Одруження наосліп
Зміст книги: 70 розділів
Не збирається ж він туди заглядати, користуючись сумним становищем нареченої?!
Я поспішила вхопитися за його руку, і Дейкер пригальмував.
– Вже йдете? – поцікавилася.
Наречений пару миттєвостей намагався розгадати мій тон: чи сумую я, чи навпаки, натякаю, що дехто засидівся.
– Я проведу вас до дверей, – піднялася я, вирішивши витлумачити по-своєму паузу, що трохи затягнулася.
У дверях ми ніс до носа зіткнулися з Міллі. Ні, зовсім не в непристойній позі біля замкової щілини, а навпаки.
– Лорд Верміліон бажає вас бачити, пані, пане, – зробила вона кніксен. – Разом із лордом Болстоном.
Хм, батюшка з опікуном Дейкера? Вони ж начебто вже все вирішили. Що їм ще від нас знадобилося? Навряд чи хочуть переконатися, що ми з нареченим один одного не повбивали.
– Давайте я проведу вас, – подала руку Міллі, явно маючи намір звільнити мене від Дейкера.
– Ні-ні, я сам проведу пані Верміліон, – одразу ж відреагував він, не бажаючи випускати мою долоню.Поклав на свою, зігнувши лікоть і притримуючи зверху другою, і повільно, дбайливо повів до сходів на перший поверх.
Доводилося ступати м'яко, обережно, намацуючи туфелькою поверхню підлоги, а після – сходинок. Хоча я могла б пробігти тут із заплющеними очима!
Свого часу обходила все, коли дійсно нічого не бачила і не знала, чи повернеться зір. Друзі підтримували. На відміну від нареченого – не водили за руки, а вчили орієнтуватися самій. Допомагали звуком. Ну і стежили, щоб не впала – у разі чого завжди опинялися на підхваті.
Дейкер же вів не надто вміло, але якось... надійно, чи що. Ніби справді прийняв на себе відповідальність за мене.
Ще б не прийняв! Зрештою, мій батько – генерал королівської армії Басвадесу! Перед ним тремтять сотні солдатів, і вже одному сищикові точно буде непереливки, якщо любима доня скотиться зі сходів під його наглядом.
Батьки... точніше, батько і колишній опікун, чекали на нас у холі. Обернулися обоє. Завжди суворий високий тато, який не втратив слідів колишньої краси. І лорд Болстон, короткий, повненький, ще не дуже старий – по суті, він і Дейкера-но старше всього років на десять-п'ятнадцять.
Опікун, як же! Просто дуже зручно удвох провертати свої брудні справи!
Погляд батька пом'якшав, Анджи Болстона ж розплився слащавою посмішкою.
– Звали, татусю? – запитала я, невпевнено водячи по простору очима.
– Я радий, що ви знайшли спільну мову, – щиро посміхнувся тато, і мені навіть здалося, що його обличчя залишила напруга.
Останнім часом він постарішав, у волоссі додалося сивини. І хоча я не маю цього бачити, серце все одно стислося.
– Що ж, ммм... тоді обговоримо дату весілля? – запропонував Болстон.
А, точно. Потрібно ж дату весілля призначити!
– На жаль, через два дні я змушений буду покинути будинок, справи службові, – одразу промовив батько.
Ну от, навіть на весілля не може затриматися довше. В дитинстві це мене засмучувало, але давно вже звикла. Він завжди був таким. Мабуть, не міг бачити в мені маму, яку любив і втратив.
Зате я ніколи нічого не потребувала.
– Але обов'язково намагатимуся вирватися на церемонію, звісно, – продовжив батько.
– Тоді, може... не відкладатимемо? – раптом запропонував Болстон.
Насилу стримавши здивування, я вдала, що прислухаюся.
Ох, як же не вистачало друзів! Авжеж, вони підглядали у всі щілини, які ми проробили, але я б не відмовилася побачити їхню реакцію!
Втім, і похмуре обличчя Танзи, і спантеличене Раяна, і оманливо-спокійне Бейна уявляла як наяву.
– Так швидко? – розгублено перепитав батько, який явно теж не чекав подібної спритності.
Так, так, це мені на руку швидше наблизитися до цінних паперів Дейкера. А ось їм навіщо знадобилося так поспішати?
Коментарі
Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар
Авторизація Реєстрація