— А куди вона повинна була потрапити? — долинув до мене зовсім тихий шепіт.

Якби у вітальні було гамірно, навряд чи я змогла почути це запитання.

— На похорон до батька, — почулась така ж тиха відповідь.

Я нерухомо лежала на дивані у вітальні, згорнувшись у позу ембріона. Обхопивши себе руками, я тупо дивилась в одну точку, ніяк не позначивши хоча б жестом, що чую, про що зараз балакають. Усвідомивши, що мене дійсно ніхто нікуди не збирається випускати, я деякий час плакала. Потім настала дивна важка порожнеча.

Ця порожнеча була всюди: в душі, в серці, у думках. Голос розуму стомлено продовжував стверджувати, що мене тут зачинили не просто так, і я повинна змиритися з цим. Але не вдавалося. Я не могла змиритися з тим, що не попрощалась із батьком. Для мене це було дуже важливо. В нього ж окрім мене більше нікого і не було. Нікого по-справжньому близького і люблячого просто так, а не за щось. Тому саме я повинна була стояти поруч, поки його труну опускали в холодну землю.

Ірраціональне почуття провини не просто вкололо мене, воно зігнуло навпіл, погрожуючи будь-якої миті розламати. Я не усвідомлювала те, що мій тато мертвий і йому все одно: чи поруч я, чи ні.

У величезному просторі вітальні я відчувала себе не тільки незатишно, але ще й шалено вразливою. Тому мої коліна ще щільніше притягнулися до грудей, ніби поза ембріона могла мене хоча б якось захистити. Я вирішила, що дочекаюсь повернення Златопольського. Дочекаюсь, а потім вимагатиму пояснень і нікуди не піду, і не відчеплюся поки не почую щось зрозуміле у відповідь.

— Шкода дівчинку, — знову почувся перший голос і, здається, в ньому зазвучав відвертий жаль.

Цей голос належав Якову Степановичу, а його співбесідницею була Інга.

— Добре, ти йди, — звернувся до неї керуючий домом.

У вітальні знову запанувала застигла ватна тиша. Через декілька секунд я почула неквапливі кроки, ще через мить я побачила Якова Степановича. Він повільно сів поруч зі мною. Канапа була величезною, тому така близькість вказувала лише на одне — Яків Степанович хотів зі мною поговорити.

— Зараз вам подадуть суп. Ви повинні його з’їсти, — він подивився на свій наручний годинник. — Ви не їли більше п’яти годин після пробудження. Це неправильно.

— Дякую, але я не хочу, — мій голос звучав зовсім тихо і сухо, наче з нього хтось випив все життя, всі емоції та їх відтінки.

— Це не пропозиція, а чітка рекомендація, — акуратно пояснив Яків Степанович і подивившись на мене, одним легким рухом поправив окуляри на переніссі. — Мені щиро і по-людськи вас шкода. В жорстокому світі великих грошей панують не менш жорстокі закони. Але ви повинні розуміти, що катуючи себе, завдаєте шкоду тільки собі. Ті, хто зацікавлений у тому, щоб вас не було на цьому світі, тільки зрадіють, якщо ви самоліквідуєтеся.

Я міцніше втиснула пальці в свої ребра, прагнучи перетворитися на одну крихітну цятку. Може, тоді мені не буде так страшенно боляче?

— Я не знаю причин, з яких пан Златопольський заборонив вам залишати резиденцію. Але я точно знаю, він це зробив не просто так.

— Знаю. Але я повинна була бути там, — я повільно сіла і наморщилась, бо в голові на мить щось неприємно почало пульсувати. Потім все заспокоїлось. — Повинна була провести батька.

Заплющивши очі, я вдавила пальці в повіки, намагаючись запобігти нову істерику і нові сльози.

— Ви молода хоробра дівчина. Я впевнений, що ви з усім впораєтеся, — в голосі Якова Степановича сковзнула зовсім несподівана для мене ласкава нотка.

Прибравши руку від обличчя, я розгублено подивилась на керуючого.

— Хоробра? — перепитала я.

— Я багато років тут працюю і багато що встиг побачити. Ви вчинили дуже хоробро, не злякалися звернутися за допомогою до того, з ким багацько бояться навіть просто заговорити.

— Це, скоріше, була просто дурість. Я нічого не знала про Златопольського. Гадаю, якби знала, теж злякалась, як і всі інші.

— Ви просто себе недооцінюєте. Така моя думка.

— Я не хочу вас образити своїм запитанням, але… Чому ви мені співчуваєте? Мені здавалося, що вас все це не цікавить.

— Робота зобов’язує мене не відволікатися на те, що не стосується моїх обов’язків. Але це не означає, що в мене відсутнє серце і мені не відомо, що таке співчуття, — Яків Степанович дозволив собі одну ледве помітну усмішку, від якої його блакитні очі, приховані за прозорим склом окулярів, заблищали теплотою.

— Спасибі вам, — прошепотіла я і ненавмисно повторила усмішку Якова Степановича. — Можете звертатися до мене просто Дані і на «ти».

— Ні-ні. Не можу. Робота зобов’язує бути шанобливим. Ходімо, Даніела Аристархівно, суп вже неодмінно готовий.

— Я хотіла побути тут і дочекатися повернення пана Златопольського. Звідси добре видно і ворота, і хол.

— Розпоряджуся, щоб обід принесли сюди, — Яків Степанович піднявся з канапи, поправив манжети на своїй білій сорочці і попрямував убік їдальні.

Я дивилась на нього і подумки була щиро вдячна за його таку просту людську доброту. Як виявилося, я зараз дуже її потребувала. Потребувала зовсім невелику порцію, яка надала б мені сил, а не навпаки — змусила втопитися у власному горі.

Пригладивши пальцями волосся, яке досі було зібране в хвіст, я підкотила рукава на светрі. Через декілька хвилин на скляний столик опустився піднос з тарілкою ароматного курячого супу і чашкою зеленого чаю.

— Красно дякую, — щиро промовила я.

Яків Степанович лише коротко кивнув мені і пішов.

Обережно дмухаючи на свою ложку з супом, я потихеньку з’їла всю порцію. Гарячий бульйон начебто розтоплював лід всередині мене. Зігрівав і дарував скороминуще відчуття затишку. Варто було віддати належне кухарю Златопольського, ця людина була талановитим кулінаром. Такої смакоти я давно вже не їла. В Лондоні через навантаження у навчанні мені банально не вистачало часу на нормальний сніданок чи обід. А вдома ми з татом готували самостійно. Ані мене, ані його не приваблювала ідея мати власного шеф-кухара. Я непогано готувала. Не так смачно, як цей суп, але цілком пристойно. Тато частіше харчувався у ресторанах, щоб об’єднати обід з діловими зустрічами.

Вперше з моменту, як я потрапила до утроби сплячого чудовиська з ім’ям «Резиденція», я відчула щире задоволення від їжі. Яків Степанович, наче знав, чим мені потрібно було підкріпитися в момент повного розлому.

Я майже допила чай, коли піймала себе на думці, що моя знервованість остаточно минула. Плакати зовсім не хотілося. Напевно, це було пов’язано із тим, що сльози лити вже просто не мало ніякого сенсу. Підбадьорюючи себе тим, що у спокійному стані я мала всі шанси нормально поговорити зі Златопольським, я допила чай.

Як тільки піднос з посудом забрали, я побачила у великому вікні вітальні світло фар. Серце миттю якось дивно стиснулось і я, підскочивши з канапи, підбігла до вікна. Звична колонна з трьох автомобілів, плавно в’їхала на територію резиденції і незабаром сховалась у підземному гаражі.

Я не знала, звідки саме з’явиться Златопольський. Також у мене не було ніяких гарантій, що він з’явиться на першому поверсі, а не, наприклад, одразу не вирушить до себе. Але, здається, сьогодні фортуна була на моєму боці. Через деякий час почувся монотонний електронний звук ліфту, що прибув з підземної стоянки. Блискучі металеві стулки безшумно відчинилися, і першого я побачила Сергія.

Він, як завжди, одягнений у чорний костюм, вийшов до холу. Я досі ще не звикла до його ідеальної рівної постави і твердого широкого кроку.

«Солдат чи який-небудь бойовий робот, не інакше», — пронеслось у мене в голові.

Але, як не дивно, Сергій був органічним у своїх рухах. Природнім навіть.

Одразу за ним вийшов і Златопольський. Його вовняний сірий тренч був розстібнутий. В одній руці у Златопольського був затиснутий телефон. В іншій він ніс плоский шкіряний чорний портфель.

— Добридень. Мені потрібно з вами поговорити, — на одному диханні заявила я, і вже вирушила вбік Златопольського.

Він не подивився на мене. Лише трохи підняв долоню, у якій був телефон. Цей недбалий жест слугував знаком, щоб я зупинилась і замовкла. Златопольському хтось зателефонував. Він відповів і вирушив нагору по сходах.

— Що це все означає?! — неконтрольовано вирвалось з мене.

Ще секунду тому я була впевнена, що мої емоції вщухнули. Але цей недбалий жест рукою у мій бік щось раптом перемкнув у моїй голові. Я ж не собака для дресирування. Чому неможна просто відповісти нормально і по-людськи?

— Чому мене не пустили на похорон?! — не вгамовувалась я, безпомічно дивлячись на широку спину Златопольського. — Чому ви мене ігноруєте?!

Злість, обурення і роздратування накрили мене з такою неймовірною силою, що захотілося щось розбити і гучно-гучно закричати, тільки б позбутися від цього важкого неприємного відчуття внутрішньої напруги. Я просто була страшенно засмученою і не могла нормально себе контролювати.

Дивлячись на те, як Златопольський продовжував з кимсь балакати по телефону і блискавично ігнорувати мене, я не витримала і перевернула скляний столик. Він виявився не таким вже і важким, тому що несподівано піддався мені. Скло, стикнувшись зі світлою мармуровою підлогою, розлетілося з оглушливим дзвоном на друзки. Але навіть це не змусило Златопольського хоча б обернутися.

Сергій, стояв деякий час біля ліфту, трохи насупився і вирушив у мій бік. Його кроки були не швидкими, але і не повільними. Мені стало моторошно, наче я лише зараз усвідомила, яку необґрунтовану дурість вчинила. Мої істерики тут нікому не потрібні. Весь шквал емоцій обірвала жахлива думка, що спритною тінню сковзнула у мою свідомість.

— Коли пан Златопольський вирішить з вами поговорити, ви про це одразу дізнаєтеся, — заявив Сергій, зупинившись за крок від мене.

— Але відповідь мені необхідна саме зараз, — не здавалась я.

— Рішення залишається за паном Златопольським, — повторив трохи іншими словами Сергій. — Завжди. Або так, або ніяк. Третій варіант відсутній. Все повинно підкорятися порядкам.

— Чому мене тут зачинили? — ігноруючи жорсткий ритм власного серцебиття, спитала я у начальника охорони.

— Задля безпеки. Повертайтесь до себе.

Це його «задля безпеки» ніяк не пояснювало ситуацію. Мені потрібна була конкретика. Але дивлячись на непроникний вираз обличчя Сергія, я розуміла, що ніхто нічого конкретизувати не збирався до тих пір, поки не вважатиме за потрібне.

Усвідомлюючи, що від мене нічого у цій ситуації не залежало, я наморщилась. Яків Степанович вже прислав людей, щоб вони прибрали наслідки мого емоційного вибуху.

— Повертайтесь до себе і очікуйте на наступні інструкції, — звернувся до мене Сергій.

— Інструкції? — луною повторила я.

— Повертайтесь до себе, — знову повторив охоронець, прозоро натякаючи, що на цьому наша коротка розмова добігла кінця.

Мені нічого не залишилось, окрім як підкоритися. Поки я йшла до своєї кімнати, панічно перебирала у голові тривожні думки. Які саме повинні надійти інструкції? І що мені потрібно буде з ними робити? Я була не зовсім у здоровому глузді, тому необґрунтовані страхи миттю вирішили, що я для них легка здобич. Я подумала про те, що моя витівка у вітальні може негативно позначитися на моєї домовленості зі Златопольським. А ця домовленість ще навіть не затвердилась.

«Він мене вижене», — з переляку подумала я про себе.

Златопольський зараз вирішить усі свої справи і дасть розпорядження, щоб мене вивели за межі його особистої території. Йому не потрібні істерики, тим паче не потрібно, щоб хтось псував його майно. Не тому, що Златопольський не міг собі дозволити придбати точнісінько такий ж скляний столик, а може навіть краще. Ні. А тому, що я не мала ніякого права тут щось псувати. Я, здається, забулась, де я і на яких умовах тут знаходжуся.

Опинившись у спальні, я почала ходити з одного кутка в інший, знервовано кусаючи подушечку на великому пальці. Моє серце протягом всього дня було неспокійним, а тепер остаточно потонуло у тривозі.

Я просто повинна була сидіти тихо і взагалі не висовуватися. Але ні. Мене така стратегія не влаштувала, і я вирішила організувати істерику. Буквально змусивши себе сісти на застелене ліжко, я спробувала заспокоїтися. І чому це я вирішила, що мене виженуть? Може, все ще буде добре.

Але коли я почула жорсткі впевнені кроки за дверима своєї спальні, мені стало лячно і незатишно. Двері без стуку відчинилися і на порозі виник Сергій. Я одразу підвелась з ліжка і спробувала у зелено-карих очах охоронця прочитати свій вирок. Але нічого, окрім залізної зібраності й спокою виявити не змогла.

— Візьміть верхній одяг і йдіть за мною, — промовив Сергій.

У своєму цьому чорному кольорі він ще більше нагадував мені тінь. Тінь, що на певний час відбилась від свого Хазяїна, щоб виконати його доручення.

— Куди ми? — спитала я, коли ми вийшли з кімнати. Я швидко накинула на плечі татову шкіряну куртку. Вона висіла ближче, тому довелося хапати її.

Декілька секунд ми йшли мовчки, і я вже вирішила, що не почую відповіді. І, можливо, це було б зовсім непогано, бо те, що я почула, шокувало мене:

— Вас наказано вивести на вулицю.

Намагаючись триматися гідно, я стиснула руки в кулаки і підняла підборіддя. Мені хотілося здаватися спокійною і впевненою, але насправді всередині мене вже розпалювалися паніка і страх. Якщо мене проженуть, то настане кінець. Саму себе я точно захистити не зможу.