У таксі мені стає ще гірше. Нудить страшенно. Я прошу заїхати спершу в аптеку, а вже після - у господарський магазин.

Набираю візок усіляких миючих засобів, мені ледь вистачає грошей на картці, щоб розрахуватися.

Сподіваюся, Оля не забуде віддати їх, бо нагадувати буде якось незручно. Вона завжди мене то пригощає в кав'ярні, то річ якусь підкине. Хоч і каже, що це мама їй надіслала вкотре з-за кордону і їй це не личить, носити не буде, я все одно знаю, що шмотки ці дуже дорогі.

Тисну на домофон і чую клацання. Хвіртка відчиняється, я входжу на подвір'я, йду акуратною доріжкою до ґанку.

Будинок Алмазових побудований із розмахом. У мене відчуття, немов з обкладинки журналу зійшов. Коли вперше до Ольки приїхала, тільки й могла, що з відкритим ротом усе навколо розглядати.

Хмурюся, коли то тут, то там по газону помічаю пляшки, пластикові стаканчики і якесь сміття. Чорт, Олька, здається, взагалі нічого прибрати не встигла.

Мене ніхто не зустрічає, тож я несміливо штовхаю двері й потрапляю в простору вітальню. Роблю кілька кроків і завмираю, не наважуючись іти далі. Усе ж таки це чужий дім.

- Олю, - кличу і озираюся на всі боки.

Посеред вітальні кілька чорних пакетів, наповнених  сміттям. Мармурова підлога вся в плямах.

- Оль! - кричу вже голосніше.

Потім помічаю ногу в кедах на краю дивана, підходжу і хитаю головою. Подруга лежить із заплющеними очима в навушниках, чомусь усміхаючись. У той час, коли має активно вилизувати будинок.

- Прийом, земля викликає Алмазову, - висмикую з її вуха один навушник, Олька скрикує.

- Блін, Машко, налякала як! - хапається за серце, сідає на диван. - Усе привезла? - на мій пакет коситься. - Тоді почнемо прибирання! - піднімає вгору кулак, у її погляді повно ентузіазму.

Щоправда, він закінчується одразу ж, як починаємо щіткою драїти підлогу. То спина болить, то коліно, у підсумку я майже все роблю сама.

- Щось мені погано зовсім, - сідаю просто на підлогу, роблю кілька глибоких вдихів. - Від запаху миючих засобів страшенно нудити почало.

- Гей, ти чого, вагітна чи що? - підповзає до мене подруга, дивиться на мене своїми очима зеленими, а в мене раптом у голові пропливає картинка інших очей. Чоловічих.

- Не кажи дурниць, - морщуся я, хапаючись за голову. - Це все вечірка твоя. Слухай, а в тебе немає брата? У мене все немов у тумані, але, здається, мене брат твій до гуртожитку відвіз.

Точно, тачка дорога була, і погляд холодний, що пробирає до самої душі. І несхвальний.

- Ну, ти точно перепила, подруго! - згибається від сміху Оля. - Який ще брат? Тобі привиділося.

Струшую головою, відкидаю вбік ганчірку.

- Чорт, мені до туалету потрібно, - підриваюся з підлоги і мчу у ванну кімнату на першому поверсі. На щастя, я запам'ятала, де вона знаходиться.

Падаю на коліна поруч з унітазом.

Боже, як погано!

- Гей, ти там як? - стукає у двері Оля через хвилин десять.

- Зараз вийду, - відкриваю кран, умиваю обличчя. Стало трохи легше, але недостатньо для того, щоб щось робити.

- Маєш шалено блідий вигляд, може, нашому сімейному лікарю зателефонувати? - стривожено дивиться на мене Оля, коли виходжу з ванної кімнати.

- Ні, дякую. Я, напевно, таксі викличу і в гуртожиток поїду. Полежу трохи. Якось мені зовсім не добре. Я ж зазвичай не п'ю, а тут таке. На інтоксикацію схоже.

- Давай тоді щось у нас в аптечці пошукаю. А ти поки що таксі виклич. На диван присядь, - веде мене за руку, немов боїться, що я зомліти можу.

Я відкидаюся на спинку дивана. М'яко так, зручно. Прикриваю повіки, голова обертом іде. Здається, коли я прокинулася, мені не так погано було.

- Блін, Маш, тільки вугілля є, - останнє, що чую, перед тим як зануритися в темряву.