Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Читання дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Зак сидів у позі лотоса на принесеному кимось матраці, вигляд його був блідий, а під очима залягли круги, поряд з ним сиділа Ріна. Вона тримала його за руку, не відводячи від нього стурбованого погляду. Вона була закохана в нього таємно й відкрито. Як може бути закохана лише маленька дівчинка. Вона закохалась у свого героя,  в хлопця, що підійшов до неї, самотньої 6-річної дівчинки, в парку Академії. То був її перший день, батьки залишили її тут. Старші хлопчаки дражнили та відібрали плюшевого ведмедика, якого дівчинка не хотіла відпускати з рук, а потім втекли. Вона погналася за ними й заблукала. Тоді він з'явився, заспокоїв і втішив. Знайшов і посварив лиходіїв, повернув їй ведмедика. Вона спостерігала за ним таємно і все більше поринала в таке незнайоме, але тепле почуття. Навіть напрямок обрала аби бути поруч. Тепер через стільки років, вона була готова на все заради нього. Переконувала всіх навколо, що вони просто друзі, але себе не обдуриш. Тепер її серце билося тривожно, не розуміючи, що не так, але не бажаючи відходити, покидати його хоч на мить. І коли до Зака підійшов Кад, і мовчки показавши на вихід, вона лише підняла підборіддя вище, і вдала, що не помічає.

Каду залишалося лише зітхнути, він закотив рукава сорочки та дістав ритуальний кинджал з-за пояса, очі Ріни розширилися, від подиву. Кад мовчки порізав долоню, вирізавши якийсь знак, узяв долоню брата, але той різко схопив його руку.

- Ні! - хотів вигукнути хлопчик, але зміг лише прошепотіти.

- Один ти не витримаєш! Я не дозволю тобі піти даремно. - Запально прошепотів Кад, прибравши від себе руку ослаблого брата.

- Це буде даремно, якщо ти загинеш! Наш рід зникне.

- Що ж… Ми зникнемо героями. Я не боюся смерті, брате, мене на цьому світі тримаєш лише ти.

- Дурень.

- Як і ти - Кад усміхнувся, він подумав у той момент, що жертвувати собою заради інших, сімейна риса. Їх батьки померли так само.

Вони були дослідниками древніх пусток і коли натрапили на монстра з яким їх група не могла впоратися, удвох прикривали відхід. Самі піти не встигли, як прозаїчно.

Закінчивши цю невелику суперечку, він приклав долоню до долоні брата і почав шепотіти якісь слова. Очі його були серйозні, надто серйозні для 12-річного хлопця. На обличчі, з якого повільно зникав рум'янець. Застигла його усмішка, тепла й ніжна, але від неї кидало в тремтіння, а на очі наверталися сльози.

Ріна весь цей час жадібно ловила кожне слово, замотала головою з боку в бік. Вона не могла повірити, що все зрозуміла правильно, а потім жадібно придивився до обличчя Зака. З очей потекли сльози, вона відібрала у Када кинджал. Вона завжди боялась болю, боялась крові, боялась смерті. Вона боялася стільки різних речей, але зараз навіть не здригнулася, вирізаючи підглянутий на руці Кіда символ. Вона знала, що він зробив, розділив віддачу. Вона зробить так само, як би суворо і відчайдушно не дивився на неї Зак. Можливо, біль розділений на трьох, все ж таки залишить їм хоч невеликий шанс?

 

 ***

Поки Том і Ніка займалися щитом, Аз бігав туди-сюди, носився як чорт, створюючи буквально з нічого, щось що завдасть хоч невеликої шкоди. Пастки виникали скрізь, де хоч теоретично могли пройти вороги. Затятий капосник, гроза всіх вчителів, він постійно робив життя в школі веселим, влаштовуючи переполох на рівному місці. Дивно, що з таким характером він став старостою. Він ніколи не думав, що його знання та вміння стануть у пригоді. А тим більше, що вони будуть використовуватися таким чином. Вся його група бігала разом із лідером, але година вже майже закінчувалася і він наказав усім відходити, сам вирішивши залишитися разом із бойовиками до кінця. Він ніколи не страждав на брак сміливості, а його веселий погляд і скуйовджений вигляд піднімав настрій наймолодшим, тим хто вже почав втомлюватися від безперервних спроб хоч щось зробити, аби затримати атаку.

Поглянувши на годинник, він з'ясував, що залишилося всього 15 хвилин до кінця відведеного часу, і коли всі почали відступати вирішив влаштувати найбільшу авантюру свого життя. Він ненавидів тевінців з усією силою своєї душі. Нехай зовні він залишався таким же веселим базікою, але в серці вже тиждень жила темрява і порожнеча. Перед очима постало обличчя його батька. Як батько пишався його даром, адже сам був досить посереднім магом. Як вчив його боротьбі та фехтуванню, як обирав йому бойову броню і як репетував на нього з лайками, коли Аз заявив що буде артефактором. Тоді він кричав так, що скло дрижало. Навіть востаннє, коли вони бачилися,то знову сварилися. Гучно з надривом, так що тремтів посуд, впертість була їхньою сімейною рисою. “Всі покоління нашої родини були військовими. Ти не можеш бути артефактором! Боягуз!” — кричав батько, але Аз не відступав. І ось тепер батько загинув. Війна безжальна та жорстока. І все, що може зробити хлопчик, який рано став головою сім'ї, це помститися вбивцям. З дитячою безпосередністю, навіть не задумавшись про те, кому власне треба мститись.

Він розмістив вибухівку у парку, де могли пройти солдати. І встиг убігти до корпусу майже на останніх секундах, коли вже почав розвертатися малий щит, а великий зникав.

***

Джин, ніколи не любила людей, вони грубі та жорстокі, самі не розуміють сенсу своїх дій. Зате вона все життя любила книги, єдине добре, що створили люди.

Її батьки померли, коли вона була маленькою і її виховував дідусь. Старий архіваріус, без краплі магії, саме він прищепив їй любов до книг. Він загинув у Сардомі, захищаючи бібліотеку у якій працював і цим став героєм для Джин. Вона теж найбільше у світі хотіла захистити книги. Тепер, коли всі діти біжать до головного корпусу, вона не біжить, вона ретельно креслить магічний контур, що захистить її дорогоцінність від будь-чого. Підглянутий в одному старовинному гримуарі із забороненої секції, цей контур був єдиним, що могло захистити навіть від заборонених чар темних магів. Ось тільки головним інгредієнтом такої потужної магії… було життя.

Чого-чого, але його Джин було не шкода, що могло означати її життя в порівнянні з такими цінними книгами? Порівняно з багатовіковими знаннями? До того ж вона не помре остаточно, вона стане духом, вічним охоронцем бібліотеки. Пройдуть століття, а вона продовжуватиме захищати всі книги, що є тут зараз або що принесуть у майбутньому. Вона буде тут доти, доки є що захищати. Чудова доля, чи не так?

***

Десь  біля головного корпусу Ніка безсило стискала кулачки, вона нічого не змогла зробити. Ще пару хвилин тому, вони довго сперечалися з Томом,але в неї не було й шансу з тих пір як він прийняв це рішення. Не було шансу ні зупинити його, ні придумати інший план, ні бодай піти з ним. 

Ніка зробила єдине, що могла - віддала йому всі бойові та захисні артефакти, які тільки-но знайшла. Навіть дала плащ і їжу, щоб він міг сховатись і перечекати достатньо довго. Можливо навіть втекти. 

Вона зробила все що могла і зараз їй залишалося лише молитися, щоб Тевінці його не знайшли. Щоб він сховався.  Щоб він пішов. Вона згадувала момент їхнього прощання. Його слова, що він обов'язково повернеться, хай тільки вірить. Його обійми і незграбний перший поцілунок, коли він відчайдушно замружившись тицьнувся губами в губи здивованої Нікі. Постояв так мить, а потім різко розвернувшись втік. Вона так і не встигла сказати йому, що він їй теж подобається. Для неї він завжди був таким сильним. Навіть коли його задирали однокласники, він завжди спокійно посміхався і дивився з ноткою іронії. Він завжди був поруч, завжди допомагав, а тепер він йде. Вона віритиме і чекатиме, навіть якщо чекати доведеться все життя. Вона пообіцяла собі, що обов'язково все скаже, в їхню наступну зустріч.

 

Через 15 хвилин після того, як опустився малий щит зі сторони парку роздався величезний вибух.