На вулиці панувала тиша. Вітер був відсутній. Міцний мороз одразу почав кусати мій ніс і щоки. Сховавши руки у глибоких кишенях татової куртки, я мовчки йшла слідом за Сергієм. Скрип снігу під ногами у вечірній застиглій тиші звучав дещо загрозливо. Я вже подумки готувалась до того, що мене виведуть за ворота, виставлять за межі територій резиденції і просто виженуть. Але ми прямували до парку. Він підсвічувався з усіх боків. А високо над ним завив повний жовтуватий місяць, оточений тоненьким контуром морозного гало. Не знаю, як цей парк виглядав у теплу пору року, але і зараз турботливо укутаний снігом, що блищав холодним сріблом у променях світла, парк виглядав як початок казкових мандрівок.

Тільки от я не була Принцесою, а моє життя зовсім не нагадувало казку. Ми увійшли до парку по вузькій, акуратно розчищеній від снігу стежці. Неподалік я побачила абрис невеликого ставку. Він був вкритий тонкою кірочкою прозорого льоду. Ще далі я виявила мармуровий фонтан, який зараз не працював.

Сергій раптом зупинився, і я ледве встигла загальмувати, щоб не врізатися в нього.

— Очікуйте, — коротко промовив він і попрямував стежкою назад убік головної будівлі резиденції.

Я навіть не встигла спитати, на що саме мені варто очікувати. А навіть якби і спитала, то навряд чи начальник охорони дав розгорнуту відповідь. Говорити багато і довго — це точно не про Полкана. Я з переляку вже подумала, що мене тут, в парку, вб’ють. Але це було дурнувате припущення, навіяне страхом і невідомістю.

Знову почувся скрип снігу. Я сіпнулась і побачила, як до мене неквапливою, впевненою ходою наближався Златопольський. Одягнений у тонку куртку, що зараз була розстібнута, він тримав у правій руці термокружку. Златопольський виглядав так, ніби на вулиці зараз не зима лютувала, а догорав серпень місяць. Я одразу пригадала той ранок, коли побачила, як Златопольський обтирався снігом. Тепер все стало зрозуміло. Цей чоловік був дуже заґартованим.

— Тримай, — він протягнув мені шапку.

Чорний колір, суворий дизайн, вона була чоловічою. Не виключено, що шапка могла належати і самому Златопольському. Коли Сергій прийшов за мною, я розгубилась і окрім татової куртки нічого з собою більше не встигла взяти. Демонструвати дурнувату гордість чи просто вередувати зараз не мало ніякого сенсу. Тому я мовчки взяла запропоновану шапку і швидко одягла її собі на голову.

— Бачиш фонтан? — спитав Златопольський і вказавши поглядом на непрацюючий зараз фонтан, зробив ковток зі своєї термокружки.

— Бачу, — кивнула я і подумки уявила, що йти до нього метрів триста, може, трохи менше.

— Туди і назад. Бігцем, — наказав Златопольський.

— Що? — я добре відчула всередині себе яскравий імпульс обурення. Здалося, що новий емоційний сполох, що вибухнув десь у животі, набрав висоту і хвилею вже попрямував до грудної клітки і горла.

— Туди і назад. Бігцем, — повторив Златопольський.

— Я повинна була сьогодні поїхати на похорон свого батька. Але мене не пустили і навіть нічого не пояснили. А тепер… Тепер ви мені наказуєте зайнятися бігом? — я говорила і відчувала недолік повітря через нову емоційну хвилю.

— Бігцем, — повторив Златопольський, зупинивши свій холодний, як води талого льодовика, погляд на моєму обличчі. — Інакше на всю ніч залишу тебе на вулиці, — спокій і серйозність в його голосі свідчили лише про одне — він не жартував.

Мені довелось придушити власні емоції. Наказати всім тривожним думкам у моїй голові замовкнути. На це знадобилось чимало сил, але коли мені вдалось вгамувати себе, я спідлоба подивилась на Златопольського і спитала:

— Як довго мені потрібно бігати?

— Поки я не вирішу зупинити тебе, — все таким ж спокійним і навіть трохи нудним тоном відповів він.

Я не розуміла, навіщо це взагалі знадобилось Златопольському. У такої людини, як він, завжди знайдеться безліч важливих і невідкладних справ. Але вирішила, що не варто більше злити його своїми дурнуватими запитаннями.

Назвати себе людиною, яка обожнювала спорт, я ніяк не могла. Щоправда, інколи плавала задля свого задоволення, а ще могла прокотитися на велосипеді чи на лижах. Але не більше. І тепер, бігаючи від фонтана до Златопольського і назад, я мріяла лише про одне, щоб ця «гуманна екзекуція» скоріше скінчилась.

У мене швидко збилося дихання і почало колоти в лівому боці. Щоки неприємно палали, а крижаний холод обпалював горлянку, тому що я дихала і ротом, і носом. Кожного разу, коли я підбігала до Златопольського, сподівалась, що він от-от скаже мені зупинитися. Але Златопольський продовжував зберігати мовчання. Він неквапливо пив зі своєї термокружки і непроникним поглядом спостерігав за мною. Я продовжувала цей «рух у нескінченість», ігноруючи навіжений ритм серця, шапку, що періодично з’їжджала на очі і біль у м’язах. Часом про себе ще нагадувала гематома на спині, але я, стиснувши зуби, терпіла.

Не знаю, скільки тривав мій забіг. Я давно вже збилась з підрахунку. Здавалося, що Златопольський триматиме мене в такому стані до ранку. Фонтан-Златопольський, Златопольський-фонтан. Один плюс був лише в тому, що я вже зовсім не відчувала холоду. Я взагалі більше нічого не відчувала — фізично не вистачало сил.

— Ну як? — спитав мене Златопольський, коли я в черговий раз зупинилась поруч із ним, жадібно втягуючи носом повітря і втиснувши долоні в коліна. — Вгамувала свої емоції?

Я випросталась і підняла стомлений погляд на Златопольського. Він провів пальцем по своїй акуратній бороді і підняв брови, чекаючи на відповідь. Я мовчки кивнула. Мої емоції дійсно схаменулись. Мені навіть на мить здалося, що холодне нічне повітря, наче одним точним рухом вичистило з моєї голови все непотрібне. Моя істерика у даній ситуації була непотрібним елементом. Вона заважала мені нормально міркувати і бачити всю картину повністю. Тепер, коли я була зовсім знесилена, мені не хотілося кричати чи чогось вимагати. Схоже, саме цього Златопольський від мене і вимагав.

— Ще раз ти дозволиш собі таку поведінку, і я просто позбудусь тебе, зрозуміло? —  спокійним голосом спитав він мене.

Я знову кивнула, відмічаючи про себе, що моє божевільне серцебиття поступово почало заспокоюватися.

— Тепер, коли ти осудна, ми можемо побалакати, — сунувши порожню термокружку собі під пахву, Златопольський підійшов до мене і застібнув татову куртку під саме горло. Я вчасно відкинула голову назад, щоб замочок не стиснув ніжну шкіру під підборідям. — Так вже значно краще. Йдемо.

Певний час ми неквапливо йшли убік головної будівлі резиденції, і між нами панувало мовчання. Потім Златопольський заявив:

— Твою хрещену загітували на зраду.

— Тобто?

— Точно не знаю: підкупили її чи залякали. Але хрещена опинилась на боці тих, хто винен у смерті твого батька.

— Не може бути, — прошепотіла я, опустивши погляд собі під ноги. — Саме вона мені порадила звернутися до вас за допомогою. Якби… Якби хрещена бажала мені зла, то навряд чи допомогла. Чи не так?

— Логічно. Тому я роблю висновок, що на той момент вона, дійсно, була на твоєму боці. Але потім все перевернулось на сто вісімдесят градусів. Коли ти мені під час обіду розповіла про свою телефонну розмову з хрещеною, у мене виникли деякі підозри. Мої люди зайнялися цим питанням і з’ясувалось, що для тебе готувалась пастка, — Златопольський кинув швидкий погляд у мій бік.

Я одразу підняла голову і декілька секунд дивилась йому прямісінько у вічі. Все всередині мене бажало заперечувати почуте. Але чим довше я дивилась в ці холодні очі, тим чіткіше розуміла, що ніякої помилки бути не могло, тож і заперечувати нема чого.

— Дивись під ноги, — невдоволеним тоном промовив Златопольський і зімкнув пальці навколо мого передпліччя залізною хваткою.

Я спотикнулась і мала всі шанси розпластатися на стежці, але мене вчасно втримали.

— Пастка? — луною повторила я, коли Златопольський відпустив мене і ми продовжили нашу повільну прогулянку.

— Так. Напевно, тебе прибрали б швидко та без зайвого шуму. Щось вкололи б, ти неодмінно втратила свідомість, а потім… Не знаю, можливо, теж констатували б зупинку серця. Оголосили, що у вас це сімейне — серйозні проблеми із серцем. Зрозуміло, що відкрито ніхто б не наважився діяти.

— Тож, саме тому хрещена наполегливо цікавилась, чи погодитесь ви приїхати на похорон, чи ні?

— Так. Від цього залежала вся операція. Якби я приїхав, зі мною приїхала б і охорона.

— Але…як таке можливо? Вдень. Це… Це… Неможливо просто зрозуміти! Це не люди, а звірі! Вони діють так, ніби зовсім не бояться правосуддя, — я важко зітхнула, намагаючись осягнути почуту інформацію.

— Вони і не бояться, тому що все у всіх знаходиться під контролем. Інакше виникне суттєвий ризик завтра «випадково» опинитися у якому-небудь лісочку з перерізаною горлянкою. Чи, наприклад, у петлі. У заголовках неодмінно надрукують про те, що людина сама вкоротила собі віку. Чи в нього трапилась та ж зупинка серця, чи просто відірвався тромб. Ти повинна розуміти, Принцесо, щ в цій грі відсутні будь-які правила. Тобто, воно є. Одне — вижити. Я заборонив тобі залишати територію резиденції, тому що ситуація була нестабільною. Обмежив твій зв’язок, щоб вона зовсім не погіршилась.

Я раптом пригадала свій моторошний нічний сон. Про собаку і пітьму. Виходить, що мене вкусив мій близький друг. Моя хрещена. І це було боляче. Не фізично, а морально. Я сховала підборіддя у високому комірі татової куртки.

— Ти повинна зрозуміти, що мої накази чи накази Сергія не повинні піддаватися сумнівам чи порожнім балачкам, — продовжив Златопольський. — Тут немає няньок. Прикрашати чи спотворювати правду я не збираюсь. Приймай все, як воно є. Ти більше не дитина і, якщо хочеш не тільки вижити, але і побудувати нормальне життя, повинна ставати розсудливою і уважною. Вчорашній друг — сьогоднішній ворог. І якби твій батько не побудував таку імперію, я тебе під свій захист не взяв. Але це не означає, що я чи мої люди терпітимуть твої істерики і вибрики.

— Я дуже злякалась. Мені ніхто нічого не казав.

— Ніхто і не зобов’язаний. Тобі кажуть, а ти виконуєш. Все просто.

— Так, дійсно просто, — зовсім тихо відповіла я, намагаючись розкласти у своїх думках по місцях все те, що мені розповів Златопольський. — Ніяк не можу повірити, — зізналась я і видихнула хмаринку пару.

— Вперше завжди так буває, — пояснив Златопольський. — Потім звикаєш.

— Мені зовсім не хочеться звикати до зради, — заявила я і насупилась.

— Ніхто не питатиме, — на вустах Златопольського майнула холодна посмішка.

Мені було дуже боляче. Перед очима досі стояло усміхнене і добре обличчя хрещеної. Вона завжди була поруч зі мною. Завжди підтримувала. Ми розмовляли про все. Між нами ніколи не виникало сором’язливості чи непорозуміння. Вона дійсно була моєю справжньою хрещеною матір’ю.

— Її теж можна зрозуміти, — раптом продовжив Златопольський. — Діти. Онуки. Занадто багато вразливих місць. Вона просто не захотіла ризикувати рідними заради тебе.

Я прикусила нижню губу і кивнула. Крізь біль і страшну задушливу образу я витягувала на поверхню голос розуму. І цей голос був повністю згоден зі словами Златопольського. Я б і сам не захотіла, щоб хрещена ризикувала собою чи своєю родиною заради мене. Це було б занадто егоїстично з мого боку.

— Я розпоряджуся, щоб тобі приготували зелений час з медом і лимоном. А ти краще поки прийми душ і переодягнися, — порадив Златопольський.

— Добре, — геть позбавленим емоцій голосом, відповіла я.

— У спальні на тебе очікує новий телефон. Від старого довелося позбутися.

Я машинально кивнула, останнє, що мене зараз хвилювало, це заміна телефонів. Моє колишнє життя продовжувало розвалюватися і попелом сипатися на промерзлу мертву землю. І мені із цим потрібно було якось змиритися. Не просто змиритися, а знайти нову точку опору і мету для чогось жити далі.

— Це життя, — зазначив Златопольський зупинився за декілька кроків від сходів, що вели на відкриту терасу, звідки можна було безпосередньо потрапити в будинок. — Не думай про те: «за що?», «чому саме я?», «звідки така несправедливість?». Ти ні в чому не винна. Це просто життя, — Златопольський повернувся до мене і перехопив порожню термокружку правою рукою.

— Жорстока і складна річ, це життя, — насилу проковтнувши клубок сліз, вичавила я із себе.

Мені відчайдушно захотілось обхопити себе обома руками, щоб хоча б на декілька секунд позбутися від скребучого в душі всепоглинаючого почуття самотності. Але я лише сильніше вдавила стиснуті у кулаки руки в кишені куртки.

— Якщо слухатимеш, що я тобі кажу, то все із часом стабілізується.

— Дякую, — втягнувши носом холодне повітря, промовила я і подивилась Златопольському в очі.

Він був настільки високим у порівняні зі мною, що мені довелося трохи закинути голову назад.

— Дякую за те, що вислухали, прихистили і погодилися мені допомогти, — я казала це від чистого серця. — Так, я знаю, що ви це робити заради власного зиску. Але все ж таки. Красно дякую.

Щось на декілька секунд змінилося у погляді цих холодних бірюзових очей. Але це була занадто швидка і незрозуміла зміна, тому я вирішила, що мені це лише здалося. Наступної миті погляд став колишнім — зосередженим, серйозним і зовсім незбагненним для мене.

— Нема за що, — відповів Златопольський.

Не знаю, що мене змусило це зробити, але я не втрималась і обняла його. Піднявшись навшпиньки, я обняла високого і широкого Златопольського, опустивши долоні йому на спину. Це все емоції. Зоставшись на самоті з болем втрати і зради, я схопилась за Златопольського, як за камінь, що визирав зі дна глибоководної і стрімкої ріки мого життя.

— Досить, — Златопольський схопив мене за комір куртки і відтягнув від себе так, ніби я була дурним нав’язливим кошеням. — Йди до себе. Чай принесуть у твою кімнату.

Знову сховавши руки в глибоких кишенях куртки, я швидко піднялась по сходах, перетнула терасу і зайшла в будинок. М’язи ніг після бігу дуже боліли, але я вперто піднялась по сходах у свою спальню. Все, чого мені відчайдушно хотілося — забитися у найдальший куток кімнати, закрити голову обома руками і перетерпіти той лютий біль, що знищував мою грудну клітку.

«Ти сама, Дані. Ти тепер зовсім сама. І з цим потрібно якось навчитися жити далі».