Наступного дня я побачила на екрані свого мобільного два пропущених виклика від Германа. На мій погляд, це було просто якесь знущання. Схоже, мій чоловік вважав мене ідіоткою. Невже він думав, що я виявлюсь такою дурепою, бо мені набагато менше років, ніж йому? Невже він був упевнений, що я не побачу той репортаж? Мене переповнювала злість через всю цю абсурдну ситуацію.

Я не кохала Германа — це факт. Але тим не менше, я не кинулась в обійми Сашка, хоча відчувала між нами певну силу взаємного тяжіння. Але, схоже, це ніяк не гарантувало вірність і порядність з боку Германа. Що ж, нехай розважається зі своєю коханкою стільки, скільки йому заманеться. Але нащо це робити на очах у інших? Щоб банально провчити мене? Викликати ревнощі? Продемонструвати, що він чудово вміє обходитися і без мене? Тоді нащо одружувався? Нащо дивився на мене таким проникливим поглядом, через який я досі почувала себе останньою поганню?

Запитань було більше, ніж хоча б яких-небудь чітких відповідей. Але як це не дивно, а почуття отруйної люті не заглушувало ниюче відчуття у грудях, що нагодувало біль під час високої температури.

— Впевнена, він зможе пояснити причини свого такого вчинку, — твердо заявила Аліна під час нашого спільного сніданку.

— Мені начхати на те, чи є в нього пояснення, чи немає, — різко відповіла я, вже хвилин п’ять помішуючи ложкою свій чай.

— Не гарячкуй. Ви просто повинні нормально поговорити і все з’ясувати.

— Я з дитинства постійно щось комусь винна. Повинна краще за всіх вчитися, повинна гарно себе поводити у суспільстві, повинна вигідно вийти заміж, повинна народити дітей! І ніхто! Ніхто жодного разу не спитав мене, а чого ж насправді хочу я. Ти ж чудово знаєш, що я не хотіла цього шлюбу, але родина — перш за все. І це «перш за все» я мовчки прийняла, а що тепер? Я буквально зжираю себе, коли Герман торкається мене, а я не можу відповісти йому взаємністю. Він мені сам казав, що інша йому не потрібна. Я ненавиділа себе за те, що відчувала симпатію до іншого чоловіка. І що вийшло? Тепер я дружина людини, яка мені привселюдно зраджує.

— Технічно, він тобі не зраджував.

— Аліно, ти повинна розуміти, що зазвичай трапляється після таких «прогулянок», — я закотила очі.

— Чому ти одразу хочеш вірити у найгірше?

— Я не вірю у найгірше. Я вірю в правду, — відклавши ложку, я нарешті залишила в спокої свій чай.

— Аріно, ти постійно повторюєш про те, що не кохаєш Германа. Тоді що саме зараз тобою керує? Ревнощі? Якщо є ревнощі, тоді існують і почуття. У всякому випадку, їх натяки.

— Вже точно не до цієї людини, — фиркнула я і схрестила руки на грудях.

— А мені здається, що ти просто хочеш себе в цьому переконати. Навмисно ігноруєш очевидне.

Я нічого н відповіла сестрі. Не встигла. До їдальні зайшла покоївка. Вона тримала в руках слухавку домашнього телефону.

— Хазяїн вас кличе, — дівчина подивилась на мене.

— Дякую, — я взяла слухавку і притулила до вуха. — Так?

— Чому ти не відповідаєш на мої дзвінки? — долинув суворий роздратований тон.

— Не вважала за потрібне.

— Ти образилась на мене? Вибач, було занадто багато роботи. Врешті-решт, я не у відпустку поїхав.

Від нагадування про відпустку мені раптом захотілось сміятися.

— Так, твоя правда, — відповіла я з кривуватою посмішкою. — Не у відпустку.

— Що з тобою?

— Нічого. Все чудово. Працюй, більше не відволікатиму.

— Аріно, в чому справа?

— Все чудово, любий. Працюй і розважайся, я благословляю, — я завершила виклик.

Серце швидко застукало в грудях. Я вперше дозволила собі ось так відкрито висунути протест. Навіть трохи моторошно стало.

— Аріно, краще було б спробувати нормально побалакати з ним, — порадила Аліна.

— Начхати, — я повернула телефон покоївці. — Якщо мене покличуть ще раз, не неси слухавку. Скажи, що я зайнята. — Я подивилась у вікно і помітила, що від учорашньої негоди не залишилось навіть і сліду. — Знаєш, — я перевела погляд на сестру. — Нам все ж таки треба поїхати у місто. Якщо вчора наша незапланована поїздка скасувалась, сьогодні неодмінно повинно пощастити.

— Не впевнена, що це хороша ідея, — обережно поділилась своєю думкою Аліна.

— Чому це?

— Ти зараз уся на емоціях. А це до добра не доведе.

— Припини, зі мною все в порядку. Я просто хочу відволіктися, тим паче я не можу продовжити роботу, бо мені не вистачає деяких фарб.

— Гаразд, — помовчавши декілька секунд, все ж таки погодилась Аліна.

Збиратися довго не довелось, я вдягла перше що трапилось під руку і зав’язала неслухняне волосся у пучок. Дочекавшись сестру, ми разом вийшли з будинку, на ґанку вже стояв Олексій, готовий відвезти нас куди йому скажуть.

— Ні, — впевнено відповіла я, коли охоронець відчинив дверцята автомобілю. — Ми поїдемо на таксі.

— Хазяїн наказав нікуди вас саму не відпускати, — відповів Олексій таким тоном, що сперечатись із ним зовсім не хотілось, але я не могла дозволити собі поступитися.

— Я ж вільна людина, хіба ні? — хвиля протесту, що несподівано огорнула мене ще в їдальні, тепер вже набрала повну силу і не бажала підкорятися розуму.

— Вільна. Я просто виконую вказівки керівництва, — все таким ж безапеляційним тоном відповів охоронець.

— Передай своєму керівництву, що я не хатня тварина, яку треба дресирувати. Я робитиму те, що вважатиму за потрібне.

Я не збиралась поступатися. Якщо вже механізм запущено, треба довести розпочате до кінця.

— Аріно, може, просто мовчки сядемо і поїдемо? — втрутилась у розмову Аліна. — Яка різниця, на чому саме поїдемо до міста?

— Суттєва, — відповіла я.

— Аріно Олексіївно, не змушуйте мене застосовувати силу.

— Не впевнена, що Германові це сподобається. Тож, краще просто не заважайте нам, — я дістала з кишені штанів мобільний і набрала службу виклику таксі.

Олексій теж комусь зателефонував. Я була впевнена на сто відсотків, що моєму чоловікові.

— Аріно, краще не сперечайся, — сестра вперто намагалась достукатися до мене.

— Взагалі-то, ти повинна бути на моєму боці, сестро, — я насупилась.

— Тільки не тоді, коли ти намагаєшся собі нашкодити.

— Це вас, — Олексій простягнув мені свій мобільний.

— Аріно, що це за новий страйк у нас? — суворий тон Германа вказував на те, що мій чоловік був шалено роздратований. — Чому слухавку кидаєш? Поводиш себе як дитина! Що з тобою сталось?!

— Я хочу до міста, але як з’ясувалось, мені самостійно навіть крок зробити не дозволяють, — я знервовано покусала вуста.

— Олексій — твій охоронець. Без нього ти за межі особняку не вийдеш, — жорстким тоном заявив Герман.

— Шпіонаж вирішив влаштувати?

— Олексій забезпечить тебе відповідним захистом. Ти дружина достатньо впливової людини, не забувай про це.

— А своїй коханці ти також охорону найняв? — прошипіла я крізь зуби.

— Якій ще коханці? — треба ж такому, як переконливо він вдавав здивування!

— Будь ласка, не треба цього цирку, — я засміялась, але цей сміх не веселив мене, а навпаки — завдавав дивного болю.

— Поговоримо про це, коли я повернусь. А поки ані на крок від Олексія не відходь, якщо ти вже вирішила поїхати до міста. Я все сказав, — дзвінок було завершено.

Я розлютилась ще дужче, аніж до цього. Але розуміла, що нічого не зможу вдіяти, тому сіла в автівку.

— Не думала, що ти спроможна бути такою, — раптом заявила Аліна, коли ми вже майже були в місті.

— Сама не знала про це, — спалах несподіваної злості вже значно ослабшав і мій мозок почав працювати у звичному режимі. — Просто… Мене обурила вся ця ситуація з репортажем, відсутністю можливості самостійно кудись вибиратись.

— Це рев-ність, — по складах пояснила Аліна.

— Невже? — я з відвертим здивуванням подивилась на сестру.

— На жаль, але все вказує саме на це.

Я не хотіла ревнувати. Це було занадто отруйне почуття. Занадто потужне. Безконтрольне. Воно було здатне перетворити людей на чудовиськ.

— Тут? — спитав Олексій, плавно зупинивши машину біля двоповерхового магазину канцелярії.

— Так, — відповіла я, намагаючись не думати про ревнощі і Германа.

В магазині людей виявилось небагато, в основному тут були матері зі своїми дітьми, яких вочевидь збирали до майбутнього шкільного сезону.

Поки Аліна роздивлялась невелику полицю з книжками, я загубилась між стелажами з фарбами. Тут було представлено все: акварель, гуаш, акрил, масло і темпера. Не магазин, а справжній рай для художника! Вивчаючи кольорові упаковки, я подумки вирішувала, скільки тюбиків мені ще знадобиться і чи треба брати ще декілька для запасу?

Несподівано хтось випадково зачепив мене плечем, що було недивно, враховуючи вузький прохід між стелажами.

— Вибачте, — почувся знайомий чоловічий голос.

— Нічого страшного, — я на мить здійняла голову і зустрілась поглядом з ясними блакитними очима.

— Яка несподівана зустріч! — схоже, Сашко був здивований не менш, ніж я сама.

— Це вже точно. Що ти тут робиш? — я сором’язливо усміхнулась.

— З молодшою сестрою прийшов. Вона живописом займається, фарби треба купити і всілякі інші художні дрібниці.

— Зрозуміло, — між нами виникла незручна пауза, тому я почала знервовано перебирати у руках тюбики з фарбами.

— А ти сама? Чи твій чоловік-тиран, як завжди, десь поблизу? — жартома спитав Сашко.

— Він зараз у відряджені. Я тут також зі своєю сестрою, — не хотілось думати про Германа, враховуючи те, як він себе повів. Та і я теж вчинила нерозумно.

— Якщо так, може, десь посидимо всі разом? Тут неподалік є чудове кафе. Там роблять неймовірне морозиво! Моя сестра мене підсадила на цей десерт. Намагаюсь тримати себе у формі, — Сашко поплескав себе долонею по плоскому животу з помітними контурами рельєфу, що чітко біло видно під тканиною білої футболки, — але інколи дозволяю собі розслабитися.

— Навіть не знаю, — я трохи завагалась, мені дуже хотілось розвіятися, але внутрішній голос підказував, що така ідея Германові точно не сподобається. Достатньо пригадати, як він реагував тільки на просто присутність Сашка.

— Аріно, ось ти де! — до нас поспіхом підійшла Аліна, тримаючи в руках книжку.

— Добридень, — ввічливо привітався Сашко.

— Добридень, — не так тепло відповіла сестра і взяла мене за руку.

— У нас тут виникла ідея посидіти у кафе, — заявила я.

— Ми ж тільки за фарбами приїхали, пам’ятаєш? — Аліна багатозначно подивилась на мене, і я зрозуміла, що вона елементарно хотіла захистити мене від необдуманих вчинків.

— Так, але… Сьогодні така чудова погода. Чому б нам трохи не прогулятися? Знову сидітимемо вдома?

— А чому ні?

— Будь ласка, не будь такою занудою.

— Одна порція морозива нікому не завадить, — втрутився у нашу розмову Сашко і мило усміхнувся. — Ваші стрункі фігури не зіпсуються.

— Гаразд, — врешті-решт, погодилась Аліна. — Але тільки ненадовго.

— Домовились.

На касі до нас приєдналась сестра Сашка — Марина. Вона з братом були дуже схожі, майже близнюки. Блакитні очі, трохи кучеряве золотисте волосся. Марина була дуже привабливою дівчиною і всього лише на рік молодшою за мене.

— На твої ці іграшки витрачається занадто багато грошей, — пробурмотів Сашко, поки розплачувався за покупки.

— Ну, Саню, — Марина ткнула ліктем в бік брата. — Не починай, гаразд? Ніякі це не іграшки.

— Починати вже запізно, — він забрав пакети з прилавку.

Швидко сплативши свою покупку, я повела Аліну за собою до виходу, де на нас терпляче очікував Олексій з незмінним кам’яним виразом обличчя.

— Їдемо на моїй? — спитав Сашко, деактивувавши сигналізацію на своїй спортивній автівці.

Трохи поміркувавши, я вирішила, що розумніше вирушити разом з Олексієм. Він нас не відпустить, а влаштовувати чергову сварку з водієм на очках у перехожих зовсім не хотілось.

— Ні, ми краще на своїй, — відповіла я.

— Окей. Тоді ми перші, а ви вже за нами.

Сівши в автівку, я спробувала вгамувати шалений темп скорочень мого серця. Це був захват, ковток свіжого повітря, справжня радість. Я досі насилу вірила в те, що знову зустріла Сашка. Це сталось ненавмисно, але точно не просто так, ніби це був певний знак.

— Їдь за червоним автомобілем, — звернулась я до Олексія.

Він нічого не відповів, але в мене склалось стійке враження, що водій не дуже зрадів цьому. Я не робила нічого кримінального, просто кафе і морозиво. У порівняні з тим, що влаштував Герман, моя прогулянка — просто невинні квіточки на галявинці під вікном.

Ми розташувались на невеликій терасі, прикрашеній симпатичними вазонами з живими квітами. Молода привітна офіціантка принесла нам меню і залишила нас. У повітрі відчувалась напруга, тому ситуація ще більш здавалась незручною. Аліна невдоволено подивилась на мене. Я розуміла, що вона геть не в захваті від цієї прогулянки. По очах було зрозуміло, що Сашко їй не подобається. Я досі не могла зрозуміти, чому сестра все одно залишалась на боці Германа навіть після того, як він зі мною вчинив. Тільки тому, що він мій чоловік?

— Отже, ви вже обрали? — спитав у нас Сашко.

— Ще ні, — я сором’язливо усміхнулась йому. В його присутності у мене інакше і не виходило.

— Марино, ти у нас тут знавець, порадь що-небудь, — звернувся Сашко до своєї сестри.

— Тут можуть подати стільки видів морозива, скільки замовите. Але я рекомендую спробувати фісташкове, зі смаком дині і чистий пломбір. Я багато де мандрувала, але можу сказати точно, що тут роблять найсмачніші десерти.

— Це тому, що власник італієць, — додав Сашко.

— Гаразд. Ми скористаємося твоєю порадою.

Коли нам принесли наше замовлення, напружена атмосфера трохи ослабшала.

— Аріно, а можна поставити тобі запитання? — раптом поцікавилась Марина.

— Так, звісно.

— А ти для когось фарби купляла чи сама малюєш?

— Сама.

— Круто! А яка саме спеціалізація?

— Поки що немає чіткого напрямку. І пейзажі, і натюрморти, і портрети. Всього потроху. Щоправда, з портретами у мене існують певні складнощі. Хоча із пропорціями все в порядку, але треба ще вчитися і вчитися.

— А в мене навпаки, — жваво заявила Марина. — Тому я все більше заглиблюсь в абстракцію, бо з пропорціями біда.

— Якщо у тебе проблеми з портретами, я завжди готовий стати твоєю моделлю, — м’яко запропонував Сашко, повільно насолоджуючись своїм десертом.

Я заворожено дивилась у ці пронизливі блакитні очі, які в яскравому сонячному світлі здавались особливо насиченими. Раптом Аліна під столом боляче схопила мене за коліно. Я одразу відвела погляд убік.

— Гей, — Марина ткнула ліктем в бік Сашка, — а коли я тебе просила стати моєю моделлю, ти відмовився. Дупа ти, Ломов, — вона продовжила їсти своє морозиво.

— Гаразд, якщо треба, стану і твоєю моделлю, люба, — Сашко поцілував сестру в чоло і вона, начебто, заспокоїлась.

Час за посиденьками минув занадто швидко і непомітно. Коли було вирішено повертатися додому, на небі вже з’явились перші сутінки. Це була найвдаліша прогулянка з усіх тих небагаточисленних, що стались за той період, який я живу разом із Германом.

Сашко узяв на себе відповідальність розплатитися і коли ми вже попрямували кожен до своєї машини, він раптом акуратно взяв мене за руку, щоб я зупинилась.

— Можна тебе на декілька слів?

Аліна одразу озирнулась і з докором подивилась на мене.

— Їди, я зараз наздожену, — звернулась я до сестри. Вона невдоволено закотила очі, але пішла.

— Був дуже радий зустрітися з тобою, — Сашко не квапився відпускати мою руку.

— Я теж дуже рада нашій зустрічі, — моє серце знову пришвидшено застукало в грудях, через що одразу стало незвично спекотно.

— Знаєш, я багато думаю про тебе з того часу, коли ми вперше зустрілись. Мені б хотілось бачитися з тобою частіше, але я розумію, що ти заміжня і це неправильно, але, — він замовкнув і міцніше стиснув мою долоню, — нічого не можу вдіяти з собою.

Я ніби забула як треба правильно дихати, бо досі не вірила в те, що щойно почула. Так, між нами щось відбувалось, але і я гадки не мала, що Сашко наважиться озвучити це «щось».

— Я… Я теж, — в горлі пересохло, а земля під ногами, здається, похитнулась. Ніколи нічого подібного зі мною не відбувалось, коли поруч знаходився Герман.

— Хочу тебе поцілувати, — Сашко підійшов до мене впритул і схилився до моїх вуст.

Голосок здорового глузду підказував мені, що зараз не час і не місце для цього. Я теж хотіла цього поцілунку, моє бажання було настільки потужним, що ставало нестерпно боляче від нього. Але я не змогла повністю піддатися чарівності Сашка, не хотіла ставати схожою на Германа.

— Ні, — я прикрила такі бажанні губи долонею і повільно зробила крок назад. — Охоронець, якщо побачить, про все розповість чоловікові. В тебе виникнуть серйозні проблеми.

— Якщо проблема тільки в цьому, то не хвилюйся, я зможу попіклуватися про себе.

— Вибач, але я не можу. Хочу і не можу.

— Ти його кохаєш?

— Ні, — важко зітхнувши, відповіла я.

— Тоді в чому причина? Аріно, ми ж не в середньовіччі живемо, можна розлучитися і знову стати вільною.

— Все занадто складно, — я неохоче вивільнилась з рук Сашка. — Вибач, але мені вже час, — зібравши залишки внутрішніх сил, я швидко покрокувала до машини і сіла. — Олексію, їдемо додому.