Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Читання дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Драч Марія
Навчи мене кохати

Зміст книги: 40 розділів

Спочатку:
Розділ 1.
105 дн. тому
Розділ 2.
105 дн. тому
Розділ 3.
105 дн. тому
Розділ 4.
105 дн. тому
Розділ 5.
105 дн. тому
Розділ 6.
105 дн. тому
Розділ 7.
105 дн. тому
Розділ 8.
105 дн. тому
Розділ 9.
105 дн. тому
Розділ 10.
105 дн. тому
Розділ 11.
104 дн. тому
Розділ 12.
104 дн. тому
Розділ 13.
104 дн. тому
Розділ 14.
104 дн. тому
Розділ 15.
104 дн. тому
Розділ 16.
104 дн. тому
Розділ 17.
104 дн. тому
Розділ 18.
104 дн. тому
Розділ 19.
104 дн. тому
Розділ 20.
104 дн. тому
Розділ 21.
104 дн. тому
Розділ 22.
104 дн. тому
Розділ 23.
104 дн. тому
Розділ 24.
104 дн. тому
Розділ 25.
104 дн. тому
Розділ 26.
104 дн. тому
Розділ 27.
104 дн. тому
Розділ 28.
104 дн. тому
Розділ 29.
104 дн. тому
Розділ 30.
104 дн. тому
Розділ 31.
104 дн. тому
Розділ 32.
104 дн. тому
Розділ 33.
104 дн. тому
Розділ 34.
104 дн. тому
Розділ 35.
104 дн. тому
Розділ 36.
104 дн. тому
Розділ 37.
104 дн. тому
Розділ 38.
104 дн. тому
Розділ 39.
104 дн. тому
Розділ 40.
104 дн. тому

Наступні декілька днів минули у повному спокої. Я спускалась до столу кожного разу, коли мене запрошував Яків Степанович. Їла я на самоті, бо Златопольський постійно був зайнятий роботою і або повертався до резиденції вже вночі, або зовсім не повертався.

Переживши ту болісну і, за моїми відчуттями, аномально довгу ніч після похорон тата, я твердо для себе вирішила, що повинна рухатися вперед. Повинна почати новий відрізок свого життя і спробувати знайти в ньому сенс. Я віддала всі сльози і весь свій біль тій ночі. Поставила жирну крапку і міцно замружившись, швидко перегорнула сторінку.

Щоб хоча б трохи відволікти свою увагу, я зосередилась на звичайних повсякденних справах. Як виявилося, у такі моменти рутина здатна стати надійним союзником. Зустрівши трохи тьмяний зимовий ранок, я швидко поснідала і вирішила нарешті прибратися у гардеробній.

Розпакувавши всі придбанні речі, я почала їх розкладати по полицях і подумки робити помітки, що ще варто купити. Златопольський нічого не казав щодо терміну мого знаходження на його території. Але в будь-якому випадку мені потрібно було про себе попіклуватися.

Перебираючи пальцями батьківські обручки на шиї, я передивлялась результати своїх старань. Татова куртка висіла на окремому вішаку. Я провела долонею по її шкіряному рукаву і глибоко зітхнула. Відчувши, що у переніссі почало неприємно пекти, я поквапилась повернутися до спальні і розібратися з телефоном та новою SIM-карткою.

Старанно пригадуючи пароль від своєї електронної скриньки, я почула, як у двері декілька разів постукали. Дочекавшись моєї відповіді, до кімнати увійшов Яків Степанович.

— Через півгодини у вас відбудеться зустріч з адвокатом.

— Адвокатом? Навіщо? — стурбовано спитала я.

— Таке розпорядження пана Златопольського. Впевнений, під час зустрічі вам усе детально розкажуть.

— А де відбуватиметься зустріч?

— Тут. У Конференц-залі. Там пан Златопольський завжди проводить перемовини.

— Добре. Дякую.

Рівно через півгодини Яків Степанович прийшов за мною і провів у невеликий конференц-зал з масивним прямокутним дубовим столом. Тут не було нічого зайвого. Типова ділова атмосфера.

Перетнувши поріг залу, я побачила жінку, вона вже сиділа за столом. На сусідньому стільці лежав її стильний шкіряний чорний портфель. Вона ж з вкрай зосередженим виразом обличчя перебирала якісь папери. Як тільки наші погляди зустрілися, я впізнала в жінці гостю Златопольського. Чорноока струнка брюнетка. Одягнена в офісний чорний жіночий костюм із білосніжною сорочкою.

— Добридень, Даніела Аристархівно, — жінка піднялась зі свого місця.

— Добридень, — кивнула я, і коли підійшла до столу, потиснула адвокату руку на знак привітання.

— Верес Меланія Анатоліївна, — представилась жінка.

— Дуже приємно, — ввічливо відповіла я, а подумки відмітила, що погляд чорних очей пані Верес здався мені занадто прискіпливим.

— Сідайте.

Коли ми сіли я декілька секунд намагалась звикнути до чужої присутності. Меланія була дуже ефектною жінкою, яка вочевидь володіла залізним характером, інакше навряд чи обрала б таку професію. Поки Меланія перечитувала якісь документи, я крадькома поглядала на неї і ніяк не могла позбутися нав’язливого почуття, що вона когось мені нагадує. Погляд, рухи рук, міміка. Коли Меланія зосередила на мені всю свою увагу, я раптом усвідомила, що вона нагадує Златопольського.

— Лев дав розпорядження, щоб я урегулювала декілька моментів, що безпосередньо стосуються вас, — заявила Меланія.

Якщо вона називала Златопольського просто Левом, то вони стовідсотково перебували у доволі тісних стосунках. Цей простий і невинний факт чомусь відґукнувся всередині мене якимсь неприємним відчуттям. Природу цього відчуття я не знала. Але воно мені не подобалося так само, як би хтось навмисно провів нігтем по шкільній дошці.

— Довіреність на право підпису. Все це я окремо узгоджу з нотаріусом. Ви повинні лише дати згоду на те, що вашою повіреною особою стане Лев. Таким чином він зможе без вашої участі урегулювати всі проблеми з отриманням спадку. Тут, в тексті, — Меланія передала мені документ для ознайомлення, — вказано, які саме документи матиме право підписувати Лев. Вказанні тимчасові межі дії даної згоди.

Я уважно перечитала все від першого до останнього абзацу. Тут була вказана вся інформація про мене і Златопольського. Це мене ані трохи не здивувало. Люди Златопольського працювали якісно. Ситуація була вочевидь доволі ризикована для мене. Златопольський завдяки моїй згоді фактично отримував карт-бланш у фінансових справах моєї родини.

Окинувши швидким поглядом суворе, але дороге оздоблення конференц-залу і пригадавши, де я взагалі знаходжуся, мені важко вірилося, що Златопольський бажав забрати у мене все до останньої копійки. Йому це точно не було потрібне. До того ж Златопольський одразу окреслив мені свої апетиті. І я погодилась на його умови. У мене не було іншого виходу. І нехай тато вчив мене не довіряти всім, зараз я була вимушена знехтувати цим принципом.

— Можна ручку? — рішучим тоном спитала я у Меланії.

Вона передала мені ручку, і я одразу поставила свій підпис.

— Добре, — Меланія ще раз пробіглась поглядом по документу, потім акуратно вклала його в теку.

— Це все? — обережно спитала я.

— На даний момент — так, — кивнула Меланія і подивилась на мене. — Дата вже призначена? — рівним спокійним голосом раптом поцікавилась вона, наче це запитання зовсім її не турбувало.

— Дата? — перепитала я, не одразу зорієнтувавшись, про що мовиться.

— Укладення фіктивного шлюбу, — пояснила Меланія, зробивши ледве помітний наголос на слові «фіктивний».

— Ні. У будь-якому випадку, мені ще нічого не сказали.

Мені здалося, наче Меланія видихнула з деяким полегшенням. Всі ці дрібні спостереження наштовхнули мене на один простий висновок — вона зі Златопольським знаходилась у романтичних стосунках.

— Добре. На цьому можемо завершити, — Меланія стримано усміхнулась і ще раз окинувши мене швидким поглядом, остаточно розслабилась.

— Дякую. До побачення, — кивнула я і першою вийшла з конференц-залу.

Повернувшись до себе, я притулилась до зачинених дверей і міцно замружилась. Мені дуже сильно хотілося вірити в те, що Златопольський не обдурить і дійсно допоможе. Ні, якби він хотів обдурити, то навряд чи погодився няньчитися зі мною. Я б усе одно не змогла протистояти йому, і він це чудово розуміє.

Пригладивши спітнілими долонями своє волосся, я розплющила очі і повернулась до телефона. Коли вся необхідна інформація була знову повністю мені доступна, я зателефонувала Арії. Вона спочатку сильно здивувалась, але впізнавши мій голос, трохи заспокоїлась:

— Я тебе зовсім загубила, — зізналась Арія. — Ти просто різко зникла з усіх радарів. Я дуже хвилювалась.

Враховуючи те, що Златопольський саме цього і хотів — прибрати мене з радарів — вся ситуація розвивалась чітко узгодженому плану.

— Так було потрібно, — акуратно відповіла я, досі твердо дотримуючись думки, що подругу втягувати у свої проблеми ніяк не можна.

— Добре. Як скажеш. Я просто хвилювалась, що до відльоту так з тобою більше і не побачусь, — Арія важко зітхнула, а у мене одразу виник колючий клубок у горлі.

На мить мою свідомість паралізувала жахлива думка, що і на Арію могли натиснути для того, щоб вийти на мене. Я налякано миттю позбулась цієї думки. Якби все було саме так, то, гадаю, Златопольський попередив. Він знав, що я зустрічалась з подругою і цілком можливо, що перевірив її.

— Я теж дуже хочу побачитися з тобою, але нічого точно обіцяти не можу. Скільки ще часу ти тут будеш?

— До понеділка. Тож, ще два дні.

— Добре. Як тільки все вирішиться, я тобі напишу, домовились?

— Домовились. Дані, я дуже хвилююся за тебе. З тобою точно все гаразд?

— Так, — якомога впевненіше відповіла я.

Завершивши телефонну розмову, я весь день провела у себе в спальні, занурившись у читання. Після рутини, книга була другим моїм надійним союзником, що допомагав залишатися у здоровому глузді.

Коли Яків Степанович запросив мене на вечерю, я ввічливо спитала його про те, чи не приїхав ще Златопольський. Я бачила через вікно спальні кортеж, що плавно в’їхав у «пащу» і повільно зник у підземній парковці. Але все ж таки вирішила підстрахуватися.

— Він у себе, — коротко відповів Яків Степанович. — Разом із пані Верес.

— Вона весь цей час була тут? — не втрималась я від такого зовсім нетактовного запитання.

— Лев Євгенійович розпорядився, щоб вона його дочекалась, — абсолютно спокійним тоном відповів керуючий домом.

Вечеряла я, як завжди, на самоті. Потроху я вже почала звикати до цієї ватної тиші, що постійно панувала у резиденції. І до ефемерного почуття самотності я теж почала ставитися значно стриманіше.

Майже доївши курча, я раптом зрозуміла, що, коли Златопольський вдома, нікого зайвого у резиденції ніколи не побачиш. Але як тільки він їде, покоївки починають прибиратися, на задньому дворі і поблизу парку садовники чистять стежки від снігу. Якщо завжди бути пильною, то я цілком могла сама навчитися визначати, коли хазяїн резиденції на місці і більше не набридати Якову Степановичу дурними запитаннями. Мені не хотілося ані для кого тут бути тягарем.

Завершивши з вечерею, я навіть не встигла вийти з-за столу, коли побачила Сергія. Він, як завжди, зберігав на своєму обличчі повну незворушність. Серйозний непроникний погляд зелено-карих очей одразу зупинився на мені. Я відчула майже справжній морозець, що сковзнув уздовж хребта. Сергій не лякав мене. І до нього я вже теж почала поступово звикати. Від цього чоловіка розходилась тиха невидима крижана хвиля, від якої ставало трохи моторошно. Втім, саме таким і повинен бути надійний начальник охорони. Так, Сергій вселяв почуття надійності. І це, мабуть, перша і позитивна для мене риса, яку я виявила в Полкані.

— Машина буде готова через п’ять хвилин, — оголосив рівним тоном Сергій. — Я проведу вас.

— Куди? — напружено спитала я.

— Лев Євгенійович все розповість, — лаконічно відповів Сергій.

За п’ять хвилин я небагато що могла встигнути тому, не витрачаючи час дарма, поквапилась піднятися до себе в спальню. Пам’ятаючи про свій недавній «забіг», я одразу вдягла джинси і светр. Схопивши татову куртку, я швидко вдягла її, обмотала шию шарфом і зав’язала волосся у хвіст.

Якщо готують машину, тож, ми кудись поїдемо. Але куди? За вікном вже вечоріло. Вирішивши просто дочекатися правильного моменту і, все детальніше дізнатися, я спустилась на перший поверх. Окрім Сергія я нікого більше в холі не побачила. Якщо немає Інги, то наша поїздка вочевидь планується недовготривалою.

Сергій мовчки пропустив мене вперед. Застібнувши під самим горлом татову куртку, я сховала руки у глибоких кишенях і відчула себе абсолютно захищеною. Наче тато досі був поруч зі мною і ласкаво обіймав. Я не губилась в ілюзіях і розуміла, що це просто маленька хитра витівка мозку, яка могла допомогти мені впоратися з болем втрати, що роздирав груди.

Коли ми вийшли на ґанок, я побачила чорний блискучий позашляховик без супроводу. Тож, моя здогадка про короткочасну поїздку все ж таки була правильною. Але незважаючи на це, моє серце пришвидшило свій неспокійний ритм.

Подумки вмовляючи себе заспокоїтися, ми з Сергієм зупинилися біля дверцят. Схоже, що ми очікували, коли до нас вийде сам хазяїн. Через декілька хвилин на ґанку з’явився Златопольський, а слідом за ним і Меланія. Вони про щось тихо розмовляли. Відстань між ними була зовсім незначною, і я знову переконалась у безпомилковості власних припущеннях — Златопольський перебував у дуже тісних стосунках з цією жінкою.

Розглядаючи їх, я піймала себе на думці, що Златопольський поруч з Меланією залишався таким ж непохитним величезним льодовиком. Утім, він був таким з усіма, кого я встигла побачити в резиденції. Златопольський майже не дивився на Меланію, не усміхався, зберігаючи на обличчі таку ж незворушність, що я бачила на обличчі Сергія. Златопольський не відштовхував від себе Меланію, але і вона не поспішала до нього торкатися. Мені чомусь спало на думку, що саме вона була ініціатором знаходитися в такій майже інтимній близькості зі Златопольським. І, здається, обох це влаштовувало. Було в Меланії щось таке, що відображало поведінку Златопольського. В обох впевнений твердий крок, обидва не витрачали час на безглузді метушливі рухи руками.

Меланія поправила пояс на своїй акуратній бежевій шубці і кивнула на якусь коротку фразу, кинуту Златопольським.

Мені стало геть незатишно і незручно, коли вони вдвох попрямували убік підготовленого позашляховика. Бути третьою у цьому злагодженому тандемі мені зовсім не хотілося. Я сховала підборіддя під високим коміром татової куртки і опустила погляд додолу.