Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Читання дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Драч Марія
Навчи мене кохати

Зміст книги: 40 розділів

Спочатку:
Розділ 1.
111 дн. тому
Розділ 2.
111 дн. тому
Розділ 3.
111 дн. тому
Розділ 4.
111 дн. тому
Розділ 5.
111 дн. тому
Розділ 6.
111 дн. тому
Розділ 7.
111 дн. тому
Розділ 8.
111 дн. тому
Розділ 9.
111 дн. тому
Розділ 10.
111 дн. тому
Розділ 11.
110 дн. тому
Розділ 12.
110 дн. тому
Розділ 13.
110 дн. тому
Розділ 14.
110 дн. тому
Розділ 15.
110 дн. тому
Розділ 16.
110 дн. тому
Розділ 17.
110 дн. тому
Розділ 18.
110 дн. тому
Розділ 19.
110 дн. тому
Розділ 20.
110 дн. тому
Розділ 21.
110 дн. тому
Розділ 22.
110 дн. тому
Розділ 23.
110 дн. тому
Розділ 24.
110 дн. тому
Розділ 25.
110 дн. тому
Розділ 26.
110 дн. тому
Розділ 27.
110 дн. тому
Розділ 28.
110 дн. тому
Розділ 29.
110 дн. тому
Розділ 30.
110 дн. тому
Розділ 31.
110 дн. тому
Розділ 32.
110 дн. тому
Розділ 33.
110 дн. тому
Розділ 34.
110 дн. тому
Розділ 35.
110 дн. тому
Розділ 36.
110 дн. тому
Розділ 37.
110 дн. тому
Розділ 38.
110 дн. тому
Розділ 39.
110 дн. тому
Розділ 40.
110 дн. тому

— Вдало тобі покататися і будь обережним, — побажала Меланія і провела долонею по плечу Златопольського.

Він нічого на це не відповів. Сергій відчинив йому дверцята і Златопольський сів у салон автомобілю. Через декілька секунд я побачила, як з підземної стоянки виїхав стильний глянцевий чорний спорткар. Він виявився ідентичної марки з седаном Златопольського. Колір, тонування, і деякі лінії цієї машини дуже були схожі на автівку Златопольського. Я здогадалась, що це спорткар Меланії ще до того, як машина зупинилась, а водій передав ключі хазяйці. Тож, ніяких збігів бути не могло. Меланія в кожному елементі прагнула підкреслити свою приналежність лише одному чоловікові — Златопольському.

— Сідайте, — звернувся до мене Сергій, досі тримаючи дверцята відчиненими.

Я швидко кивнула і сіла. Опинившись в одному невеликому закритому просторі зі Златопольським, я майже припинила рухатися. Мною керував не тваринний жах, а дещо зовсім інше. Я знаходилась у нових для себе умовах, і тепер обережно намагалась звикнути до них та визначити, що ж буде далі.

Златопольський дістав з внутрішньої кишені свого зовсім тонкого пальта, яке, зазвичай, носять осінню-весною смартфон і почав щось перевіряти в ньому. Я побачила електрону пошту. За кермом вже сидів незнайомий мені водій. Пропустивши вперед спорткар Меланії, він теж вирушив убік вже відчинених воріт.

Коли ми виїхали за межі огородженої території, машина Меланії поїхала в один бік, а ми — у протилежний. Я боролась з бажанням спитати у Златопольського, куди ж ми все ж таки їдемо, але так і не наважилась. Відсунувшись максимально близько до дверцят, я дивилась у вікно. Ми рухались паралельно огородженій території резиденції. Роздивляючись її, я досі не могла припинити дивуватися такій приголомшливій масштабності. Тут було передбачено все для комфортного життя: безпосередньо головна будівля, окремі будиночки для обслуговуючого персоналу, гостей і охорони, велика паркова зона, баня, зимовий сад, велика тераса на першому поверсі і трохи менші на поверхах вище. І це була лише та невелика частка, яку я бачила і знала.

— Ти і надалі плануєш всюди ходити в батьківській куртці? — раптом спокійним тоном спитав Златопольський.

Я відвернулась від вікна і подивилась на його профіль. Обличчя, підсвічене холодним білим світлом екрану смартфона, створювало дивну ілюзію, наче Златопольський дійсно був холодним білим льодовиком.

— Я не думала, що це може стати проблемою.

— Це не проблема, — Златопольський трохи повернув голову у мій бік, і я зустрілась поглядом з холодом бірюзи, що застигла в його очах. — А, скоріш, ефемерний спосіб відгородитися від реальності.

— Це зовсім не спосіб відгородитися, — я насупилась. — Просто так мені легше.

— Вважати, що батько десь поруч із тобою? — Златопольський вигнув одну брову і повернувся до свого смартфону. Йому в цю мить хтось зателефонував і питання так і залишилось без відповіді.

Поки Златопольський швидко і без зайвих слів обговорював час зустрічі, напевно, зі своїм якимсь діловим партнером, я подумки прокручувала у себе в голові той факт, що цей чоловік настільки чітко зчитав мою цю потребу у батьківській куртці. Невже все так очевидно?

— Через півтори години, — долинув до мене серйозний діловий тон Златопольського. — Ще затримаюсь. Виникли деякі незаплановані справи, — він покосився у мій бік. — Новий рік зустріну не тут. Знаю, що пропозиція вигідна, і, напевно, погоджусь. Але Новий рік у будь-якому випадку святкував би не тут, а тепер все одразу зможу зробити.

Я не збиралась прислухатися до деталей чужої розмови, але і сидіти, заткнувши вуха теж виглядало б трохи дивно. Через те, що я почула, мені пригадалися слова Меланії. Вона щось говорила про поїздку до Норвегії та вигідну пропозицію. Можливо, зараз Златопольський саме це і мав на увазі.

Подумавши про те, що я можу на невизначений час залишитися у резиденції сама, мені раптом стало незбагненно незатишно.

Автомобіль плавно зупинився біля невеличкого, нічим не примітного одноповерхового будиночка. Ми від’їхали на велику відстань, але все одно позаду було помітно верхівку резиденції. Златопольський закінчив телефонну розмову і сховав смартфон назад до внутрішньої кишені пальта.

Коли ми вийшли на вулицю, я уважно озирнулась на всі боки. Тут, як і на огородженій території резиденції, було встановлено вуличне освітлення. Праворуч від будиночка я помітила припаркований чорний пікап.

— Що це за місце? — не втримавшись, спитала я.

— Зараз дізнаєшся, — коротко відповів Златопольський і рушив убік будиночку.

— Ми досі на вашій території? — знову запитала я, намагаючись встигнути за Златопольським.

— Так, — ще одна коротка відповідь.

У будиночку було ввімкнене світло. Коли ми зайшли всередину, я побачила чоловіка з обслуговуючого персоналу.

— Готово? — спитав у нього Златопольський.

— Екіпіровка та інвентар вже повністю підготовлені, — кивнув чоловік і отримавши схвальний кивок від керівництва, поквапився піти.

Слова «екіпіровка» та «інвентар» наштовхнули мене на одну доволі логічну і, мабуть, єдину правильну у цій ситуації здогадку.

— Йди за мною, — промовив Златопольський і пройшов до наступної кімнати, що була розташована праворуч від загальної.

В ній теж палало затишне апельсинове світло. Визирнувши із-за плеча Златопольського, я побачила на шкіряній чорній кушетці з гострими кутами вже повністю підготовлену гірськолижну екіпіровку.

— Ми будемо кататися на лижах? — уточнила я.

— Легка вечірня розминка, — зазначив Златопольський. — Каталась коли-небудь? — Він зняв пальто і коли акуратно повісив його у невелику шафу, повернувся до мене.

Мій погляд завмер на великій грубій в’язці чорного светра, що облягав широкі міцні груди Златопольського. Піднявши очі вище, я знову побачила цю морозну бірюзу.

— Каталась. Інколи ми відпочивали у Санкт-Моріці. Я не люблю екстрим, тому тато завжди обирав для мене безпечні траси.

— Тож, проблем не виникне, — кивнув Златопольський і вручив мені комплект нової термобілизни і шкарпетки. — Переодягайся, — він відвернувся і одним швидким чітким рухом зняв з себе светр.

Декілька секунд я стояла нерухомо, притиснувши до себе термобілизну. Златопольський зняв майку і почав розстібувати пряжку на ремені. Ще однієї кімнати для переодягання в цьому будиночку вочевидь не було передбачено. Прилив сором’язливості і незручності змусив мене опустив погляд додолу. Я не була готова роздягатися до трусиків перед чужим чоловіком. Я взагалі ніколи ні перед жодним чоловіком не стояла у спідній білизні чи взагалі — оголеною.

— Час, — коротко кинув Златопольський і подивився на мене через плече. — Я чудово знаю, як виглядає жіноче тіло. Нічого нового ти мені все одно не продемонструєш, — він відвернувся.

Досі погано розуміючи, навіщо Златопольський привіз мене сюди, я вирішила, що повинна грати за правилами. До того ж ця прогулянка могла стати зручним моментом, щоб акуратно поцікавитися у Златопольського, чи зможу я зустрітися з Арією до її відльоту.

З усіх сил борючись зі своєю задушливою сором’язливістю, я теж відвернулась і постаралась максимально швидко переодягнутися. Інколи я поглядала на Златопольського, він був повністю зосереджений на підготовці. Але як тільки Златопольський теж роздягнувся до спідньої білизни, я одразу відвернулась і більше не поглядала в його бік.

Одягнувши термобілизну і довгі шкарпетки, я схрестила руки на грудях. У будиночку було достатньо тепло, моя поза, скоріше, слугувала захистом, ніж спробою зігрітися. Златопольський вже вдягнув спеціальні штани. Повернувшись до мене, він передав флісову кофту і реглан. Погляд бірюзових очей лише на мить зупинився на моїй фігурі в обтягуючій світлій термобілизні. Мені одразу здалося, наче під тканину до шкіри пробралося холодне дихання льодовика.

Взявши речі, я швидко вдягла їх і наново зібрала волосся у хвіст. Златопольський вже повністю готовий, передав мені штани і куртку.

— Все, — відрапортувала я, подумки відмітивши, що вся ця процесія з переодяганням виявилась не такою вже і страшною.

Златопольський підійшов ближче і уважно оглянув мою екіпіровку, декілька разів перевірив застібки на куртці. Я раптом відчула себе маленьким, але сміливим солдатиком.

— Сідай, зараз взую тебе, — Златопольський вказав поглядом на кушетку.

— Я можу сама. Мене навчили, як потрібно правильно взувати гірськолижні чоботи. Шкарлупа, кліпси, стреп — все це мені відомо.

— Сідай, — наказав Златопольський.

Я всього лише не хотіла завдавати йому зайвих проблем, але, схоже, зараз така тактика зовсім не працювала. Довелося мовчки сісти. Златопольський все зробив швидко, чітко і без жодної помилки. Декілька разів він давав мені короткі вказівки, я беззаперечно їх виконала і через декілька хвилин була повністю готова. Також швидко і спритно Златопольський впорався і зі своїм взуттям, а потім випростався. Він був повністю одягнений у чорний колір, мені ж дістався ультрамарин з вузькими чорними смугами на рукавах.

— Рукавиці і шапка, — позначив Златопольський і передав їх мені. — Тут траса довга, але не крута, тому шию не зламаєш.

Я вирішила ніяк це не коментувати. Златопольський взяв дві пари лиж, лижних палиць і попрямував до виходу з будиночку. На вулиці на нас вже очікував підготовлений пікап з відкритим кузовом, що був облаштований для комфортного в ньому перебування під час поїздки.

— Він доставить нас на початок траси, — пояснив Златопольський, коли акуратно вклав лижний інвентар у кузов і помітив мій спантеличений погляд.

— У вас є особиста траса?

— Так. Масштабність територій моєї резиденції вільно дозволяє тут її розташувати.

— Але ж ми за межами території резиденції, хіба ні? Ми ж виїхали через ворота.

— Мої території простягаються набагато кілометрів від паркану, — куток губ Златопольського сіпнувся у ледве помітній швидкоплинній усмішці.

Я озирнулась на всі боки, намагаючись звикнути до таких приголомшливих за розміром володінь, що належали лише одній людині. Златопольський в свою чергу вочевидь не планував витрачати час дарма, підійшов і з легкістю підхопив мене під пахви. Мої пальці, сховані під щільною тканиною спеціальних рукавиць, миттю вп’ялись у тверді плечі Златопольського. Він трохи притиснув мене до себе і всадив у відкритий кузов пікапу. Сама я б у нього так просто навряд чи сіла.

— Все добре? — спитав Златопольський і відпустив, щоб поправити комір на моїй куртці.

Я кивнула. Златопольський подав знак водію і через декілька секунд спритно і без зайвої метушні застрибнув на сусіднє місце поруч зі мною. Він дістав з кишені своєї чорної куртки смартфон і знову занурився у вир ділових розмов. А я просто тихенько сиділа поруч і поглинала почуття, викликанні геть незвіданою, але дуже цікавою атмосферою чужого життя. Ці відчуття допомагали мені хоча б на деякий час забути, заблокувати болючі думки, пов’язані з втратою батька.

Коли ми приїхали і встали на лижі, я оглянула трасу. Вона була не дуже широкою і знаходилась під зовсім невеликим нахилом. Відсутність екстремального спуску остаточно заспокоїла мене. По обидва боки від траси розкинулися високі-високі ялинки. Пейзаж був вражаючим і чарівним і одночасно дарував відчуття душевного спокою.

Певний час ми катались мовчки. Златопольський знаходився попереду і мені чудово було видно його широку міцну спину, плечі й руки. Інколи поглядаючи на нього, я подумки відмічала для себе, що цей чоловік з активним видом відпочинку давно вже на «ти». Слідом за цим фактом я замислилася, а чим Златопольський займається влітку? У сніжному морозному антуражі він був неймовірно гармонійним. Зима — його стихія. Тому уявити Златопольського, наприклад, на дошці для серфінгу, який розсікає хвилі бурхливого океану, у мене не виходило.

Коли Златопольський зупинився для відпочинку, я наздогнала його і теж зупинилась. Навколо нас панувала тиша. Чисте вечірнє небо, до якого тягнулися високі гострі маківки ялинок, переливалося холодним сріблом численних зірок.

— Чому ти так легко передала мені право підпису? — раптом спокійним тихим голосом спитав Златопольський, дивлячись на небо.

Подивившись на його царський профіль, я піймала себе на думці, що мені нічого відповісти. У будь-якому випадку, нічого з того, що могло б підкреслити гостроту мого розуму.

— Емоції і надія на те, що ви мене не обдурите, підштовхнули до цього рішення, — також тихо відповіла я і опустила погляд на свої лижі.

— Це було цілком очікувано, — пролунало навіть без натяку на певні емоції. — У будь-якому випадку, тепер я особисто вирішуватиму справи стосовно процесу отримання твого майна. Обдурювати тебе ніхто не збирається, для цього немає зиску.

Я мовчки кивнула і підняла очі. Златопольський тепер дивився на мене з висоту свого зросту. Дивився дуже задумливо, наче розмірковуючи про щось таке, що безпосередньо стосувалось мене.

— Ти виявилась дуже сміливою, Принцесо, — заявив Златопольський.

— Чому ви мене так називаєте? — не втрималась я від запитання, яке скалкою застрягло в моїй свідомості ще в той момент, коли Златопольський вперше так до мене звернувся.

— Єдиній доньці власника солідної і прибуткової імперії довелося самотужки боротися із жахами байдужої реальності і тварюками, що її населяють. Чим тобі не казка про хоробру Принцесу?

— Мені здавалось, що таку людину, як ви, казки цікавлять в останню чергу. Невже мої спостереження виявилися помилковими?

— Все правильно, — кивнув Златопольський. — Мене казки абсолютно не цікавлять. Але це я. А це ти.

— Я теж не вірю в казочки. Тепер вже не вірю, — я знову опустила погляд.

— Мені відомо, що у вас є будинок в одному з приватних котеджних селищ, — вже більш діловим тоном продовжив Златопольський.

— Це правда. Ми там мешкали у літній період і відзначали свята, — охоче відповіла я.

— Якщо є бажання і потреба забрати звідти речі, які залишилися, можеш з’їздити.

— Є, — кивнула я.

— Тож поїдеш завтра з Інгою і забереш. Бери те, що дійсно потрібно, зрозуміло?

— Зрозуміло, — луною повторила я. — Чи можна мені завтра зустрітися з подругою?

Це був, на мій погляд, ідеальний момент, щоб узгодити зустріч з Арією.

— Що за подруга?

— Я з нею у торгівельному центрі зустрічалась. В той день, коли телефонувала хрещена, і…

— Зрозуміло, — перервав мене Златопольський.

— Вона немає ніякого відношення до цієї історії, — квапливо додала я. — Але, якщо це небезпечно, я не ризикуватиму.

— Мені відомо, що вона не має ніякого стосунку, інакше я навіть не слухав би твоє прохання, — заявив Златопольський. — Можеш зустрітися.

Я з полегшенням видихнула, отримавши дозвіл. Якщо Златопольський не перешкоджав цій зустрічі, тож ситуація була більш-менш спокійною і стабільною. Це дуже підбадьорювало.

— Спасибі, — ввічливо подякувала я.

— Можеш бути вільною, — Златопольський подивився кудись позад мене.

Я обернулась і побачила чоловіка, який наближався до нас. Він теж був у екіпіровці і на лижах. Як тільки гість загальмував, коротко привітався із нами, а потім майже одразу поринув у ділову бесіду зі Златопольським.

Тепер все остаточно встало на свої місця. Златопольський взяв мене із собою не просто так, а щоб одним пострілом без метушні одразу вбити двох зайців: і зі мною побалакати, і ділового партнера дочекатися.

Коли мене вже везли назад до резиденції, я сиділа у салоні, заплющивши очі. Досі знаходячись у пошуках хоча б крихітної світлої плямки на тлі нескінченої суцільної пітьми, мені раптом пощастило знайти одну. Ця «плямка» полягала в тому, що як би так не було, а в компанії Златопольського я відчувала себе тепер не тільки захищено, але і неочікувано цілком комфортно. Здається, я просто почала до нього звикати.