Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Драч Марія
Навчи мене кохати

Зміст книги: 40 розділів

Спочатку:
Розділ 1.
160 дн. тому
Розділ 2.
160 дн. тому
Розділ 3.
160 дн. тому
Розділ 4.
160 дн. тому
Розділ 5.
160 дн. тому
Розділ 6.
160 дн. тому
Розділ 7.
160 дн. тому
Розділ 8.
160 дн. тому
Розділ 9.
160 дн. тому
Розділ 10.
160 дн. тому
Розділ 11.
159 дн. тому
Розділ 12.
159 дн. тому
Розділ 13.
159 дн. тому
Розділ 14.
159 дн. тому
Розділ 15.
159 дн. тому
Розділ 16.
159 дн. тому
Розділ 17.
159 дн. тому
Розділ 18.
159 дн. тому
Розділ 19.
159 дн. тому
Розділ 20.
159 дн. тому
Розділ 21.
159 дн. тому
Розділ 22.
159 дн. тому
Розділ 23.
159 дн. тому
Розділ 24.
159 дн. тому
Розділ 25.
159 дн. тому
Розділ 26.
159 дн. тому
Розділ 27.
159 дн. тому
Розділ 28.
159 дн. тому
Розділ 29.
159 дн. тому
Розділ 30.
159 дн. тому
Розділ 31.
159 дн. тому
Розділ 32.
159 дн. тому
Розділ 33.
159 дн. тому
Розділ 34.
159 дн. тому
Розділ 35.
159 дн. тому
Розділ 36.
159 дн. тому
Розділ 37.
159 дн. тому
Розділ 38.
159 дн. тому
Розділ 39.
159 дн. тому
Розділ 40.
159 дн. тому

— Ти зустрічалась з подругою? — спитав мене Златопольський таким тоном, який буває тільки під час ділових перемовин.

— Випадково перетнулися у торгівельному центрі, — обережно відповіла я. — Ми раніше часто в ньому гуляли і влаштовували шопінг.

Я опустила погляд у свою тарілку і трохи насупилась. Навряд чи Златопольському були цікаві деталі моєї дружби з Арією. Він швидко і точно нарізав шматочками своє м’ясо. Всередині воно виявилося майже сирим, але, здається, Златопольському саме таке і потрібно було. Він відправив до рота одразу декілька шматочків.

Мій погляд піднявся до царського профілю Златопольського. Його погляд був спрямований вперед і здався мені якимсь задумливим. Прожувавши м’ясо, Златопольський трохи повернув голову у мій бік і вичікувально подивився на мене.

— Я нічого зайвого їй не розповіла, — впоравшись зі секундною розгубленістю, квапливо заявила я. — Нехай вона моя єдина краща подруга, але я подумала, що так буде правильніше.

Златопольський кивнув, ймовірно, погодившись з логікою мого вчинку і опустивши погляд у свою тарілку, відправив до рота ще один шматочок м’яса разом із запеченим солодким перцем. Я теж повернулась до свого обіду, піймавши себе на думці, що мені затишно і одночасно із цим не зовсім, в компанії цього чоловіка. Здавалося, що крижана Арктика в його очах була притаманна і всьому його образу. Холодний, задумливий і… тихий? Так, саме такий. Ніяких зайвих рухів і звуків. Крадькома подивляючись на Златопольського, мені здавалося, що я дивилась на льодовик. Ця асоціація у мене виникла через його дивовижні блакитні очі. Для айсберга Златопольський був занадто значним, занадто спокійним, щоб просто байдуже дрейфувати по океану життя.

— Я хотіла вас про дещо спитати, — акуратно промовила я, пригадавши про телефонну розмову з хрещеною.

— Запитуй, — ледве помітно кивнув Златопольський.

— Моя хрещена цікавилась, чи приїдете ви завтра на похорон? Я відповіла, навряд чи. Адже ви з моїм татом не були приятелями. Але я подумала, що краще все ж таки у вас спитати.

— Про що ще вона запитувала? — Златопольський всього лише на декілька секунд припинив їсти свій стейк з яловичини, наче вирішив дослухатися до власних думок. Потім знову продовжив обідати.

— Нічого особливого. Декілька разів спитала, чи приїду я. Гадаю, вона дуже перехвилювалась. Попросила попередити її, коли я під’їжджатиму. Зазвичай, хрещена завжди зібрана, така собі «залізна леді». Але, здається, у неї просто здали нерви.

Відправивши до рота ще трохи риби, я зрозуміла, що більше не з’їм. Апетит ніяк не хотів повертатися. А думки про хрещену і завтрашній день змушували мене наполегливо боротися з черговим клубком сліз, що пробирався до горла. Не хотілося плакати перед Златопольським, щоб зайвий раз не здатися йому істеричною. Як знати, раптом мої емоції йому не сподобаються, і він вирішить відмовитися від нашої угоди. Ніхто зі мною тут няньчитися все одно не збирався.

— Зрозуміло, — коротко відповів Златопольський і відклавши ножа, задумливо провів пальцями по своїй акуратній короткій бороді.

Він знову був задумливим, але цього разу наче особливо глибоко зосередився на невідомих мені думках.

Мій погляд сковзнув від пальців на бороді до передпліччя, потім повільно піднявся до плеча. Златопольський був доволі кремезним чоловіком. Я бачила чіткі контури його м’язів і піймала себе на думці, що не боюся його.

Дивлячись на Златопольського, з легкістю вірилося, що під його крилом в принципі нічого боятися. Він точно знає, що і як потрібно робити. Чим довше я вивчала поглядом цього чоловіка, тим краще розуміла мотивацію хрещеної. У кожному своєму русі, погляді і ледве помітному стисканні вуст було видно незаперечний авторитет і свідомість.

— Лев Євгенійович, — до їдальні увійшов Сергій.

— Так? — Златопольський завершив з обідом і підняв погляд на начальника охорони.

— Машина вже готова.

— Десять хвилин.

Сергій кивнув і хотів вже піти, але Златопольський раптом заявив:

— У мене для тебе буде ще одна справа.

— Добре.

Коли ми знову залишилися наодинці, Златопольський подивився на мене. Подивився довгим пронизливим поглядом. Я начебто дійсно відчула холодне дихання багатовікового, високого льодовика, який був мимовільним свідком багатьох подій, що трапилися на нашій планеті. Я точно не могла описати всю повноту своєї реакції, що виникла під поглядом Златопольського.

— Не пощастило тобі, Принцесо. Не пощастило.

Златопольський не надав можливості конкретизувати, з чим саме мені не пощастило. Він встав з-за столу і пішов упевненим широким кроком.

— Принцеса, — навіщось повторила я за Златопольським.

У цьому звернені не було ані м’якості, ані ніжності. Нічого. Він наче дав назву об’єкту, яких через певний збіг обставин опинився на його території. Мені зовсім не сподобалося це прізвисько. Ніяка я не Принцеса. Я — це я. Без ярликів і будь-яких інших вигаданих ролей.

Ще раз переконавшись у тому, що апетит точно сьогодні до мене не повернеться, я пішла до своєї кімнати. Розгорнувши ще нову книжечку Вайлда з хрустким корінцем, я продовжила читати. Цього разу мені вдалося протриматися значно довше, ніж декілька абзаців. Коли четверта глава була прочитана, мене потягнуло в сон.

Заплющивши очі, я прислухалась до тиші резиденції і не помітила, як заснула. Через смерть батька, зміну часових поясів і збитого режиму сну, я наче загубилась у просторі. Раніше я завжди була сповнена сил і взагалі не знала, що таке денний сон. Тепер відчайдушно шукала для себе порятунок у цьому сні. Моя б воля і я надала перевагу заснути і прокинутися лише тоді, коли біль у грудях остаточно зникне.

Серед нерухомої пітьми, навіяної сном, я когось побачила. Мені здалося, що батька, але я не була в цьому впевнена. Уві сні мій мозок наче працював інакше, тому що я не вірила в татову смерть. Здавалося, що це просто жарт. Грандіозний і ретельно підготовлений жарт. І я сміялась. Довго, з почуттям. А потім почула надривний лай собаки. Він лунав десь вглибині суцільної пітьми, збуджуючи страх.

Я намагалась втекти від неї, сховатися. Але нічого не виходило. Собака раптово випірнула з нізвідки і вчепилась мені в кісточку. Я спробувала вивільнитися, відчайдушно трясла ногою, але все марно. Страх паралізував мене з такою силою, що було важко дихати. Я бачила розлючені чорні очі собаки. Чула хрипкий рик. Моя нога кровоточила. Я намагалась відповзти, пробувала вмовити відпустити мене, але собака ще міцніше вгризлась у м’ясо.

Випірнувши зі сну, я якийсь час боялась не тільки ворухнутися, щоб переконатися в роботі власних кінцівок, але навіть просто розплющити очі. Я була з головою закутана в ковдру і, схоже, саме через це мені уві сні не вистачало повітря. Кожен м’яз у моєму тілі був до неможливості напруженими. Я відчувала неприємне поколювання у животі.

Раптом почувся якийсь-то шум. Зовсім поруч. Якби я навіть захотіла закричати, то навряд чи з мого горла у цю мить зміг вирватися хоча б який-небудь писк. Жах, навіяний кошмаром, досі ніяк не хотів мене відпускати, активізуючи фантазію і змушуючи її до дрібниць малювати того страшного голодного пса.

Здається, я почула кроки. Їх звук заглушував щільний килим, але у завмерлій, майже вакуумній тиші кімнати, я змогла їх почути. Страх посилився. Він вдарив у скроні і змусив шлунок неприємно стиснутися. Я досі лежала і не ворушилась. Повітря під важкою ковдрою почало катастрофічно не вистачати. Сплутане волосся лізло до рота, шкіра щік неприємно палала.

Кожною клітиною свого напруженого тіла я відчувала чужу присутність. Наче хтось жбурнув камінець в ідеальну водну гладь мого особистого простору і тепер я відчувала вібрацію, що розходилась навкруги. Хто міг зараз знаходитися у моїй кімнаті — я не знала.

Моє серце скорочувалось з такою навіженою швидкістю, наче бажало негайно проломити грудний кістяк і вирватися назовні. Я знову почула кроки, потім настала повна тиша. Міцно замружившись до утворення дрібних сріблястих цяток під повіками, я зібралась з силами і різко стягнула з себе ковдру. На підлогу впала книжечка Вайлда, і в абсолютній тиші спальні цей глухий короткий удар виявився просто оглушливим. Я здригнулась і притиснула обидві долоні до грудей.

У кімнаті було порожньо. Трохи заспокоївшись, я підняла з підлоги книгу і сховала її глибоко під подушкою, щоб вона точно більше не впала. Ще раз озирнувшись на всі боки, я переконалась, що знаходжусь у спальні сама. Але дивне відчуття чужої присутності, що прозорою хитромудрою памороззю обплело мою шкіру, все одно не відпускало. Все було як і раніше, але одночасно із цим — наче щось змінилось. На мить подумалось, що тут зовсім нещодавно знаходився Златопольський. Дослухаючись до власних відчуттів, я помітила, що вони були схожі на ті, які вирують в мені у його присутності.

— Ні, — прошепотіла я, звертаючись до самої себе. — Йому тут робити нічого.

Розправивши ковдру, я знову лягла на подушку і заснувши до ранку, більше не бачила ніяких моторошних жахів і навіжених голодних собак.

Новий день обіцяв бути похмурим і сніжним, судячи з важких, повільно пливучих по небу хмар. Насилу піднявшись з ліжка, я пішла до ванної, щоб умитися. Моє серце було неспокійним. Нічний жах залишив свій відбиток у моїх емоціях і думках. І нехай у денному блідому ранковому світлі жах ночі здавався вже зовсім смішним, я все одно відчувала тривогу.

Сьогодні я назавжди попрощаюсь з батьком. Сьогодні я вперше і востаннє побачу його таким… Заплющивши очі, я навіть подумки боялась собі сказати, що мій тато мертвий. Мені було страшно його побачити. Тому що досі хотілося вірити в диво. Я знала, що, коли побачу його, це дивно назавжди розтане. Але я була зобов’язана подолати цей шлях.

Повернувшись до спальні, я відчинила двері до гардеробної. Там досі стояли нерозпаковані пакети з одягом. Я витягнула чорні теплі джинси і чорний светр з виском щільним горлом. Серце продовжувало неспокійно битися в грудях, і я просто змирилась з його сьогоднішньою поведінкою.

— Легко не буде, — звернулась я до свого блідого відображення у дзеркалі туалетного столика. — Але ти повинна впоратися, Дані. Тато завжди вчив тебе бути сильною.

Стягнувши своє густе чорне волосся у хвіст, я поправила комір светра і опустила погляд на розправлене ліжко, намагаючись знайти телефон. Його ніде не було. Прибравши ковдру і подушки, я так і не знайшла свій смарт. Про всяк випадок пошукала у ванній і гардеробній, але все одно залишилась ні з чим.

Незважаючи на свій розбитий внутрішній стан, з моєю пам’яттю все було добре. Телефон завжди був поруч зі мною: і під час поїздки; і коли я повернулась; і після розмови зі Златопольським. Я не зазирала ні в які свої соціальні мережі та месенджери, тому що на даний момент не хотіла повноцінно контактувати із зовнішнім світом. Мій біль вимагав тиші. Я телефонувала лише хрещеній. Але все одно за звичкою завжди тримала смарт поруч, а тепер його немає. Ніде.

Опустившись на підлогу, я зазирнула під ліжко, але і там мене зустріла порожнеча. Вся ця ситуація здалась мені дивною і невчасною. Мої змучені й розхитані нерви швидко активізувалися і очі миттю обпекли сльози безпорадності. Зникнення телефону стало тією останньою крихітною краплиною, яка переповнила чашу мого терпіння. Я знаходилась на межі нової істерики. І мої відчуття підказували, що вона може стати більш жорсткішою, ніж та, що трапилась зі мною декілька днів тому в машині хрещеної.

Випроставшись, я наказала собі декілька разів глибоко втягнути повітря і повільно, плавно видихнути. Мені неможна було втрачати контроль над собою.

Залишивши кімнату, я спустилась на перший поверх і одразу зустрілась з Яковом Степановичем. Він, як завжди, був спокійним і розслабленим.

— Вибачте, але я, здається, загубила свій телефон. Чи не залишила його вчора в машині? Та чи можна оглянути салон?

— Ні, ви нічого не губили. Зараз прийде ваш охоронець і дасть вам докладні інструкції, — спокійним буденним голосом відповів Яків Степанович і пішов убік їдальні.

У мене не було зайвого часу, щоб очікувати і слухати якісь незрозумілі інструкції. На зміну сльозам прийшла неприємна знервованість. Спустившись з останньої сходинки, я пройшла у величезну вітальню на першому поверсі. Це була класична сучасна вітальня, облаштована у стилі хай-тек: сувора геометрія, лаконічність і простота.

Присівши на край великої прямокутної канапи таупового кольору, я міцно стиснула руки в кулаки. Минуло не більше трьох-чотирьох хвилин, коли до мене твердим швидким кроком прийшла Інга. Судячи зі швидкості її прибуття, вона була закріплена за мною цілодобово. Цілком ймовірно, що на території резиденції розташовувалась окрема площа для проживання охорони.

— Де мій телефон? — спитала я і різко піднялась з канапи.

— Пан Златопольський вирішив, що правильніше тимчасово забрати його у вас, — одразу відповіла Інга.

— Забрати? — розгублено спитала я, швидко пригадавши попередню ніч з її жахами і чужими тихими кроками.

Мені нічого не примарилося. Златопольський дійсно був у моєї кімнаті. Він прийшов, щоб забрати телефон. Мені це категорично не сподобалось. Чому це Златопольський вирішив, що може ось так просто порушувати межі мого особистого простору? Я розуміла, що якщо хочу домогтися від нього допомоги, то повинна грати за його правилами. Але мене ніхто не попереджав про подібне.

— Саме так, — кивнула Інга. — Задля вашої безпеки.

— Мені потрібно зателефонувати хрещеній, сказати їй, що я скоро приїду. Вона чекатиме на мій дзвінок, — квапливо промовила я, чуючи знервованість у кожному своєму слові.

— Був наказ не випускати вас, — ошелешила мене Інга.

— Не випускати? Як це? Хто наказав? — миттєво засипала я запитаннями свого охоронця.

— Наказ відав особисто пан Златопольський, — спокійним упевненим тоном відповіла Інга, тримаючи руки за спиною. — Чому і навіщо мені невідомо, я всього лише виконую свою роботу, Даніела Аристархівно.

— Але ви ж охороняєте мене, тож, повинні дослухатися до моїх прохань, хіба ні?

— На жаль, але я виконую накази Сергія Терентійовича і пана Златопольського. Ви лише мій об’єкт охорони, а не безпосередній начальник, — спокою і витримці Інги я могла лише позаздрити, тому що мене знову накривали емоції.

— Сьогодні похорон мого батька! Я повинна бути там! Якщо забрали мій телефон, то позичте свій. Тут є стаціонарний телефон?

— Мені заборонено давати вам телефон. Стаціонарний у резиденції відсутній.

— Добре, тоді я зв’яжуся через комп’ютер. У Златопольського він є. В кабінеті.

— Вам заборонено з будь-ким зв’язуватися. Заборонено будь-яким можливим способом, — таким ж спокійним голосом промовила Інга.

Вона починала мене дратувати, хоча провини Інги у ситуації, як зараз склалась, не було. Вона просто виконувала свою роботу.

— Пан Златопольський вдома? — вирішила я зайти з іншого боку.

— Ні.

— Добре. Тоді поїду без телефона.

— Вам заборонено залишати межі резиденції, Даніела Аристархівно.

— Це ненормально! — не витримала я. — Чому заборонено?

— Мені невідомо. Варто дочекатися повернення пана Златопольського.

— Сергій переконував, що я не полонянка. Але виходить, що це неправда, — випалила я.

— Обмеження пересування продиктовані безпекою. Без вагомих причин вас ніхто проти волі тут не утримував би.

— Коли мене випустять? — не слухаючи Інгу, спитала я.

— Протягом двадцяти чотирьох годин ви не зможете залишити межі резиденції.

Спокійний, без будь-яких емоцій голос Інги не просто вже дратував мене, а злив. Що вона, що Сергій — наче два роботи, які слухняно працюють на свого Хазяїна. Ця відсутність емоцій у голосі й погляді Інги боляче вдарила по моїх змучених нервах.

Ноги миттю стали неприємно ватними, і я знову опустилась на канапу, обхопивши голову руками.

— Мені шкода, — зовсім тихо додала Інга і через декілька секунд пішла, залишивши мене у вакуумній тиші вітальні.