Коли Оля схвильовано запропонувала супроводжувати нас до квартири, Максим суворо глянув на неї:

- Олю, ти залишаєшся вдома. Ти обіцяла здати всі хвости в обмін на дозвіл залишитися зі мною тут, а не переїжджати до матері, - сказав він твердо.

- Але тату, я хочу допомогти Марійці облаштуватися, - заперечила Оля, плескаючи віями і жалісливо дивлячись на батька. - Вона ж моя подруга, мені потрібно їй усе показати й пояснити. -

Упевнена, у будь-якій іншій ситуації це б спрацювало, її батько завжди дає їй бажане, але зараз її протест був одразу ж припинений.

- Без обговорень. Навчання - перш за все, інакше поїдеш вчитися в Німеччину в економічний університет. Я сам усе покажу Марії, - суворо відповів Максим і кивком вказав мені йти за ним.

Я, трохи збентежена, підхопила свою валізу і пішла за ним на вулицю, до його автомобіля. Весь шлях до квартири пройшов у тяжкому мовчанні. Я намагалася щось сказати, але щоразу, коли зустрічала його погляд у дзеркалі заднього виду, слова застрявали в мене в горлі.

Мені шалено соромно через те, що трапилося. Як було б добре, якби це він був п'яний тієї ночі, а не я. І пам'ять йому геть відшибло, а не мені.

Відвертаюся до вікна, прикриваю очі. Потрібно просто витримати це випробування. І вибачитися. Пояснитися якось із ним.

Прибувши на місце, Максим відкрив багажник, дістав мою валізу і поставив її на асфальт. Манерами він не вирізнявся. Принаймні зі мною. Валізу сходами довелося тягнути самій.

У ліфті я не витримую напруги і наважуюся заговорити:

- М-максим... - заїкаюся, бо не знаю його по батькові. - Я хотіла б вибачитися за...

- Не потрібно, - перебив він сухо, не дивлячись на мене. - Але сподіваюся, ти пам'ятаєш про те, що я тобі казав?

Він раптово піднімає погляд прямо на мене. Дивиться мені в очі так, що хочеться заплющити очі. Відчуваю себе нікчемою поруч із ним. Його енергетика тисне і підпорядковує. Він - лев, цар звірів, а ти всього лише мураха, яка весь день метушиться і намагається виконати свою роботу.

- Тримайся подалі від моєї дочки. Поки вона не подружилася з тобою, у нас не було жодних проблем. Подружка, яка п'є, і якій навіть жити ніде - не та людина, з якою має спілкуватися моя дочка і брати приклад.

Його слова мене обурюють.

- Не всім судилося народитися в багатій сім'ї, тому мені доводиться жити в гуртожитку і піддаватися неправдивим звинуваченням. І в мене немає впливового батька, який би за мене заступився, - гнівно вимовляю я.

Бажання залишатися в його квартирі більше немає. Стулки ліфта не встигають відчинитися, як я тисну на кнопку першого поверху і ми спускаємося вниз.

- Нам на дев'ятий, - спокійно вимовляє він, сховавши руки в кишенях чорних штанів.

- Я передумала. Не хочу зловживати вашою добротою. Поїду електричкою додому, - відвертаюся від нього.

Чую як він усміхається. У полі мого зору з'являється чоловіча рука. Він зупиняє ліфт і я лякаюся. Що він задумав?

Максим бере мене за плечі й різко розвертає до себе.

Дивиться мені в очі.

Злий.

- Послухай мене, я сам виховав доньку, тому ось ці істерики на мене взагалі не діють, я їх тисячі за ці роки побачив. Я допомагаю тобі зараз лише тому, що причиною того, що тебе з гуртожитку поперли, став я. Я ж правильно розумію, відео зі мною розлетілося по універу?

Він чекає на відповідь, я ні слова не вимовляю. Навіть не киваю.

- Тому, Маріє, перестань вдавати з себе ображену дівчинку і скористайся моєю добротою. Але про дружбу з моєю донькою забудь.

- І як я, на вашу думку, маю це зробити? З університету відрахуватися? Не дочекаєтеся! Я туди з такими труднощами вступила, - випльовую йому в обличчя.

Він робить глибокий вдих. Відчуття, наче ледь контролює себе і перебуває на межі зриву.

- Просто ігноруй її, зрозуміла?

Я киваю. Просто для того, щоб він від мене відстав. І щоб вибратися з цього тісного й задушливого ліфта, у якому ми з ним перебуваємо надто близько одне до одного.

Мій погляд падає на його губи і я одразу ж згадую як поцілувала його. Сама. Яка ганьба! Звісно він не хоче, щоб я з його донькою дружила. Адже коли ми вперше побачилися, я була п'яна і кинулася з поцілунками на незнайомого дорослого чоловіка.

Максим тисне на чотирнадцятий поверх і ліфт знову починає рухатися.

Ми підходимо до дверей квартири, Максим відчиняє їх і пропускає мене всередину.

- Можеш залишитися тут, поки не вирішиш свої проблеми з житлом. Якщо виникнуть питання, спустися вниз до адміністратора, вона все підкаже. За комуналку платити не потрібно, цим займається моя помічниця, - каже він, простягаючи мені ключі.

Я глянула на нього, намагаючись прочитати щось у його виразі обличчя, але марно. Він здавався статуєю, позбавленою будь-яких емоцій.

- Дякую за допомогу, - прошепотіла я, почуваючись незручно й водночас вдячно за наданий притулок. - І все ж я хотіла порозумітися, - набираюся сміливості, бо мені нестерпно, що батько моєї подруги вважає мене ледве не повією. - Того дня мені щось підсипали в склянку, тож я була не в собі і майже нічого не пам'ятаю. Сподіваюся, я не сказала і не зробила нічого такого, - червонію в цей момент до кінчиків вух. - Але якщо все ж таки сказала чи зробила, прошу мене вибачити. Я себе абсолютно не контролювала. Я навіть не пам'ятала, хто підвіз мене до гуртожитку. Тільки сьогодні, коли побачила вас, зрозуміла, що це були ви...

Я замовкаю, чекаю на вердикт, але чоловікові, здається, абсолютно начхати на мої слова. Він уже сам зробив усі висновки.

- Давай я покажу тобі, як працює сигналізація. - Його голос спокійний і діловий.

Я пішла за ним до панелі управління сигналізацією. Він пояснив, як вмикати і вимикати систему. Я намагалася запам'ятати кожен його рух, але моя увага була розсіяна. Я не могла не помічати його впевнених рухів, спокою і мужності, що ще більше посилювало моє захоплення.

Стоячи поруч із ним, я розуміла, як сильно шкодую, що він - батько Олі й настільки старший за мене. Його харизма, сила, впевненість у собі - усе це притягувало мене, але водночас нагадувало про те, що між нами величезна прірва.

- Зрозуміло? - його запитання вивело мене із замисленості.

- Так, усе зрозуміло. Дякую, - відповіла я, намагаючись приховати своє сум'яття. - Зараз запишу тільки пароль від сигналізації, бо боюся забути.

Я дістаю з кишені свій побитий телефон, намагаюся його розблокувати, але марно. Схоже, він дожив своє.

- Чорт, - лаюся, відчуваючи незручність.

Максим раптово вириває з моїх рук телефон. Розглядає його, підкидає в повітря.

- Що це взагалі за раритет? Як ним можна користуватися? Невже не змогла випросити в хлопця щось краще? Ти ж дівчинка гарна, варто кілька разів посміхнутися, поморгати і в тебе буде не тільки новий телефон, - насміхається він наді мною.

- У мене немає хлопця, - вимовляю, стиснувши з силою кулаки.

Чомусь у цей момент захотілося розплакатися. Стоячи перед Алмазовим, почуваюся такою жалюгідною порівняно з ним і його донькою. Дорога машина, квартира, будинок, гаджети останньої моделі, дорогі шмотки - для них це звичайні повсякденні речі, на відміну від мене. Я собі навіть телефон такий як в Олі дозволити не можу.

І немов прочитавши мої думки, Алмазов вирішив добити мене:

- До речі, а це не кофта Олі з лімітованої колекції, яку я їй у Дубаї купив? - хмуриться він і я спалахую від збентеження і сорому. Хочеться зняти з себе кофту і викинути, зробивши вигляд, що її на мені не було.

- Я... е-е-е... - заїкаюся, не знаючи що сказати. Тому що цю кофту мені й справді віддала Оля, сказавши, що вона їй перестав подобатися. Але після слів Максима я зрозуміла, що коштує вона явно більше за той телефон, що я пригледіла собі натомість старого.

- Я виховав доньку занадто добросердою, - хитає він головою, простягає назад мій старенький телефон. - Дізнаюся, що хлопців сюди водила, викину на вулицю, незважаючи на прохання Олі. Зрозуміла? - додає він, уже повертаючись до дверей.

- У мене немає хлопця! - повторюю ще раз. Вигукую зопалу. Не повинна виправдовуватися перед ним, але все одно це роблю.

Коли за Алмазовим зачиняються двері, я залишаюся стояти на місці, намагаючись умістити в голові всі емоції та думки, що вихором пронеслися через мене. Насамперед стягую з себе злощасну кофту, а потім вирішую озирнутися.

Після того як Максим йде, я, все ще відчуваю на собі тяжкість його слів і поглядів. Насилу відмираю й оглядаю квартиру. Простір був величезним, і кожна кімната здавалася сторінкою з журналу про дизайн. Але особливо мене вразила кухня.

Сучасна і блискуча, вона була оснащена останніми кухонними інноваціями. Острів у центрі кухні з його гладкою мармуровою стільницею був ідеальним місцем для приготування їжі. Усе тут виглядало недоторканим, немов щойно закінчився ремонт. Упевнена, тут і справді жодного разу не готували. Пригадую, що Олька говорила про те, що в цій квартирі жила коханка її батька. А, можливо, і не одна...

Від цієї новини настрій чомусь опускається ще нижче.

Хочу написати Ользі, що доїхала і подякувати за допомогу, але запізно згадую, що телефон не вмикається. Я підходжу до вікна і моїм очам відкривається дивовижний краєвид на місто.

Вогні міста мерехтіли внизу, створюючи відчуття, ніби я дивлюся на зоряне небо, перевернуте догори дриґом. На мить я забуваю про всі свої негаразди і занурююся в пишність цього виду.

"Як уві сні, або в казці про Попелюшку" - шепочу собі під ніс, не в силах відірвати погляд від мерехтливого міста за вікном.