Ми досі знаходились в ліжку. Легкий теплий вітерець грався з білими фіранками, через що сонячні промені то з’являлися, то зникали на стінах і підлозі. Герман спав, але навіть незважаючи на це, все одно міцно тримав мене у своїх обіймах.

Я притиснулась вухом до його грудей, слухаючи спокійним ритм серця. Чомусь він дарував спокій і мені. Може, ми не настільки різні, як я вважала раніше? Сьогодні наше спільне бажання ані трохи по поступалось силою тому магнетизму, що огортав мене і Сашка. Мені було добре з Германом, по-справжньому, без удавання і імітації. Я дуже хотіла, щоб наші стосунки налагодились, і ми стали такими ж щасливими, як Гриня і Аліна. Це ж набагато краще, ніж знаходитися у безкінечній конфронтації одне з одним.

Піднявши голову, я уважно подивилась на Германа. Уві сні мій чоловік виглядав значно молодшим. Наполегливий промінчик сонця заплутався у темному густому волоссі Германа. Я заусміхалась. Раптом мене охопило непереборне бажання закарбувати сплячого чоловіка на полотні.

Обережно, щоб не розбудити його, я підвелась з ліжка, і навшпиньках пройшла на балкон аби узяти олівець і альбом. Повернувшись, я вдягла халат, всілась на стільці, підібгавши одну ногу, і взялась за справу. Це був той випадок, коли олівець ніби ожив і самостійно вимальовував на білому аркуші плавні лінії. Складнощі виникли лише з волоссям, всі пальці забруднила олівцем, поки стирала чіткі контури, але результат був того вартий. Звісно, це неможна було назвати саме картиною, скоріш, заготовка, але вона мала всі шанси перетворитися на щось значно більше.

— Що ти там робиш? — раптом спитав мене тихий і трохи хрипкий голос.

Я здійняла погляд і побачила Германа. Він вже не спав і зацікавлено роздивлявся мене.

— Ось, — я відклала олівець на туалетний столик і сіла на край ліжка, демонструючи свою роботу.

— Це я? — Герман здивовано подивився на малюнок, потім на мене.

— Так. Намагалась зробити максимально схожим, — в моєму тоні чомусь зазвучали такі нотки, ніби я намагалась вибачитись.

— Ніби на свою фотографію дивлюсь, — Герман сів і взяв альбом.

— Ти мені лестиш. У мене ще немає такої професійної навички, — я сором’язливо усміхнулась.

— Кажу про те, що бачу, — відрізав Герман.

— Гаразд, — я прикусила губу.

— Можна я візьму це собі? — він в очікуванні на відповідь подивився на мене.

— Звісно, чому ні?

— Сподіваюсь, коли в нас з’явиться дитина, ти напишеш грандіозну картину нашої родини. Я обов’язково її повішу в холі, щоб всі бачили.

Мені не сподобалась та впевненість, з якою Герман казав про дитину. «Коли з’явиться…». Не «коли-небудь» чи «коли ми вирішимо стати батьками». Я була морально не готовою до такої величезної відповідальності.

— Коли довчуся, — тихо виправила я.

— Ні, — твердо промовив Герман. — Це можна зробити і раніше. Дитина не стане перепоною для твого навчання.

З цього приводу у мене була геть інша думка, але я вчасно прикусила язика, щоб не розпочати черговий скандал.

— Ходімо пообідаємо. Я щось страшенно зголоднів, — Герман узяв мене за руку і дещо хазяйновитим жестом притягнув до себе, щоб поцілувати.

Протягом наступного тижня я була вся дуже напружена, незважаючи на те що в сімейному житті все начебто трохи налагодилось. З голови ніяк не виходили слова Германа щодо дитини. Особливо ставало моторошно, коли наставала ніч. Чоловік робив усе, щоб у найближчий час я побачила на тесті дві смужки. Така наполегливість з боку Германа лякала мене, здавлювала. Через це у мене не виходило нормально зосередитися на підготовці до вступу.

Цієї ночі все знову повторилось без будь-якого захисту. Ми повернулись до того, що я знову змушувала себе пережити хвилини нашої близькості. Натягнувши ковдру до самого підборіддя, я практично не дихала. Замружившись, я вирішила спробувати поговорити з Германом на тему родини. На мій погляд, наша головна проблема — це не моя симпатія до Сашка, а те, що ми не можемо нормально поговорити і почути одне одного.

— Мені треба ще попрацювати, — як завжди, заявив Герман і вдягнув піжамні штани.

— Зачекай, будь ласка, — я трохи підвелась, притримуючи однією рукою ковдру у себе на грудях. — Ми можемо поговорити?

— Про що саме? — Герман сів на ліжко і уважно подивився на мене.

— Про нашу родину, — я намагалась, щоб мій голос звучав спокійно, але клятий страх перед власним чоловіком вже тінню сковзнув у свідомість.

— Слухаю.

— Чому ми не можемо відкласти питання щодо дитини? Ми наче і так поки що нормально справляємося. Я дуже хочу реалізувати себе в улюбленій справі. Хочеться бути трохи самостійною, а не звичайною утриманкою. До того ж… Мені здається, що я ще не готова мати дітей.

— Проте я цілком готовий, — безапеляційно заявив Герман.

— А як же моя думка? Все ж таки дитина більшу частину часу знаходитиметься під моєю опікою. Тобі не здається, що ми з тобою ще не настільки близькі, щоб… щоб ставати батьками саме зараз?

— Аріно, — голос Германа задзвенів металом і це вже не передвіщувало нічого хорошого. — Я пішов тобі на поступки з університетом.

— Але це втрачає будь-який сенс, якщо я на першому ж курсі піду в академічну відпустку.

— Моєму бізнесу потрібен спадкоємець чи спадкоємиця. Це для мене в пріоритеті. Хочеш реалізації? Вона в тебе буде, але краще, якщо ти себе все ж таки присвятиш материнству.

— Ти мене не кохаєш, — прошепотіла я, дивлячись Германові прямо в очі. — Ти постійно говориш про це, але твої слова — брехня. Тобі просто потрібен інкубатор, — це звучало жорстоко, але правдиво.

— А хто тебе тоді взагалі любить? Твої батьки, які вирішили, що правильніше вчинити — це віддати свою доньку мені, аби врятувати свій бізнес? Чи, може, Сашко, га? — через це ім’я мене всю пересмикнуло. — Повір, я кохаю тебе значно більше, ніж будь-хто. Незважаючи на те, що це кохання невзаємне, незважаючи на різницю у віці. І ти покохаєш. Не зараз, звісно, тому що ти занадто молода, щоб чітко оцінити ситуацію.

— Як можна кохати і одночасно позбавляти права вибору? — я ледь помітно посміхнулась, бо геть не розуміла Германа.

— Дуже просто. Кохання — це взагалі вкрай егоїстичне почуття, якщо ти не знала.

Мені захотілося його вдарити. Хотілось, щоб Герман припинив бути таким дурнем, який ховається за якимсь хворобливо-ненормальним коханням до мене. Так не буває. Люди ось так не можуть кохати. Це ж світле почуття, яке повинно робити нас кращими, хіба ні?

Я на емоціях несвідомо замахнулась, але Герман миттю перехопив мою руку і до оніміння стиснув зап’ястя. Здавалось, що ще одна секунда і я почую тріск власних кісток, але, здається, чоловік чудово контролював свої сили, незважаючи на гнів, що палахкотів у темних очах.

— Я ніколи не покохаю такого, як ти, — прошипіла я крізь стиснуті зуби, бажаючи зачепити Германа, але це його не вразило. Ще б пак! Інакше і бути не може, адже він — акула бізнесу. — Чому ти не хочеш цього зрозуміти?

Герман нічого не відповів, хоча я була практично впевнена, що йому є, що мені сказати. Але він змовчав. Погляд про усе сказав. Гнів змішаний з ледь помітною тугою, болем і чимсь ще, не до кінця мною зрозумілим. Мої слова зачепили його настільки глибоко, що, здається, і для Германа це стало суцільною несподіванкою.

— Відпусти мене, — прошепотіла я, маючи на увазі свою занімілу руку. Напевно, зараз я виглядала дуже жалюгідно.

— Ніколи, — сухо відповів він, витлумачивши моє прохання зовсім по-іншому. Розтиснувши пальці, Герман навіщось торкнувся мого горла там, де чітко було відчутно пульс. Уздовж хребта холодною змією сковзнув неприємний холодок. — Ніколи, — знову почулась та сама відповідь, після якої чоловік швидко підвівся з ліжка і пішов геть.

Це був глухий кут. Я не бачила виходу, в будь-якому випадку, на даний момент. Цей шлюб ламав нас, до того ж серйозно.

Наступного дня Герман, як завжди, рано-вранці поїхав на роботу. Я була цьому рада, бо тепер не треба було себе змушувати вітатися, фальшиво усміхатися і вдавати, ніби все гаразд.

Поснідавши, я деякий час сиділа перед своєю ледь розпочатою картиною і ніяк не могла себе змусити взятися за пензлик. Це було для мене чимось на кшталт тортур. Часу залишалось не так вже і багато, але якщо я почну працювати насилу, то знаю, що все вийде просто жахливо і мені вже точно не дадуть шанс на художньому факультеті. Намагалась налаштуватися: слухала музику, пересувала вазу з квітами і глиняну тарілку з фруктами то туди, то сюди, намагаючись зробити композицію якомога кращою, красивішою, але все марно.

Врешті-решт, я вирішила, що витрачати час дарма все одно не можна, тому взяла підготовчий підручник для абітурієнтів філологічного напрямку і почала його вивчати. Це був єдиний спосіб відволіктися від проблем, так званого, подружнього життя.

О півдні мені зателефонувала Аліна. Я була рада її почути.

— Привіт, люба, — я відклала підручник убік.

— Привіт, я тебе там не дуже відволікаю?

— Ні, все добре.

— Слухай, у мене до тебе є одне прохання.

— Так, кажи.

— Мені на консультацію сьогодні потрібно, а Гриня ніяк не встигає до цього часу повернутися з роботи. Батьки зараз закордоном по робочих справах, а мені самій страшно йти, ти навіть не уявляєш.

— Я можу піти з тобою. Це не проблема.

— Правда? — Аліна одразу пожвавішала.

— Мені не важко.

— Як чудово! Дякую.

— Я зараз зберусь і приїду за тобою, домовились?

— Гаразд.

Якщо вже все склалось саме таким чином, то я вирішила, що сьогодні сама проконсультуюсь з гінекологом щодо протизаплідних засобів. Якщо б поїхала сама, то Олексій одразу ж про це розповів Германові і проблеми почали б рости в геометричній прогресії, а так… Так ситуація виглядала доволі природньо.

Сперечатися з Олексієм на тему того, що я можу самостійно зустрітися з сестрою — марно. Цей урок я засвоїла ще попереднього разу. Тому я мовчки сіла в автівку і поїхала до Аліни.

В жіночій консультацій людей було небагато. Тиша, не зовсім приємний спокій, просякнутий ледь відчутним ароматом пігулок і ці білі стіни… Рівні, блискучі і, здається, що нескінчені. Не думаю, що є такі люди, які абсолютно комфортно себе почувають у лікарнях. Мені навіть в аптеці не завжди буває затишно. Незважаючи на те, що це приватна консультація і тут тобі стовідсотково нададуть допомогу вищого рівня, я все одно постійно совалась на своєму місці.

— Як ти себе почуваєш? — спитала я Аліну, щоб припинити думати про лікарню і все, що з нею пов’язано.

— Нормально, але інколи дуже нудить. Термін невеликий, але я вже почуваю себе по-іншому, — сестра усміхнулась. Ця усмішка була щира і сповнена щастя.

— Це добре, — я не знала, що ще мені відповісти, але якщо з Аліною все в нормі, то це чудовий привід порадіти за неї.

— Як у тебе з Германом?

— Воюємо, — спробувала я пожартувати, але вийшло не дуже.

— Ну ви як малі діти. Аріно, якщо ви досі не можете зрушити з мертвої точки, це вже серйозна проблема.

— Знаю, але він чітко сказав, що не відпустить мене. Дітей хоче, а я — ні. Коротше, все складно, — я важко зітхнула.

— І що ти збираєшся робити? — трохи помовчавши, тихо спитала Аліна.

— Користуватимуся протизаплідними, а там вже подивимося. Може, все налагодиться.

— Із цим треба бути максимально обережною. Якщо Герман дізнається, впевнена, нічого хорошого не станеться.

— Знаю, — я відвела похмурий погляд убік.

Коли Аліна зникла за дверима кабінету, я вирішила, що варто діяти саме зараз і не зволікати. Мене швидко скоординували, куди і до кого я можу звернутися. Я думала, що процедура затягнеться на деякий час, але все минуло достатньо оперативно. Мені виписали рецепт протизаплідних засобів. Тепер залишалось тільки придбати їх і хоча б раз на місяць приходити на консультацію, щоб переконатися у стабільності реакції мого організму на препарат.

— Аріно, я тебе вже загубила, — схвильовано промовила сестра, коли я вийшла з кабінету.

— Вибач, трохи затрималась. Ти вже закінчила?

— Так.

— Чудово, тоді я підвезу тебе, гаразд?

Ми вийшли на ґанок поліклініки. Поки Аліна зателефонувала Грині, щоб переконати його, що з нею все гаразд, а я задумливо покрутила у руках папірець з рецептом. Ідея зі всією цією авантюрою тепер мені чомусь не подобалась. Занадто багато нюансів. Герман неодмінно щось запідозрить, якщо у нас занадто довго не виходитиме зачати дитину. Влаштує усілякі обстеження. Та і в будь-якому випадку правда рано чи пізно все одно відкриється. Може, поява дитини це не так вже і погано?

Я подивилась на Аліну — вона вся буквально світилась від щастя, жваво розповідаючи Грині про свій стан і слова лікаря. Вагітність змінювала її, прикрашала, робила жіночною і зворушливою. Але це занадто велика відповідальність і я не впевнена, що готова зараз впоратися з нею. Сумнівів з приводу того, що Герман зможе стати хорошим батьком, у мене не було. Він вмів розподіляти час, розставляючи пріоритети. Навряд чи весь вантаж виховання ляже виключно на мої плечі. Можливо, поява дитини зблизить нас, але я боялась і остаточно заплутатися у самій собі. Ми занадто різні і цього вже не змінити. Голова буквально вибухала від усіх цих страхів і думок.

Перед тим як відвезти Аліну додому, я попросила її зайти зі мною до аптеки. Несподіване тремтіння охопило все тіло, коли я стояла на касі з нещасним рецептом у руках. Треба зібратися з силами і закінчити розпочате, якщо вже наважилась, але щось не дозволяло навіть вимовити слово.

Аліна взяла ситуацію у свої руки і через декілька хвилин пігулки вже лежали у моїй сумочці.

— Добряче все обміркуй, — прошепотіла сестра мені на вухо. — Зваж усі «за» та «проти». Не скажу, що я вкрай набожна людина, але якщо якісь вищі сили вважатимуть за потрібне послати тобі і Герману дитину, нехай воно так і буде.

Ці слова Аліни ще довго дзвеніли у мене в голові і затихли тільки тоді, коли я приїхала додому. Дивно, але Герман вже повернуся з роботи. Він сидів у вітальні і щось, як завжди, писав у своєму ноутбуці, паралельно розмовляючи по телефону.

Побачивши мене, чоловік кивнув на знак привітання і продовжив працювати. Я піднялась у спальню і швидко сховала пігулки углиб шафи. Туди Герман вже точно не зазирне. Серце шалено калатало у грудях від напруги.

Зайшовши до ванної, я вмилась холодною водою, переодягнулась і пішла на балкон, щоб знову подивитись на свою ледь-ледь розпочату роботу.

— Де була? — спокійним тоном спитав Герман, тихо з’явившись на порозі.

— З Аліною до лікарні їздила. Їй страшно було самій, ось я її і підтримала, — щоб вгамувати тремтіння в пальцях я почала діставати з коробки нові тюбики з фарбою.

— Сподіваюсь, з нею все гаразд? — Герман уважно подивився на мене, і здалось, що він зараз потрапить до мене у думки і про все дізнається.

— Так, — я відкашлялась.

— Добре. Тоді не заважатиму, — чоловік поцілував мене в маківку і пішов.

Мені одразу стало легше дихати і я нарешті з головою занурилась у роботу.