Стоячи у вітальні, оточена розкішшю будинку Олі, я почувалася чужою. Моє серце калатало, коли я дивилася на Максима, батька Олі, і згадувала, як я поводилася тієї ночі. Мені було так соромно, що я не могла підняти очей.

- Тату, будь ласка, Маші ніде жити. Це все через якийсь дурний жарт. Вона моя найкраща подруга, - благає Оля.

Максим слухає, схрестивши руки на грудях. Він здавався неприступним, і я боялася навіть зітхнути. Не дивно, що він проти моєї присутності в їхньому будинку. Адже я чіплялася до нього... Чорт та я його поцілувала! Краще б спогади так і не поверталися до мене.

- Я розумію твоє занепокоєння, Олю, але ти знаєш, що я не люблю, коли у нас в будинку сторонні. До того ж, це не мої проблеми, що твою подругу вигнали з гуртожитку. Вона що -- сирота і крім нас їй нікому допомогти? - вимовляє він твердо, а я чомусь починаю відчувати себе порожнім місцем.

Моє серце йде в п'яти. Я стою, не в силах відкрити рот і вимовити хоч слово. Все ще намагаюся оговтатися, подумки переконуючи себе в тому, що та ніч була не реальною. Це був лише сон.

- Тату, у тебе немає серця! Зовсім! - скрикує розчарована Оля. - Це я винна в тому, що Маші тепер ніде жити. Я висмикнула її на ту безглузду вечірку, а хтось зняв, як її до машини веде якийсь чоловік і використав це відео, щоб розпустити про неї жахливі чутки.

Я нарешті знаходжу сили підняти погляд і подивитися на Максима. Помічаю, як змінюється його вираз обличчя. Він дивиться мені в очі. Думає про те саме, що і я. Тим чоловіком, через якого поширилися університетом усі ті чутки, був він.

Не знаю, в чому причина. У тому, що йому складно відмовити доньці, або ж він раптово відчув у тому що сталося зі мною, свою провину, але він тяжко зітхає і вимовляє:

- Гаразд, допоможу я твоїй подрузі,.

Олька голосно й радісно скрикує.

- Тату, ти найкращий!

- Але з нами жити вона не буде. У мене є квартира в центрі міста. Вона пустує. Маша може пожити там. Тимчасово, - останнє він підкреслює так, немов є ймовірність, що я заїду в його квартиру і мене звідти вже не виселити. Ні добровільно, ні силою.

Я все ще не можу зібратися з думками. Але мені потрібно хоч щось сказати.

- Спасибі, але... - насилу видавлюю я, не наважуючись назвати чоловіка на ім'я. - Але ви маєте рацію, це неправильно, що я прийшла до вас зі своїми проблемами, адже ми зовсім чужі люди. Я спробую знайти кімнату в гуртожитку при політехнічному університеті. Це недалеко від нашого універу, - я хапаю за ручку валізу, що весь цей час стояла біля дивана, але Олька не дає мені ні кроку зробити.

- З глузду з'їхала? - шипить вона тихо. - Який ще гертожиток? Ти знаєш, яка там хата в тата? Не будь дурепою, користуйся моментом.

- Моя дочка має рацію, Маріє, користуйтеся моментом, - у голосі Максима явно прослизають знущальні нотки. - Я піду ключі від квартири візьму і відвезу вас туди, - вимовляє він і виходить із кімнати.

Оля обіймає мене. Вона, на відміну від мене, шалено рада, що її батько знайшов рішення моїм проблемам.

- Бачиш, усе налагодиться, - вимовляє вона, посміхаючись.

Я кивнула, але моє серце все ще калатало немов збожеволіло. Я не можу забути першу зустріч з Максимом і його слова про те, щоб я трималася подалі від його дочки, а тепер я житиму в його квартирі.

- Дякую, Олю, ти врятувала мене, - кажу я, намагаючись приховати свою збентеженість і занепокоєння за посмішкою.