Прокинувшись наступного ранку, я несподівано для самої себе відчула якусь внутрішню зміну. Ніби все було як завжди, але лише на перший погляд. Живіт не болів, Герман завбачливо після всього, що між нами сталось вночі, попіклувався і приніс мені пігулку знеболювального. Але відчуття того, що колишня Аріна в мені померла, не бажало давати спокою.

А якою раніше я, власне, була? Просто дівчинкою, яка народилась у заможній родині. Колись ця дівчинка мріяла про кругосвітню подорож і професію археолога. Останнім пунктом у списку своїх бажань я надихнулась, коли подивилась фільми «Індіана Джонса». Вже значно пізніше тато мені детально пояснив, що бути археологом не так вже і весело.

У мене були якісні іграшки, кращі вчителі. Тільки ось з друзями якось не склалось. Але мені було добре наодинці із собою і своїми ляльками. Я жила у власному вигаданому світі. Зараз, коли я подорослішала, нарешті зрозуміла, що таке дитинство не зовсім позитивно вплинуло на мене. Я була і залишаюсь занадто наївною. Моє тіло вже давно було здатне на те, щоб виносити й народити дитину. А ось морально я досі не була готовою до такої величезної відповідальності.

— Мені хочеться зайнятися навчанням, — тихо промовила я, знаючи, що Герман вже давно не спить.

Так дивно було прокинутися в одному ліжку і ним, незважаючи на те, що він був моїм законним чоловіком.

— Я можу найняти для тебе кращих професорів. Повідом мені, яку спеціальність ти хочеш освоїти, і я все влаштую.

— Ні, ти не зрозумів мене, — я підвелась на ліктях і відчула неприємний спазм унизу живота. Здається, пігулка не допомогла на сто відсотків. — Я хочу піти навчатися до університету, які і всі інші нормальні люди.

— Виключено, — одразу відрізав Герман і перевів невдоволений погляд своїх чорних очей на мене.

— Чому? Хіба я забагато прошу?

— Твоє основне завдання, — він провів кінчиками пальців уздовж мого оголеного плеча, — бути хорошою дружиною і народжувати мені дітей. Навіщо тобі навчання, якщо я здатен забезпечити не тільки тебе, але і всю твою родину?

— Просто хочу це зробити для себе. Мені подобається вчитися. Вчителі казали, у мене до цього є неабиякі здібності.

— Ні, — Герман прибрав руку і поклав її собі під голову.

— Я не хочу бути зачиненою у чотирьох стінах, це несправедливо! — я підвелась з ліжка, ігноруючи біль, і швидко вдягла халат, щоб не дозволити чоловікові роздивлятися моє оголене тіло.

— Звідки раптом виникло таке нестримне бажання піти вчитися? — Герман трохи примружившись, подивився на мене і я занервувала.

— Можеш спитати у моїх батьків, я завжди любила і хотіла вчитися. І якщо вже ми тепер… У стосунках стали справжніми чоловіком і дружиною, невже я не маю права просто попросити про одну-єдину послугу? — мене переповнювало таке неймовірне роздратування, з яким майже не вдавалось впоратися.

— Тобто, ти вирішила, якщо розсунула переді мною свої ноги, що ти за замовчуванням повинна робити, бо ти моя дружина, я зобов’язаний виконувати всі твої примхи? — Герман сів.

Я чітко помітила, як в його очах спалахнув гнів.

— Хіба шлюб не повинен гарантувати повагу і згоду між подружжям? — я прикусила нижню губу.

— Саме так. Тому я і кажу, що можу тобі влаштувати домашнє навчання.

— Я не якась божевільна, щоб мене все життя утримували під замком! — не витримала я, сама від себе не очікуючи такої сміливості. Я затулила рота обома руками, ніби щойно брудно вилаялась.

— Це безглузда розмова, — Герман підвівся з ліжка і поспіхом вдягнув свої піжамні штани.

— Безглузда? Гаразд! Тоді… Тоді я припиню їсти і краще помру від голову, ніж усе життя проведу у чотирьох стінах! — я не знала, на що мені тиснути, тому просто керувалась інстинктами.

— По-перше, ти цього не зробиш. По-друге, я приїду і сам тебе нагодую, навіть якщо ти почнеш пручатися. Не випробовуй моє терпіння, Аріно, — Герман підійшов до мене і подивився з висоти свого зросту.

— Ти справжній монстр, — прошипіла я, відчувши, як через острах в мене затремтіли коліна.

— Ще і який, — він усміхнувся, ніби пишався цим, а в мене на очах з’явились сльози.

Я відвернулась і обхопила себе руками.

— Навіщо я взагалі тобі потрібна? Знайди собі іншу, у тебе ж є жінка, я бачила її, — крізь схлипи промовила я. — Начхай на контракт і зроби, що по-справжньому хочеш.

— Справа тут не в контракті. І інша на твоєму місці мені вже не потрібна, — глухим, геть незнайомим мені голосом, відповів Герман і вийшов зі спальні.

Більше ми не розмовляли і, якщо чесно, я зовсім не хотіла змінювати таке положення справ. Всередині мене вирували злість і банальне почуття протесту, що рвались назовні єдиним неконтрольованим потоком. Герман проводив більшу частину свого часу на роботі, а я сиділа в особняку під наглядом охорони і покоївок. Це було просто нестерпно — відчувати себе якоюсь тваринкою, яку неможна залишати навіть на секунду без уваги.

Мені хотілось мать можливість самостійно їздити у місто, гуляти парками, зазирати у всілякі книгарні та інші крамнички з цікавими дрібничками. Але у підсумку, я могла пересуватися лише околицями особняку, що були оточені височенним парканом. Мене ніби запроторили у тюрму.

Я припинила їсти не тільки через свій протест, просто зник апетит. Мила жінка-кухар, яку звали Євгенія, готувала дуже смачно і майстерно, але ані її вишукані крем-супи, ані запечені овочі і ніжне м’ясо ягняти взагалі мене не приваблювали.

Тиняючись будинком, ніби тінь, я повільно сходила з розуму, вже готова будь-якої миті залізти на стіну і вити. Єдине, що полегшувало мій стан — це програма, присвячена автоперегонам. Декілька разів я бачила у ній Сашка, він давав інтерв’ю кореспонденту, розповідав про те, наскільки важко буває у такому виді спорту. Дивовижно, але навіть дивлячись на нього в екрані телевізора, я відчувала, з яким захопленням скорочувалось моє серце. Після чергового випуску, я вивчила всю телепрограму і більше жодної передачі не пропускала, сподіваючись знову побачити хоча б на мить привабливе обличчя Сашка. Шкода, але він з’являвся нечасто.

— Може, мені для вас приготувати який-небудь легкий салат? — одного разу вранці спитала мене Євгенія, коли я сиділа за столом і пила зелений чай без цукру.

— Дякую, але не треба.

— Ви майже зовсім нічого не їсте. Хазяїну це не сподобається.

— Я просто не хочу. Ось і все, — узявши з тарілки, що стояла на обідньому столі яблуко, я вийшла з кухні і стикнулась у вітальні з Германом.

Схоже, він або ж тільки збирався на роботу, або тільки повернувся з неї. Якщо чесно, я взагалі не слідкувала за його розкладом, це вже був вагомий мінус у списку обов’язків дружини.

— Зателефоную пізніше, — коротко звернувся Герман до свого телефонного співбесідника і подивився на мене важким поглядом. — Все ж таки вирішила влаштувати мені страйк? — спитав він невдоволено.

— Ні, — я відкусила яблуко і швидко прожувала.

— Тоді чому припинила нормально харчуватися? Мені тебе треба почати власноруч годувати?

— Я просто не хочу, але інколи їм фрукти, — знизила я плечима і байдуже подивилась на Германа.

— Це не їжа, — прогримів він. — Бліда вся ходиш, мені це категорично не подобається. Ти повинна бути здатною виносити здорових дітей.

Я нічого не відповіла, просто сіла на канапу і підібгала під себе ноги. Мені всього лише хотілось трохи свободи, але через її відсутність я почала відчувати байдужість до всього, що мене оточувало.

— Аріно, — вже ласкавіше звернувся до мене Герман і сів поруч. — Ти вже давно не дитина, а поводиш себе як маленька. Викинь всі ці підліткові дурощі зі своєї чарівної голівки і навчися бути хорошою дружиною. Дивись, що я тобі приніс, — він дістав з внутрішньої кишені піджаку маленький оксамитовий футляр. — Впевнений, ця річ тебе потішить.

Я відкрила кришку і побачила тонкий золотий браслет, прикрашений блискучими смарагдами. Прикраса дійсно була чудовою, але мені геть непотрібною.

— Дякую, — ввічливо відповіла я і закрила футляр.

— Нема за що. Мені приємно робити тобі подарунки, — чоловік потягнувся до мене за поцілунком, а я інстинктивно відвернулась. Поцілунок дістався моїй щоці.

Герман нічого на це не сказав, але я шкірою відчула, що йому моя витівка не тільки не сподобалась, але була вкрай неприємною і болючою.

— Побачимось увечері, — він стримано поцілував мене у маківку і пішов.

Увечері я лежала у спальні на ліжку, розкинувши руки й ноги і просто тупо дивилась у високі світлі стелі. Мені не хотілось рухатися, так і пролежала б усе своє жалюгідне життя, поки не прийшов логічний, усім нам відомий фінал будь-якого існування.

Але хтось несподівано постукав у двері. Я навіть не сіпнулась, бо не відчувала себе тут хазяйкою, яка може погодитися, щоб увійшли, або ж навпаки не дати на це дозволу. Через декілька секунд на порозі з’явилась молода покоївка. Вона була всього лише на три роки старшою за мене.

— Вибачте, — тихенько звернулась дівчина, дбайливо притримуючи щось на таці.

— Так? — спитала я, не ворушачись.

— Нещодавно телефонував хазяїн, запитував про те, чи їсте ви. Довелось відповісти правду. Щойно приїхав охоронець від хазяїна і привіз вам ось це, — покоївка пройшла вглиб спальні і поставила тацю поруч зі мною.

Я повернула голову і побачила на ній невелику стопку тонких книжок. Це виглядало просто абсурдно! Хіба просто так неможна принести їх? Схоже, щодо цього у мого чоловіка були свої погляди.

— Що це таке?

— Довідники. Погортайте. Можливо, знайдете той навчальний заклад, який вам сподобається більше за інші.

Я спочатку навіть не повірила. Невже Герман все ж таки вирішив мені поступитися? Я взяла один з довідників, піднесла до очей, прочитала назву і повільно усміхнулась. Все це було правдою!

— І ще хазяїн просив прослідкувати, щоб ви спочатку повечеряли, а потім вже бралися за книги.

Тепер я була готова проковтнути хоч цілого слона через велетенську хвилю радості, що огорнула мене. Сидячи за столом, я з апетитом їла грибний суп із сиром і паралельно гортала довідники, у пошуках університету і вивчала всі можливі нюанси.

Досі було складно повірити у реальність того, що відбувалось. Не думала, що шанс продовжити подальше навчання принесе мені таку колосальну і навіть трохи болючу радість. Подякувавши Євгенії за смачну вечерю, я сіла у спальні і повністю занурилась у читання. Поки не вивчила всі довідники, заспокоїтися не змогла. Відклавши останній, я протерла стомлені очі і помітила, що вже дуже пізно.

Акуратно склавши книжки, я залишила їх на своєму туалетному столику і спустилась у вітальню. Зараз як раз повинен був початися повтор програми про автоперегони. У будинку було тихо, здається, що всі вже спали. Герман, напевно, досі не повернувся ще з роботи.

Зручніше влаштувавшись на великій м’якій канапі, я ввімкнула телевізор і швидко знайшла потрібній канал. Сашко промайнув у випуску лише декілька разів, але цього цілком вистачило, щоб моє дурне серце пропустило удар. Бажання знову побачити цю людину особисто стало вже якимсь нав’язливим.

Пізніше, я сама не помітила, як заснула з пультом у руці. Здається, мені навіть щось наснилось, але я не впевнена. З крихкого сну мене вирвали чиїсь обережні дотики. Прокидатися дуже не хотілось, але очі самі розплющились. Герман дбайливо підхопив мене на руки і відніс до спальні. Я не пручалась, хоча і відчувала себе трохи ніяково.

Чоловік вклав мене на ліжко і вкрив тонкою ковдрою. Я тихо спостерігала за ним з-під напівопущених вій, і коли Герман вже збирався вийти з кімнати, я обережно взяла його за руку.

— Не спиш? — тихо спитав він і подивився на мене.

— Вже ні, — також тихо відповіла я.

— Вибач, якщо розбудив. Не хотів. Більше не заважатиму, треба ще трохи попрацювати.

— Дякую, — трохи помовчавши, відповіла я. — За твою згоду. Це дуже багато для мене означає.

— Нема за що, — він усміхнувся і суворість зникла з його обличчя. — Спи, — чоловік поцілував мене в чоло і тихо вийшов зі спальні.

Він брехав щодо роботи. Декілька днів тому я знайшла його сплячим у вітальні, коли спускалась на кухню, щоб попити води. Герман просто не хотів турбувати мене своєю присутністю, через що я почала вважати себе поганю, нездатною відчути до власного чоловіка хоча б елементарну симпатію.