Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Анна Мінаєва
Перша таємниця академії Гріскор

Зміст книги: 23 розділів

Спочатку:
Розділ 1: Табіта Ваєрс
739479 дн. тому
Розділ 2: Мілред ван Темпф
739479 дн. тому
Розділ 3: Гвін Умільтен
739479 дн. тому
Розділ 4: Табіта Ваєрс
739479 дн. тому
Розділ 5: Мілред ван Темпф
739479 дн. тому
Розділ 6: Табіта Ваєрс
739479 дн. тому
Розділ 7: Найджел Харві
739479 дн. тому
Розділ 8: Гвін Умільтен
739479 дн. тому
Розділ 9: Табіта Ваєрс
739479 дн. тому
Розділ 10: Карвін
739479 дн. тому
Розділ 11: Мілред ван Темпф
739479 дн. тому
Розділ 12: Найджел Харві
739479 дн. тому
Розділ 13: Табіта Ваєрс
739479 дн. тому
Розділ 14: Гвін Умільтен
739479 дн. тому
Розділ 15: Найджел Харві
739479 дн. тому
Розділ 16: Мілред ван Темпф
739479 дн. тому
Розділ 17: Табіта Ваєрс
739479 дн. тому
Розділ 18: Гвін Умільтен
739479 дн. тому
Розділ 19: Мілред ван Темпф
739479 дн. тому
Розділ 20: Табіта Ваєрс
739479 дн. тому
Розділ 21: Найджел Харві
739479 дн. тому
Розділ 22: ?
739479 дн. тому
Епілог: Найджел Харві
739479 дн. тому

— То це ти привела її до академії? — хмикнула Гвін, вислухавши розповідь подруги. Вино вже давно закінчилося, і це нервувало дівчину.

— Так, — сумно зітхнула Мілред. — І це я винна в тому, що вона… вона…

Дочка графа схлипнула і відвернулася. А Гвін, не замислюючись, відважила їй легкий, але досить дзвінкий потиличник.

«Щоб усі мізки на місце встали», — як казав батько Гвін, коли нагороджував дочку таким «покаранням».

Гвін ніколи не ображалася на такий підхід до виховання. Вона навіть іноді навмисно створювала проблеми, щоб послухати грізний голос Лорда Півночі і ввібрати ту мудрість, яку той випромінював.

— Ой! — вигукнула Мілред, скидаючи руку до голови. — Ти мене вдарила?

— Мізки на місце поставила. Ти не винна у тому, що трапилося. Це було рішення Табіти. Слабке та дурне. Але її, — спокійно озвалася Гвін, а потім вказала на ліжко. — А тепер іди спати.

— Але, Гві-і-ін, — спробувала було про щось заговорити дочку графа. Проте та, яку в рідному клані прозвали Валькірією, навіть слухати нічого не захотіла.

— Спати! — рикнула дівчина.

Мілред насуплено шморгнула носом і поплелася змінювати форму академії на нічну сорочку. Поки переодягалася, бурчала собі щось під ніс, а потім прошепотіла, вже забираючись у ліжко:

— Я гадала, що вона сильна.

— Вона й була сильною, — сумно хмикнула Валькірія, так і не повернувшись обличчям до Мілред. — Як мінімум, у неї був сильний магічний дар.

Гвін Умільтен вперше почула про те, що артефакт від крові Табіти Ваєрс став червоним повністю. Адже чутки про такі речі зазвичай поширювалися досить швидко.

Але ображатися на подруг не бачила сенсу.

Гвін Умільтен чудово розуміла, що всі мають свої секрети. Сумно було тільки дізнаватись про них не в дружній бесіді, а після смерті господаря таємниці.

Вона тихо сиділа за єдиним письмовим столом, розбираючи сумку зі стрілами, прислухалася до дихання Мілред і непомітно навіть для себе покусувала губи. Руки працювали без участі голови. Самостійно знаходили розлами та тріщини в держаку стріл, застосовували нескладні заклинання ремонту, зачаровували їх на бронебійність та швидкість. Це її заспокоювало. Давало якусь впевненість, що все можна відремонтувати. Все можна виправити.

Гвін завжди поралася зі зброєю, коли треба було зібратися з думками. Коли потрібно було знайти відповідь.

І тільки коли дихання Мілред ван Темпф змінилося зі скривдженого і голосного на спокійне і розмірене, Гвін відклала стрілу з дивним тонким вістрям убік. Обережно обернулася і подивилась на подругу.

«Сестричко, ти теж маєш бути сильною», — промайнуло в голові у дівчини.

Так, саме так вона сприймала галасливу Мілред. Як молодшу сестру, якої Гвін Умільтен ніколи не мала.

Нехай Мілред часто дратувала, підштовхувала до грубостей та різких слів, у глибині душі Гвін любила її. Як і Табіта.

Валькірія сумно посміхнулася, згадуючи останню суперечку Табіти та Мілред. Здається, того вечора Мілред хотіла запросити дозвіл в ректораті на подорож у вихідні до найближчого міста. Хотіла потрапити на концерт улюбленого гурту бардів. Як же він називався?

«Прокляті невідомістю»? Так! Здається, саме так!

Табіта теж любила цей гурт, але цього разу геть-чисто відмовилася йти. У неї були проблеми із навчанням. І всі вихідні вона збиралася присвятити книжкам.

Ох, того вечора від криків тремтіли стіни. А Гвін спостерігала за тим, що відбувається, відсторонено, з часткою байдужості, лише іноді посміювалася і підколювала обох, коли хтось починав переходити межу.

Але й тоді вони залишалися подругами.

І саме тому Гвін не розуміла, чому ніхто з них не помітив передумов до того, що сталося. Так, останнім часом Табіта стала потайливою і мало розмовляла. Але вони з Мілред, порадившись, вирішили, що це через проблеми з навчанням. І аж ніяк не пов'язано з ним.

Адже Табі це пережила.

А тут такий удар.

Гвін подивилася на підлогу, де, за словами Мілред, та знайшла тіло. І стиснула руки в кулаки. Різко і до болю.

«Слабкість – перший крок до смерті», — так любив говорити її батько. І ця приказка засіла в серці Гвін гострою голкою. Дівчина повторювала її щоразу, коли збиралася відступити чи прогнутися під обставини.

Гвін бачила слабкість в інших, це було талантом Валькірії, щепленням від батька.

Гвін бачила, наскільки Мілред складно в академії через глузування та жарти однокурсників. Бачила, як мучиться Табіта через те, що сталося.

Але слабкості у них вона не бачила ніколи.

Може, тому вони й були її подругами.

Гвін припускала це. І тому зараз була така сильно зосереджена на тому, що з цим самогубством щось не так. Табіта не стала б пити отруту. Це точно. А значить…

Валькірія кинула погляд у бік вікна, за яким почалася завірюха, і повільно піднялася на ноги. Стілець тихенько рипнув, але цей звук не розбудив Мілред. Дочка графа обіймала уві сні подушку і тихо сопіла.

Гвін простояла на місці ще кілька ударів серця, щоб переконатися в тому, що не спить зараз тільки вона. А потім зробила крок до шафи, обхопила тонкими пальцями металеву ручку, відкрила стулку і почала одягатися. Порилася в ганчірках, які колись були її тренувальними костюмами, і намацала те, що шукала.

У руках Гвін опинився короткий меч у шкіряних піхвах, прикрашених розсипом бурштину.

Вона провела пальцями по руків'ю зброї, якій сама дала ім'я, приладнала її до пояса і посміхнулася.

Із усім цим щось було не так. І розібратися Гвін Умільтен із цим зможе лише, якщо навідається до підвалів. Тоді вона точно знайде відповіді та зрозуміє, що насправді сталося.

Вона вже збиралася зачинити шафу і ступити до виходу з кімнати, але зачепилася поглядом за одну річ, що лежить на нижній полиці. Серце Валькірії болісно стислося. Так само як стиснулися її пальці на руків'ї клинка.

На нижній полиці лежала розірвана книжка. Табіта її зберегла. І чому Гвін її раніше не помічала? Адже саме через неї вона і заговорила з Табітою. Того ранку…

 

***

 

Того ранку в академії чарівництва та відьомства Гріскор розпочався новий навчальний рік. Гвін Умільтен прибула на місце раніше за інших, і за вільні дні встигла відвідати торговий квартал у найближчому місті, написати батькові листа і навіть знайти майданчик для тренувань. А після взяти дозвіл у ректораті на тренування у будь-який час.

На першу поєднану лекцію вона йшла без нічого. Ні книг, ні зошитів у неї із собою не було. Валькірія була впевнена, що найважливіше вона зможе запам'ятати. А що не запам'ятає — було не настільки вже й важливим.

Дівчина не збиралася працювати заради оцінок чи похвал. Це їй було зовсім ні до чого. Якщо це, звичайно, не похвала батька, яку за сімнадцять років їй доводилося чути лише кілька разів.

Лорд Півночі ще так важко зітхнув перед її від'їздом і поскаржився на те, що не вийде з Гвін воїна. І так боляче пролунали ці слова для дівчини, що їй аж нудно від самої себе стало.

Гвін не вперше чула ці слова, а ще частіше помічала відблиски болю в очах батька. Після втрати коханої дружини йому довелося одному ростити сопливе дівчисько. Не сина, воїна та захисника. А дівчинку!

Тому Гвін і зацікавилася зброєю, полюванням та азартними іграми. Поступово вона розуміла все більше, навчалася тонкощів і освоювала нові прийоми у всіх цих напрямках. Коли вона вперше вийшла віч-на-віч проти батька з тренувальним мечем у руці, Гвін було дванадцять.

Вона не мала жодного шансу проти Лорда Півночі. Так вона думала, поки не відбила два перші удари. А з-під третього спритно пішла перекидом.

Тоді адреналін та азарт вдарили їй у голову. Гвін навіть змогла провести одну атаку. Безрезультатну, але все ж таки атаку. А потім пропустила тичок у ребра тупим кінцем меча і відлетіла до дерева. Підскочила і знову напала, підбадьорюючи себе криком.

Мечі схрестились, затріщали. Її знову відкинуло. І вона знову підвелася. Лорд Півночі за цей час не зробив жодного кроку, нагадуючи дочці величезний священний дуб.

Гвін присіла, ухиляючись від батьківського меча. І вдарила знизу. Тоді її зброя і вилетіла з різко ослаблої руки. Дівча впала на спину і застогнала, перед очима затанцювали темні плями, але вона знову спробувала встати.

— Валькірія! — Вигукнув тоді батько, з розмаху увігнавши свій меч у втоптану землю. — Моя дочка — справжня валькірія!

Гвін слабо посміхнулася, обеззброєна поразкою. Якщо на початку поєдинку вона не вірила, що може перемогти, то у процесі виникла слабка надія. І її так легко зламали.

— Піднімайся! — наказав батько, подаючи дочці руку.

Гвін пропалила її коротким поглядом і спритно схопилася на ноги сама. У ребрах щось хруснуло, бік прострелило гострим болем. Дівча зігнулася навпіл і рипнула зубами.

Але й звуку не видала.

Після цього лікарі знайшли у неї перелом двох ребер. Але на ноги поставили швидко. І наскільки ж великим же було здивування Гвін, коли батько запропонував їй потренуватися ще раз.

— Ти хочеш провести ще одне тренування? — здивувалася тоді вона. — Це якась перевірка?

— Валькірії слабшають без битв, — з усмішкою, що потопає в густих вусах, зауважив Лорд Півночі. — Жодних перевірок, Гвін. Ти народжена із серцем воїна. Ти пройшла своє випробування.

Дівчинка проковтнула в'язку слину і мало не розплакалася. Батько її щойно похвалив. Похвалив!

З того випадку вони все більше часу проводили разом. Їздили на полювання лише вдвох, відпочивали біля коріння священного дуба і багато розмовляли. Лорд Півночі розповідав про битви, в яких побував, про монстрів, яких переміг, і про людей, які того були гідні. Але ніколи він не брав із собою доньку на війни, куди ходив на тижні, а то й на місяці.

Все знову різко змінилося, коли їй виповнилося шістнадцять. У Валькірії прокинувся магічний дар. Вона довго не знала, як сказати про це батьку. Навіть боялася побачити відблиск того самого болю в його очах. Всі ці роки Лорду Півночі доводилося самотужки вирощувати дочку. А та ще й не воїном прийшла у цей світ, а магом.

Але, попри всі страхи, Гвін отримала дозвіл від батька. І навіть навчилася дечого у знайомого чарівника. Лорд Півночі сам допомагав їй збиратися до академії. А на прощання мало не вперше в житті обійняв, міцно грюкнув по спині і з притаманним його голосу гарчанням промовив:

— Давай, Валькіріє, покажи, на що ти справді здатна. Висмикни їм там усім тельбухи через горлянку!

Гвін тоді розсміялася і пообіцяла, що так буде з усіма, хто наважиться на неї косо подивитися.

І цю обіцянку вона не збиралася порушувати. Збиралася стати бойовим магом. Вибравши факультет відьомства, вона була впевнена, що зможе стати ще сильнішою. І тоді батько буде пишатися нею. Нехай вона й народилася дівчиськом, нехай і мала магічний дар, але, як сказав Лорд Півночі, у неї серце воїна.

З рішучістю в цьому серці дівчина йшла на свою першу лекцію. І була готова дотримуватися наказу батька, якщо хтось вирішить косо подивитися на її вбрання чи зачіску.

У цій частині імперії дівчата рідко дозволяли собі коротко обстригати волосся. Тому пара цікавих поглядів уже зупинилася на Валькірії, поки та шукала вказану в розкладі аудиторію. Наступний незадоволений погляд дівчина впіймала від викладача, адже студентка проігнорувала форму академії.

У свій перший день Гвін одяглася звично: темно-зелені штани, сіра сорочка зі шнурівкою на грудях та темно-зелений жилет з утяжками у вигляді коричневих ниток на боках. Замість черевичок, які тут красувалися на ногах майже всіх дівчат, Гвін натягла короткі чоботи. Їх пошили спеціально для неї і зачарували так, що дівчина просто закохалася у взуття.

У теплу пору року вони не заважали, навіть більше — робили кроки тихіше в кілька разів. А от у холод вони були найкращим другом для воїна. У них можна було і легко пересуватися по льоду, і не замерзнути у величезній кучугурі.

Так, саме у такому вигляді Гвін Умільтен заявилася на свою першу лекцію з основ магічних мистецтв в аудиторію, де майже всі студенти купили та вдягли форму академії.

— Почнемо, — голос викладача змусив Гвін поквапитися і обрати найближче вільне місце. Праворуч від неї була стіна, а ліворуч — дівчисько у простій сірій сукні.

«Цікаво, а вона в разі чого зможе їм тельбухи через горлянку висмикнути? — з усмішкою подумала Гвін, кинувши на сусідку короткий погляд.

Бліда така, каштанове волосся з легким мідним відливом. І, що найцікавіше, вона, як і Гвін, обстригла волосся доволі коротко.

Зважаючи на все, обрізала їх дівчина кілька місяців тому. І зробила це настільки необережно, що деякі пасма були чи не вдвічі довші за інші. 

Гвін відмахнулась від цих думок і зосередилася на занятті.

Вона уважно слухала, наскільки важливо правильно розраховувати сили в магії, наскільки обов'язково знати слова і жести для виголошення заклинань, і про що варто турбуватися насамперед, коли щось пішло не за планом.

Першу частину заняття першокурсникам з обох факультетів, зібраним в одній великій аудиторії, розповідали про те, що вони мають навчитися відчувати свій дар.

На словах все було просто. Навіть дуже. Але Гвін, яка відкрила в собі магію нещодавно, поки навіть не уявляла, як проводити тренування з цією новою, невідомою зброєю. Так, вона знала деякі чари, але зазубрювала їх, а не розуміла.

Пізніше студентам спробували донести, що безпека — це найважливіше. Не дозволено створювати жодної магії без дозволу деканату чи ректорату. Не можна нічого з магії без нагляду викладачів. Порушників цього правила могли навіть виключити.

Друга половина лекції була кориснішою. Викладач розповів про те, якими саме методами та вправами можна розвинути чутливість до свого дару.

— Ви повинні зрозуміти, — промовив він після гучного дзвону, що рознісся над академією Гріскор. Тієї миті Гвін чомусь подумала, що такий шум може стати чудовим приводом для сходження лавини з гір, — магія — це не щось стороннє і розумне. Ні! Магія — це лише інструмент, який ви можете навчитися використовувати. Треба лише трохи завзятості та послуху. На цьому все. Заняття закінчено. Докладніше про практики, про які я говорив, ви зможете прочитати в трактаті «Маг та його сутність». Книгу можна взяти у бібліотеці.

— Можеш узяти, — голос пролунав ліворуч.

Гвін лише скосила погляд і натрапила на те дивне дівчисько. Вона простягла Валькірії пошарпаний томик у синій палітурці. На якому золотими вензелями значилося: «Маг та його сутність».

— Мені не треба. Я все запам'ятала, — надто грубо озвалася Гвін. Але сусідка не зніяковіла.

— Там набагато більше інформації, аніж на лекції дали. Стане в пригоді. Я вже все прочитала.

— Я ж сказала, мені не треба, — сухо озвалася дочка Лорда Півночі, підводячись на ноги.

Від одного погляду на книгу в неї по шкірі пробігли мурашки. Майже безстрашна Валькірія відчувала жах, варто було їй тільки подумати про читання.

— Як знаєш, — знизала плечима та, теж підводячись. — Я хотіла допомогти.

— Мені не потрібна допомога, — грубо видихнула Гвін.

Ця бліда починала її дратувати.

— Воно й видно, — чмихнула та.

— Як твоє ім'я? — запитання пролунало із викликом.

Але студентка в сірій сукні цього або не зрозуміла, або ж удала, що не зрозуміла.

— Табіта Ваєрс, — озвалася вона, обдарувавши Валькірію холодним поглядом.

— Запам'ятай, Табіто Ваєрс, — процідила крізь зуби дівчина. — Моє ім'я Гвін Умільтен. І мені не потрібна допомога.

Промовивши це, вона повернулася і поквапилася вийти з аудиторії. Спиною відчула важкий погляд Табіти і навіть посміхнулася. Нехай та й хотіла допомогти, але для Гвін це було образою. Вона запам'ятала кривдницю. І вирішила, що якщо та ще раз запропонує свою нікому не потрібну допомогу, Валькірія точно скористається порадою батька.

У цьому вона була певна до обіду.

Їдальня академії Гріскор була великою одноповерховою будівлею, що стояла неподалік величезного гуртожитку з кількома вежами.

«Там мають жити дітки королів», — подумала Гвін, вперше побачивши ці вежі з тонкими вітражними вікнами та гаргуйлями, що підтримували дах по обидва боки від цих вікон.

До галасливої ​​та світлої їдальні Гвін увійшла широким впевненим кроком. Зсередини приміщення виглядало так, як і уявляла дівчина: безліч важких столів із лавками та величезна стійка з купою наповнених їжею тарілок. Можна було вільно підійти до неї та вибрати те, що хочеться з'їсти.

За цією стійкою час від часу майоріли люди в темному одязі. Вони забирали порожній посуд, розставляли щойно приготовану їжу і витирали бруд зі стільниць.

Гвін зачепилась поглядом за одну з тарілок, яку щойно винесли. Це був би ідеальний обід для неї: величезний шматок м'яса, кілька ложок каші та жменя овочів. Саме те, що потрібно організму воїна, що збирається на тренування.

Але варто було Гвін підійти ближче і простягнути руку, як по кисті прилетів відчутний ляпас, а ззаду пролунав регіт.

Поруч із Валькірією опинився високий хлопець. Судячи з усього, старший за неї на кілька років.

Старшокурсник скривився і підхопив тарілку, яка вже подумки належала Гвін Умільтен.

— Наступного разу зламаю руку, — з риком в голосі попередила вона.

— Це ти мені? — хмикнув хлопець, окинувши зневажливим поглядом дівчину. — Ти взагалі знаєш, хто я, новенька?

— Не мені тобі напис на надгробку бити, — огризнулася вона, відчуваючи, як атмосфера загострюється. — Мені начхати, хто тебе на цей світ виплюнув.

Батько завжди казав Гвін, що, якщо у повітрі пахне бійкою, треба бити першою. Ефект несподіванки надасть перевагу проти ворога. Особливо якщо він не один.

А цей був далеко не один. За спиною Гвін стояли ще п'ятеро хлопців, які із задоволенням спостерігали за «знущанням з першокурсниці».

«Висмикну тельбухи через горлянку», — Встигла подумати Гвін, коли її кулак врізався у вилицю хлопця.

Тарілка вилетіла з його рук і з гучним дзвінком розлетілася на уламки. Підлогу під їхніми ногами всіяли овочі та каша. М'ясо відлетіло під найближчий стіл, назавжди втративши шанс бути з'їденим.

— Ах ти, маленька погань, — прошипів крізь зуби старшокурсник, притискаючи руку до обличчя. Він так сильно зіщулився від одного удару, що Гвін навіть трохи розслабилася.

І дуже дарма.

До нападу в спину вона була готова і встигла ухилитися від кулака. Але чого вона не чекала, то це того, що, крім кулаків, у хід піде магія.

Заклинання вдарило її в груди. Старшокурсник все ще притискав праву руку до обличчя. Але йому вистачило лівої, щоб створити щось таке, що розрядом блискавки вдарило Валькірію, буквально її знерухомивши.

І така паніка охопила Гвін...

Вона знала, що зараз буде удар, але ніяк не могла захиститися.

«Магія – це лише інструмент», — промайнули у неї в голові слова викладача.

А потім поряд просвистів кулак і вдарив горду дочку Лорда Півночі точнісінько в сонячне сплетіння. Гвін хапнула ротом повітря, намагаючись затримати його в легенях.

І знала, що до неї летить наступний удар.

Вона напружилася, чекаючи на нього. Це єдине, що зараз могла зробити дівчина. Проти магії вона була безсила. Така безсила, що її це до шаленства розлютило.

Подумати тільки, якісь чари вмить змогли її зупинити!

— Геть! — гаркнули поряд таким голосом, що Гвін навіть на мить поважати стала того, що втрутився.

— Це що за сопля? — зі сміхом уточнив скривджений старшокурсник. Так, його голос Гвін вже могла відрізнити від інших.

— Варта вже в дорозі, — процідила та, що втрутилася. — Вже деканат розбиратиметься в тому, хто вчинив бійку.

— Ти глянь, вона мене ще вчитиме!

Гвін не бачила, що сталося. Її скрутило так, що вона і вдихнути не могла. То була заслуга чи то чиєїсь важкої руки, чи то магії…

Але вона почула тріск заклинання. На підлогу щось впало. І Гвін здивовано округлила очі.

Біля її ніг лежала розірвана від сильного удару книга у синій палітурці. Золоті вензелі практично стерлися з неї. Але можна було вгадати, що там написано.

 «Маг та його сутність».

— Що тут відбувається?!

У їдальні вже давно панувала тиша. Усі, мабуть, спостерігали за раптовим конфліктом. Але Валькірія це зрозуміла лише зараз. Коли в цілковитій тиші пролунав голосний чоловічий голос.

Це була та сама варта, про яку повідомила Табіта, яка втрутилася.

Чари з Гвін зняли. Хлопця, який наклав їх, засоромили поглядом. А коли побачили синець, що розповзався на його обличчі, звернули увагу вже і на дівчину.

Запрошення до деканату було для обох. Щоправда, на різні факультети. І Гвін не могла вирішити, погано це чи добре.

Коли ж варта пішла, старшокурсник зі своїми друзями розчинився в натовпі, а в їдальні знову здійнявся гомін.

І тільки Табіта залишилася стояти поруч із Гвін, важко дихаючи.

— Я пам'ятаю, що ти сказала, — промовила вона раніше, ніж дочка Лорда Півночі встигла відкрити рота. — Але відмовлятися від допомоги — це слабкість, Гвін Умільтен. А ти не схожа на слабачку.

Ці слова стьобнули Валькірію не гірше за батіг. Хіба що свисту у вухах не було.

«Слабкість – перший крок до смерті», — Згадала вона слова батька. І засміялася.

Гучно та дзвінко. Але цей звук все одно потонув у шумі їдальні.

Табіта з сумнівом покосилася на веселу першокурсницю і вигнула тонку темну брову.

— Згодна, — визнала свою помилку Гвін. І це виявилося набагато простіше, ніж вона могла припустити. — То що, пообідаємо?

Табіта тільки знизала плечима і, не дивлячись, взяла одну з тарілок. Наче з супом. Але Гвін не стала б стверджувати.

— Сказати, де знайти лікаря? — Уточнила нова знайома.

— Ні, зі мною все гаразд, — хмикнула Гвін, нахилилась і підхопила книжку. А потім простягла її господині. — Дякую, Табіто Ваєрс. Але це мені все одно не потрібне.

Тут уже розреготалася Табіта, забираючи книгу, що постраждала в бійці. Вона закинула її в невеликий мішок, що висів на плечі, і жестом вказала на порожній стіл.

З цим Гвін сперечатися не збиралася. Взяла і собі тарілку. А потім попрямувала з новою знайомою до вільного місця, щоб разом пообідати.