Після того, що для мене зробив Герман, між нами ніби виник певний зв’язок. Він був тонким, майже невідчутним, ніби павутинка, але завдяки йому моє життя у будинку чоловіка нарешті налагодилось. Стало легше дихати. Тепер я почала дивитися на Германа трохи під іншим кутом. Серце продовжувало мовчати, але в душі оселилось ніжне почуття вдячності і поваги до цієї людини.

Ми досі нечасто бачились: чоловік багато часу проводив на роботі, а я на балконі в оточенні фарб, пензлів і мальовничої картини саду. У мене виникла мета — довести приймальній комісії, що я маю право навчатися на факультеті образотворчого мистецтва. Саме з появою чіткої мети я нарешті заспокоїлась і позбулась будь-яких дурнуватих думок.

Не знаю, що саме керувало Германом, але я сприйняла його вчинок, як віру в мої сили. Чоловік не бачив і не знав, що я вмію малювати, але йому виявилось достатньо одного мого слова, щоб беззаперечно повірити. Це вражало і разом із тим народжувало гіркий присмак своєї жалюгідності перед ним. Я не кохала його і інколи продовжувала побоюватися, коли чула, як Герман спілкується зі своїми підлеглими. Він міг бути жорстоким… навіть занадто. Його обличчя у такі моменті завжди змінювалось до непізнаваності і, напевно, це мене лякало найбільше. Коли Герман такий, мені хотілось сховатися кудись подалі і продовжити вірити в те, що він хороший завжди і з усіма. Але я розуміла, що це неможливо, таке життя — треба вміти захищатися і якщо знадобиться, то і нападати першим.

Свій сьогоднішній день я розпочала за тим самим сценарієм, як і більшість попередніх: принесла на балкон сніданок, ще трохи тюбиків фарби, що вже закінчились і продовжила займатися улюбленою справою. Завдання комісії полягало в тому, що мені треба було підготувати три роботи: пейзаж — гра зі світлом і кольорами; натюрморт — дотримання точних пропорцій, тіні; авторська картина — відтворення задуманого, вміння працювати з уявою. Я почала роботу за списком і вже майже завершила з пейзажем. Пару футболок під час процесу, на жаль, я безнадійно зіпсувала фарбою, але так було краще. Я сприймала їх як маленький прояв мистецтва, хоча Герман наполягав, щоб я їх позбулась.

Ввімкнувши на телефоні одну зі свою улюблених пісень, я продовжила займатися справою. Робота настільки могла мене захопити, що я навіть часом забувала про Сашка, але підсвідомість не обдурити, тому він майже кожної ночі з’являвся у моїх снах, хвилюючи мою душу. Я досі продовжувала дивитися всі телепередачі за участю Сашка, мимоволі усміхаючись, коли усміхався і він.

— Привіт, — на балкон вийшов Герман.

— Привіт, — відповіла я, не відриваючись від роботи.

— Як просуваються справи? — чоловік підійшов до мене ближче і обережно влаштував своє підборіддя на моєму плечі.

— Чудово, — обмакнувши пензлик у воді, я занурила його у світло-зелений відтінок.

— Хороша пісня, — трохи помовчавши, зазначив Герман.

— Так, мені теж дуже подобається, — я перервала своє заняття, щоб випити трохи води.

Герман несподівано закружив мене в танці, простір балкону це дозволяв. Я здивувалась цьому непритаманному моєму чоловікові пориву легкості і безтурботності. Як виявилось, він ще міг непогано співати.

— Обережно, — попередила я Германа. — Будеш увесь у фарбі.

— Дрібниці, — він весело заусміхався і коли пісня закінчилась, обережно відпустив мене.

— Що це з тобою сьогодні? — віддихавшись, спитала я.

— Просто це моя улюблена пісня. А взагалі, я прийшов тобі дещо сказати, — Герман одразу посерйознішав.

— Що? — я випила ще трохи води і сіла на низький дерев’яний табурет.

— Я їду у відрядження. Одне з підприємств вимагає моєї особистої присутності. Декілька тижнів побудеш сама.

Така новина не дуже мене потішила. Я вже якось звикла до того, що пізно ввечері чи взагалі вночі, але Герман повертався додому. Мені навіть подобалось за ним доглядати на знак вдячності за його доброту. Незважаючи на свою зібраність на роботі, чоловік той ще забудько, або годинник десь залишить, або запонки, а я потім ходжу, шукаю їх по всьому будинку, тому що Герман психує. Йому точно не вистачало терпіння на пошуки.

— Ось як, — задумливо промовила я.

— Якщо чесно, сам не хочу, але треба. Я подумав, якщо хочеш, можеш запросити Аліну, її чоловік теж їде, наскільки мені відомо. Впевнений, вам вдвох буде краще.

— Так, це непогана ідея, — я одразу пожвавішала.

— От і добре, — Герман знову усміхнувся мені щиро, по-хлоп’ячому красиво. — Тоді я піду, — він вже перетнув поріг балкону, а я, раптом підвівшись з табурету, підбігла до нього, підкорившись дивному імпульсу.

— Нехай щастить у відрядженні, — я поцілувала Германа в щоку, він знову заусміхався, на мить затримався на місці, а потім пішов.

Аліна приїхала до мене одразу наступного дня. У будинку я тепер залишилась за хазяйку. Ця роль була для мене новою, чужою. Коли я мешкала з батьками, всім керував тато, коли вийшла заміж — Герман. А тепер мені і самій треба було взяти на себе ці обов’язки.

— Аріно! — сестра ледь не на порозі накинулась на мене і міцно обійнявши, поцілувала в щоку.

— Привіт, люба, — я обійняла сестру і подумки ще раз подякувала Германові за те, що він зробив для мене такий чудовий подарунок. — Як минула дорога? Все добре?

— Так. Правда, трохи в дорозі погано було. Сьогодні якась просто аномальна спека.

— Може, тобі холодної води принести?

— Ні, все зараз мине.

Ми перемістились до вітальні і розташувались на канапі. Аліна деякий час роздивлялась будинок, вивчала його інтер’єр, а потім повільно перевела свій погляд на мене.

— Ну і як? — тихо спитала вона.

— Що?

— З Германом, — зробила підказку сестра.

— Здається, що все починає потроху налагоджуватися, — чесно відповіла я.

— Це чудово. Я ж тобі казала, що все буде добре, просто для цього потрібно трохи більше часу.

— Якщо ти маєш на увазі кохання і романтичні почуття, то їх досі немає. Почуття вдячності, поваги, але вже точно не кохання, — я опустила погляд.

— У будь-якому випадку, це вже суттєвий прогрес, — підбадьорила мене Аліна.

— Можливо, — без ентузіазму погодилась я.

— Гаразд, залишмо цю тему. Чула, ти готуєшся до вступу на художній факультет.

— Так, готуюсь. Правда, мені нічого не обіцяють, тому паралельно готуюсь і до філологічного. Але сподіваюсь, що комісія оцінить мої роботи і дасть шанс.

— А що за роботи? Мені цікаво подивитися.

Двічі мене просити про таке непотрібно було, тому я одразу повела Аліну до себе в спальню. Перший день без мого чоловіка минув несподівано швидко і майже непомітно. Нормально побалакати із сестрою на званому вечорі я не змогла, тому ми надолужили втрачене сьогодні. Після показу своєї майже завершеної картини, я допомогла Аліні освоїтися у кімнати для гостей і провела невеличку екскурсію будинком.

Ввечері, коли температура на вулиці трохи знизилась, ми розташувались у саду, вирішивши повечеряти саме там.

— Тут красиво і дуже затишно, — зазначила Аліна, з апетитом насолоджуючись салатом, який ми разом приготували.

Євгенія, звісно, обурилась, переконуючи, що може приготувати для нас незабутню вечерю, але я ввічливо відмовилась і дала її заслужений вихідний.

— Мені теж подобається, подалі від метушні і всього міста.

— Тепер я розумію, чому ти вирішила спробувати вступити на художній, з таким пейзажем важко не відчути натхнення.

— Це вже точно, — я витягнула ноги вперед і поправила край м’якої ковдри, на якій ми сиділи. — Налити ще соку?

— Так, я поки зателефоную Гриші, дізнаюсь, як у нього справи. — Аліна відсунула тарілку убік і набрала номер чоловіка. Довго чекати на відповідь їй не довелось. — Привіт, сонечко, — вона сором’язливо усміхнулась, і я подумки зазначила, що їй личила ця усмішка. — Так, я вже у Аріни. Вечеряємо у саду. Тут так чудово! Ти навіть не уявляєш. Така гарна природа. А ви там як? Як дорога? Добре. Вже сумую. Ти краплі для очей не забув купити? Багато за комп’ютером не сиди, тобі шкідливо. Гаразд, передам. На добраніч. І я тебе, — Аліна завершила розмову і продовжила вечеряти. — Гриня тобі привіт передає.

— Дякую. Він у тебе милий.

— Найкращий. Якщо чесно, я жодного дня не шкодувала, що вийшла за нього. Інколи він буває такою дитиною, але я до цього вже звикла.

Між нами виникла пауза. Сестра продовжувала усміхатися якимсь своїм думкам, що напевно булі пов’язані з чоловіком, а я просто дивилась у небо, помічаючи на ньому появу зірок.

— А ти хіба не зателефонуєш Герману? — раптом спитала Аліна.

— Навіщо?

— Просто, — знизила вона плечима. — Зробиш йому приємне. Спробуй зблизитися із ним, може, це вам допоможе.

Я хотіла в це вірити, але відчувала, що марно. Відшукавши у своєму мобільному номер Германа, я натиснула копку виклику і піднесла телефон до вуха. Відповіді я не дочекалась, хоча до останнього тримала дзвінок.

— Спробуй ще раз, — запропонувала Аліна.

Я спробувала ще раз, відчувши відлуння тривоги, але Герман все ж таки підняв слухавку, щоб коротко відповісти:

— Вибач, я зараз дуже зайнятий.

Наступного дня я з сестрою планувала виїхати у місто і трохи розважатися, до того ж мені треба було придбати фарби і декілька горщиків для герані і лілії. Колишнього місця моїм кімнатним квітам вже було помітно замало. Але після нестерпної і, як зазначила Аліна, аномальної спеки, небо затягнули важки грозові хмари. Поїздку довелось відкласти.

— Оце так погода, — зітхнула сестра, поки допомагала мені прибрати з балкону мольберт. — Спочатку спекотно, тепер дивись, справжня бурь от-от розпочнеться.

— Не заздрю тим, хто зараз не вдома.

Промайнула блискавка, і ми поспіхом перенесли все моє приладдя до кімнати і зачинили балкон. Оглушливий гуркіт грому різко потонув у шумі рясного дощу.

— Не люблю грозу, — наморщивши носа, промовила Аліна.

— У будь-якій погоді присутня своя неповторна краса, своя чарівність, — зазначила я, знизивши плечима.

— Може у вас, у художників, так воно і є, а нам, звичайним смертним, частіше подобається сонечко.

— Ходімо, вип’ємо кави або чаю. Я якось трохи навіть змерзла.

Ми сиділи у вітальні з чашками ароматного зеленого чаю і тарілкою шоколадних цукерок. По телевізору йшла передача про зірок кіно, спорту і бізнесу. Я не дуже зосереджувалась на програмі, вона більше подобалась Аліні.

— А той гонщик, сподіваюсь, тобі більше не набридає? — раптом спитала сестра, коли почалась невеличка рекламна пауза.

— Ні. Та він загалом мені і не набридав, — відповіла я, внутрішньо намагаючись боротися із цим все ж таки неправильним почуттям, що викликав у мені Сашко.

— От і добре. Не треба, щоб він вештався поруч з тобою. Такі чоловіки щастя не принесуть.

Хотілось і мені бути такою ж розсудливою і мудрою як Аліна. Але в цьому плані ми виявились геть різними. Подивившись на мобільний, я раптом вирішила знову спробувати зателефонувати Германові. Може, тепер в нього для мене знайдеться хвилинка? Просто дізнаюсь, як у нього справи, як погода. Гадаю, він заслужив на те, щоб відчути звичайну людську турботу. Може, цей період нарізно був даний мені для того, щоб все переосмислити і залишити позаду всі наївні мрії щодо Сашка?

Узявши телефон, я швидко набрала потрібний номер. Спочатку була низка бездушних і монотонних гудків. Жодної відповіді. Мене це і засмутило, і навіть трохи зачепило.

— Дивись! — раптом виґукнула Аліна і хитнула головою убік телевізору.

Я подивилась і випадково впустила телефон на канапу. Судячи з репортажу, що транслювався у реальному часі в одному зі столичних клубів, журналісти помітили мого чоловіка в компанії якоїсь блондинки. Все це не здавалось би таким жахливим, як би я не впізнала в цій жінці ту саму гостю, з якою Герман розважався після нашого весілля. Ось значить як!

Я зі стукотом поставила свою чашку на журнальний столик і вимкнула телевізор, бо не могла дивитися на свого чоловіка, який чудово почував себе в компанії іншої жінки.