– Ану киш! – прикрикнула я на хлопців, які не хотіли покидати мою вітальню.

Танза замість потаємного виходу кинувся до шафи. Раян навіщось пірнув під диван, забившись подалі до стіни.

І лише Бейн сумлінно сховався за розсувною панеллю, залишивши собі невелику щілинку для підгляду.

Знав би недолугий наречений, що за його першою зустріччю з нареченою спостерігатимуть стільки сторонніх очей!

Поки я одягала сукню і зачісувала довге світло-каштанове волосся, Міллі стійко тримала оборону на вході.

– Ще секундочку! – відчинивши на мить двері, в черговий раз промовила в щілинку.

– Все гаразд? – пролунав ввічливий голос Дейкера.

– Будеш тут гаразд, коли за тебе заміж виходиш, – буркнув Танза зі свого укриття, щоб почули тільки ми.

– Так-так, ще хвилиночку, будь ласка! – одночасно з ним Міллі поспішила заспокоїти нареченого.

– Танза, ти теж хочеш за нього заміж? – з-під дивана хрюкнув Раян.

– Ммм... може, потрібна моя допомога? – запропонував наречений. Угу, альтруїст гоблінський!

– Ні-ні, що ви, пані роздягнена! Абсолютно, повністю роздягнена!

За дверима настала спантеличена тиша, і я лякнула подругу лютим поглядом. Щоб не перегинала.

– Міллі, ти його віднадити хочеш, чи навпаки, залучити? – хмикнув Раян.

– Наступного разу скажу, що ви втрьох роздягнені, – фиркнула йому тихо та, ведучи боротьбу з півнем у моїй зачісці.

– Це чому ж утрьох? – обурено прошепотів Бейн.

– Тобто, – пролунало з коридору, – мені почекати ще годинку?

Наречений жартує? Чи злиться?

– Головне, що не деньок! – радісно крикнула Міллі, дивлячись, як я підвертаю штанини костюма під спідницею, щоб не бентежити нареченого. Рукави кофти закривалися рукавами сукні, але їх теж варто було виправити.

Взагалі, було б цікаво постати перед Дейкером страхолюдиною та подивитися на першу реакцію. Але все ж таки мені потрібне укладання шлюбного союзу, а не його скасування. Тому ризикувати не стала.

– Може, йому там і постелити? – пирхнула я.

– Краще одразу за порогом, – буркнув з шафи Танза.

– Що? – долинуло з коридору. От вухастий!

– Принести вам матрац? – голосно передала мої побажання Міллі. За що одразу ж отримала два схвальні погляди від хлопців і один докірливий від мене.

– Моя наречена все ще роздягнена? – дивним вкрадливим тоном поцікавився Дейкер.

– Фі, пане, як не соромно! – крикнула Міллі, дивлячись, як я підфарбовую вії.

По суті, це мала робити вона, звісно. Але так швидше.

Пан кашлянув. Вже не знаю, чи від сорому, чи уявив, що з ним зробить мій батько, почувши подібні промови.

– Мені – ні, – озвався цей... цей... – Я цілком одягнений.

– Велике досягнення! – знову встряв Бейн з-за панелі.

– Готово, – тихо кивнула я, востаннє оглядаючи себе.

– Пані готова вас прийняти! – обрадувала Міллі нареченого, прочинивши двері.

Цього разу тиша у відповідь здавалася не тільки спантеличеною, але ще й заінтригованою.

– Ш-ш-ш! – пролунало з-під дивана. У цьому шипінні від Раяна складно було розрізнити моє ім'я, але я все ж таки розрізнила. Розгорнулася. І виявила голем, який зовсім забулася приховати.

– Ох! – вигукнула.

– Ой! – Міллі зачинили двері прямо перед носом нареченого, ледь не обрушивши стулку на цей самий ніс. – Вибачте, ще секундочку!

Метнувшись до крісла, я нашвидкуруч розвіяла голем.

– Що відбувається? – з підозрою запитав Дейкер. Так, треба закінчувати битву з інтер'єром, інакше війну з ворогами програю, так і не розпочавши.

– Перша зустріч з нареченим, пані дуже хвилюється, – мило посміхаючись, прощебетала Міллі, знову прочинивши двері.

– Вже можна? – з побоюванням спитав Дейкер, не поспішаючи підставляти фізіономію під черговий удар.

Мерзотник же, а на диво галантний з Міллі. Адже міг почати грубити прислузі, вимагати впустити його негайно. А він тут... заслужив очко у свою скарбничку. Зізнатися, не такого я чекала від запеклого негідника.

Цікавий із нього вийде суперник.

Я про всяк випадок торкнулася перенісся, пустивши легке заклинання на очі, щоб випадковий сфокусований погляд не видав мене. І кивнула служниці.

– Заходьте, лорде Адоре, – зробила кніксен дівчина, як ні в чому не бувало відчиняючи двері.

Ні, ну чого ж цей Дейкер Адор виріс таким вродливим-то? Ну гад гадом же, де справедливість?

Він трохи зупинився, брова з подивом, цілком радісним, ковзнула вгору.

Що, очікував побачити опудало? Ну вибач, не пощастило.

Втім, схоже, Дейкер вирішив, що дуже навіть пощастило. Як би йому не начхати було на майбутню дружину, а все-таки опудало поруч бачити не хотілося.

Нічого, любий, я тобі ще забезпечу те саме опудало.

А поки лише підвелася, сором'язливо посміхаючись. Простягла руку вперед, незряче водячи очима по простору.

– Дякую, Міллі, – кивнув Дейкер служниці з натяком, і та, вклонившись, залишила нас.

Але не сумніваюся, що теж припала до замкової щілини з того боку дверей.

– Радий побачити вас через стільки років, чарівна Шейлі, – Дейкер наблизився, торкнувшись моєї руки.

М'яко, між іншим. Зовсім не гидко. Правду кажуть, чарівним негідникам набагато простіше жити на цьому світі! І провертати свої мерзенні справи.

– Не можу відповісти тим самим, – зніяковіло посміхнулася я, із задоволенням спостерігаючи, як на його обличчі відбивається найщиріше здивування.

Втім, треба віддати належне, Дейкер досить швидко зрозумів, навіть нечутно «гепнув» себе по лобі і поспішив перепросити:

– Вибачте, Шейлі, якщо мої слова пролунали нетактовно. Обіцяю виправитися і надалі ставитись уважніше до ваших ммм... особливостей. Нумо допоможу вам...

Він повів мене до дивана, з цікавістю роздивляючись.

– У вас блакитні очі, – промовив раптом.

– Дійсно? Я вже й не пам'ятаю, – зітхнула я. – А у вас?

– Самі звичайні, карі, – легко відповів він.

Авжеж, звичайні. Дуже красиві, майже чорні! Магічні.

Дейкер допоміг мені сісти, ковзнувши долонею по талії в надто небезпечній близькості від викриття моєї сукні.

Все ж таки Дейкер маг, і сильний. Ще вчує що.

Здригнувшись, я трохи відсахнулася, і він одразу ж прибрав руку, вірно розцінивши мій жест.

– Вам не потрібно мене боятися, Шейлі, – промовив мирно. – Ваш батько довірив мені захищати вас, і обіцяю, я зроблю все, що в моїх силах, щоб ви нічого не потребували.

– Буду рада відчути себе за вами, як за кам'яною стіною, – посміхнулася я.

Яку завжди можна подолати. Добре, що ми з хлопцями давно підкорили всі навколишні стіни і зовні, і зсередини.

Втім, наречений каверзи в моїх словах не почув, лише м'яко стиснув мою руку.

– То що привело вас зі столиці до наших далеких країв, лорде Адоре? – запропонувала я тему для розмови.

– Для вас Дейкер, чарівна Шейлі, – ну до чого ж гарна усмішка! Добре, що я чари на очі наклала, бо задивилася б, і десять років тренувань не допомогли б!

Майже впевнена, що почула саркастичний пирх з-під дивана.

– І все-таки, лорд Дейкере? Адже ви з дитинства навчалися в столиці, і кар'єра там не в приклад нашому Ведемару...

– Ведемару моє рідне місто, – Дейкер так придушив зітхання, що я майже повірила в його ностальгію! – До того ж, мені тут запропонували одне важливе розслідування.

З боку шафи щось голосно стукнуло.

Дейкер підозріло глянув у той бік, але я навіть не сіпнулася. У, Танза! Взимку ще можна на вітер зіпхнути, але зараз спека, вікна навстіж і ніщо не колихнеться!

– Я... – судомно почала вигадувати, чим його відволікти, і вирішила одразу ж перейти до основної частини угоди: – Не зможу стати вам повноцінною дружиною... адже ви розумієте.

О, так, відволікти мені вдалося. На обличчі Дейкера проявилося явне заперечення з домішком подиву.

Як же все-таки корисно бути сліпою. Думаючи, що їх не бачать, люди дозволяють собі набагато більше емоцій.

– Чому ж, люба Шейлі? – голос не відбивав і частки тих думок, які проступали на обличчі.

– Але... я... Звичайно, я звикла себе обслуговувати, але там, де не можу, мені допомагає Міллі...

Перспектива допомоги служниці в такому інтимному питанні явно не прийшлася дорогому нареченому до смаку. І поки він не почав переконувати мене, що чудово впорається і без Міллі, я кілька разів моргнула.

Побачивши нижню губу, що задрижала, лорд Адор відступився.

– Звісно, я ні до чого не примушуватиму вас, дорога Шейлі. Дам вам час звикнути і... кхм... підготуватися.

– Дякую... – ледь чутно пробурмотіла я.

От і прекрасно. Звикатимемо і готуватимемося до самого розлучення! А там я повідомлю, що ти не виконуєш своїх подружніх обов'язків! Чи це не привід для розірвання шлюбу, який не відбувся?

– У вас же напевно є коханка, – знову пробурмотіла я.

Дейкер чи то закашлявся, чи то крекнув. З-під дивана йому підозріло підтакнув скрип паркету.

– Що ви, люба Шейлі, як я можу брати шлюб, не розірвавши всі інші порочні зв'язки?

І навіть не червоніє, паршивець!

– Ні-ні, – палко запевнила я, – я зовсім не заперечуватиму, навіть навпаки... Якщо вже я не можу дати вам те, що повинна дати повноцінна дружина... то ні в якому разі не обмежуватиму вас!

Ну хіба я не сама чарівність? Втім, судячи з шаленого обличчя нареченого, він ще не відчув всю глибину моєї чарівності.

Бери, доки дають! І радуйся, що на твою свободу не посягають!

– Кхм, ми повернемося до цього питання пізніше, – з'їхав наречений, все ж таки взявши себе в руки. – А зараз нумо поговоримо про щось приємніше.

– Розкажіть про розслідування, заради якого ви залишили столицю, – покірно погодилася я перевести тему.

– Це... дуже давня справа, – не надто охоче прийняв і нову тему наречений. – Схоже, один... ммм... злочинець, якого вважали загиблим, виявився цілком живим.

У шафі знову стукнуло.

– Та що ви? – злякалася я.

– Що це? – насторожився Дейкер.

– Привиди, – і оком не моргнувши видала я.

– Невже? – здивувався наречений.

– Бродять тут... невпокійні душі. Чекають, коли упокоять! – я дуже намагалася не крикнути у бік шафи, хто виявиться упокоєний, якщо не заспокоїться особисто.

– Потрібно буде викликати некроманта, – по-господарськи підійшов до справи Дейкер. Свій маєток не відбудував, а за мій береться!

– Викликали, – скорботно озвалася я. – Не допомогло.

Один із них, некромантів, якраз сидить за потайними дверима. На відміну від дружків – дуже тихо та пристойно!

– Розберемося, – Дейкер почав вставати у напрямку шафи.