнула у зовсім інший бік першою.

— Майже, — широко посміхнулася Табіта. — Але не зовсім. Ми йдемо на концерт «Проклятих невідомістю».

— Барди? — скривилася Гвін, різко зупинившись. — Могла б і одразу сказати.

— Я не вірила, що ти через стіну перемахнеш, — відмахнулась Табіта. Але Мілред бачила, що вона бреше. А потім зиркнула на неї і ще раз підморгнула: — Я помилюся, якщо скажу, що в тебе немає третього квитка?

— Маніпуляторка, — крізь зуби видихнула Гвін, явно збираючись повертатися.

— Іноді корисно бути такою, — безтурботно знизала плечима Табі, мабуть, не бачачи нічого поганого.

І Мілред з нею погодилася. Вона багато у своєму житті бачила аристократії. І ким вони були, якщо не маніпуляторами та інтриганами? І саме такі люди керували всім.

Але все ж таки дії вищого суспільства сильно відрізнялися від того, що зробила Табіта. Там йшли по головах, не сильно роздумуючи над тим, чим відгукнеться їхнє рішення для інших. А Табіта... вона грала. Та й до того ж зробила краще всім.

Від Мілред не вбуло від того, що вона купила на один квиток більше. Та що там! Вона й збиралася так вчинити. Якби Табі нікого з собою не взяла, дівчина просто подарувала б його першому зустрічному.

— То що, йдеш? — уточнила Табіта у Гвін, яка поки що залишалася на місці.

Будівля, в якій вже незабаром мав розпочатися концерт, знаходилася просто перед ними. Найбільша на брудній вуличці. Білий камінь з дерев'яним дахом. Хмари над нею ніби розходилися в сторони, відкриваючи темне небо.

У відчинені двері повільно входили люди, огинали трьох дівчат, що зупинилися посеред дороги. Звідси можна було роздивитися велику залу на першому поверсі, а на вивісці над входом значилося: «Шелест вересу».

— І за що це мені? — ні до кого не звертаючись, уточнила Гвін. А потім повернулася до Мілред і досить мило поцікавилася: — Чи можу я розраховувати на квиток?

— Звісно, ​​люба, — усміхнулася леді ван Темпф. — Разом веселіше.

Гвін не поділяла її радості:

— Я просто погріюсь. Не звертайте на мене уваги. Не люблю, коли співають.

— Як можна це не любити? — обурилася Мілред. — Це ж голос самого серця!

— Це просто вищання під дзвін струн, що рвуться, — відмахнулася Гвін і зробила крок до входу. Але тут же завмерла, коли Мілред стиснула руки в кулаки і тремтячим від нервів голосом прошипіла:

— Що ти щойно сказала?

— Те, що ти почула, — Гвін, здається, не зрозуміла, що зачепила дочку графа ван Темпф за живе.

Та так зачепили, що Мілред сама не чекала від себе такої реакції.

— Спів розкриває душу, піднімає з глибини серця найпотаємніші емоції, — її ніби прорвало. — Якщо ти не співаєш чи не любиш слухати, як інші співають, то з тобою щось не так! Може, не групи бардів, але бодай спів птахів тобі повинен подобатися! Або ти монстр, а не людина!

Табіта від подиву аж застигла. А Гвін розвернулась і знизала плечима:

— Я не зобов'язана любити те, що любиш ти. Вмій приймати чужі погляди. Я не розумію, нащо взагалі ходити на концерти гуртів, про які на іншому кінці імперії навіть ніхто не чув?

Мілред здригнулася, як від ляпаса. Вперше у житті хтось спробував оскаржити її захоплення. Спробував довести, що вони пусті.

— Я не збираюся пояснювати тобі те, що ти зрозуміти не в змозі, — фиркнула Мілред, повертаючи своєму тону притаманний йому дзвін.

— Чому це? Тому що несеш нісенітницю?

Леді ван Темпф мовчала, але її кулаки охопило ледь помітне сяйво.

— Гей! Ви чого?! — поміж дівчатами вклинилася Табіта. На її обличчі промайнув переляк. — Серйозно? Вирішили побитися через смаки?!

— Це була б не бійка, а сором, — пирхнула Гвін і пройшла до зали. Коли її плеча торкнувся працівник, який запитав про квиток, вона лише кивнула у бік Мілред.

А ось у дочки графа всього на мить з'явилося бажання повідомити потім цьому самому працівнику, що дівчина, яка пройшла повз нього, вона бачить вперше в житті і ніякого квитка для неї у Мілред немає.

— Гей, — Табіта спіймала подругу за плече. — Що на вас обох зійшло?

Леді ван Темпф тільки мотнула головою, звичним жестом поправила не надто пишну спідницю яскраво-рожевої сукні і поспішила всередину. Вона ще довго планувала тримати образу на Гвін Умільтен. Але це «довго» тривало до того моменту, поки вся зала не наповнилася людьми, а на великий дерев'яний поміст не вийшла група бардів. Світло згасло, зануривши майже весь простір у морок, залишило підсвіченим тільки поміст. У залі пролунали загасаючий шепіт, задзвеніли келихи з напоями, пролунали перші оплески.

А потім під звучання перших нот Мілред забула про агресію та образу. Зараз для неї існувала лише чарівна музика, що складається зі слів, звуків лютні, барабанів та флейти. Вона пливла за течією разом з бардом, який низьким голосом співав про пригоди чарівника, який мандрував у невідомих землях. Стоячи в першому ряду, вона погойдувалася в такт музиці і повністю поринула в себе.

У такі миті Мілред потрапляла в ті часи, коли мама ще була жива. Коли вона могла погладити дочку по голові та почати співати. Просто так. Будь то свято чи звичайний день. Її голос обіймав Мілред наче затишною ковдрою, дарував спокій та затишок. Впевненість у завтрашньому дні.

Вона шукала це почуття у піснях бардів. Але ще жодного разу не знайшла.

Лише одного разу їй вдалося відчути щось схоже, коли вона заспівала сама. Мілред дуже соромилася свого співу. Тому дозволила собі це лише раз, коли батька не було вдома, а слуги займалися своїми справами.

Мілред заспівала, заплющивши очі. Повторювала пісню, яка врізалася їй у пам'ять в дитинстві. Відому. Знайому майже всім.

Тоді вона ніби знову відчула дотик маминих рук. Це було так чудово, так чарівно і так швидко закінчилося.

Коли порожнеча та холод знову наринули на дівчину, вона злякалася. І більше не співала. Лише ходила на концерти. На всі, на які могла купити квитки.

Це було її порятунком та її тортурами. Її наркотичним димом.

І вона нікому не дозволить її переконати. Вона ходитиме, слухатиме. Пригадуватиме та проживатиме все це раз за разом. А потім знову буде плакати від спогадів.

— Хочеш? — Мілред так різко висмикнули з трансу, що вона не відразу зрозуміла, хто і що їй пропонує.

Поруч стояла похмура Гвін і простягала новій знайомій келих з якимось напоєм яскраво-бузкового кольору. Здається. Тому що у напівтемряві складно було розібрати точний відтінок.

— Що це? — тихо спитала Мілред, щоб не порушувати магію пісні.

— Я винна. Загладжую провину, — відповіла Гвін. Але зовсім не на те питання, яке поставила леді ван Темпф. — Я бачу, що ти мучиш себе чужим співом. Не знаю, щоправда, навіщо. Не знаю, що сталося з тобою. Але ти точно сильніше за все це.

На це Мілред нічого не відповіла. Але келих прийняла. Разом із вибаченнями Гвін.

Табіта, що стояла поряд, тільки легко посміхнулася і заплющила очі, насолоджуючись музикою.

Так, знайомство Мілред з Гвін виявилося не найприємнішим. Валькірія добре встигла потоптатися по ранах графської доньки, сама того не до кінця розуміючи.

Навряд чи саме це стало причиною дружбу, яка на той момент вже почала зав'язуватися, хоча Мілред про це навіть не підозрювала. А ось вибачення Гвін… так, мабуть, саме вони могли стати тим першим кроком.

А вже наступного дня після спільної лекції вони всі втрьох сядуть за один стіл на обіді, обговорюючи навчання та всякі дурниці. Сміючись і жартуючи.

І ніколи більше Гвін Умільтен першою не почне говорити про бардів. Тільки згодом Мілред сама про це скаже. Поділиться думкою, що вона хотіла б спробувати виступати ось так — з одним із гуртів. А одного разу... одного разу навіть заспіває для подруг. Так чисто і проникливо, як не співали жодні барди, яких чула леді ван Темпф. Можливо тому, що це буде та пісня, яку співала їй мама. Та сама, яка стала її маяком та якорем.

Гвін Умільтен заслухається, сама того не помітивши. А коли схаменеться, Табіта вже реготатиме над її реакцією. І Мілред до неї приєднається, за що отримає докірливий погляд Валькірії.

Але все це буде згодом. Нині вони на концерті «Проклятих невідомістю». Зараз для них все лише починається. Мілред у це вірила. І вірила в те, що має рацію, як ніколи.