Вода була теплою. Вона приємно лоскотала шкіру, допомагала позбутися задухи спекотного дня. Все моє тіло палало, але навряд чи це було пов’язано з погодними умовами. Мені потрібно було охолонути і пропозиція Сашка поплавати в озері виявилась своєчасною.

Тихий шепіт совісті лунав десь вглибині моєї свідомості і нескінченно стверджував, що я зараз робила величезну помилку. Потрібно просто негайно зібратися і поїхати додому, поки ще існував шанс все виправити і не остаточно гіршати ситуацію. Але інша частина мене — безрозсудна і емоційна, пручалась і не слухала голос розуму. Я знаходилась на роздоріжжі. Серце тягнулось до цього привабливого чоловіка, якого я майже не знала. А ось розум надавав перевагу Германові.

— Чому не заходиш далі? — спитав мене Сашко і озирнувся.

Дійсно, чому? Я подивилась униз, мої ноги вже були в прозорій теплій воді. Потім я подивилась на Сашка. Він усміхнувся мені і простягнув руку. Я схопилась за неї.

— Просто погано вмію плавати, — зізналась я.

— Це не проблема, — Сашко притягнув мене ближче.

Я торкнулась долонею його оголених грудей, вони були гарячими. І щось мені підказувало, його жар також не мав жодного стосунку до погодних умов.

— Все добре? — Сашко уважно подивився на мене.

Бісеринки води красиво блищали на його спортивному тілі, ніби хтось його обсипав діамантовим пилом. Чесно, я була готова годинами лежати чи сидіти і просто роздивлятися Сашка, його тіло, правильні риси обличчя, руки.

— Так, — я ледь помітно усміхнулась, відчувши, що через нашу близькість у мене в животі все скрутилось у важкий гарячий вузол. Серце продовжувало тріпотіти, ніби метелик.

— Ходи сюди, — Сашко допоміг мені залізти до нього на спину.

— Що… Що ти робиш? — налякано спитала я, коли він впевнено поплив убік протилежного берега.

— Якщо ти плаваєш погано, я тобі допоможу.

Я трималась настільки міцно, наскільки це взагалі було можливо. Потужні рухи Сашка я відчувала усім своїм тілом, і це було… неймовірно. Я і сміялась, і боялась, полярні емоції перехоплювали подих.

— Нормально? — поцікавився Сашко, важко дихаючи.

— Так.

Озеро було невеликим, у будь-якому випадку завширшки, тому ми швидко опинились на іншому березі. Влаштувавшись на гарячому піску, ми лежали на спині і просто дивились у чисте небо. Сашко взяв мене за руку і міцно стиснув її.

— Мені дуже добре з тобою, Аріно, — раптом тихо промовив він.

— Мені також. Добре і спокійно, — я глибоко зітхнула.

Сашко присунувся трохи ближче і поцілував мене. Його поцілунок був ніжним, акуратним і нічого не потребував у відповідь. Мені навіть захотілось розплакатися.

— Повернемося? — трохи хрипким тоном прошепотів Сашко в мої вуста.

— Гаразд, — слухняно відповіла я, відчуваючи метеликів у своєму животі.

Коли ми повернулись на наш берег, Сашко дістав з машини ковдру і розстелив її на землі.

— Часто сплю в машині, — пояснив він, помітивши мій здивований погляд. — Тому у мене з собою завжди є речі на всі випадки життя.

Я сіла на ковдру і почала розплутувати своє волосся. Після контакту з водою вони завжди особливо сильно любить плутатися.

— На жаль, з їжі у мене нічого немає, окрім фруктів. Марина попіклувалась. Впевнена, що я не отримую всіх потрібних вітамінів.

Сашко турботливо розклав яблука, банани і персики. Все це виглядало вкрай апетитно, особливо, після невеличкої водної мандрівки. Я взяла великий персик і вже відчула на язиці його примарний солодкуватий смак. Але варто мені було відкусити його, як шлунок неприємно стиснувся, а горло стягнуло нудотним спазмом. Я відклала персик і спробувала дихати через ніс, ледь-ледь проковтнувши бісів шматок.

— Аріно, що з тобою?

— Нічого, просто… Погано трохи стало.

— Лягай, — Сашко згорнув свою сорочку і підклав мені під голову. — Може, води принести? У мене є пляшка мінералки. Напевно, це через сонце. Треба було щось на голову вдягнути.

— Ні, нічого не треба. Дякую. — Я заплющила очі. — Зараз все мине.

— Може, у тінь перейдемо?

— Гаразд. Так буде краще.

Розташувавшись у тіні гіллястого дерева, я повернулась на бік і підклала одну руку під голову. Сашко ліг поруч і обійняв мене за талію.

— Отож, ти поїдеш працювати за контрактом? — обережно спитала я, досі відчуваючи неприємну слабкість і нудоту.

— Так. Несподівано запропонували. Я вирішив не відмовлятися.

— Зрозуміло, — звісно, така новина зовсім мене не тішила. Але, з іншого боку, я все ж таки заміжня і особисте життя іншого чоловіка не повинно було мене хвилювати, навіть незважаючи на те, що цей чоловік дуже-дуже мені подобався.

— Хочеш, я заберу тебе з собою? — раптом запропонував Сашко. — Чому ні? Я нормально заробляю, ти ні в чому собі не відмовлятимеш.

— Я заміжня, Сашко, — нагадала я і почала відчувати страшенний біль, спровокований совістю. Неправильно все це.

— І що? — щиро, як мені здалось, здивувався Сашко. — Поїдемо просто так, ніхто нам цього не заборонить. А потім можна і на розлучення подати. Поділити майно, станеш вільною. Змогла б зайнятися тим, що саме тобі цікаво. До того ж, краще спілкуватися з однолітками, а не з чоловіком, який старший за тебе на цілу вічність.

Певна логіка у словах Сашка була присутня. Я б дуже хотіла стати вільною у своїх рішеннях і вчинках. Але Герман, пересилюючи себе, свої принципи, все ж таки намагався мені дати цю свободу. Врешті-решт, він погодився, щоб я почала навчатися, хоча дуже сильно не хотів. Те, що він старший за мене — це факт і інколи я відчувала цю жахливу прірву між нами. Кожного разу, коли ми не чули одне одного, я ніби зривалась униз і летіла в цю прірву. Неприємне відчуття.

З Сашком все було інакше. Напевно, справа в тому, що нас ніхто не примушував знайомитися. Між нами не було жодних зобов’язань.

Мої серце і розум остаточно розійшлися по різні боки. Одна частина мене хотіла емоцій, авантюри. Все ж таки не дарма я в дитинстві полюбляла фільми про Індіану Джонса. Просто взяти і начхати на упередження, контракти, домовленості і зробити те, що хочеться. Але інша, більш раціональна частина, постійно нагадувала про те, що я заміжня жінка і як би там не було, варто поводити себе відповідно до статусу. Схоже, думка про заміжжя, яку мені нав’язували ще з дитинства, занадто щільно вкоренилась у моїй свідомості і так просто від неї відмахнутися я тепер не могла.

— Не знаю, — я обережно сіла.

— Ти боїшся його?

— Так, інколи. Але справа навіть не в цьому.

— А в чому?

— Не можу я ось так із ним вчинити. Ти мені подобаєшся, дуже подобаєшся. Часто снишся мені. Я постійно думаю про тебе, але не можу, — я знизила плечима.

— Розумію, — в його голосі просковзнуло відлуння розчарування.

Мені теж було трохи не по собі через все це.

— Не хочу, щоб у тебе виникли проблеми, — я притулилась до Сашка. — Вибач.

— Гаразд, — важко зітхнувши, відповів він і провів долонею по моєму волоссю. — Поїхали.

Мовчання між нами під час поїздки напружувало мене. Я відчувала себе винною, коли дивилась на засмученого Сашка.

Чому він не хотів зрозуміти, що інколи виникають такі обставини, проти яких ти просто безсилий? Я була спроможна ризикувати, але цей ризик не поглинений егоїзмом. Так вже я вихована. Потреби родини для мене важливіші за власні інтереси.

Раніше мені здавалось, що це просто слова, але тепер я зрозуміла — у підсвідомості багаторічні повчання батьків здобули неабияку силу.

— Зупини, будь ласка, тут, — тихо попросила я, коли помітила знайомий поворот, який вів до особняка.

Сашко слухняно заглушив двигун, але погляд на мене не здійняв. Моє серце розривалось на частини, і я не знала, що мені із цим робити.

— Пробач, — я нахилилась і міцно поцілувала Сашка, відчувши, як у грудях все болюче затремтіло. — Пробач, — прошепотіла і швидко вийшла з автівки.

Очі обпекли непрохані сльози. Витерши їх долонею, я почула, що машина тихо від’їхала, а потім звук двигуна швидко розсіявся у повітрі.

Небо налилось ліловими фарбами, натякаючи на скорий прихід вечора. Намагаючись заспокоїтися, я розуміла, що попереду на мене очікувала ще одна не менш важка розмова.

Коли я майже дісталась до особняка, одразу ж помітила незвично багато машин. Страх стягнув грудну клітку. Я ніби тільки зараз чітко почала розуміти, що насправді скоїла.

Біля воріт мене зустрів Олексій. Похмурий і злий. Він не привітався зі мною і це була цілком логічна реакція — йому неодмінно через мене дісталось від Германа. Олексій мовчки провів мене у будинок. У вітальні вже зібрались мої батьки, Аліна з Григорієм і покоївки метушливо ходили туди-сюди. Хазяїна будинку я не помітила.

— Аріно! Дівчинка моя! — мама, побачивши мене, одразу підвелась з канапи і кинулась обіймати.

— Матуюсь, — розгублено промовила я.

— Що ти робиш, дитинко? — у розпачі спитав тато, коли підійшов до нас.

Я хотіла все пояснити, сказати, що вчинила нерозумно, але хто ж не робить помилок у житті? Хотіла перепросити у Аліни за те, що так підставила її і взагалі погано вчинила.

Просто… Просто я піддалась сильному імпульсу, чарівності Сашка і сліпої, напевно, трохи дитячої закоханості в нього. Але тут, ніби грозова хмара, у вітальню спустився Герман.

Цей його диявольськи-пронизливий погляд я бачила вперше, якщо він був би здатен вбивати, я була б вже мертвою. Чоловік виглядав блідим і роздратованим. Рукава білої сорочки недбало зібрані на ліктях, в руці дзвенів мобільний.

— Відбій, — сухо звернувся Герман до співбесідника, продовжуючи рухатись у мій бік.

У мене всередині все стиснулось у тугий клубок, я відпустила маму і відійшла трохи назад. Чоловік швидко подолав відстань між нами, замахнувся і дав мені сильного болючого ляпаса. Звук виявився таким дзвінким, ніби і не по шкірі вдарили. Голова сама повернула убік, а обпалююча біла хвиля застелила очі, на мить позбавивши мене зору.

— Погань, — прошипів Герман.

— Припини! — батько затулив мене собою. — Ти не маєш жодного права бити мою доньку, навіть якщо вона і завинила!

— Маю! Ще і як маю! — голос Германа нагадав грім, як пролунав у мене над головою. — Вона дуже довго випробувала моє терпіння! Бачить Бог, я намагався догодити їй! Але, схоже, ляпас Аріні не завадить! Погано, Олексію, ти виховав свою доньку! І якщо ти не навчив їй, що неможна ось так безрозсудно псувати своє життя через примху, я це зроблю замість тебе!

— Ні! — різко відповів батько. — Ти не чіпатимеш мою доньку за жодних обставин! Сам бачив, кого береж у дружини. Хотів і молоду, і покірну, але так не буває! Ти ж дорослий чоловік, голова на плечах повинна бути! Мудрість, врешті-решт, хоч якась має бути присутня!

— Вона — моя дружина і я з нею поводитимуся так, як вважатиму за потрібне!

— Тоді ми скасовуємо угоду!

Здається, почалась бійка. Матір закричала, а я ніяк не могла оговтатися. Щока почала болюче пульсувати. Потроху туман перед очима сам нарешті розсіявся.

— Припиніть, — спокійно втрутився Гриня і почав розтягувати по різні боки мого батька і Германа.

Це було жахливо, але найжахливіше те, що це моя провина. Я була винна в тому, що зараз відбувалось.

— Олексію, ну що ж це таке?! — матір схопила батька за руку і відвела в інший бік кімнати.

— Ти в порядку? — спитав Гриня у Германа, поклавши долоню на плече.

— Нормально, — мій чоловік грубо відштовхнув друга від себе і знову подивився на мене спопеляючим поглядом. — Чого тобі не вистачає? Скажи мені, чого тобі не вистачає?! Ти цього хочеш, так?! Хочеш, щоб я тебе зненавидів і погодився на розлучення?! Гадаєш, що ти потрібна тому вилупку?! Гадаєш, що він тебе кохає?! — Герман підійшов до мене і схопив за плечі.

— Облиш її! — кинув батько.

— Ти спала з ним?! Адже так?! Тоді нащо повернулась?! Нащо мені всю душу викручуєш?! — Герман кричав не своїм голосом. Його чорні очі палали люттю, в них блищали злі сльози.

Я настільки сильно була налякана, що не могла вимовити ані слова. Стало погано. Знову почало нудити, а підлога під ногами похитнулась, ніби я опинилась на каруселі. Довелось схопитися за руку Германа, щоб не впасти. Гриня щось почав швидко казати, але я його практично не чула. Неприємний шум здійнявся у вухах.

— Щось зле мені, — прошепотіла я, розуміючи, що ось-ось втрачу свідомість. Дихати раптом стало нічим, ніби хтось міцно схопив мене за шию і здавив її.

— Аріно? — гнів в очах Германа раптом трансформувався у жах.

Мене знову захитало, перед очима все закружляло, і я відчула, що провалююсь у пітьму, а дивний шум остаточно поглинув будь-які звуки, які мене оточували.