Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Анна Мінаєва
Перша таємниця академії Гріскор

Зміст книги: 23 розділів

Спочатку:
Розділ 1: Табіта Ваєрс
739424 дн. тому
Розділ 2: Мілред ван Темпф
739424 дн. тому
Розділ 3: Гвін Умільтен
739424 дн. тому
Розділ 4: Табіта Ваєрс
739424 дн. тому
Розділ 5: Мілред ван Темпф
739424 дн. тому
Розділ 6: Табіта Ваєрс
739424 дн. тому
Розділ 7: Найджел Харві
739424 дн. тому
Розділ 8: Гвін Умільтен
739424 дн. тому
Розділ 9: Табіта Ваєрс
739424 дн. тому
Розділ 10: Карвін
739424 дн. тому
Розділ 11: Мілред ван Темпф
739424 дн. тому
Розділ 12: Найджел Харві
739424 дн. тому
Розділ 13: Табіта Ваєрс
739424 дн. тому
Розділ 14: Гвін Умільтен
739424 дн. тому
Розділ 15: Найджел Харві
739424 дн. тому
Розділ 16: Мілред ван Темпф
739424 дн. тому
Розділ 17: Табіта Ваєрс
739424 дн. тому
Розділ 18: Гвін Умільтен
739424 дн. тому
Розділ 19: Мілред ван Темпф
739424 дн. тому
Розділ 20: Табіта Ваєрс
739424 дн. тому
Розділ 21: Найджел Харві
739424 дн. тому
Розділ 22: ?
739424 дн. тому
Епілог: Найджел Харві
739424 дн. тому

— О Великий, вона мертва! — відчайдушний крик пролунав над тілом молодої студентки.

Табіта Ваєрс лежала на підлозі в одній із житлових кімнат гуртожитку. Бліда і холодна, як сніг. По підлозі розсипалося каштанове волосся, голова була закинута, а руки розкинуті так, ніби дівчина впала з висоти.

Табіта ніяк не відреагувала на крик подруги, яка впала навколішки і вже навіть не намагалася трясти бездиханне тіло.

О, ні, Табіта ніяк не відреагувала, але все чудово чула.

І якби могла, то скривилася від надривного ридання сусідки по кімнаті — Мілред ван Темпф.

Коли дівчина приймала зілля, вона сподівалася, що знайде її друга сусідка і обійдеться без цих сцен. Але Великий не побажав почути благання тієї, що розігрувала самогубство.

— Ох, Табі, навіщо ж ти це зробила? — надривалася Мілред, тремтячими руками витягаючи з холодних пальців подруги порожній флакон.

Етикетку на нього Табіта наклеїла відповідну. І тепер Мілред була впевнена, що сусідка, з якою вона з'їхалася лише кілька тижнів тому, випила отруту.

— Він же не вартий цього! Ох… люба.

Так, «люба». Саме так Мілред називала Табіту. Іноді «Табі». Але найчастіше до всіх зверталася саме «люба» чи «любий». Мілред це здавалося приємним. А ось інших часто пересмикувало від цього.

Табіту теж пересмикнуло б, але тіло скувала паралізуюча дію випитого зілля. У роті досі відчувався терпкий присмак вогняного полину. А серце билося так повільно, що ніхто не зміг би вловити пульсу.

Жоден цілитель.

Першокурсниця дочекалася, поки Мілред опанує себе і сповістить варту. Ті прибули за холодним тілом «померлої» досить швидко, що не могло не тішити Табіту.

Саме на їхні плечі лягло завдання доставити загиблу до підвалів, де прохолода змогла б зберегти Табіту Ваєрс до розтину та похорону.

Разом із ними прибув і цілитель, який спочатку накачав Мілред заспокійливим, і лише потім зайнявся своїми прямими обов'язками. Він мав зрозуміти, що студентці Ваєрс не допомогти, як тільки переступив поріг кімнати. Але перевірка була обов'язковою процедурою, проводити яку йому останнім часом доводилося дуже часто.

— Мертва, — констатував лікар, попередньо прошепотівши над тілом заклинання.

Якби Табіта Ваєрс могла, вона полегшено зітхнула б.

Чи ні?

Мабуть, останнім часом вона занадто часто замислювалася про те, що справжня смерть була б набагато милосерднішою, ніж те, у що вона виявилася втягнутою. І по дорозі до підвалу, поки її тіло спускали з шостого поверху гуртожитку, Табіта мала час, щоб прокрутити в голові все, що трапилося з нею за останні кілька місяців.

А згадати було що.

***

 

Все почалося десь рік тому. Тоді Табіта ще жила з батьками в крихітному будиночку на Четвертій вулиці у невеликому та брудному місті Нес-Тешасі. Місті, де жили одні працівники фабрик, розташованих по периметру невеликого поселення.

Її сім'я не була вийнятком. Батько працював у відділі очищення руди, а мати працювала у цеху виготовлення флаконів для зілля із міцного скла.

Обидва не мали магічного дару, тому займали низькі посади і не могли розраховувати хоч на якесь підвищення. Може, тому вони й ненавиділи магів. Чи причина крилася в чомусь іншому?

Табіта не знала.

Натомість щодня, повертаючись зі школи для таких самих дітей, як вона сама, дівчина ставала свідком схожих одна на одну сцен і розмов.

— Ненавиджу їх! — наче ведмідь батько важко тупав у темному коридорі, стягуючи зношене пальто, і скидав черевики. Після чого протискався у вузький прохід і сідав на хиткий табурет в кухні. — Ненавиджу чаклунів! Це ж треба! Весь світ під них прогнувся! Марто, ну хоч ти скажи!

Мама, яка була худорлявою та нескладною, завжди заходила в будинок другою. Щільно зачиняла двері, ніби боялася, що хтось може задивитися на їхнє майно, і поспішала за чоловіком.

— Так, вони все перевернули з ніг на голову, — підтакувала вона. А Табіта слухала їхні розмови через тонку перегородку і намагалася зосередитись на домашньому завданні.

— Ти уявляєш, сьогодні голова відділу сказав, що наступне постачання руди буде поділено між Матіасом і Бруном! Я не матиму роботи на кілька тижнів! — слідом чувся удар кулаком по столу. — А все тому, що вони чарівники! Слабкі, але, мати їх, чарівники!

— Розберемося, — повторювала мама.

— Так! Але ж це несправедливо!

Табіта прислухалася до розмови і ледве стримувала сльози. Руки тремтіли, рядки в зошиті виходили кривими. Потрібно було переписувати…

Але дівчинка не бачила цього, очі затягнуло поволокою, з губ зірвався схлип. Вона страшенно боялася. А ще ненавиділа весь світ, адже в ній самій було те, що так зневажали батьки.

Вона була магом.

Так, Табіта Ваєрс боялася, але все ж таки збиралася розповісти про все рідним після закінчення середньої школи. Вона відтягувала цей момент уже довгий час. Малювала в уяві картини того, як батьки зможуть зрозуміти її та прийняти. Зможуть перебороти свою ненависть.

Вона намагалася знайти вдалий момент для цієї неминучої розмови, але він ніяк не траплявся. І від цього ставало тільки гірше.

Табіта знала, що за кілька місяців на неї чекатиме робота на заводі. Мама вже шукала для неї місце, щоб Табі могла почати з літа, забувши про таке чудове слово, як «канікули». Від цієї думки опускалися руки, і все більше спалахувала ненависть до власного дару.

Так, у такі моменти вона була дуже схожа на батьків, хоча і сама цього не розуміла.

Табіта не хотіла перетворюватися на те, на що перетворилися її батьки. Наскільки б вона їх не любила, огида після подібних підслуханих розмов підіймалася в душі високою хвилею. Хотілося кричати до зірваного голосу, бити кулаками в пошарпану подушку, з якої виривалися хмаринки пилу навіть від легкого дотику.

Вона ненавиділа себе. Ненавиділа весь світ. І боялася.

День випуску постукав у двері надто швидко. І тоді довелося ухвалити перше у її житті складне рішення.

— Ось ти й доросла, — простягла мама, виряджена в найкращу сукню з блакитного бенгаліну. Місцями затерту, та єдину святкову в її гардеробі, в якому зберігалися тільки робочі роби та бавовняні сукні для вихідного дня. — Настала твоя черга допомагати батькам. Я говорила з головою відділу, тобі знайшлося місце в моєму цеху. Можеш виходити на роботу вже завтра.

Вони втрьох тулилися у маленькій кухоньці, на вузькому столі стояли три чашки з єдиного старого сервізу та крихітний лимонний торт. На почорнілій від кіптяви стелі світився лише один дешевий кристал, що періодично миготить. Це був єдиний артефакт у їхньому будинку. Батько довго не погоджувався на цю покупку, але ціни на свічки все росли і росли. І тоді було прийнято рішення все ж таки піддатися і принести магам ще одну монету в загальну скарбничку награбованого.

Табіта мовчала, гіпнотизувала поглядом свої руки і думала про те, що в неї залишилося кілька хвилин спокою. А потім погляд затримався на солодощі, купленій до чаю вперше за два місяці.

Вона любила лимонні пироги та кекси. Можливо, тому що вперше спробувала їх у безтурботному дитинстві одного з тих днів, який назавжди залишився в душі дівчини яскравою плямою.

Але зараз частування її зовсім не тішило. Як і розмова, яку довелося розпочати.

— Я… — вона миттєво охрипла, ніби голос не хотів її слухатися, — Я не піду працювати на завод.

Вона сказала це тихо, опустивши очі. А потім у душі прокинулася та сама ненависть, яка досі не могла знайти мету. І страх. Звісно ж, страх.

Табіта благала Великого, щоб батьки почули її та зрозуміли. Але цього не сталося.

— Що значить, ти не підеш на завод? — обурився батько. Його голос прогримів для доньки гуркотом грому в ясний день. Вона здригнулася і ще дужче стиснулася під його поглядом. — Ти що це, збираєшся все життя сидіти на наших з матір'ю шиях? Ти підеш працювати туди, куди ми скажемо!

Табіта кинула зацькований погляд у бік мами. На якусь коротку мить дівчині здалося, що та зможе її підтримати, прийти на допомогу.

Але ця мить зникла, як свіже повітря, яке щоранку випаровувалося з вулиць Нес-Тешаса.

— Я півроку працювала лише за половину платні, щоб тобі підшукали місце, — видихнула мама, нервово погладжуючи каштанове волосся. За останні кілька років туди додалося досить сивини. І навряд чи вона хотіла, щоб Табіта стала причиною ще кількох сірих волосин. — Завтра ти вийдеш на роботу. Це не обговорюється.

— Обговорюється.

Табіта Ваєрс сама не впізнала свій голос, який продзвенів з тією самою злістю та ненавистю, що жили в серці дівчини останні кілька років.

— Я не піду працювати на завод, — вона нарешті знайшла сили підняти на батьків очі.

І батько, здається, не впізнав її. Вічно лагідна і тиха дочка, мабуть, налякала його. Було в ній зараз щось таке, що могло змусити його серце злякано забитися. А потім цей страх перетворився на злість.

Здається, він не зрозумів, як встиг замахнутися на рідну дочку. Жах і сказ штовхали його. Напевно, тієї миті чоловік боявся виявитися слабким, піддатися істериці дитини.

Але рука не досягла мети. Вона не розітнула повітря. Ні! Вона з гучним ляпасом врізалася в нього — в ущільнене повітря біля самого обличчя його дочки.

— Що?

Це єдине, що батько встиг пробурмотіти, коли Табіта схопилася з-за столу.

— Я не піду працювати на завод, — її голос задзвенів, а потім став тихішим, ніби дівчина не втратила надії порозумітися. — Я... я зможу заробити більше грошей своїм... — вона набрала повітря в груди, ніби це могло розвіяти ті чорні цятки, що плавали перед очима. — Я чарівниця. Я навчуся і зможу нарешті виплатити всі борги і витягти всіх нас із цього місця!

Табіта не знала, звідки народжувалися ці слова. Сама б вона ніколи не почала говорити з батьками в такому тоні. Але зараз щось змінилося.

— Чарівниця? — повільно повторив батько, глянувши на свою дитину іншими очима. — Великий відвернувся від нас, Марто. Наша дочка… чарівниця.

— Та не відвернувся він від нас! — спробувала достукатися до них Табіта. Нині вона боялася втратити батьків. Втратити назавжди через те, ким виявилася. Тому чіплялася за всі можливі ниточки, щоб зібрати полотно докупи. — Я зможу зробити наше життя кращим! Адже це дар!

Вона сама не вірила цим словам. Так щільно засіла в голові дівчини думка, що магія – зло. Вона чула ці слова все своє життя, чула майже щодня. І тепер у неї щось тремтіло щоразу, коли вона замислювалася про інший бік свого дару.

— Я зможу навчитися, — говорила Табіта, намагаючись встигнути сказати все. — Зможу стати фахівцем. Заробити стільки грошей, що більше наша родина не матиме жодних боргів. Не буде потреби тут жити. Ми купимо великий будинок, може, навіть у столиці. Із садом, як хотіла мама. З великим парканом, як ти мріяв, тато.

Кожне наступне слово звучало тихіше за попереднє, адже вона чудово бачила написану на обличчях батьків огиду. Це било по ній батогами, розтинало серце і завдавало демонічну біль.

Їй не вистачало повітря. З кожною миттю вона все дужче задихалася, перед очима вже не танцювали чорні крапки, ні! Тепер погляд застеляла біла поволока відчаю.

Вони не зрозуміли Табіту. Не прийняли. Найбільший страх втілився у реальність. Вона стояла перед ними, почуваючи себе зрадженою.

Батьки, які мали розуміти її, приймати і підтримувати, відвернулися в одну мить. Мати скривилася і швидко відсунула вбік лимонний торт. Так щоб дочка не змогла до нього дотягнутися.

Мабуть, саме це зачепило Табіту найсильніше. Так вона думала доти, доки батько не відійшов від шоку і не вимовив твердим голосом слова, які потім розриватимуть дівчину на шматки багато ночей поспіль.

— Ти нам більше не дочка, — його голос був тихий, але такий твердий, що міг би розбити навіть зачароване скло.

Батько пропалив Табіту поглядом, від якого у дівчини горло стягнуло зашморгом. — Геть! Невдячна погань! Демон!

Він ударив кулаком по столу, чашки з гарячим чаєм підстрибнули і відчайдушно задзвеніли.

В унісон із серцем Табіти Ваєрс.

Вона вилетіла з кухні швидше, ніж батько встиг розтиснути долоню. Мати заплакала. Але навряд чи плакала вона через сварку, чи дар дочки. Швидше, причина її сліз крилася тільки в тому, що вони щойно втратили людину, яка могла допомогти виплатити непомірні борги, в які їхня родина була змушена влізти, щоб вижити.

В цей час Табіту калатало від істерики. Вона знала що так і буде. Знала, але до останнього сподівалася на краще. Дівчина просто не хотіла вірити, що батько міг сказати таке. Він не жартував. Не був у запалі гніву. Ні! Він сказав це настільки впевнено, що вона зрозуміла: слів своїх чоловік назад не забере.

Так, тепер уже чоловік. Бо вона йому не дочка.

Табіта схлипнула, поспішно стерла тремтячими долонями доріжки від сліз і почала збирати свої речі в невеликий шкільний мішок.

Раніше в ньому жили зошити, письмове приладдя та підручник, який вдалося отримати у шкільній бібліотеці. Зараз туди легко помістилася запасна спідня білизна, атестат про закінчення середньої школи, зубна щітка і дерев'яний різьблений гребінець.

Більше їй узяти з собою не було чого.

Вилетівши з кімнати, дівчина ледве відчинила двері до будинку. Пальці не слухалися, замок піддався лише з третього разу. А коли це сталося, Табіта на мить завмерла на порозі.

Їй хотілося вірити, що батьки схаменуться. Мама зараз вибіжить із кухні, обійме, притисне до грудей. Може, навіть поцілує в маківку, як робила це в далекому дитинстві. А потім нашепче на вухо, що все буде добре. Вони з усім упораються. І немає жодних проблем у її магічному дарі.

Немає проблем у Табіті.

Може, за нею вийде і батько. Скаже, що погарячкував. Не вибачиться, ні. Вибачень від нього ніхто ніколи не чув. Але просто визнає, що виявився трішки не правий.

Та тільки в крихітному будиночку на Четвертій вулиці панувала така тиша, наче всі вимерли. В одну мить.

Табіта рипнула зубами і дала собі обіцянку, яка важким тягарем осіла на серці: «Настане той день, коли він переді мною вибачиться. Обов'язково настане. Я досягну цього».

Після чого вибігла на курну вузьку вулицю і грюкнула дверима. Вона сподівалася, що батьки хоча б здригнулися від цього звуку.

Але на кухні всі завмерли, як кам'яні статуї.