— Обережніше! — обурився один з вартових.

Табіта не бачила тих, хто тягнув ноші з її тілом, але чудово чула їхнє уривчасте дихання і сказані слова.

Цього разу її так сильно хитнуло убік, що вона інстинктивно хотіла підняти руку і захиститись при падінні. Не відчула свого тіла і на мить страшенно злякалася.

Все це зайняло якусь мить. Поки вона не нагадала собі, що взагалі-то не прохолоджується тут.

— Сходинки слизькі, — ображено озвався другий трохи гугнявий голос. Схоже, його власник встиг застудитися наприкінці зими.

Невдаха.

— Перепочиньмо, — запропонував перший голос, який Табіта назвала скоріше мелодійним і приємним. — З шостого поверху труп спускати це не те, чим я б хотів займатися цієї ночі.

Табіту знову хитнуло, а потім у спину вдарило твердістю, хруснув сніг. Схоже, її безцеремонно жбурнули разом із ношами на землю. Ні, ну а що, вона вже нічого особливо відчувати не повинна.

— Уф! — видихнув один з вартових і, здається, прохрустів спиною. — Коли вже в цей гуртожиток підіймач встановлять? Котрий рік вже обіцяють!

— Тобі то що? — пробурмотів гугнявий. — Ти тут не живеш.

— Не живу, але останнім часом надто багато смертей серед студентів. А мені наказано їх у підвали тягати, — підтвердив той, охнувши. Мабуть, випростався. Принаймні так вирішила Табіта Ваєрс, яка, попри впевненість варти, холод все ж таки відчувала.

Він мерзенними крижаними мацаками торкався пальців на ногах і спокійно пробивався крізь тонкі відносно теплі капці на плоскій підошві. А потім уже дотягся і до носа, оселившись на ньому концентрованою крижаною аурою.

Наступними мали стати пальці на руках. Ще трохи — і застуди не уникнути.

Табіта не збиралася хворіти після цього інсценування. Але хто там слухатиме ту, що прикидається трупом?

— Гарна погода, — задумливо протягнув той вартовий, який мав приємний голос. Хоча і йому зараз Табіта бажала відморозити все найцінніше.

— Та чим же гарна? — знову обурився неприємний. — Засипає так, що й дракона перед носом не побачиш.

— А небо якесь чисте. За такої хуртовини, — так само натхненно продовжив перший. — Коли ти востаннє таке бачив?

— Тобі аби парком милуватися! Ходімо вже! Я змерз так, що скоро соплі на бурульки перетворяться!

«Спробуй висморкатися», — подумала Табіта, нарікаючи на те, що зараз взагалі ніяк не може впливати на ситуацію.

Дія «отрути» мала перейти в наступну фазу вже надто скоро. І Табіті зовсім не хотілося, щоб свідками її повернення до життя стали двоє вартових.

Не сказати, що їй було надто їх шкода, після такого поводження з тілом студентки, але все-таки оживати вона збиралася за інших обставин.

— Ніколи не розумів, що там за статуя? — прогугняв другий, голосно висморкавшись. Чи то почув думки Табіти, чи дійшов до такого важливого рішення сам.

— Пам'ятник першому ректору академії Беосу Олту, — озвався той, нахиляючись над дівчиною. — Говорять, мудрий був мужик. Стільки артефактів нових винайшов.

Табіта, якби могла, зробив би зауваження і сказала, що не винаходив він жодних артефактів. Він був зіллєваром та інтриганом, але про це… Про це вона дізналася не з книжок. Хоча багато їх прочитала за останні півроку.

Але правду про першого ректора академії Гріскор їй розповіла інша людина. Людина, про яку… Про яку можна було розповісти дуже багато. Але Табіта зараз була здатна лише мовчати. І згадувати їхню першу зустріч.

***

Того дня осінь ще була теплою. З початку навчання в академії Гріскор пройшов лише тиждень. Та за ці сім днів багато всього встигло відбутися, студенти зайняли ті місця, які збиралися посідати наступні п'ять років. Принаймні більшість сподівалися саме на це.

Першокурсників заселили до гуртожитків, познайомили з викладацьким складом, провели перші вступні заняття та видали величезний список літератури для вивчення у вільний час.

Табіта того дня йшла з бібліотеки, притримуючи високу купу книжок. Вона збиралася стати найкращою на потоці. Злість на батьків не вщухла, ні, вона стала тільки сильнішою. Розкривалася за спиною вогняними крилами і штовхала вперед.

«Я їм ще доведу — думала вона щодня, прокидаючись разом зі сходом сонця. — Батько вибачиться. Вони зрозуміють, що помилялися».

Табіта Ваєрс перестала згадувати, що рідні люди ненавиділи магію ще до її народження. Бо тепер вона була частиною цієї магії. Отже, вони ненавиділи і її.

Їхню рідну дочку!

Це не вдавалося второпати, це злило, дратувало і штовхало на крайнощі.

Вона хотіла довести їм. Довести собі. Всьому світу!

Табітою на той час керував лише гнів. Він тлів вугіллям десь у грудях. І розпалювався від найменшого подиху вітру.

Саме це давало їй сили. 

Табіта вставала раніше двох третьокурсниць — сусідок по кімнаті, з якими практично не спілкувалася, готувалася до занять, слухала всі слова викладачів на лекціях, а потім до самої ночі читала і вивчала підручники.

Їй уже не терпілося навчитися застосовувати магію. Треба було розібратися лише з двома речами: зрозуміти, як відчувати свій дар, і почати зубрити.

Точні формули, зрозумілі слова заклинань, жести. І правила. Правила, які вимагали скрупульозного виконання. І за це в нагороду можна було одержати готове до використання заклинання.

Табіта за цей тиждень встигла просунутися набагато далі за ту програму, що давала їй академія. І продовжувала заглиблюватись у теорію за допомогою книг та манускриптів. Але душа потребувала практики. Негайно.

Дівчина вже навіть почала шукати місця в академії, де можна не потрапити на очі викладачам або варті, щоб спробувати хоча б прості чари. Просто висікти пальцями іскру. Або вичавити з повітря краплю води. Якщо в неї, звісно, вийде розібратися з тією силою, що вона вже починала відчувати всередині.

Стихійні чари були найпростішими та найлегшими. Отже, і починати варто з них.

Саме про це думала Табіта, прямуючи з великої бібліотеки у бік гуртожитку. Може, тому й не одразу помітила, що назустріч їй йшло кілька хлопців у випрасуваних чорних формах, прикрашених сріблястою вишивкою.

На реальність Табіта звернула увагу, коли хтось шикнув на неї збоку.

— Дивись, куди йдеш!

Вона здригнулася і притримала книги, які мало не посипалися на землю.

— Мейт, припини, — сказано це було у бік того хлопця, який вирішив налякати Табіту.

А ось той, хто сказав їх…

Дівчина перевела погляд і на мить завмерла, не розуміючи, чому дихання раптом перехопило.

Поруч стояв світловолосий хлопець вище за неї на голову. Форма академії натяглася на його плечах, немов готова луснути від найменшого різкого руху. Через легку тканину сорочки проступали м'язи на руках.

«Напевно, якщо він їх напружить, тканина точно не витримає», — подумала Табіта.

— Пробач моєму другові, — незнайомець легко посміхнувся, блиснувши білосніжними зубами, а в темно-карих очах Табіта впіймала своє відображення.

Вона побачила себе його очима. Невисока і страшенно худа, з розпатланим криво обстриженим волоссям, яке на сонці відливало міддю... Наче й не вона зовсім.

Виринути з його очей виявилося для неї складніше, ніж дістатися академії Гріскор. У рази складніше. А коли нарешті вдалося кліпнути, тепле незнайоме почуття хвилею піднялося по тілу і здавило їй горло. Легко, граючи… Табіта на мить задихнулася від цього почуття. Руки заніміли, перестали відчувати книги, земля стала якоюсь надто м'якою для того, щоб стояти на ній рівно.

Табіті знадобився час, щоб струснути головою, а потім нею ж хитнути, відганяючи емоції, що наринули:

— Нічого. Не зважай.

А потім вона різко розвернулася і поспішила у бік гуртожитку.

Те дивне та незнайоме дівчині почуття зникло. Але замість полегшення з'явився легкий жаль через те, що все так швидко закінчилося. А трохи пізніше Табіта впіймала себе на думці, що хотіла б відчути це ще раз.

Але якщо вона думала, що на цьому все закінчиться, то дуже помилялася. Ця думка поверталася до неї протягом усього дня. А ввечері їй довелося силою всадити себе за підручники. Однак і тут все було негаразд. Літери розбігалися, не хотіли складатися в слова. Нові формули не хотіли запам'ятовуватись, а слова заклинань здавалися надто складними, незрозумілими.

— Демони! — прошипіла Табіта, закривши книгу. Гучний звук на мить повернув її у реальність.

За вікном була вже глибока ніч, сусідки по кімнаті давно спали, і цей звук міг їх розбудити. І краще б розбудив. Може, тоді Табіта відволіклась б, а не бездумно дивилася на зірки і кусала нижню губу.

«Цікаво хто він? — думала вона, не помічаючи, що на губах уже виступила кров.

Перед очима дівчини стояла несподівана зустріч у парку. І світловолосий незнайомець, який заступився за неї перед своїм невихованим другом.

Вона згадувала випадок у їдальні, коли побачила бійку. Те, як Гвін Умільтен вдарила старшокурсника, як у неї полетіли заклинання. І ці старшокурсники були поганими. Абсолютно точно! Табіта була в цьому певна. А ось те, що сталося сьогодні з нею.

«Він ніби якийсь лицар із дитячих казок», — подумала вона і безглуздо посміхнулася такому порівнянню.

Лицарів давно немає. Є тільки чарівники та відьмаки.

«Цікаво, а на якому факультеті він навчається?»

Наступна думка виявилася більш приземленою. Табіта Ваєрс струснула головою і знову відкрила книгу. Та так різко, що скрипнув корінець.

Їй треба було зосередитись на навчанні. Дівчина це знала, але нічого не могла з собою вдіяти. В голову лізла та коротка сцена знайомства. Раз за разом.

Якоїсь миті вона здалася. Відкинулася на скрипучому стільці, заплющила очі і, не помітивши, що посміхнулася, знову пірнула у спогади. Ось вона стоїть навпроти нього. Їхні погляди перетинаються, усередині народжується це незнайоме тепле почуття, яке зводить з розуму.

Що могло бути далі? Він спитав би її ім'я? Чи назвався сам? А може, запропонував би донести книжки? А якби там не стояли його друзі, це було б реальніше?

Табіта посміхалася і стискала в руках підручник з лікувальної магії. Все далі полинала у мрії і все менше помічала, що відбувається довкола.

Схаменулась першокурсниця, коли на горизонті пролягла світла смуга. Наближався світанок, а вона так і не лягла спати. Сьогодні в учнів вихідний можна поспати потім. А зараз…

Вона схопилася так різко, що від скрипу стільця одна із сусідок невдоволено завозилася під ковдрою. Та Табіта цього не чула. Вона схопила з полиці ножиці, взулась і вискочила в коридор.

У вузький ще темний коридор гуртожитку, з обох боків якого тяглися ряди однакових білих дверей. Змінювалися на них лише бронзові номерки.

Дівчина поспішала у бік спільної жіночої душової. Прочинивши двері, Табіта проскочила всередину і зупинилася поруч із настінним дзеркалом. Видно в ньому було тільки голову та плечі, але цього Табіті було достатньо.

Заклацали ножиці, посипалися на підлогу каштанові пасма, що відсікалися лезами. До сьогодні Табіту зовсім не хвилювало стан її зачіски.

До сьогодні.

Зараз вона обстригала надто довгі пасма, намагалася привести всю шевелюру до єдиної довжини. І нехай її волосся більше не таке довге, як раніше. Натомість рівне.

— Так, так краще, — промовила вона, усміхнувшись, коли з дзеркала на неї подивилася дівчина з акуратними пасмами, що ледве сягали плечей.

Завмерши, Табіта підняла руку і легко торкнулася подушечками пальців своїх губ.

Вона посміхалася. Справді, посміхалася. І це не завдавало їй болю.

А коли ранок нарешті розквіт, Табіта першою попрямувала до їдальні. Вона думала, що вже не вміє радіти, але саме зараз на її обличчі розцвіла найяскравіша усмішка з усіх. Вона любила весь світ, хотіла обійняти всіх, до кого в змозі дотягнутися.

Тільки зараз вона зрозуміла, що, попри той біль, що завдали їй мама та тато, існують інші люди — добрі.

Мілред ван Темпф, яка буквально пропхала Табіту в академію. Гвін Умільтен, яка, всупереч агресії, виявилася милою дівчиною та приємним співрозмовником. І цей хлопець із парку, який просто за неї заступився…

Як мало, виявляється, треба для щастя. Просто розплющити очі.

Табіта вибирала собі тарілку з їжею і думала над тим, чим може відплатити Мілред за доброту, про що поговорити з Гвін за наступним спільним обідом, і… може, вдасться дізнатися ім'я того хлопця?

Він не йшов у неї з голови.

«Ох! Великий слухає думки кожного, хто йому молиться», — Ошелешено подумала вона, коли відірвала очі від миски і побачила хлопців, які саме у той час входили до їдальні.

Темний одяг зі сріблястою вишивкою, рівні спини, гучні голоси. Так, помилки бути не могло! Це точно та сама компанія! Ось тільки…

Табіта впіймала себе на тому, що шукає очима свого захисника. Обсмикнула себе, різко опустила погляд і спробувала доїсти сніданок, який чомусь більше не ліз у горлянку.

Щоки обпекло збентеженням. Вона вперше не знала, куди себе подіти. Чи то бігти якнайшвидше з їдальні, щоб не потрапити на очі. Чи, навпаки, зробити все, щоб її зараз помітили.

Вона б ще довго металася між цими двома крайнощами, якби…

— А так тобі набагато краще, — голос пролунав над плечем.

Табіта від несподіванки випустила ложку і підняла надто переляканий погляд на світловолосого хлопця з темними, як гіркий шоколад, очима. Він усміхався. Виглядав таким задоволеним. Таким…

Серце першокурсниці здригнулося.

— Дякую.

Він помітив! О Великий, він помітив, що вона зробила з волоссям! Так! Точно! Адже це зараз комплімент був!

Табіта почувала себе справжньою дурепою. Не знала, що сказати, як відреагувати.

— Ти на когось чекаєш? — поцікавився хлопець, без дозволу опускаючись навпроти і прилаштовуючи тарілку з супом перед собою.

— А ти хіба?.. — вона не змогла підібрати слова, вказала в бік компанії хлопців, з якими він прийшов.

— Вони не маленькі, — посміхнувся хлопець. — І без мене зможуть ложку до рота донести.

Табіта хотіла було їдко відповісти. З язика так і квапилося зірватися щось на кшталт: «А я, значить, не зможу?»

Але вона вчасно прикусила його. І тільки кивнула, відчуваючи, як сильно горять щоки. Чомусь цей незнайомий студент з першої миті пробуджував у ній якісь нові та зовсім незнайомі почуття.

Табіта за своє недовге життя спілкувалася і з хлопчиками, і з хлопцями, і навіть із кількома чоловіками. Але всі були просто людьми. Звичайними людьми, які не викликали жодних бурхливих реакцій. А зараз… її ніби хтось по потилиці огрів. Та так сильно, що зірочки перед очима затанцювали.

— Я так і не назвався, — сказав він, кинувши на дівчину погляд з-під темних вій. — Мене звуть Карвін. А тебе?

— Та… — вона кашлянула, мало не подавившись. Зніяковіла і випалила: — Табіта.

— Радий знайомству, Табіто, — з усмішкою озвався хлопець, відправляючи в рот ложку супу і не зводячи погляду з дівчини.

«Чому він тут? — промайнуло в неї в голові. — Чому сів зі мною, а не з друзями?»

Ні, їй було приємно. Але все ж таки це трохи лякало Табіту, яка досі ніколи не дивилася на хлопчаків серцем.

Вона вже починала здогадуватися, що, здається, це та сама перша непрохана закоханість, про яку їй з таким натхненням розповідали однокласниці, але вірити поки що в це не хотіла.

До того ж… цей Карвін явно із забезпеченої сім'ї, може, навіть аристократ. А вона... та хто вона така, щоб навіть думка припускати про такого хлопця?

— Ти кусаєш губу, коли про щось зосереджено думаєш, — ніби ненароком кинув Карвін, продовжуючи розглядати Табіту як щось незвичайне.

— Що? — першокурсниця знову почервоніла. І навряд чи це сховалося від очей співрозмовника.

— Нічого, — він усміхнувся, розсіюючи незручність. — Є плани на сьогодні?

— Ем… треба підготуватися до заняття…

— Тобто ніяких, — нахабно перебив її Карвін. — Вже всі куточки академії встигла побачити?

— Я...

Табіта зніяковіла, не знаючи, що відповісти. Натяк вона зрозуміла. Але не знала, як вчинити. Розум твердив, що треба зайнятися навчанням. Адже для цього вона добиралася сюди. Заради цього Мілред ван Темпф ризикувала, допомагаючи їй сюди потрапити… Але мрії… Так! Ох уже ці мрії. Вони нашіптували, що нічого не буде, якщо вона один день не буде торкатися підручників. І якщо він сам кличе її погуляти, то не можна відмовлятися. Потрібно погоджуватися. Обов'язково!

Інакше вона потім ще довго сама себе гризтиме зсередини і докорятиме.

— Я ще не встигла майже нічого подивитися, — практично не збрехала вона.

Табіта знала, де знаходяться гуртожиток та їдальня, як дістатися до навчальних корпусів та як пройти до тренувального майданчика. Та ходила між ними вже знайомими стежками, майже не роздивляючись довкола себе.

— Тоді з радістю проведу для тебе екскурсію, — продовжував чарівно посміхатися новий знайомий.

— Ти зрозумів, що я першокурсниця? — Поставила вона питання, яке народилося в голові мить тому.

— Це видно по очах, — підморгнув Карвін. — Яскравих зелених очах, яким належить сяяти. А вони лише спішно шукають вхід до гуртожитку та тьмяніють під вагою знань.

Табіта рвано видихнула. Ще ніхто й ніколи не говорив такого про її очі. Вона постаралася впоратися зі збентеженням, яке переслідувало її протягом усієї розмови з Карвіном, підхопила наполовину спорожнілу тарілку і понесла її до столу роздачі.

Вона не вірила, що зараз усе це відбувається з нею. Що саме на неї звернув увагу гарний і ввічливий хлопець. Що саме її запросив на прогулянку. Серце Табіти Ваєрс зараз могло вирватися з грудей через шалений стукіт.

А потім... потім вони справді пішли гуляти. Удвох. Карвін навіть не став підходити до своїх друзів, щоб щось сказати. Це так вразило Табіту, що посмішка знову розквітла на її обличчі.

За ті кілька незабутніх годин вона так багато дізналася! І про академію Гріскор, і про Карвіна. І що найважливіше, про нього їй було слухати набагато цікавіше, ніж заглиблюватися в історію школи для чарівників та відьмаків.

— Це Беос Олт — засновник, — з якоюсь легкою заздрістю в голосі промовив хлопець. — Помилково гадають, що він був великим відьмаком. Але можу тобі по секрету зізнатися, що насправді ця велика людина була отруйником та інтриганом.

Табіта слухала і кивала, вбираючи цю інформацію набагато охочіше, ніж ту, що йшла з параграфів підручників цієї ночі.

А Карвін говорив і говорив. Спочатку про щось важливе, потім про всяку нісенітницю. Але його співрозмовниця не помічала різниці. Другокурсник із факультету відьомства діяв на неї гіпнотично. Вона не могла відвести очей, не могла припинити слухати. 

А коли прогулянка добігла кінця біля входу до гуртожитку...

«Ось і закінчилося диво, яким мене нагородив Великий — подумала вона, повертаючись з небес на землю. — Повеселилася і годі, настав час повертатися до сірих буднів студентки».

Карвін ще розповідав про якесь магічне змагання, яке проводять у всій імперії. І в академії Гріскор, звісно, теж. І що він вважається зараз найкращим мисливцем. Табіта кивнула востаннє і подякувала йому за прогулянку. А потім попрощалася і зробила крок до дверей.

Вона сама відчула, як жалість до себе обійняла її за плечі, адже вся ця казка закінчиться саме тут і зараз. Це не її казка, вона відчувала це. Розуміла. Але коли…

— Побачимося завтра, — запропонував Карвін. І це не пролунало питанням. Це пролунало твердженням.

Тоді Табіта вперше замислилася про те, що життя не завжди має бути сірою важкою смугою перешкод. Що в її сімнадцять років, здається, Великий вирішив нагородити дівчину своєю любов'ю не на один день.