Одруження наосліп
Зміст книги: 70 розділів
Втім, треба віддати належне, Дейкер досить швидко зрозумів, навіть нечутно «гепнув» себе по лобі і поспішив перепросити:
– Вибачте, Шейлі, якщо мої слова пролунали нетактовно. Обіцяю виправитися і надалі ставитись уважніше до ваших ммм... особливостей. Нумо допоможу вам...
Він повів мене до дивана, з цікавістю роздивляючись.
– У вас блакитні очі, – промовив раптом.
– Дійсно? Я вже й не пам'ятаю, – зітхнула я. – А у вас?
– Самі звичайні, карі, – легко відповів він.
Авжеж, звичайні. Дуже красиві, майже чорні! Магічні.
Дейкер допоміг мені сісти, ковзнувши долонею по талії в надто небезпечній близькості від викриття моєї сукні.
Все ж таки Дейкер маг, і сильний. Ще вчує що.
Здригнувшись, я трохи відсахнулася, і він одразу ж прибрав руку, вірно розцінивши мій жест.
– Вам не потрібно мене боятися, Шейлі, – промовив мирно. – Ваш батько довірив мені захищати вас, і обіцяю, я зроблю все, що в моїх силах, щоб ви нічого не потребували.
– Буду рада відчути себе за вами, як за кам'яною стіною, – посміхнулася я.
Яку завжди можна подолати. Добре, що ми з хлопцями давно підкорили всі навколишні стіни і зовні, і зсередини.
Втім, наречений каверзи в моїх словах не почув, лише м'яко стиснув мою руку.
– То що привело вас зі столиці до наших далеких країв, лорде Адоре? – запропонувала я тему для розмови.
– Для вас Дейкер, чарівна Шейлі, – ну до чого ж гарна усмішка! Добре, що я чари на очі наклала, бо задивилася б, і десять років тренувань не допомогли б!
Майже впевнена, що почула саркастичний пирх з-під дивана.
– І все-таки, лорд Дейкере? Адже ви з дитинства навчалися в столиці, і кар'єра там не в приклад нашому Ведемару...
– Ведемару моє рідне місто, – Дейкер так придушив зітхання, що я майже повірила в його ностальгію! – До того ж, мені тут запропонували одне важливе розслідування.
З боку шафи щось голосно стукнуло.
Дейкер підозріло глянув у той бік, але я навіть не сіпнулася. У, Танза! Взимку ще можна на вітер зіпхнути, але зараз спека, вікна навстіж і ніщо не колихнеться!
– Я... – судомно почала вигадувати, чим його відволікти, і вирішила одразу ж перейти до основної частини угоди: – Не зможу стати вам повноцінною дружиною... адже ви розумієте.
О, так, відволікти мені вдалося. На обличчі Дейкера проявилося явне заперечення з домішком подиву.
Як же все-таки корисно бути сліпою. Думаючи, що їх не бачать, люди дозволяють собі набагато більше емоцій.
– Чому ж, люба Шейлі? – голос не відбивав і частки тих думок, які проступали на обличчі.
– Але... я... Звичайно, я звикла себе обслуговувати, але там, де не можу, мені допомагає Міллі...
Перспектива допомоги служниці в такому інтимному питанні явно не прийшлася дорогому нареченому до смаку. І поки він не почав переконувати мене, що чудово впорається і без Міллі, я кілька разів моргнула.
Побачивши нижню губу, що задрижала, лорд Адор відступився.
– Звісно, я ні до чого не примушуватиму вас, дорога Шейлі. Дам вам час звикнути і… кхм... підготуватися.
– Дякую... – ледь чутно пробурмотіла я.
От і прекрасно. Звикатимемо і готуватимемося до самого розлучення! А там я повідомлю, що ти не виконуєш своїх подружніх обов'язків! Чи це не привід для розірвання шлюбу, який не відбувся?
– У вас же напевно є коханка, – знову пробурмотіла я.
Дейкер чи то закашлявся, чи то крекнув. З-під дивана йому підозріло підтакнув скрип паркету.
– Що ви, люба Шейлі, як я можу брати шлюб, не розірвавши всі інші порочні зв'язки?
І навіть не червоніє, паршивець!
– Ні-ні, – палко запевнила я, – я зовсім не заперечуватиму, навіть навпаки... Якщо вже я не можу дати вам те, що повинна дати повноцінна дружина... то ні в якому разі не обмежуватиму вас!
Ну хіба я не сама чарівність? Втім, судячи з шаленого обличчя нареченого, він ще не відчув всю глибину моєї чарівності.
Бери, доки дають! І радуйся, що на твою свободу не посягають!
– Кхм, ми повернемося до цього питання пізніше, – з'їхав наречений, все ж таки взявши себе в руки. – А зараз нумо поговоримо про щось приємніше.
– Розкажіть про розслідування, заради якого ви залишили столицю, – покірно погодилася я перевести тему.
– Це... дуже давня справа, – не надто охоче прийняв і нову тему наречений. – Схоже, один... ммм... злочинець, якого вважали загиблим, виявився цілком живим.
У шафі знову стукнуло.
– Та що ви? – злякалася я.
– Що це? – насторожився Дейкер.
– Привиди, – і оком не моргнувши видала я.
– Невже? – здивувався наречений.
– Бродять тут... невпокійні душі. Чекають, коли упокоять! – я дуже намагалася не крикнути у бік шафи, хто виявиться упокоєний, якщо не заспокоїться особисто.
– Потрібно буде викликати некроманта, – по-господарськи підійшов до справи Дейкер. Свій маєток не відбудував, а за мій береться!
– Викликали, – скорботно озвалася я. – Не допомогло.
Один із них, некромантів, якраз сидить за потайними дверима. На відміну від дружків – дуже тихо та пристойно!
– Розберемося, – Дейкер почав вставати у напрямку шафи.
Коментарі
Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар
Авторизація Реєстрація