Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Читання дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Драч Марія
Навчи мене кохати

Зміст книги: 40 розділів

Спочатку:
Розділ 1.
104 дн. тому
Розділ 2.
104 дн. тому
Розділ 3.
104 дн. тому
Розділ 4.
104 дн. тому
Розділ 5.
104 дн. тому
Розділ 6.
104 дн. тому
Розділ 7.
104 дн. тому
Розділ 8.
104 дн. тому
Розділ 9.
104 дн. тому
Розділ 10.
104 дн. тому
Розділ 11.
103 дн. тому
Розділ 12.
103 дн. тому
Розділ 13.
103 дн. тому
Розділ 14.
103 дн. тому
Розділ 15.
103 дн. тому
Розділ 16.
103 дн. тому
Розділ 17.
103 дн. тому
Розділ 18.
103 дн. тому
Розділ 19.
103 дн. тому
Розділ 20.
103 дн. тому
Розділ 21.
103 дн. тому
Розділ 22.
103 дн. тому
Розділ 23.
103 дн. тому
Розділ 24.
103 дн. тому
Розділ 25.
103 дн. тому
Розділ 26.
103 дн. тому
Розділ 27.
103 дн. тому
Розділ 28.
103 дн. тому
Розділ 29.
103 дн. тому
Розділ 30.
103 дн. тому
Розділ 31.
103 дн. тому
Розділ 32.
103 дн. тому
Розділ 33.
103 дн. тому
Розділ 34.
103 дн. тому
Розділ 35.
103 дн. тому
Розділ 36.
103 дн. тому
Розділ 37.
103 дн. тому
Розділ 38.
103 дн. тому
Розділ 39.
103 дн. тому
Розділ 40.
103 дн. тому

Роздивляючись одяг з останньої колекції, я піймала себе на думці, що нічого не відчуваю. Ані захвату, ані зацікавленості. Нічого. Раніше я могла довго вибирати собі яке-небудь плаття чи взуття. Я ніколи не купувала занадто багато речей, але те, що хотіла придбати, обирала ретельно. Тепер мій байдужий погляд просто ковзав вздовж вітрин, вішалок і ні на чому конкретному не зупинявся.

Вибираючись за покупками, я сподівалась, що зміна обстановки трохи послабить мою внутрішню напругу. Але ні. Вона нікуди не зникла. Все навіть стало ще гірше. Навкруги панувала складна какофонія звуків: сміх численних відвідувачів, розмови, музика рекламних роликів. Життя вирувало. Земля продовжувала обертатися і утримуватися на своєї колишній орбіті. Відчуття власної непотрібності цьому світові лише посилилося.

Інга слідувала за мною безмовною тінню. Вона була настільки тихою і інколи майже непомітною, що я навіть забувала про її присутність. Напевно, це і є найвищий ступінь професіоналізму, захищати об’єкт, не втручаючись і не порушуючи звичний плин його життя.

Придбавши виключно найнеобхідніші речі, я подивилась на свої пакети і стиснула вуста. Клятті сльози знову почали пекти на очах. Це було невчасно і несподівано, тому я ледве стрималась, щоб не розплакатися посеред торгівельного центру. Куди б я не подивилась, всюди на мене очікували біль і холодні гострі грані непривітного світу.

Ось так. Нещодавно я була готова обнімати цей світ обома руками і дякувати вищі сили за найкращого тата у Всесвіті. А тепер… Тепер я була за крок від того, щоб все зненавидіти. Зненавидіти ту безлику істоту, яка забрала в мене батька.

— Дані? — почула я занадто знайомий голос.

Я навіть не встигла оговтатися, коли опинилась у полоні міцних обіймів. У ніс заповз легкий трохи солодкуватий аромат жіночих парфумів. Руки автоматично піднялись, щоб обняти у відповідь.

— А я подивилась на тебе і подумала: ти чи ні. Підійшла ближче — ти. Господи, я так сильно за тобою сумувала!

Арія була моєю єдиною кращою подругою. Ми зростали разом, а наші батьки певний час разом працювали. Але потім тато Арії збанкротував і був вимушений все починати спочатку. Він з дружиною і донькою перебралися у Штати, де в нього викупили патент на розробку якихось нових космічних деталей. З тих пір ми з Арією зустрічалися тільки влітку, коли вона прилітала до бабусі з дідусем.

— Привіт, — розірвавши обійми, я уважно подивилась на свою подругу.

Востаннє ми зустрічалися у Лондоні, два місяці тому. Вона спеціально приїхала до мене, і ми всі вихідні гуляли. Погода дозволила. Прокотилися на London Eye. Потім я показала Арії вулицю Brick Lane. Подруга завжди обожнювала шопінг і мистецтво, тому я з радістю відвела її туди, де ці дві грані гармонійно поєднувалися між собою.

Через навчання більше часу приділити Арії я не змогла, але пообіцяла, що наступного разу обов’язково прилечу до неї в Штати. Тоді подрузі доведеться вигадати для мене розважальну програму у Вашингтоні. Але життя скорегувало всі наші плани.

— Ти не казала, що прилетиш, — я поправила пухнастий комір на модній розстібнутій куртці Арії.

— А я і не збиралась, — усмішка на вустах подруги одразу зникла. — Просто… коли тато сказав, що Аристарх Анатолійович… що він помер, я вирішила приїхати. Вирішила, що тобі зараз необхідна моя підтримка. Зазирнула ось до торгівельного центру, а ввечері планувала тобі зателефонувати.

Я кивнула і акуратно видихнувши, стиснула вуста, але вже було запізно. Я розплакалась і Арія одразу міцно обняла мене. Її світле волосся розсипалося по плечах і трохи залоскотало мій ніс.

— Посидимо десь, гаразд? Ти вся тремтиш, Дані, — Арія забрала у мене пакети і розтерла крижані пальці.

Ми сіли за столик у невеликій кав’ярні на третьому поверсі торгівельного центру. Інга зайняла сусідній.

— Ти її знаєш? — схилившись над столиком, спитала Арія і покосилась убік Інги.

— Так. Це мій новий охоронець, — я кивнула і зняла куртку.

— Серйозно? Жінка? — здивувалась Арія.

— Саме так.

Певний час ми просто мовчали. Я замовила собі лише велику чашку кави, щоб столик не здавався занадто порожнім. Арія не вимагала від мене ніяких подробиць. Я стисло їй все розповіла, проігнорувавши епопею зі спробами потрапити на аудієнцію до Златопольського. Враховуючи всю нестабільність і важкість моєї ситуації, я боялась, що і Арію втягну в неї, якщо скажу щось зайве. Врешті-решт, не просто так Златопольський спитав мене про розумність хрещеної. Зайвий раз поширюватися на тему мого нового життя вочевидь було б необачним вчинком.

— Тато теж не вірить, що це була просто смерть, — раптом зізналась Арія. — Каже, що якщо влада в країні змінилась, то і на керуючих посадах теж неодмінно всі люди зміняться.

Я лише кивнула, тому що не знала, що варто відповісти на ці слова. Та і який в цьому вже був сенс? Час повернути все одно вже не вдасться.

— Може, ти зі мною до бабусі з дідусем поїдеш, що скажеш? Переночуєш. Залишатися зараз самій — не варіант.

— Ні. Дякую. Але не варто, — обережно промовила я, побоюючись, що можу своєю відмовою образити Арію.

Інакше я вчинити не могла. З міркувань безпеки. На даний момент я відчувала себе у підвішеному і не зовсім стабільному стані. Златопольський і його начальник охорони надали лише ту частину інформації, яку вважали необхідною. Щодо угоди Златопольський ще нічого не затвердив. До того ж скоро похорон, і мені потрібно було відшукати у закутках своєї душі залишки хоча б якихось сил, щоб пережити все це.

— Дані, ти тільки не закривайся, добре? — Арія з тривогою подивилась на мене. — Ми в один садочок ходили, коліна разом дряпали. Коротше, ти і сам все чудово розумієш. Тому мені не все одно, що з тобою відбувається. Якщо я хоча б чимось можу допомогти, ти тільки скажи.

— Ти вже мені дуже допомогла. Ти прилетіла, — я змучено усміхнулась подрузі.

Її приліт дійсно допоміг мені. Присутність і підтримка Арії довели мені, що оточуючий світ зовсім не непривітний. Він такий, який є: без ілюзій і поблажок. І особисто мене одну він зовсім не ненавидить. Цей світ просто продовжує хід свого часу, перемелюючи минуле, прагнучі до майбутнього.

Прощаючись з Арією, ми домовилися зустрітися після похорон. Не впевнена, що Златопольський заперечуватиме. Врешті-решт, Сергій сам сказав, що я не полонянка у резиденції.

Коли ми з Інгою поверталися, мені зателефонувала хрещена, щоб попередити про час похорон і уточнити чи буду я присутньою. Голос її був якимсь дивним: невпевненим і плутаним. Спочатку мене це насторожило, але я майже одразу заспокоїла себе і вирішила, що це через стрес у хрещеної така поведінка. Все ж таки вона займалась підготовкою похорон, хоча це був мій прямий обов’язок. Але через певні обставини я не могла самостійно провести батька.

— Ти точно приїдеш? — вже вп’яте спитала мене хрещена.

Я дивилась у тоноване скло автомобіля і бачила, як ми під’їжджаємо до воріт. Десь серед старих ялинок майнула фігура білого бродячого пса. Здається, це був той самий пес, якого я вперше побачила, коли очікувала на приїзд Златопольского.

— Звісно.

В голові миттю задзвенів байдужий голос Льва Євгенійовича, який давав свою згоду. Незважаючи на те, що його зараз не було поблизу, я все одно відчувала незриму присутність Златопольського. Мене оточували його люди, шкіряний салон його автівки. В кожній деталі був прихований Златопольський.

Я раптом відчула себе незатишно і мимоволі повела плечами. Мені дуже сильно хотілося сподіватися, що я не припустилась помилки, вирішивши добровільно сунутися у пащу до Хижака.

— Сама чи Златопольський теж приїде? — продовжила свій дивний допит хрещена.

—Я… Я не знаю. Я про це в нього не запитувала. Але, гадаю, навряд чи. Врешті-решт, вони з татом ніколи не були друзями. Ти ж сама казала, що вони лише одного разу перетиналися по роботі. А це важливо?

— Ні. Просто вирішила уточнити. Потрібно знати конкретні цифри. Людей багато буде. Ти ж знаєш, твій тато мав численні дружні й робочі зв’язки.

— Так, — тихо відповіла я. — Знаю.

— Завтра обов’язково зателефонуй мені, коли під’їжджатимеш.

— Добре.

Відігнавши від себе вигадані дурні сумніви, пов’язанні з дивною докучливістю хрещеної, я повільно видихнула. Машина в’їхала у «пащу», і через декілька хвилин я вже була в резиденції.

— Яловичину прожарювання blue rare. Вино сказав подавати на розсуд кухара, — почула я доручення Сергія, які він давав Якову Степановичу.

— Куди подавати?

— До нього. Мені потрібно зустріти гостю.

Моя увага чомусь зачепилась за слово «гостя». Але я швидко відігнала від себе непотрібні думки і попрямувала з пакетами в руках убік ліфту.

— Все під контролем? — спитав Сергій в Інги, коли Яків Степанович пішов убік їдальні і кухні.

— Так. Даніела Аристархівна, ви плануєте ще кудись сьогодні їхати? — спитала в мене Інга.

— Ні. Не планую. Дякую.

Вона лише мовчки кивнула, а я поквапилась піднятися до себе в спальню. Залишивши нерозібраними пакети з емблемами брендових магазинів у гардеробній, я забрала з собою лише один, найменший. Після прощання з Арією я в останню мить зазирнула до книжкового магазину. Він був розташований на нульовому поверсі і в ньому майже ніколи не спостерігалось черг.

Діставши з паперового пакету книжку Оскара Вайлда, я лягла з нею на застелене ліжко. Прогорнувши частину з п’єсами і повість «Кентервільський привид», за яким я у минулому семестрі робила доповідь, я розгорнула «Портрет Доріана Грея». Мені потрібно було відволіктися, тому що завтра на мене очікував важкий день.

Але я не встигла нормально зануритися у пахучу трояндами атмосферу студії Безіла, коли мене раптово потягнуло в сон. Організм боровся зі стресом по-своєму, тягнучи мій розум подалі від реальності.

Мені снилася якась яскрава жахлива фантасмагорія, і я прокинулась з тривогою в серці. За вікном досі був день, але зимове сонце вже хилилося до заходу. Шлунок неприємно стиснувся, наполягаючи на їжі. Відклавши книгу на подушку, я змусила себе переодягнутися в новий домашній одяг і спуститися у їдальню.

Резиденція була занурена в тишу і мені знову здалося, що в її череві окрім мене більше нікого немає. Але коли я спустилась на перший поверх, випадково побачила струнку жінку. Мої ноги одразу загальмували, і я відійшла на декілька кроків назад, чомусь злякавшись, що мене можуть помітити.

— Ти сьогодні дуже задумливий, — тихим спокійним голосом промовила вона і повернулась.

Через декілька секунд до неї приєднався Златопольський, одягнений в чорні шовкові штани, які часто входять до комплекту елітної чоловічої піжами. Торс і ступні були оголені. В резиденції завжди панувало тепло. Воно йшло від підлоги і стін. Тому мене роздягнутий вигляд хазяїна будинку зовсім не здивував. Скоріш, здивувало інше. Деяка розслабленість, що прозорими хвилями розходилась від Златопольського.

До цього моменту я бачила його тільки в «робочому режимі», а тепер він змінився «режимом відпочинку». А ще мене здивувало те, що з жінкою Златопольський спілкувався особисто, без посередника Сергія, як це було зі мною. Це наштовхувало мене на логічний висновок — Златопольський з цією жінкою знаходився у доволі близьких стосунках.

— Це мій звичний стан, — відповів він.

— Ні. Твоя ця задумливість зовсім інша. — Акуратно промовила жінка. В її голосі не було ані претензій, ані обурення. — Це через ту дівчинку, так? — трохи помовчавши, обережно спитала вона.

— Тебе це не стосується, — рівним тоном відповів Златопольський.

— Так, звісно, — жінка квапливо усміхнулась йому. — Просто хвилююся за тебе, ось і все.

Я пригадала гостю, про яку сьогодні казав Сергій. Напевно, це була саме вона.

— Не забувай про поїздку до Норвегії. Будівництво нової гідроелектростанції — вигідна пропозиція. Гадаю, що варто погодитися. Я навіть придивилась декілька непоганих готелів, де ми могли б зупинитися. Можна орендувати будинок, — в грудному голосі жінки почулися впевнені ділові нотки.

— Я сам приймаю рішення, Меланіє. На них ніхто не здатен вплинути, якщо я сам цього не захочу, тому навіть не намагайся мене марно агітувати, — тон Златопольського звучав досі рівно, але я несподівано почула в ньому металеву нотку.

Схоже, Меланія теж її почула і знову усміхнулась. Не улесливо, а рівно настільки, наскільки потрібно було, щоб зберегти гідність і усунути раптом утворений між нею і Златопольським гострий кут.

— Гарного тобі вечора. І подякуй за мене кухара, м’ясо в нього сьогодні вийшло просто чудове.

Я була впевнена, що вона зараз наблизиться до Златопольського і поцілує на прощання в щоку чи вуста. Але Меланія тільки ще раз усміхнулась і пішла. Ця жінка була дуже ефектною і візуально ідеально підходила Златопольському.

Розвернувшись, він зазирнув у свій смартфон, що весь цей час тримав у руці. Екран раптом заблищав, і він поквапився відповісти на дзвінок.

— Златопольський, — тепер тон його голосу був повністю насичений металевою симфонією впевненості і серйозності.

Коли Златопольський зник, я перечекала ще хвилину і навшпиньках попрямувала убік їдальні. Там на мене вже знову очікував пізній обід. Він досі був ще теплим. Я завагалась, що його приготували для мене. Звідки могли знати, що я зараз спущуся сюди?

— Смачного, — побажав мені шеф-кухар, визирнувши з кухні.

— Дякую. Це мені?

— Так. До першого обіду ви не спустилися. Я приготував другий і щойно підігрів.

— Я зненацька заснула. Мені ніхто нічого не сказав.

— Смачного, — знову повторив кухар і зник.

Я сіла, взяла столові прилади і почала розрізати на шматочки біле філе запеченої риби. Не встигла відправити до рота першу порцію, коли відчула дивний холодок, що пробігся вздовж хребта. Це почуття було схоже на те, коли легкий вітерець, просочується крізь відчинене вікно і торкається оголеної шкіри на спині.

Обернувшись, я побачила Златопольського. Він досі був без майки. На мить зупинивши погляд своїх арктичних очей на мені, Златопольський попрямував до столу. Шеф-кухар одразу виніс тарілку з гарячим стейком і овочами. Побажавши Златопольському смачного, він знову пішов.

Трохи оглушена тим, що зараз відбувалося, я опустила виделку з рибою назад у тарілку.

«Невже він просто вирішив разом зі мною пообідати?» — подумки звернулась я до самої себе.

«Навряд чи. Такі люди, як Златопольський, не витрачатимуть дарма свій час».

Зробивши швидкий аналіз ситуації, я дійшла висновку, що Златопольський вирішив влаштувати мені ще одну, але вже позаурочну аудієнцію. Я ледве не задихнулась, коли на думку спала єдина, на мій погляд, логічна здогадка, що пояснювала наш спільний обід.

«Може, Златопольський нарешті готовий дати відповідь щодо нашого шлюбу?».