Час стрімко минав. Наближалась осінь. Підготовка до вступу ще тривала. Я занурилась у роботу, не дозволяючи собі зайвий раз відпочити. Весь день я проводила або перед мольбертом, або за читанням підручників. Увечері я падала на ліжко безсила. Наставала ніч, потім ранок і все починалось спочатку.

Я не скаржилась. Мені подобалось навантажувати себе заняттями, готуватися і покращувати свої навички. Тільки так мені вдавалось відчути себе вільною і самостійною. Герман теж був увесь в роботі. Ми наче мешкали під одним дахом, але бачились вкрай рідко. Через такий божевільний графік про інтимне життя взагалі можна було сміливо забути. Не знаю, що саме керувало Германом: моя думка стосовно вагітності чи банальна відсутність вільного часу для сексу, але він мене зайвий раз не торкався. Траплялось таке, але нечасто. Тому протизаплідні пігулки так і залишились лежати десь у шафі. Напевно, я погарячкувала, коли вирішила придбати їх.

Нарешті настав довгоочікуваний і доленосний для мене день. Сьогодні я повинна відвезти свої роботи членам приймальної комісії. Я страшенно хвилювалась. Мене всю трусило, і я не могла знайти собі місця. Мої картини були завершені, в кожну з них я вклала частинку власної душі, купу часу і старань. Мені дуже хотілось, щоб їх гідно оцінили. Стільки праці я не вкладала в жодну свою іншу роботу.

Акуратно запакувавши їх в чохли, я спробувала вгамувати свою паніку. Все буде добре. Якщо відмовлять, в мене залишиться запасний варіант. У будь-якому випадку все одно навчатимуся. Але коліна інколи зрадницьки починали тремтіти. Аліна пообіцяла мені, що під’їде до університету у якості групи підтримки. А мама якось по телефону сказала, що обов’язково приготую святкову вечерю, коли моя ситуація з навчанням остаточно вирішиться.

Запакувавши картини, я спустилась до вітальні і залишила їх на канапі. Поспіхом збираючи волосся у хвіст, я панічно прокручувала в голові всі свої відповіді комісії. Треба гідно вистояти це випробовування.

— Хвилюєшся? — спитав Герман, коли приніс мені з кухні чашку прохолодного чаю і тарілку вівсянки з дрібно нарізаними яблуками.

— Дуже. Я могла б і в їдальні поїсти.

— Мені не важко, — Герман підніс ложку з кашею до мого рота. Я швидко проковтнула і продовжила збиратися.

— Сподіваюсь, все вийде.

— Звісно, вийде! Ти так старалась, наполегливо працювала. Гадаю, все це оцінять, — Герман підніс ще одну ложку.

— Дякую, але більше не хочу. Коли нервую, не можу їсти. Ще і шлунок ніби у вузол скручується, — я скривилась.

— Гаразд, але хоча б зроби ковток чаю.

Я швидко осушила чашку і повернула її Германові.

— Шкода, що ти не можеш поїхати зі мною. Твоя підтримка не завадила б, — я важко зітхнула, досі налаштовуючи себе на сьогоднішній нелегкий день.

— Вибач. Але ніяк не вдасться. Партнери і юристи не чекатимуть. Сьогодні вже треба укласти угоду.

— Розумію.

— Не ображайся. У вихідні обов’язково поїдемо у ресторан, гаразд? — Герман поцілував мене в чоло.

— Ох, матінко! — скрикнула я.

— Що таке?

— Кофтинку у спальні забула.

— Нащо ж кричати? — засміявся Герман. — Зараз принесу, а ти збирайся.

Впоравшись із волоссям, я подивилась на годинник — встигаю. Але страх спізнитися все одно набридливо дратував мої змучені нерви.

— Можна забирати? — звичним сухим тоном спитав Олексій, вказавши поглядом на мої картини в чохлах

— Так, будь ласка, — я в’яло усміхнулась, кинула в сумочку ключі, гаманець і мобільний. Шлунок від хвилювання знову неприємно скрутило.

Через декілька хвилин у вітальню повернувся Герман. Погляд його чомусь став важким, крила носу роздулись, ніби в бика, а обличчя стало дивно блідним. Така різка зміна настрою мене здивувала.

— Ось, — Герман жбурнув на канапу мою кофтинку, продовжуючи уважно дивитись на мене.

Я мимоволі зробила крок назад.

— А це, — Герман здійняв руку з пачкою протизаплідних пігулок. — Це… Чудовий хід, — він буквально виплюнув останні слова.

Ситуація гідна дешевого серіалу. Вона виглядала страшенно безглуздою. Через те, що моя увага була сконцентрована на зустрічі з комісією, я геть забула про ці дурнуваті пігулки. Все це здавалось жахливою помилкою, адже від свого задуму я відмовилась.

— Послухай, — видихнувши, почала я.

— Яка це вже пачка? — Герман навіть не збирався мене щадити.

— Що? Ні. Це перша пачка і як бачиш, я її навіть не відкривала.

— І я повинен тобі повірити? — його холодна посмішка виглядала моторошно.

— Так. Я кажу правду.

— Тобто, хочеш сказати, що ти не хотіла потайки від мене їх вживати, аби не допустити таку вже огидну тобі вагітність?! — голос чоловіка з кожним новим словом ставав дедалі гучнішим.

— Спочатку все так і було…

Герман жбурнув нещасну упаковку у найдальший куток вітальні. Я затремтіла, коли він впритул підійшов до мене.

— І — важке дихання торкнулось моєї шкіри, через що мене почало нудити.

— У той день я було з Аліною в жіночій консультації. Так, я ходила до гінеколога, так я придбала ці пігулки, але я їх не вживала. Я не готова до вагітності і це правда, але… Якщо так трапиться, що я стану матір’ю, я прийму це.

— Ти нічого не повинна робити за моєю спиною.

— А ти не залишив мені вибору, — я наважилась зазирнути Германові в очі. — Я ж просила тебе, а тобі начхати. Тобі начхати на все навколо, окрім себе улюбленого, адже так?! Всі повинні робити те, що ти хочеш, але так не буває. Я — твоя дружина, але не рабиня. Знаєш, інколи мені здається, що ти такий злий і егоїстичний, тому що тебе ніхто не любить. Але ж тебе неможливо полюбити. Ти робиш все, аби викликати ненависть. Інколи мені хочеться бути з тобою, але ти одразу відштовхуєш. Розберись із собою, а потім вже проси народити тобі дітей.

Очі Германа розширились від здивування. Він здійняв одну руку і стиснув її у кулак з такою силою, що кісточки на його пальцях побіліли.

— Хочеш, вдар мене, мені байдуже, — занадто спокійно відповіла я. — Мене вдали заміж за тебе майже насилу, і ти про це знаєш, завжди знатимеш. Тому і злишся. У тебе проблеми із самоконтролем і сприйняттям світу, Зацепін.

Герман нахилився до мене, гіпнотизуючи поглядом своїх чорних, палаючих люттю очей. Я була впевнена, що він вдарить мене за такі образливі слова.

— Настане той день, коли ти сама прохатимеш мене не відмовлятися від тебе. Благатимеш про це. Життя — річ важка і непередбачувана, вміє розвертатись на сто вісімдесят градусів. Але навіть не це найстрашніше і руйнівне, а те, що я тебе навіть тоді послухаюсь і не відмовлюсь.

Мені зовсім стало погано. Здається, я сильно перенервувала. Взявши сумку, я повільно вийшла з будинку. Голова гуділа, шлунок крутило, а попереду на мене очікувало ще дуже багато справ.

Зустріч з комісією минула для мене ніби уві сні. Я занадто довго і напружено чекала на цей день, а все сталось дуже швидко і безболісно. Мої робити оцінили стримано: і похвалили, і зробили зауваження. Я уважно вислухала все те, що мені сказали, але все одно сенс слів проходив повз мене.

Розмова з Германом ніяк не хотіла полишати моїх думок. Злість і знервованість ніби роздирали мене зсередини. Егоїст! Мій чоловік — бісів егоїст!

Єдине, що я змогла розчути з тривалої тиради одного з представників комісії, що мене приймають. Я не повірила. Щиро не повірила. Коліна затремтіли. Під ногами захиталась підлога. Я сподівалась на те, що вступлю, але все одно періодично смикала себе, поверталась з небес на землю, щоб уразі чого відмова не була такою болючою.

Мої вуста розтягнулись у дурнуватій, але безмежно щасливій усмішці. Радість і полегшення накотили на мене справжнім цунамі. Захотілось розплакатись від радості. Я ледь стрималась. Не хотілось, щоб подумали, ніби я якась істеричка.

Попрощавшись, я забрала свої картини і вийшла з аудиторії. Глибоко дихаючи, я намагалась заспокоїти своє божевільне серце.

— Ну? — Аліна стиснули свої руки в кулаки. Вона хвилювалась не менш, ніж я.

— Прийняли, — видихнувши, я повільно притулилась до стіни і сповзла вниз.

— Це ж чудово! Ти молодець! Аріно, ти чого? — сестра здивовано подивилась на мене, а я тихо заплакала з усмішкою на вустах.

— Радію, — тихо відповіла я.

— Ти мене вже налякала.

— Добридень, — до нас раптом підійшов Сашко.

Я одразу випросталась. За останню годину в моєму житті сталось достатньо потрясінь. А несподівана поява Ломова взагалі шокувала мене.

— Здрастуйте, — холодно привіталась моя сестра.

— Аріно, чому ти плачеш? — Сашко уважно подивився на мене, погляд світлих очей здався занепокоєним.

— Успішно поспілкувалась з комісією, — швидко відповіла я і відчула, що знову от-от заплачу.

— У такому випадку радіти треба, — він заусміхався і обійняв мене.

Я здригнулась від такого раптового контакту між нами, але поновити дистанцію не вийшло.

— Не треба плакати, — прошепотів мені на вухо Сашко і міцніше стиснув у своїх обіймах.

Тепло його тіла заспокоїло мене. В цих руках я не відчувала страху чи незручності. Мені просто було добре і спокійно. Це було так правильно і по-новому для мене.

— Ось так вже набагато краще, — з усмішкою заявив Сашко, коли я остаточно заспокоїлась.

— А ти чому тут? — спитала я і обережно зробила крок назад.

Мій погляд на мить зустрівся з невдоволеним поглядом Аліни.

— Моя Марина сюди ж вступила. Я заїхав за нею. Вона тут з документами ще з ранку бігає.

— Зрозуміло.

Між нами виникла незручна пауза.

— Були раді зустрітися, але нам вже час, — впевнено заявила Аліна.

— Так, звісно, — поквапився Сашко. — Аріно, можна тебе на декілька слів?

— Так, — відповіла я, проігнорувавши ворожий настрій своєї сестри.

Ми відійшли трохи подалі.

— Я завтра вечері їду, — такий початок розмови мене неприємно здивував. — Контракт на півроку закордоном. Я все барився, але тепер не хочу зволікати. Побачимося сьогодні вечері, що скажеш? Знаю, що ти заміжня жінка. Знаю, що так неможна, але нічого не можу з собою вдіяти. Постійно думаю про тебе. У мене ніколи такого не було. І якщо вже доля знову нас зводить, може, краще спробувати?

— Я… Я не знаю, — через всі ці зізнання моє серце ніби провалилось кудись у шлунок, а долоні спітніли. Здавалось, що все це сон, але вже точно не реальність.

— Між нами щось відбувається, — Сашко міцно стиснув мої руки. — Впевнений, ти теж це відчуваєш. Неважливо скільки часу ми не бачимося, але коли зустрічаємося, іскри вже спалахують.

— Я теж це відчуваю, але мій чоловік…

— Що? Де він? У таки відповідальний і важливий для тебе день ти стоїш тут із сестрою, а не з ним. Не впевнений, що він заслуговує на таку дружину, як ти. Я намагався стримуватися, але тепер не робитиму цього. Я хочу провести цей день з тобою, але остаточне рішення за тобою. Не хочу змушувати.

Я дивилась у ці красиві блакитні очі і розуміла, що якщо погоджусь, моє життя назавжди зміниться. Мені відверто хотілось, щоб між мною і Германом все налагодилось. Але він мене не слухає, відштовхує, примушує. А Сашко запропонував обрати.

— Гаразд, — зірвалась тиха відповідь з моїх вуст. — Проведемо цей день разом.

— Чудово. Мені треба тільки Марину забрати і все. Гадаю, це не забере багато часу.

— Так, але в мене є одна проблема. Мій водій. Він чекає на мене прямісінько біля входу.

— Не хвилюйся, — збуджено заявив Сашко. — Тут є ще один вихід. Парадний — у двір, а запасний — на алею. Її можна побачити на першому поверсі з вікна ліворуч. Я піджену туди автівку.

— Гаразд.

Ми розійшлися, я повернулась до Аліни.

— Їдьмо? — спитала вона.

— Ні, — на мить забарившись, відповіла я.

— Чому?

— Я із Сашком поїду, — мій голос затремтів, але не через страх, а передчуття.

— Що? Аріно, ти геть збожеволіла?! Ні, ми їдемо додому. Крапка. — Сестра схопила мене за руку.

— Вибач, але я не повернусь, — я спритно вивільнилась.

— Герман вб’є тебе і Сашка твого. Ти дуже ризикуєш. Схаменись, поки ще не запізно.

— Вже пізно.

— Аріно!

Я квапливо попрямувала убік сходів. Сподіваюсь, сестра коли-небудь пробачить мене, але відмовлятися від єдиного шансу відчути себе щасливою, я не збиралась. Сьогодні станеться тільки сьогодні, а про все інше я вже подумаю завтра. Це був шалений ризик, небезпека, але я пішла ва-банк.

Запасний вихід я знайшла доволі швидко. Через декілька хвилин до нього під’їхала вже знайома мені червона автівка. Я, не вагаючись, сіла в неї, прихопивши свої квартини, бо залишити їх мені було ніде.

— Привіт, — Марина повернулась до мене обличчям і усміхнулась. Вона сиділа попереду.

— Привіт.

— Виходить, ми навчатимемося на одному факультеті?

— Схоже на те.

— Сашко, — звернулась Марина вже до свого брата. — Їдьмо скоріше. На мене вже друзі зачекалися.

Ми висадили її поблизу невеличкого ресторану і залишились наодинці. Сашко виїхав на голову дорогу і ввімкнув радіо.

— Куди їдемо? — спитала я, знервовано стискаючи і розтискаючи руки в кулаки.

— А куди б ти хотіла? — Сашко подивився на мене у дзеркало заднього огляду. Його красиві блакитні очі блищали у денному світлі.

— Не знаю. Куди завгодно, — знизила я плечима.

— Ти довіряєш мені?

— Цілком.

— Добре.

Поки ми їхали мій телефон почав розриватися від наполегливих дзвінків Германа. Напевно, вже зрозумів, що я втекла. Стало погано. Екран продовжував блимати, чоловік телефонував до останнього. Врешті-решт, я скинула виклик і вимкнула телефон.

— Тут нам треба пройтися пішки, — заявив Сашко, зупиняючи автівку на невеликій галявині.

Наша поїздка тривала недовго, менш, ніж півгодини, але цього цілком вистачило, щоб залишити позаду межі міста.

— Де це ми? — спитала я, коли вийшла з автівки.

— В одному чудовому місці. Тут завжди тихо і гарно, — Сашко узяв мене за руку, і моя шкіра одразу вкрилась сиротами. Дихання перехопило, а серце швидко-швидко застукало в грудях. Я не вірила в те, що все зараз відбувалось насправді. — Я сюди інколи приїжджаю. Місце це безлюдне, тож боятися нема чого.

Ми пройшли крізь невеличкий лісок і опинилися на березі озера. Вода в ньому так і блищала через сонячні промені. Птахи десь цвірінькали в небі, а серед листя шелестів легкий вітерець.

— Тут дуже гарно, — прошепотіла я, озираючись на всі боки.

Так склалося, що ми з родиною нечасто відпочивали на природі. Тато багато працював, мама займалась зі мною разом з усілякими нянями і вчителями. Якщо нам щастило виїхати за межі міста, то тільки в інше місто, бо у тата там були справи. Тому звичайне озеро вразило мене навіть більше, ніж мало б.

— Згоден, — Сашко впав прямісінько на траву, незважаючи на те що був одягнений у світлі речі. — Ходи до мене. Не пожалкуєш.

Я трохи завагалась, але все ж таки сіла поруч. Сашко забрав мене в свої обійми, я зручніше влаштувалась у нього на грудях, спостерігаючи за чистим блакитним небом.

— Чуєш? — я заплющила очі, слухаючи ніжні звуки природи.

— Так.

Ми деякий час лежали мовчки. Я відчувала присутність Сашка, його дотики кожною клітинкою свого тіла. Кожен вдих, легкий рух. Це було так дивно і хвилююче. Дихання перехоплювало кожного разу, коли я дивилась в ці очі кольору неба.

Всередині мене все переверталось, спалювалось і відновлювалось. Мені здавалось, що зараз я була спроможна абсолютно на все. Не потрібні мені ані подарунки, ані дороге вбрання. Достатньо просто побути вдвох в оточенні природи.

Сашко міцніше обійняв мене і, підвівшись на ліктях, провів кісточками пальців уздовж моєї щоки.

— Ти дуже вродлива, Аріно, — тихо промовив він, ніби боявся, що нас може хтось підслухати.

— Звичайна я. В мені нема нічого особливого.

Я ніколи не відчувала і не вважала себе красунею.

— Це зовсім не так, — Сашко схилився до мене і наші вуста обережно зустрілись.

Це було чимось на кшталт феєричного вибуху емоцій і відчуттів. Палітра різнокольорових фарб, які самі почали вимальовувати ідеальну картину. Все відбувалось інстинктивно, без слів, тільки поцілунки і обережні дотики.

Сашко не був наполегливим і безапеляційним як Герман. Його вуста не вимагали, а руки не стискали в задушливих обіймах. І мені це подобалось.

— Може, трохи поплаваємо? — прошепотів Сашко, коли перервав наш поцілунок.

Мені знадобилась секунда, щоб наново навчитися дихати, розмовляти, існувати у навколишньому світі.

— Я тільки «за».