Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Читання дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Коли Альнія прийшла до вітальні, всі вже були у зборі. Хлопці й дівчата віком від 12 до 14 років. Можливо через обраний напрямок, але вони завжди знали, що ворожа армія біля порогу будинку - до горя й до битви. Вони були зібрані та вже здогадувалися, що їм хотіла сказати Альнія.

Дівчинка тихо пройшла до центру кімнати, всі погляди націлені на неї. Ще ніколи у Вітальні не було так тихо, як зараз. Вона обвела поглядом усіх, перед очима мелькали спогади. Вона знала їх, кожного з них. Деяких з них вона несла до лікувального корпусу, після особливо жорстких тренувань. Деяким витерла сльози у перші дні навчання. Вони обідали разом, разом вчились, разом брали участь у турнірах й змаганням. Всі слова вилетіли з голови, у горлі стала грудка, а на очі знову навернулись сльози. Вона почала не так, як думала, коли йшла сюди. Вона почала з знайомої всім промови ректора Академії, цю промову він повторював щороку під час вступу нових учнів. Одну і ту саму, за що його часто дражнили, але зараз саме ці слова спадали на думку. 

- “Пам'ятайте, відтепер у вас немає батьківщини, немає короля і немає родини. До самого вашого випуску ваш дім - Академія, ваші брати і сестри - учні, і немає інших батьків крім Наставників, вступаючи до Академії ви втрачаєте все, що мали, але отримуєте дещо більше. Ви отримаєте Академію, і все, що вона має і може дати.” - Аль всміхнулась, пригадуючи як вони глузували з цих слів, раніше. - Наша сім'я - Академія й зараз вона в небезпеці. Ворог стоїть біля порогу, і з цим ворогом нам не впоратися. - На цих словах, всі ніби пригнулися. Коли та кого поважають навіть старші, каже, що шансів немає, це означає, що їх справді немає. Остаточно. Без вороття. – Але ми можемо його затримати. Ми можемо дати можливість іншим – врятуватися. Обов'язок будь-якого бойового мага, захищати слабких. І ми робитимемо це, до самого кінця. 

Аль на хвилинку закрила очі, щоб не бачити їх добрих поглядів, але потім продовжила.

- Якщо у вашому серці є страх, то йдіть, залиште цю кімнату, приєднайтеся до побутових магів і покиньте академію разом з ними.

Ніхто в кімнаті не ворухнувся. 

- У вашому серці є страх? - голосно спитала Альнія.

- У нашому серці немає місця страху! - всі бойові чарівники вигукнули, як один.

Альнія лише, сумно посміхнулася, боягузи та слабаки залишали факультет у перший же тиждень. Фраза про страх була майже ритуальною, її повторювали перед кожним заняттям, майже як молитву.

- Кожному з нас при вступі на факультет подарували повне бойове обладнання. Зазвичай перший раз його надягають на випуск не чіпаючи навіть на практиці, вважаючи це ознакою страху. Але ми порушимо цю традицію, ми вдягнемося в обладунки сьогодні! Зараз же, бо нам є що боронити!

Прошепотівши коротке закляття, вона вдягнулася в свої обладунки. Вони були червоні, як полум'я, зроблені із зачарованого чорного металу і луски полум'яного дракона. В її руках ефектно з'явився палаючий, довгий, двосічний меч, який вона відразу засунула в піхви. Ті хто вмів тут же проробили той же фокус, одягаючись у обладунки, інші, отримавши дозвіл, пішли натягувати свої та брати зброю.

Альнія, уточнивши, щоб всі зібрались у південного полігону, пішла, перевірити як справи в інших.

 

***

В цей час по дорозі до вежі факультету простору.

- Зак, але як ми відкриємо портал? Для цього треба створити кристальний контур. Хіба цьому навчають на 3 курсі? 

- Ні, Ріно, до того ж у нас немає інгредієнтів для цього. Такі речі забирали на фронт. 

- Тоді як? - здивувалася Ріна, але відповіддю їй стала лише сумна загадкова усмішка.

Зак був дуже талановитим магом, давно обігнавши програму, він знав, що для них, магів-недоучок, є лише один спосіб відкрити портал без інгредієнтів, та ще й довго його тримати. Попри те, що Кад був наймолодшим з них, він теж знав, але мовчав. Лише стиснув у своїй маленькій долоні руку свого старшого брата і прокусив до крові щоку.

 

***

За годину після зустрічі побутовики вже зібрали “личинок”, так називали юних магів, що тільки надійшли та ще не пройшли розподілу на факультети, це діти від 6 до 11 років. Малята стояли по двоє і трималися за ручки, поряд гасали побутовці і перераховували всіх. В принципі зібрати дітей було не складно, адже, коли дорослі йшли, то вони доручили проводити уроки та наглядати за ними старших дітей. В Академії це була стандартна практика. Якщо не можеш навчити – значить і сам нічого не знаєш. Тому, їм треба було лише сповістити всіх про збір і простежити, щоб ніхто не загубився, більшість дітей весело перемовлялися, здавалося, що це не поспішна втеча з рідної оселі, а збори на екскурсію. Але чого ще чекати від малюків? Сміхом вони проганяли страхи і тривогу і в цьому було навіть щось правильне.

 Тихо підійшовши до Торка, Альнія, сказала, щоб усі гурти йшли зі своїми "вихователями", не вистачало ще, щоб після порталу, діти залишившись одні розбіглися, загубились чи поранилися. Або хтозна, що ще з ними могло статися?

Добре, що бойовий факультет до нагляду не залучали. До того ж людям у фортеці, треба було пояснити, що трапилося. Торк лиш кивнув.

Варто було Альнії дійти до портального залу, як портал нарешті вдалося відкрити. Блакитне тримтяче вікно, через який було видно ліс. Весь факультет просторової магії був тут, вони притягли сюди диван, їжу, і купу зілля відновлення з алхімічного корпусу. Видно, що вони готувались тримати портал безперервно.

За спинами просмагів Альнія зовсім не бачила блідого Зака і рішуче відчайдушного блиску в очах Ріни й Када.

Варто було порталу стабілізуватися, як шеренга дітей відразу почала рухатися і перші адепти увійшли в портал. Відчуття щастя, що все вийде, закінчилося швидко. Дітей було багато, навіть якщо врахувати, що за 30 секунд проходять двоє, бар'єр звалиться раніше або у просмагів вичерпаються сили утримувати портал. Розслаблятись було зарано. 

Знайшовши Торка, вона додала, що як тільки "личинки" пройдуть - підуть побутовики, потім артефактори, лікарі й слідом за ними просмаги й бойові маги разом. Дуже оптимістичний наказ. Дає надію, що все вийде і покинувши академію, вони виживуть.

 

Знайшовши артефакторів, настрій Альнії вже трохи піднявся, але з боку армії Тевіна пролунали вибухи. Виглянувши у вікно, вона зрозуміла, у чому справа. Божевільний імператор почав наступ - щит руйнують.

- Часу дедалі менше. - пробурмотіла вона зірвавшись на біг.

Альнія швидко досягла артефакторів. Хоча з огляду на те, що вони бігли до неї на зустріч, це було не складним.

- Аль! В них дуже багато магів, а щит уже давно захист скоріше від студентів, ніж від ворогів - Том, говорив швидко, запинаючись і важко дихаючи від бігу. - Енергії в ньому вистачить ще на пару годин.

- Ви не можете зарядити його?

- Ми намагаємося, але енергія йде швидше, ніж відновлюється, якби маги не бомбили його ... ще, хоч щось, а так ...

- Альнія постояла хвилинку задумливо дивлячись на щит, а потім спитала.

- А щит двосторонній?

- Так… - незрозуміло простяг Том.

- Шкода, можна було б із цього боку їх атакувати. - Аль нервово кусала губи, намагаючись вигадати бодай, щось ще, як на її очах Том стрепенувся, а потім з обожненням глянув на Альнію.

- Це можна зробити.

- Ну так влаштуйте! - У душі Аль, на мить спалахнула надія, але дівчинка не дозволила їй прорости далі, немає сенсу вдаватися до порожніх мрій, треба діяти.

Том уже збирався втекти, як Аль схопила його за руку.

- Амулети-підривачі нам передайте, якщо є хтось вільний нехай теж до нас біжить. І ще, подивіться, що зі складу артефактів чи музею може нам стати в пригоді, може там є ще один артефакт із щитом, хоч невеликий.

-  Зробимо!

***

Тим часом, далеко на півночі з порталу в ліс вибиралися діти, тут було значно холодніше, ніж в Академії, йшов дощ, і не підготовлені до таких випробувань діти занервували, наймолодші почали скаржитись і проситись назад. Старші діти, заспокоювали їх. Рея, якій пощастило очолювати групу, роздавала накази й заспокоювала всіх. Але її серце було далеко від спокою, її сестра Арія, ще лишалась у Академії. 

Один з старших дітей вліз на дерево, щоб зрозуміти в якому боці фортеця, деякі діти напевно думаючи, що це гра, лізли за ним. 

Інші з побутовців, заспокоювали дітей, ставили щит від дощу і сушили малюків. Та якими б вихованими вони не були, чим більше дітей проходило в портал тим складніше було їх контролювати.

Нарешті “розвідник” виліз досить високо, щоб зрозуміти, що до фортеці ще кілька десятків кілометрів ходу лісом. Дітям потрібно підготуватися і почати йти, адже чим швидше дійдуть до фортеці, тим швидше дорослі дізнаються про напад і зможуть допомогти. Та й дітям під дощем, хай їх і висушили, нічого робити. Знов вишикувавшись у шеренгу, вони почали рухатися у бік фортеці. Діти, що виходили з порталу, відразу рухалися слідом, гігантською колоною. Деякі діти носилися вздовж колони, деякі йшли групами по 3-6 людей, як наслідок шеренга швидко перетворювалася на хаотичний натовп. Старші, як могли, намагалися за всім устежити і нікого не втратити. Їхній шлях тільки почався.