Наступні декілька днів минули у повному спокої. Я спускалась до столу кожного разу, коли мене запрошував Яків Степанович. Їла я на самоті, бо Златопольський постійно був зайнятий роботою і або повертався до резиденції вже вночі, або зовсім не повертався.

Переживши ту болісну і, за моїми відчуттями, аномально довгу ніч після похорон тата, я твердо для себе вирішила, що повинна рухатися вперед. Повинна почати новий відрізок свого життя і спробувати знайти в ньому сенс. Я віддала всі сльози і весь свій біль тій ночі. Поставила жирну крапку і міцно замружившись, швидко перегорнула сторінку.

Щоб хоча б трохи відволікти свою увагу, я зосередилась на звичайних повсякденних справах. Як виявилося, у такі моменти рутина здатна стати надійним союзником. Зустрівши трохи тьмяний зимовий ранок, я швидко поснідала і вирішила нарешті прибратися у гардеробній.

Розпакувавши всі придбанні речі, я почала їх розкладати по полицях і подумки робити помітки, що ще варто купити. Златопольський нічого не казав щодо терміну мого знаходження на його території. Але в будь-якому випадку мені потрібно було про себе попіклуватися.

Перебираючи пальцями батьківські обручки на шиї, я передивлялась результати своїх старань. Татова куртка висіла на окремому вішаку. Я провела долонею по її шкіряному рукаву і глибоко зітхнула. Відчувши, що у переніссі почало неприємно пекти, я поквапилась повернутися до спальні і розібратися з телефоном та новою SIM-карткою.

Старанно пригадуючи пароль від своєї електронної скриньки, я почула, як у двері декілька разів постукали. Дочекавшись моєї відповіді, до кімнати увійшов Яків Степанович.

— Через півгодини у вас відбудеться зустріч з адвокатом.

— Адвокатом? Навіщо? — стурбовано спитала я.

— Таке розпорядження пана Златопольського. Впевнений, під час зустрічі вам усе детально розкажуть.

— А де відбуватиметься зустріч?

— Тут. У Конференц-залі. Там пан Златопольський завжди проводить перемовини.

— Добре. Дякую.

Рівно через півгодини Яків Степанович прийшов за мною і провів у невеликий конференц-зал з масивним прямокутним дубовим столом. Тут не було нічого зайвого. Типова ділова атмосфера.

Перетнувши поріг залу, я побачила жінку, вона вже сиділа за столом. На сусідньому стільці лежав її стильний шкіряний чорний портфель. Вона ж з вкрай зосередженим виразом обличчя перебирала якісь папери. Як тільки наші погляди зустрілися, я впізнала в жінці гостю Златопольського. Чорноока струнка брюнетка. Одягнена в офісний чорний жіночий костюм із білосніжною сорочкою.

— Добридень, Даніела Аристархівно, — жінка піднялась зі свого місця.

— Добридень, — кивнула я, і коли підійшла до столу, потиснула адвокату руку на знак привітання.

— Верес Меланія Анатоліївна, — представилась жінка.

— Дуже приємно, — ввічливо відповіла я, а подумки відмітила, що погляд чорних очей пані Верес здався мені занадто прискіпливим.

— Сідайте.

Коли ми сіли я декілька секунд намагалась звикнути до чужої присутності. Меланія була дуже ефектною жінкою, яка вочевидь володіла залізним характером, інакше навряд чи обрала б таку професію. Поки Меланія перечитувала якісь документи, я крадькома поглядала на неї і ніяк не могла позбутися нав’язливого почуття, що вона когось мені нагадує. Погляд, рухи рук, міміка. Коли Меланія зосередила на мені всю свою увагу, я раптом усвідомила, що вона нагадує Златопольського.

— Лев дав розпорядження, щоб я урегулювала декілька моментів, що безпосередньо стосуються вас, — заявила Меланія.

Якщо вона називала Златопольського просто Левом, то вони стовідсотково перебували у доволі тісних стосунках. Цей простий і невинний факт чомусь відґукнувся всередині мене якимсь неприємним відчуттям. Природу цього відчуття я не знала. Але воно мені не подобалося так само, як би хтось навмисно провів нігтем по шкільній дошці.

— Довіреність на право підпису. Все це я окремо узгоджу з нотаріусом. Ви повинні лише дати згоду на те, що вашою повіреною особою стане Лев. Таким чином він зможе без вашої участі урегулювати всі проблеми з отриманням спадку. Тут, в тексті, — Меланія передала мені документ для ознайомлення, — вказано, які саме документи матиме право підписувати Лев. Вказанні тимчасові межі дії даної згоди.

Я уважно перечитала все від першого до останнього абзацу. Тут була вказана вся інформація про мене і Златопольського. Це мене ані трохи не здивувало. Люди Златопольського працювали якісно. Ситуація була вочевидь доволі ризикована для мене. Златопольський завдяки моїй згоді фактично отримував карт-бланш у фінансових справах моєї родини.

Окинувши швидким поглядом суворе, але дороге оздоблення конференц-залу і пригадавши, де я взагалі знаходжуся, мені важко вірилося, що Златопольський бажав забрати у мене все до останньої копійки. Йому це точно не було потрібне. До того ж Златопольський одразу окреслив мені свої апетиті. І я погодилась на його умови. У мене не було іншого виходу. І нехай тато вчив мене не довіряти всім, зараз я була вимушена знехтувати цим принципом.

— Можна ручку? — рішучим тоном спитала я у Меланії.

Вона передала мені ручку, і я одразу поставила свій підпис.

— Добре, — Меланія ще раз пробіглась поглядом по документу, потім акуратно вклала його в теку.

— Це все? — обережно спитала я.

— На даний момент — так, — кивнула Меланія і подивилась на мене. — Дата вже призначена? — рівним спокійним голосом раптом поцікавилась вона, наче це запитання зовсім її не турбувало.

— Дата? — перепитала я, не одразу зорієнтувавшись, про що мовиться.

— Укладення фіктивного шлюбу, — пояснила Меланія, зробивши ледве помітний наголос на слові «фіктивний».

— Ні. У будь-якому випадку, мені ще нічого не сказали.

Мені здалося, наче Меланія видихнула з деяким полегшенням. Всі ці дрібні спостереження наштовхнули мене на один простий висновок — вона зі Златопольським знаходилась у романтичних стосунках.

— Добре. На цьому можемо завершити, — Меланія стримано усміхнулась і ще раз окинувши мене швидким поглядом, остаточно розслабилась.

— Дякую. До побачення, — кивнула я і першою вийшла з конференц-залу.

Повернувшись до себе, я притулилась до зачинених дверей і міцно замружилась. Мені дуже сильно хотілося вірити в те, що Златопольський не обдурить і дійсно допоможе. Ні, якби він хотів обдурити, то навряд чи погодився няньчитися зі мною. Я б усе одно не змогла протистояти йому, і він це чудово розуміє.

Пригладивши спітнілими долонями своє волосся, я розплющила очі і повернулась до телефона. Коли вся необхідна інформація була знову повністю мені доступна, я зателефонувала Арії. Вона спочатку сильно здивувалась, але впізнавши мій голос, трохи заспокоїлась:

— Я тебе зовсім загубила, — зізналась Арія. — Ти просто різко зникла з усіх радарів. Я дуже хвилювалась.

Враховуючи те, що Златопольський саме цього і хотів — прибрати мене з радарів — вся ситуація розвивалась чітко узгодженому плану.

— Так було потрібно, — акуратно відповіла я, досі твердо дотримуючись думки, що подругу втягувати у свої проблеми ніяк не можна.

— Добре. Як скажеш. Я просто хвилювалась, що до відльоту так з тобою більше і не побачусь, — Арія важко зітхнула, а у мене одразу виник колючий клубок у горлі.

На мить мою свідомість паралізувала жахлива думка, що і на Арію могли натиснути для того, щоб вийти на мене. Я налякано миттю позбулась цієї думки. Якби все було саме так, то, гадаю, Златопольський попередив. Він знав, що я зустрічалась з подругою і цілком можливо, що перевірив її.

— Я теж дуже хочу побачитися з тобою, але нічого точно обіцяти не можу. Скільки ще часу ти тут будеш?

— До понеділка. Тож, ще два дні.

— Добре. Як тільки все вирішиться, я тобі напишу, домовились?

— Домовились. Дані, я дуже хвилююся за тебе. З тобою точно все гаразд?

— Так, — якомога впевненіше відповіла я.

Завершивши телефонну розмову, я весь день провела у себе в спальні, занурившись у читання. Після рутини, книга була другим моїм надійним союзником, що допомагав залишатися у здоровому глузді.

Коли Яків Степанович запросив мене на вечерю, я ввічливо спитала його про те, чи не приїхав ще Златопольський. Я бачила через вікно спальні кортеж, що плавно в’їхав у «пащу» і повільно зник у підземній парковці. Але все ж таки вирішила підстрахуватися.

— Він у себе, — коротко відповів Яків Степанович. — Разом із пані Верес.

— Вона весь цей час була тут? — не втрималась я від такого зовсім нетактовного запитання.

— Лев Євгенійович розпорядився, щоб вона його дочекалась, — абсолютно спокійним тоном відповів керуючий домом.

Вечеряла я, як завжди, на самоті. Потроху я вже почала звикати до цієї ватної тиші, що постійно панувала у резиденції. І до ефемерного почуття самотності я теж почала ставитися значно стриманіше.

Майже доївши курча, я раптом зрозуміла, що, коли Златопольський вдома, нікого зайвого у резиденції ніколи не побачиш. Але як тільки він їде, покоївки починають прибиратися, на задньому дворі і поблизу парку садовники чистять стежки від снігу. Якщо завжди бути пильною, то я цілком могла сама навчитися визначати, коли хазяїн резиденції на місці і більше не набридати Якову Степановичу дурними запитаннями. Мені не хотілося ані для кого тут бути тягарем.

Завершивши з вечерею, я навіть не встигла вийти з-за столу, коли побачила Сергія. Він, як завжди, зберігав на своєму обличчі повну незворушність. Серйозний непроникний погляд зелено-карих очей одразу зупинився на мені. Я відчула майже справжній морозець, що сковзнув уздовж хребта. Сергій не лякав мене. І до нього я вже теж почала поступово звикати. Від цього чоловіка розходилась тиха невидима крижана хвиля, від якої ставало трохи моторошно. Втім, саме таким і повинен бути надійний начальник охорони. Так, Сергій вселяв почуття надійності. І це, мабуть, перша і позитивна для мене риса, яку я виявила в Полкані.

— Машина буде готова через п’ять хвилин, — оголосив рівним тоном Сергій. — Я проведу вас.

— Куди? — напружено спитала я.

— Лев Євгенійович все розповість, — лаконічно відповів Сергій.

За п’ять хвилин я небагато що могла встигнути тому, не витрачаючи час дарма, поквапилась піднятися до себе в спальню. Пам’ятаючи про свій недавній «забіг», я одразу вдягла джинси і светр. Схопивши татову куртку, я швидко вдягла її, обмотала шию шарфом і зав’язала волосся у хвіст.

Якщо готують машину, тож, ми кудись поїдемо. Але куди? За вікном вже вечоріло. Вирішивши просто дочекатися правильного моменту і, все детальніше дізнатися, я спустилась на перший поверх. Окрім Сергія я нікого більше в холі не побачила. Якщо немає Інги, то наша поїздка вочевидь планується недовготривалою.

Сергій мовчки пропустив мене вперед. Застібнувши під самим горлом татову куртку, я сховала руки у глибоких кишенях і відчула себе абсолютно захищеною. Наче тато досі був поруч зі мною і ласкаво обіймав. Я не губилась в ілюзіях і розуміла, що це просто маленька хитра витівка мозку, яка могла допомогти мені впоратися з болем втрати, що роздирав груди.

Коли ми вийшли на ґанок, я побачила чорний блискучий позашляховик без супроводу. Тож, моя здогадка про короткочасну поїздку все ж таки була правильною. Але незважаючи на це, моє серце пришвидшило свій неспокійний ритм.

Подумки вмовляючи себе заспокоїтися, ми з Сергієм зупинилися біля дверцят. Схоже, що ми очікували, коли до нас вийде сам хазяїн. Через декілька хвилин на ґанку з’явився Златопольський, а слідом за ним і Меланія. Вони про щось тихо розмовляли. Відстань між ними була зовсім незначною, і я знову переконалась у безпомилковості власних припущеннях — Златопольський перебував у дуже тісних стосунках з цією жінкою.

Розглядаючи їх, я піймала себе на думці, що Златопольський поруч з Меланією залишався таким ж непохитним величезним льодовиком. Утім, він був таким з усіма, кого я встигла побачити в резиденції. Златопольський майже не дивився на Меланію, не усміхався, зберігаючи на обличчі таку ж незворушність, що я бачила на обличчі Сергія. Златопольський не відштовхував від себе Меланію, але і вона не поспішала до нього торкатися. Мені чомусь спало на думку, що саме вона була ініціатором знаходитися в такій майже інтимній близькості зі Златопольським. І, здається, обох це влаштовувало. Було в Меланії щось таке, що відображало поведінку Златопольського. В обох впевнений твердий крок, обидва не витрачали час на безглузді метушливі рухи руками.

Меланія поправила пояс на своїй акуратній бежевій шубці і кивнула на якусь коротку фразу, кинуту Златопольським.

Мені стало геть незатишно і незручно, коли вони вдвох попрямували убік підготовленого позашляховика. Бути третьою у цьому злагодженому тандемі мені зовсім не хотілося. Я сховала підборіддя під високим коміром татової куртки і опустила погляд додолу.